Вона мені наказує: «Пиши!».
І я пишу для неї палко так,
неначе подих свій лишив
над обрію кінцем, у споминах.

На столі зіжмаканий папір,
баняк чорнил, слід від білил.
Пилові круги, мов на перекір,
як прототипи вицвівших світил.

Бліде проміння, проблиски води,
вогке повітря, острах чужини.
І ледь палають воскові свічки,
а я пишу рядки великі та малі.

Вона стоїть і в очі заглядає,
шукає сяйво в нічному раю.
Ним живиться та ним зітхає,
я лиш відбиток тьмяний відбираю.

Навпомацки творити та ще справа,
коли за спокоєм стоїть омана.
Війна пашіє бентегою й сум'яттям,
молоді митці згуртовані багаттям.

Вона не скорить інтелектуальну працю.
Ні, не зламає милий рідний край.
І на заваді постмодерністському завзяттю,
не здужає повісити брехні кайдан!

07.12.22

Породжені війною розуми свідомих,
землі своєї праведних творців,
вони є з болю, крові й куль ворожих,
тіла викувані з молитв.
Могильнії міста катованих життів
та сенси поміж тихих слів,
квітчанії поля думок страждалих,
останній материний спів.
Що бачиш ти в снах полеглих?
Пекельне зарево прийдешніх днів
чи шлях свобод вельми п'янких?


Авторка: Валерія Ворона
26.08.22