Вода втомилася шукати
шлях до тебе.
Я прочиню у світ вікно.
У вільне небо.
Сад скам"янів –
над ним тремтить
повільна зірка,
ще мить – і небо розітне
й полине стрімко
в для неї лиш
заквітчаний
клинопис неба,
в для неї лиш
заклечані
прижухлі стебла.
А літа, літа, літечка –
мов й не було.
І під ногами
стигне зірка –
бите скло...

В шари ґрунтів углиблював шурфи –
дороги світла крізь віки пітьми,
шукав скарби, омріяні світи
далекої Трипільської доби.

Із праху нетерпляче діставав
якийсь незнаний, мабуть, мідний сплав,
єдино істинний і цілий профіль –
відлуння площ й акустику епохи.

Так трепетно з архаїки крихкої
той маргінальний пил віків здував,
що я позаздрила тим древнім черепкам,
угрузлим у завітрені долоні.

І доторк пальців впізнавала глина.
До неї тільки ти так вмів торкатись.
І зчитувати зашкарублі згини.
І тайна дихає й стіка між пальців...

Буде день. Буде ніч.
Буде зорями небо розшите.
Буде літо й зима.
Й упокорений лагідний час.
І зійдуться віки
у тривожне буремне століття,
і святкова опівніч здійме крила
над нами всіма.

Буде радість і жаль.
Буде ще на життя ворожити
в тихім подиху чуда
небесна бездонна канва,
і у Книзі Життя
буде тепло й натхненно світити
все оте незбагненне й одвічне,
що понад слова....

Ранкове небо – невтоленна спрага!
Ріка прозрінь, що вийшла з берегів,
раптові зблиски, незбагненні спалахи,
журливий наспів здаленілих слів,
ламка дорога дорогої памяті
й слід голосу – як кола по воді...

...а човен плив
розмірено і м'яко,
напитись даллю –
квітень, синь і дим!..
Вогнисті хмари,
смуги по воді,
десь тепло, терпко
вечоріє м'ята.

Щоб не сполохать голосу –
пливи
на середину
вогняного плеса,
у передгроззя,
в передніч,
без весел,
в глибокий вир,
у пломінь на воді...

У зливі проміння попід злототканним дощем,
у тисячах сонць, що світились на кожній травині,
злотаве тендітне зіп’ялось увись стебельце,
і вітер тремтливий над ним.

Над нами спливали дощі і дими голубі,
пливли світлотіні – просвітлені сни вересневі.
І листя пливло по хвилястій журливій воді,
і зірка остання, як серце, зривалась із неба…

Зелений протяг бродить бліндажем,
зелений шум у плині світлотіней
високим днем іде, як вівтарем,
під звуки скрипок у вогонь осінній.

А скрипки вересня заходяться плачем,
розгойдують кленовий дзвін на вітрі,
торкає лагідно обличчя дороге
пронизуюче і тремтливе світло.

Там, де дерева правлять замість стін –
смарагдове проміння наскрізь клена,
сліпуча, мерехтка палахкотінь,
і золотий вогонь, вогонь зелений.

Вбираю серцем сяйво золоте.
Нехай побуде ще
зелене
світло
це…

Під промовисте скерцо
замлілих липневих дощів
із дна ночі росте
затамована пісня любистку.
Я тебе – край тебе отут.
У своєму маленькому місті.
Бережу твої сни,
що течуть ніби теплий бурштин.

Тут зарошені флокси
тріпочуть при темнім вікні.
І між видихом й вдихом дощі –
осяйні, променисті.
Котить літо далекі громи
проминаючим містом –
це допоки ти спиш.
І допоки не спиться мені...

Щодуху, щозмоги, щосили
ударила крилами злива,
упало під ноги небо…
Як до стін дощу спрагла трава,
мов у сні, притулилась до тебе –
і земля в небеса попливла…
Лет жагучий, гойдлива вода,
у з’єдиненому пориві
захлинулась в пречистім диві
на землі, чи на небесах.
Ніби з неба, вогонь обдає:
під щокою серце твоє –
і танцює, періщить злива
поки дихать можливо,
поки дихать стає…

Небо зблискує рівно й тривожно,
линуть, тануть зоряні ріки,
серце втримає неба стільки,
скільки вмістити зможе.

Спраглому і летючому світлу –
колихати, тремтіти і звати…
В незбагненнім ламанім ритмі
небом з небом до неба мовчати.

***
Все до межі, до решти, до пори.
А поки що в бездонну синь і простір
стримлять зеленочубі явори,
тремтять майори в сизуватих росах.

День, як струна. Дзумлять жадливі оси.
А мальви, мальви!.. Диво навкруги.
Мчить літо молоде й простоволосе
розбризкувать небесні кольори.

Високий день, іще не скоро осінь,
та в проймі хвіртки протяги голосять,
і зирить ябко з глибини затіння
у глибочінь майбутнього падіння…

Прозора тиша довкола,
повітря у грудях забракне,
увірветься думка і подих –
раптом.

А ці березневі зорі!..
летіти б – загати і грати,
та чутно холодний всесвіт
й з кімнати.

Ті кілька спалахів ніжних -
кілька життів між нами,
якщо обіймати не можна,
можна – словами.

Правічне, хмільне і тривожне,
неназване – не збагну,
і знаю – без тебе не можу,
та завше – живу...

Таке з роками рідне подвір’я,
де проростає твоє коріння,

де павутинку хитає вітер,
де донька слово спліта із літер,

де спочиває зав’язь у квітах,
де пам'ять роду у плід сповита,

де лунко мить падає з гілки –
і в яблуках уся долівка,

де все живе буяє рясно,
родить - і мре, цвіте - і гасне.

де днів відбулих міражі -
у сонця й тіні на межі.

***
Я колись у дощі
напишу тобі вірші.
Ти до ранку заснути
не зможеш більше.
І до ранку
стоятимеш на балконі,
і до ранку вдихатимеш
безум півоній,
і півонії плистимуть
в небі карміннім,
і відчуєш, як враз
розступаються стіни,
і як плаче спросоння
пречистим ранком
під бетоном народжене
серце кульбабки...

Після тривожних безпросвітних
І безнадійних ночей,
Досвіток, Господи, досвіток
Сенсом життя обпече.

Розхвилюють захмарні верші.
Вчую Втішення за сльозами.
І побачу цей світ, як вперше.
І побачу цей світ, як востаннє.

Це осіннє тепло,
це щемливе
палке проминання,
цей сповільнений вітер,
що звільна торкнувся щоки,
ця симфонія світу,
що хоче пролитись
востаннє
на мости й тротуари,
на все, що є осінь і ти.

Неминуче моє,
нездоланне
моє повертання,
мій приречений шлях,
мої певні й непевні сліди,
мій зухвалий
й впокорений поклик,
мій спалах останній,
мій одвічний неспокій –
усе, що є осінь і ти...

***
у осінь –
з розгону,
з розгону –
в твої обійми,
в тягучий й густий
уповільнений
захватом кадр,
це моя ейфорія
ошелешена і покірна,
це моє незбагненне
мінливе й манливе життя

попри згубу неторкану,
твої губи тремкі і осінні,
попри пломінь кипучий,
що зоріє на спраглих вустах,
з розгону – у осінь,
з розгону – в твої обійми,
в необачні мої,
нездійсненні мої небеса...

***
В небесні просвіти у сірих клаптях ватних
розсипле скалки мерехтке проміння,
і даленіє сонце за екватор –
пливе на південь.

Враз усвідомлюєш – життя навпіл розтяте,
вчуваєш холод спиною недремний,
межу між світлом й темінню освятить
це рівнодення.

***
...І в попелі вечірнім гаснуть далі,
блищить і опадає денне світло,
і щедре небо безтурботно сипле
щоденні радощі, просвітлені печалі.

Іще тепла і світла вистачає,
ще ніжності розгойданої стільки!..
Стоїть над світом вереснева зірка,
колише неба втомлені скрижалі.

***
Цей невтоленний березневий ранок,
ці тіні втаємничені й глевкі,
ці відсвіти, кружала по воді,
ці сплески пам’яті палкі, безперестанні...
В цій тиші усамітненій туманній
постане все сьогодні, як тоді:
ці відсвіти й кружала по воді,
ці спалахи нічийні й нездоланні.
Когось стрічають потяги й вокзали,
а ти забув свої шляхи сюди,
де глибину ховають береги
й співають світу звітрену осанну.
Де знає нас колишніх древній камінь,
де шелестить зажурена глибінь
цілунками, словами, пелюстками
сьогодні,
як тоді…

***
Лишися вітром у бузках схололих,
в духмяних травах, подихах землі.
Човен стоїть,
а світ духмяна повінь,
а світ зривається
з буденних якорів.
Попруга напиналася всім тілом
вслід течії,
але пішла вода,
усе, що хвилювало і тремтіло
поклав впокорено на
зболений вівтар.
І привязь остаточна
й нездоланна,
тихнуть сади у присмерку троянд.
Лише чому я до цих пір чекаю
отих фіалок,
що по середах?..

***
То був четвер.
Все бачу, як тепер.
Сміялись, линули
дощі прозоро.
У парку повно
пахощів кульбаб,
дзвенить травнева
дощова вода,
і дощ квапливо
щастя відміря
і час навколо.

І ти... І дощ...
І той навіс кафе...
І щось нестерпно
гостре і п'янке,
летить – й нехай летить
той світ по колу.
Дарма, що світу того
вже нема –
я знову чую віддалі й слова,
й та сама
розтривожена вода
плюскоче знову.

***
Задивлена у себе
і крізь себе.
Бузки. Пелюстки.
Віхола і сніг.
Над нами небо
й заметіль травнева,
така бездонна,
тепла заметіль.

Пелюсток лет
у відблисках світання,
де мліють губи
в тиші грозовій,
де я тобі і перша
і остання
весняна блискавка
сяйлива
на воді...

***
Як уперше
Сніг на долоні
Ніжнотканний
Розбурханий
Спомин
Незбагненний
Мінливий
Кордон
Вчасна
І позачасова
Повінь
Божевільне
Розвіяне соло
Невагомих струн
Випадкових
Недоторканий
Білий мінор

Відпливає
Зникає
Зринає
Обступає
Сліпими словами
Пелюсткова
Квіткова жага
Час пелюстки
Пухові зриває
Час сміється
Пливе
Опадає
Час нічого
Тебе
Не питає
В часу
З вічністю
Рівні права

***
Коли
опадатиме сніг –
проявляться
нові маршрути,
й твоя найсправжніша
сутність – то сніг,
що танцює в пітьмі

над прірвою ночі на дні
так легко
і бути й не бути,
і дивне,
далеке
й забуте
до ранку звучить у тобі...

***
Шелестіння
і шепіт снігів
у тремтливій
тиші лампадній...
А листи твої –
світлі й сумні,
а листи твої –
змерхлі троянди...

Мерзлі вулиці,
дим ліхтарів,
непривітні
поснулі вікна...
Так далеко –
на відcтані слів,
так далеко –
на віддалі світла...

***
... й залишиш
невимовне по собі.
Нестримне світло,
що вростає в січень.
Щось незбагненне,
вітряне і вічне,
як сонце в хмарах
й сонце по воді...

Між нами – тайна
сплутаних доріг,
волога мла
над сонними мостами.
І – сяйво. Сяйво...
Й тепла спрагла пам'ять,
і декілька провулків
й ліхтарів...

***
я десь це бачила –
і цей невпинний сніг,
і ці дроти –
затерплі мерзлі ниті,
ці небо й землю,
оксамитом шиті,
цей сумовитий ворухкий заслін.

Так само блимали
й сміялись ліхтарі,
вологе сяйво бризкали у вічі,
ми вже були удвох в якомусь січні,
і квіти сніжні сипались згори.

Палив вогнем
нестримний той порив,
і ніжність до країв
палка й незнана,
все неможливе і довгочекане
почую – ти снігами говори...

І дихав, і тремтів, і шелестів
той сніг про все, що вже було не з нами,
щоки торкався –
й танув,
танув,
танув,
як дотик твій,
жаданий дотик твій...

***
Найважче з відважних прощань,
коли всі дороги – до тебе –
у відблисках спраглого неба,
в вологих відсвітах фар.

Раптовим дощем осяйним
таки наздогнав середмістям,
нахлинув чимось немислимим,
як квітень серед зими.

І вже не спиняйся. Лий... лий...
Торкайся в пориві шаленім
пломенем крижаним
наскрізно і нескінченно...

***
Хвилі… Хвилі гарячого сяйва,
на які ти мене прирік…
Я – струна, що ридає за даллю,
млосна злива, бурхливий потік.

У нестямі містами мостами
напливає трепетний дим.
Ти – той вітер, що рветься у далі,
та завжди на обличчі моїм…

***
Звучить, зове
розгойдана струна,
спитай в листка, краплини чи стеблини
про цю симфонію осінню безупинну,
про те, що не вмістилося в слова

Впізнай мене
у спалахах зорі,
в легкій, натхненній вітром павутині,
в повільнім танці пелюсток жоржинних,
у трепеті злотавім вій твоїх...

***
Оці серпневі стиглі небеса
палахкотять в ріці, спадають звільна
у тепле розімліле надвечір’я,
де їх вода гойдає мовчазна,

де течія карбує тлінні тіні,
у соннім плині глибину колише,
де безпритульний день передосінній –
зов’яла квітка, що на камені залишена…

***
Cтають вітри
на крила вечорові,
гаями котяться
дзвінкі весняні луни,
і серце, досі
кволе і нечуле,
тяжінню весен
палко вірить знову.

Гойдають брості
найніжніші струми,
десь серед ночі
пташка заголосить,
і щось п'янке,
розхристане і юне
шумує першим
соком абрикоси...

***
Не віддаляйся,
не зникай,
не йди...
Залишся тугою
над лісом опівнічним,
у квітні цім
скороминущім
й вічнім,
в заплавах, де
згубились береги.

Де наслухаєш
голос у собі,
забувши весла,
звітрений й крилатий,
де сад пливе навстріч
й на цілий світ
так пахне, пахне знов
холодна м'ята...

***
Мигтить, і зове, і світить
умитий дощами квіт цей.
Кленове вологе листя
в іконі вікна тріпотить.
Лампадне світло тендітне.
Зелена шумлива віхола.
І пахнуть сережки горіхові
в калюжах на цілий світ.

***
Дощами сполохані вишні
полум’яна пожежа манка
мліють терпнуть вологим блиском
у схололім листі імлистім
як твої незбагненні вуста

променіє ясніє глибше
переткана дощем висота
на вершечку зажурені вишні
безнадійно звабливо кличуть
як любов перестигла ота

***
Сягти до дна себе
у мерехткім етері,
така глибока ніч,
такий безмовний сад,
ці відблиски небес,
ці відсвіти на стелі,
задиханий політ,
повільний зорепад –

усе моє, в мені,
всі шепоти, всі тиші,
цей первозданний світ,
що вгледиш до роси,
де рветься і тремтить
палка нестерпна ніжність
і як зоря серпнева
всю ніч палахкотить...

***
Простують слідами вітру
достиглі жагою краплі,
в долоні упертої спеки
спадають дощі крижані,
на зіллі настояний липень –
висока розгониста ватра,
сьогодні – кипучий пломінь,
назавтра – текучий дим.

Сповільнено блимає зірка,
бо пульс її гусне й холоне,
колишуться сонні крони
і відсвіти ловлять вгорі,
доріжкою місяця липа
пливе у липневий спомин,
всю ніч у вікні прочиненім
блищать золоті ятері.

Усе, що сьогодні меркне,
назавтра постане спочатку,
оберне розморене коло
в замріяне літепло лип,
ця мить розімліла і тепла,
осонцена в пам’яті цятка
поверне у різьбленій згадці
й залишиться назавжди…

***
А дощ зненацька станеться таки,
і стрепенуться вільгістю гілки,
і світ до болю теплий і терпкий
тебе спіткає.
Вбираєш ці оновлені дива,
як сліпить промінь,
як росте трава,
як липень без вагань
у вічну даль
дощем стікає.

Як лине літо хвилями дощу,
як стугонить у кронах білий шум,
як тиша вічних запитань
спливає стрімко.
А ти до краю ночі добрела,
і слухаєш, як відступа гроза,
й як невтоленно між світів звучить
найвища зірка...

Ця ніч - як вічність, і ця ніч - як мить,
щемка прощальність серпня на повторі.
Зажура цвіркуна гойдає зорі.
А час летить. А час летить. Летить...

І срібло сиплеться. Згори чи догори?
Немає ні сьогодні, ні учора.
Лиш ніч оця тремтлива і прозора.
Лиш розчерки небесної води.

І зірка котиться за край. Кудись туди,
де вже немає вперше чи востаннє,
туди, де вже немає проминання,
лиш музика у вітрі навкруги.

Лиш музика... Лиш відгомін ріки...
Знайде вода дорогу - має пам"ять.
І гасне ніч. А зірка знай - тремтить,
й летить,
й не зна,
не зна,
що
па-
да-
є...
2025