Ця казка почалася. Можливо, не спочатку – як усі. Просто щоб не бути схожою на інших. Або щоб самій бути іншою, між тих – не-інших.
Так-от – у казці – дівчинка. Подібна до Аліси (саме Льїса Керрола – не сумнівайтеся), бо, може, вони родичі – такі, щоб їздити у гості – каретою, на кенгуру, запрягши у сані кроликів чи бодай диких зайців. І в дівчинки навіть була Киця – прямий доказ родинності з Алісою. Але оскільки все ж у кожного своя історія, то у нашій до Країн Див, а може, чого доброго, – і у Задзеркалля – подалася Киця. А дівчинка лишилася з нами. І не сама, а з віршами. А може, вірші з нею. Бо це ж Віта Литвак – спочатку з літом, за яким уміла дощеволіти („Дощеволію за літом”, 2005), а потім із „Кишеньковим днем” (2008).
Власне, це якраз та частина казки, у якій ітиметься про вірші із „Кишенькового дня”. „Жив собі маленький день у великих черевиках. Тільки, крім зайців і зірок, ніхто тих черевиків не бачив, а Дня – тим паче. Бо не знали, куди дивитися. А ви знаєте?..”
Чи знаєте, чи ні – гайда у „Кишеньковий день”! Бо в ньому можна:

заплівши вересом
долоні
збиратися у вирій

і пити сонце
доки дощ
не розлучить нас

Бо в цих маленьких рядках сила-силенна змісту, він як тісто, що вилазить з діжі, він сходить як на дріжджах чи сходить як сонце, чи, може як травичка – щоби притягувати чиїсь погляди і душі, щоб запалювати світлячків чи ліхтарики, чи сонечка – усе від чого розвиднюється і на серці, і день – нехай навіть і кишеньковий. А може він у кишені Бога?
У Вітиних віршах не завжди спокійно, але завше затишно. І пори року змінюються щосторінки, і Земля обертається не за 24 години, а навколо кожної букви, бо під цією обкладинкою свій світ створює дівчинка, родом із казки, з тієї, у якій замість пружинок в дівчаток і хлоп’яток закладають талант, а він пружинить потім ого-го і бризкає на нас із вами віршами.

тобі на лапах
м’якне сонце
і сміх кусається
на вусах
якщо ти народилася собою

А ще у тих віршах часто болить. Бо ж боляче, коли прорізаються зуби чи крила, і тим паче – коли прорізаються вірші. Ми бачимо їх уже на папері – чепурними, із напрасованими літерами і причесаними рядками. А є ще процес перед цим. Втаємничений, болючий і радісний. Без болю не буває.

цікаво
скільки шрамів треба
аби душі не стало
впала як зайва зірка
у кущі
і ціла торба подарунків

Від образів паморочиться у голові, від метафор лоскоче біля серця, а кожне слово влучає у самісіньке, у що, а то вже хто у що збирає вірші. Тільки з ними обережно, бо вони занадто живі. Скажете такого не буває – щоб живі занадто? – із віршами буває й не таке, і якщо вони ще й приписані у „Кишеньковому дні”.
А зараз цсссссссс, бо вірші вразливі, про них зайве скажеш – вони і поховаються – як часом гриби у лісі. Це я вам точно кажу.
То й закінчимо ми з вами початком: „Окуляри – щоб краще бачити, рожеві – щоб не чорні”, - осідлавши сонячного зайця, вирішив день і почався”.

Хм, ця рецензія, чи щось на неї схоже, розпочиналася разів зо три. І жодного разу не дописувалася до кінця. Хоча – стоп, я перебільшую власні старання, вона не добігала навіть до середини. Хоча де вона – та середина (про золоту і згадувати зась), тим паче, якщо йдеться про її величність Поезію?.....
Чому так траплялося? Усе якось банально: перший її початок з’явився навесні, а тут оп – і вже літо, а весняний початок до літньої рецензії не підходить аж ніяк. Тим паче, що влітку в мене табу на рецензії, а осінній початок чи то пожовк і опав, чи то злиняв у вирій – точно не пам’ятаю. Довелося все починати спочатку.
Взагалі-то, задум був написати враження про збірку Ігоря Павлюка „Лірика” (Львів: Сполом, 2008. – 100 с.). Але, як і годиться, я передумала. І придумала собі писати просто про вірші – про які захочу, і які під руку втраплять.
Направду, життя таке, яким ми його хочемо бачити. Ігор Павлюк не просто проживає кожен свій день – він творить легенду про себе. Жестом, поглядом, вчинком і, безперечно, Словом. Його вірші – це маса перевтілень і проживань у різних іпостасях, які можна порівняти з водою – з її переходами в різні стани. Він перевтілюється і ... залишається собою. І постійно шукає себе – як і належить поетам – щоби потім розгубити усе, що знайшов, і шукати далі...
Ви знаєте, як часом стає нестерпно, зовсім-зовсім нестерпно? Коли всесвітня печаль чи щось на неї схоже... Таке трапляється, правда? А в поетів воно хронічне. І від цього душа скапує на папір:

Перезимую.
Пересумую.

Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.

У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе:

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...

Начитуюся віршів Ігоря, перечитую їх, пересипаю зі сторінок ув очі, у свідомість, у душу, ще, може, беру за руку ліричного героя, який щомиті має інше обличчя, іншу сутність, я про щось обов’язково у нього розпитую. А він – печальний (печаль в очах – це те, що в ньому незмінне), відповідає, розповідає, чому саме так і ніяк інакше, в нього і голос змінюється. Я слухаю уважно і намагаюся запам’ятати усе, вловити, але марно – то все одно що ловити сніжинки губами і пробувати запам’ятати їх візерунки, як не старайся, - лишається тільки враження, власне, те, що найважливіше. Хіба ні? Що ж, у країні Поезії можна багато чого, погомоніти з ліричним героєм у тому числі. Може, навіть більше – трохи побути вовком, наприклад:

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

В Ігоря Павлюка вовків багато:

Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.

Часто поет Ігор Павлюк чи його ліричний герой, а швидше за все – вони обоє, разом, спиною до спини – починають бунтувати, кидають виклик всім і собі. В них оживає кров предків, одвічна потреба боронити і завойовувати. Тоді рука зростається зі зброєю, кров перетворюється на вулкан, а серце вловлює ритм серцебиття предків, усіх попередніх (а може, і наступних) поколінь. А пам’ять ... стає бездонно глибокою, у ній годі шукати дна, та високою, що марно вимірювати. І починається війна, проклята і благословенна, убивча і рятівна:

То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого:
...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.

Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Про любов завжди хочеться сказати найбільше, але варто говорити найменше, а відчувати – найбільше, а потім то все ховати чи показувати у віршах.
Ще варто було б сказати про контрастність життя, відображену у віршах Ігоря Павлюка, згадати обов’язково про „відьомські” вірші („Сповідь вродженої відьми” – один із моїх улюблених, до речі), ще вжити купу літературознавчих термінів – для годиться, і варто чи ні, але дуже хотілося б ще цитувати, детальніше аналізувати...
і ще
мабуть
варто
а може і ні
Але річ у тім, що підкралася весна, за вікно чи у серце – не так уже й важливо, а ліміт початків безнадійно перевищено. Отже, доведеться лишити усе так, як є. До наступного разу, до наступної рецензії. А поки – безлімітний доступ до весни і Павлюкових віршів – у поєднанні гримуча суміш, скажу я вам...