Кругом жиди, одні жиди,
Не вільно й голову підняти.
І головний редактор - Жид
Нас Українців вчить писати!


2011

Єхидний сміх чаклунки злої,
Віщуючий лище біду.
Брехав Вкраїні її долю,
Страшну,незрячу та бліду.

Вона ж бо знала,що говорить,
Як втілити в життя слова.
Тих слів ніхто вже не замолить,
Хоч відьма зовсім не права.

Багато слуг в тії потвори,
Вони рішучі,бачать ціль.
Вони не визнають покори,
І б"ть поклони лише їй.

А цей народ,ця кара Божа,
Мовчить роззявивши роти.
Він ще від чар звільнитись може,
Та хто звільнить від сліпоти?

Коли моє слово вливається в тишу,
Й відлуння ковтає останні склади-
Клянуся,тебе я ніде не залишу...
А ти мені кажеш-Від мене іди.

Ховатися марно в розгнуздані мрії,
Збиралися ж разом в дорогу-життя.
А потім подули вітри-суховії,
Не знаю і нині причин до пуття.

Я завтра прокинусь,й,мов перший апостол,
Що втратив тілесного Бога-Іссу.
Ходив,проповідував вірити просто,
Кохання без тіла у дні понесу.

Чіпляється сорочка об гілля,
Підковами заграли бистрі коні.
Несіть,як вітер,швидко,звідтіля,
Де погляд палить серце,сивать скроні.

Швидкою риссю мчіть мене туди,
Куди шляхів не знають і лелеки.
Де думку й пам"ять,наче чорний дим,
Розвіє подих повної безпеки.

А потім,напивайтеся води,
Спочиньте на останній перепоні.
І знов назад,летіть мене туди,
Де погляд палить серце,сивить скроні.

Пройшла весна неспішною ходою,
Забувся незборимий серця щем.
А де ти є?Премило молодою,
Чекав тебе із грозами й дощем.

Пройшла весна,від лісу диха осінь.
Чомусь лякає.Може ще не час?
Коли б отак забутися вдалося,
І здатись в руки першої з дівчат.

Пройшла,весна зметнулася у небо,
Заіскрила усю серпневу ніч.
Мені здалося,що іду до тебе,
Крізь сто по сто замислених сторічь.

Пройшла...,а ти?
Сховала тепла ніч.

Перший весняний цвіт
Впав на моє вікно
І пробудився світ
Вперше, а може знов?..

Лину думками в даль,
Зором шукаю мить,
Ночі ясна вуаль
Серце мені п’янить.

Вітер весняний б’є
В груди, неначе дзвін,
Душу мою снує
Із дощових краплин.

Знов пробудився я,
Щирий розлився сміх.
Де ж ти, печаль моя?
Я тебе переміг!

Може, сьогодні десь,
В білім, як сніг, саду
Серед дерев і трав
Долю свою знайду?..

А ти казкова, а ти прекрасна,
Неначе пісня в затінку гаїв.
Твої слова неначе казка,
Із щебетання, тьохку солов’їв.

Як бачу – плачу, а чи сміюся,
Усе змішалось, вже й не розбереш.
Та як не бачу, сто крат томлюся –
Сильніше туги світом не знайдеш.

А ти казкова... І колискова,
Що ллється тихо, шепотом роси,
Зметнеться в небо. Зоряна підкова
Позичить щастя, тільки попроси.

Подаруй мен1 крила,
Що у небо л1тають.
Подаруй мен1 оч1,
Що сонце стр1чають.

Подаруй мен1 погляд,
Найн1жн1ший у св1т1.
Подаруй мен1 подих,
Найсолодшо1 мит1.

Подаруй мен1 зор1,
Небо й м1сяць у повн1.
Подаруй мен1 знати,
Що з тобою ми кровн1.

Подаруй мен1 щастя-
Буть единим п1д небом.
Подаруй мен1...,знаеш,
Б1льше й крихти не треба.

Даруй поцілунок,
Нестримний, гарячий.
Такий, щоб розбити
Нетанучий лід.

Згадай на хвилину,
Ти бачиш, я бачу
Вечірньої зірки
Останній політ.

Слова і думки,
Погляд щирий до краю.
Бездонні зіниці
Говорять одне:

Кохаю, кохаю,
Нестримно кохаю.
Звершиться життя,
Та любов не мине.

Я піднімаю погляд у замріяне небо,
Чомусь не хочеться дивитись нижче краю.
Дивлюсь туди, куди мені не треба,
Я рвусь туди, бо я тебе кохаю.

У світлі задушевної розмови,
Мої слова надії колихають.
Я згадую тебе у кожнім слові –
Мої слова також тебе кохають.

Розтане сніг, вквітчаються дерева,
Повернуться лелеки з небокраю.
А вітер тихим, ніжно-теплим ревом
Співатиме, як я тебе кохаю.

Не будь же горда. Обернись до мене.
Невже не знаєш? Скільки пам’ятаю
Тебе? Себе! Це серце полонене...
Весь світ кричить, що я тебе кохаю.

На листочок вірш лягає,
В небі місяць позіхає.
Засинай синочку милий,
хай насняться тобі крила.

Білим птахом в небо синє
Хай душа до сонця лине.
Із веселки там барвисте,
Нанизай собі намисто.

Зранку мамі подаруєш,
Встанеш тишком поцілуєш.
Одягнеш красиве диво,
Мама, гарна і щаслива,
Пригорне тебе ніжненько
І назве “моє серденько”.

Ну а зараз треба спати,
між хмаринок політати.
Щоб, зіскочивши на ніжки,
Ти підріс іще на трішки.
Засинай же, мій маленький,
Моє щастя золотеньке.

Я сумую за тобою, мою зоре мила,
За очами, за росою, що на них блистіла.
За руками, що неначе з крилами у парі,
За устами, що дарують поцілунків чари.

Я сумую за тобою, моя наймиліша,
Не діли печаль із болем, повертай скоріше.
Степ духмяний – диво-килим, ляже тобі в ноги.
Жду тебе на прасвітанку нашої дороги,

Підем разом рука в руку, по життю, по цвіту,
Що лише для нас з тобою квітне в цьому світі.
А десь років через ісім заплетем віночок,
заспіває пташка в лісі й з’явиться синочок.