*
Тремкі словесні оригамі,
пребілі аркуші зими,
наснаг і сподівань духмяні
дими

бо сутінки, і псячий холод,
і неземна ціна на газ,
але поезія земніша -
рятують сторінки
і хмиз

*
Писати теж потрібно смачно:
незнане - в знане, і в коньяк,
і з кожного рядка спочатку,
хмільне - і байдуже про що

лише жінки - тверезий вибір,
ось тільки втримати кермо,
мотор, усмішка Челентано,
й аmоrе mоrе mоrе mоrе nо

*
Позаслоняли вІрші-пави
рій віршеняток і віршат,
ошатні вІрші, крутодзьобі -
академічні голоси

тому вважай себе найкращим,
найліпшим з найфайніших, - от
щоякнайкращим і найбільшим,
що не вмістити в жодний твір

*
Що підіймає патос вІршів,
те вабить у м'які віршІ,
мов не чужі питання сексу
й душі

і свіжий сніг летить, як перший,
морозний відгук на віршІ,
і передують завше гІрші,
бо тільки з "вІршу" ти поет

*
Весняних крапель римування
і ті ще помисли дівчат,
філософ гляне на усе це
і скаже: ні-фі-га собі, -

весна завершиться зимою,
кохання упокоїть шлюб,
і знов по колу, в сенсі жити, -
платівка грає саме це

*
Підступні зваби приховали
в зимові шати строгий піст,
мужчини сторожко ступають,
муркочуть «гречка» і - в сніги

колінця, стегна, спинка, перса,
протяжне «мяу», три рази
тягнути хором «Алилуя»,
еректум духу, піст як піст

*
Отак би й малював з натури
хоча і муляє перо:
і тут, і там - не те з жінками,
лише з пупками все гаразд

і ти глядиш в її безодню,
вона, достоту, теж кудись,
але навзаєм анітрохи -
ох, Ніцше, ти не знав жінок!

*
Коли на терезах стосунків
кохання, а потойбіч смерть -
то спершу почуття найвищі,
а далі раз - і легша смерть

о ні, кохання - зірка в небі,
а потім - щастя в повен ріст,
і сяєва того все більше,
аж доки - бах! і ти один.

Ігор Римарук:
„Ці нічні голоси за столом,
о нестерпно, Мойсею,
ці нічні голоси
про загублену неньку Вкраїну!
Ге-ра-си-м’юк! - не мовчи!
Й ти, Фiшбeйнe, по-братськи, чарчину
підійми за словесність
даровану тут і єврею!

Мойсeй Фiшбeйн:
„Чортівня загуляла, завила!
Рятуй мене Отче! -
Тут один-бо Поет!
Як клубочеться в грудях, клекоче!
Цей мовчить, той цілується, тьху,
і семітське питання -
чом єдиний у Неньці горланю
на інших мовчання?!”

Василь Герасим’юк:
Я прокинувся в ніч,
мов зі скелі зірвався смерекою
у тіснину Дністра,
так летіла у Рейн Лорелейн!
От наснилося! –
                   краще б
цілунки з якоюсь Ребеккою,
чи ж бо хоч Леді Джейн,
але не Римарук і Фiшбeйн!..

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки тремтять:
- до краси не торкатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
І портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
цей менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
казав поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Ото й не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

Що молодий поет Поезії? – Ніщо?
Напруження на сподi інтелекту?
Послушницям Її палкий еректум?
Перпетум у мрійливе "ні про що"?

Але Поезія і молодий поет -
це привід вчасно опустити очі,
коли позаду стогони дівочі,
а попереду Божий силует.

2008

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
а раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних, сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
А що ти даруватимеш мені:
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні?

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких подій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з цього неприйняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, каяття.

2008

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи пригадані.
Тягну цигарку і подумки „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
Модні капрони і туфельки з бантиком
матиме - в клубі у них вишиватиме!

Осінь. У нас би, напевно, наладилось.
Я і з питтям зав’язав би і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась,
все би пішло - і з цілунками, й матами.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки!
В мами затрималась, в гості заладила,
шубки з панчохами, курви-приятельки!

Осінь. Прострація соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики.
І малювати оголені грації -
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! ще б горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнюю - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
чорт і з тобою, і глупою ревністю.
Знай, що мистецтву даровано значити
більше за піхву, ужиту буденністю.


2007

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!..
Мораль: впіймали Лиску пацани. :(

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва.


2007