У поетичній візії Ігора Павлюка летальні мотиви переважають над вітальними: «церковний дзвін останнього трамвая/ і той ліричний напис на вінках»… Лірика «Камертону» має здатність дивувати як спалахом щасливих миттєвостей: «ллється вітер із рукава./ І далеких коханок плечі…», так і розчаруванням: «і доньки трав’яні слова». Поезії автора відзначаються тонкою метафорикою: «без нічної сорочки Місяць/ із зорею танцює вальс».
Творчості І.Павлюка притаманна фрагментованість, що окреслює експресивні стани ліричного героя: «Вітер. Флейта. Гніздо і зорі./ І тривога. І трепет. Сіль/ Вдома. Юність. Немає горя./ Скоро осінь –/ Пора весіль…». Знаходимо чудовий паралелізм: «плаче дівчина боса/…розчарована осінь…». У кількох віршах зустрічаємо лейт-мотив космосу: «хати дідівської космос засніжено милий», де «сіно пахне космосом віків», хоча «землю і космос люблю я любов’ю простою». Ці поезії як відгомін авторських конвульсій з приводу деструктивного спрямування життя, бо «чекаєм того, що вже відбулося…». Мотив кохання наскрізь пронизує збірку: «бачив тебе я на древніх, мов час, іконах,/ але на конях/ любив». З висоти своїх літ ліричний герой звітує: «колишня моя любов –/ прокурор на Страшних Судах», бо «я із неї богів почав». Якось пафосно та дещо патетично звучать рядки про призначення митця: «поет – то наймит, що посадить квіти/ на пальцях журавлиної звізди».
У збірці вдало застосовано новітній прийом колажу епітетів: «вітер гірський гіркий». Паронімічна гра слів надає віршам ще більшої трагічності: «Співаю./ Спиваю./ Радію чужому щастю», де «нема ні вина, ні вини». Патронімічний каламбур вкраплює у поезію перчик винятковості: «опальний світ, опалий цвіт старого саду». Настояні часом та непересічністю порівняння І.Павлюка: «вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк», «смакую печаллю, мов тілом сухого вина», «і дояться кров’ю корови, рябі, наче долі». Свідома тавтологія «боюсь боятися» слугує звуко-підсилювальним навантаженням поетової любові до життя: «Померти за ідею – то святе,/ та я б волів померти за діброву». Вдало використовує обрамлення: «летіти вміли/ не вміли впасти», акцентуючи на тому, що просто жити – це ще не подвиг, а сенс полягає у тому, аби «зламавши двері своєї пастки», з’ясувати: заради чого досипати цю ніч…
2009р

Коли заглиблююся у тексти Василя Махна, кожного разу знаходжу в них щось свіже, незамулене часом. Не знаю, можливо це просто гордість за чоловіка, який народився у родинному селі мого батька… але це правда. Тому сьогодні хочу вас познайомити із збіркою В.Махна «38 віршів про нью-йорк і дещо інше». Поезія цього періоду наскрізь пройнята патріотичними віяннями, тугою за Батьківщиною. Тут знаходимо біль-спогад як спомин у авторській візії.
У вірші «український поет…» відчувається біль митця, розчарування у житті. Піднімається питання поета як творця, простої людини. Постає проблема забуття, відчуження. Знову автор обурюється, адже «український поет/ мусить писати римовані вірші…». У цих словах відчувається протест автора щодо встановлених норм, зокрема їхнього виконання. Метафорично своє протистояння виявляє у непокорі «хвороби з підозрою на алкоголізм», порівнюючи її із черепашою ношею. У розпачі говорить про те, що від такої залежності страждав Шевченко, Рембо, Верлен та ін., не випадково пишучи їхні прізвища з малої літери. Тут В.Махно хоче показати їхню безпорадність перед світом. І зрештою доходить висновку, що йому залишається лише «чорна кров комп’ютера –/ і…наркотична залежність: записувати слова…». Тут вдається до блискучого прийому парономазії: «коли морфологія схожа до морфію». Називає автор усе це мистецтвом одноразових шприців.
«La Mama» - американський театр як прообраз українського. В.Махно називає її «бродвейською шльондрою», «мачухою режисерів», «повією». Каже, що театр перетворює нас на гучні бурятські бубни, «які розмовляють тільки російською». Зрозуміло, що автор тут хоче показати занепад театру як духовного осередку, адже «свіжопофарбовані стіни та рипучі/ дерев’яні сходи/ кажуть більше» ніж актори. Автор порівнює їх з лебедями, що «пливуть із розсіяного світлого пилу/ кінопроєктора». Занедбане ставлення до мистецтва полягає у тому, що невідомо чи «актори/ яких позашивали у білі кокони…випурхнуть метеликами», і не знати чи буде звучати мистецтво на повен голос. «Ля Маму» порівнює із молодою вовчицею «з червоними сосками», яка кожного дня пригортає театралів до себе, вона як прообраз музи для театрального мистецтва. Твердить, що театрали п’ють її вовче молоко і не розуміють «того що вони і є тими вовченятами/ яких ти зачала/ після третього дзвінка». Тобто В.Махно пояснює єдність між театром, його музою, яка втілена у гру актора, та реципієнта-театрала, що сприймає дійство.
Ми бачимо, що автор у своїй збірці часто звертається до своїх попередників. Зокрема така тенденція спостерігається і у вірші «Про Аполінера». Тут підіймається проблема сучасних військових частин, в яких в музиці «лейтенант забуває накази –він марить:/ заквітне мигдаль/ і солдати – мов сніг – розбрелись по селі/ за портвейном». Адже лейтенант це «поранений в голову аполінер». Від сильного похмілля настає смерть, бо не буде кому дати «сік з квасної капусти» та «ангел смерті…прочинює двері…». А солдати тим часом «запивають вином – сум – і сюр –/реалізм…». І знову поет хоче вдатися до парадоксальності і за допомогою парономазії підкреслює ницість та низькість сучасних військових.
У вірші «Прощання із зимою на березі Атлантики» відчувається біль поета, його душевна самотність переповнює будь-які інші почування. Тут поет вдається до важливого для себе порівняння, адже «згадувати про зиму – се витрясати з кишені/ залишки риби для чайок». Але разом із таким прекрасним порівнянням поруч іде проза життя, бо «сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’яний/ шукаючи кут – /тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник…». Відчувається повна дизгармонія із світом. Але ліричний герой все ж таки сподівається на щось світле і «ще інколи сам залишає для себе оті плавники/ склавши мозаїку часу на теплій долоні руки…».
Звичайно зрозуміло, що Америка – це величезна країна з великими можливостями, але поет робить висновок, що «вічності тут не бракує але бракує грошей». Вир міста затягує і зникають романтичні віяння, бо «знову авт вулканічна ріка/ несе тебе в лабіринти вигнання і самоти/ і наче хвилі Атлантики летять електронні/ листи». Адже лише таким чином можна почути голос Батьківщини та своїх рідних.
2008р

Молодий, амбітний поет Гуцульщини Іван Бойчук, що із с.Вербовець, Косівського р-н на Івано-Франківщині відкриває нам світ по-новому цікаво у своїй збірці «Стіна», хоча й зустрічаються в ній закономірні біблійні й літературні алюзії. Його тексти розумієш настільки, наскільки читаєш, бо момент поезії полягає у її трактуванні. У віршах відображений його світогляд у ментально-філософському аспекті як момент варіювання свідомості читача. Його віршам притаманне самолікування, закрученість, бо складається текст із формально структурних речей. Найважливішим тут виступає власне я, хоча цинізму не вистарчає, бо «…зомлів цей світ у нетрях постмодерну».
Авторська поетична візія починається там, де «над пагорбом падали зорі/ осягаючи власну смерть/ як/ світіння». Відчувається те, що автор наскрізь пройнятий життям зовнішнього світу: «хтось пише папіруси а хтось по-жебрацьки просить». І немає в цьому якоїсь заангажованості, а все надзвичайно природно: «починається день й осипаються роси». Очевидно цим і зумовлено вибір письменником своєї долі, хоч і важкої, але для нього це щастя, бо все зважує, «та й хрест вибирає під силу».
Тут авторська концепція приреченості світу, його творця як провідника, адже на шляху «скільки людей – стільки стін/ пройти би хоч одну з них чи зайти в гості –/ порозумітись би…». Це бажання сповнює авторську уяву, але констатується факт: «стою за стіною і невідомо чи подолаю її».
Він викриває у цій збірці мізерність людської подоби і вважає себе людиною з трьох літер, тим багатством, що «поділене на троє». Поетів називає «вразливим плем’ям», яке розводить ватру і «кидає в неї представників реалізму».
Сучасних політиків та можновладців порівнює із «владними мужами», котрі порозсідались і «вирішують/ як мапу країни поділити». А пізніше сміються із своєї нікчемності в той час, як вороги –«старезні ворони/ у високості свій ритуал творять/ каркаючи».
Проникливим видається образ жебрака, який «з торбою неначе з дівчиною обнявся», та й молиться собі, бо «кілько треба на старість?..».
Цикл «Місто» показує повну деградацію суспільства, його культури у місті. Ліричному герою «цей світ машин нагадує толоку/ де в металевий скрежет вплітається церковний спів». Бо можна хіба «блукати містом заходити в парки», не відчувати ніякої особливості, самотнім бути, бо «…цей світ такий одинокий». Творчість – довготривалий процес. Це немов мрії, які проходять «повз сталеві ґрати уквітчаних вікон». І не одна літера помирає вночі на устах поета – «такий закон». І в кам’яному місті лева «у морду/ б’ють а потім питають» щось про тебе. Немає там для ліричного героя вже нічого світлого «і тільки вірші/ стають наріжним каменем» для кожної людини, яка бачить Львів осередком освіти і культури.
У цій збірці є страх автора перед забуттям, невизначеністю. І просить він «хоч би в краплинці Всесвіту/ душу зродити…».
2008р

Деструкція форми, прозаїзація лірики провокує нас залучити творчий доробок Григорія Семенчука до постмодерного епосу. Властива молодому поетові патетика метаморфозується в гіперболізацію ніжних почуттів: «та з словом твоїм навіть цвіль обертається медом». Зацікавлює гра слів на фонетичному рівні: «цвітіння і певне осіннє поцвілля». Яскраві метафори рясніють у тексті: «я дуже легенько торкнувся до осені/ зовсім помалу щоб не збудитися». Ретроспективне часове уналежнення вдало поєднане із образністю, метафорикою вірша: «і ніч мерехтіла мені кіноплівкою», коли «місяць крутився старою платівкою», а «час перейшов у маленьке сторіччя». Метафорично «ранок всміхнеться очима розкосими». Тут логічним продовженням є авторський ліричний відступ сповнений дитячим здивуванням-відкриттям: «із осінню в мене будуть діти/ хоч я лише просто торкнувся до осені». Вірші Григорія Семенчука пафосні і наповнені грою словосполучень: «літо бабине. бабине літо». Людську подобу уподібнює безодні, у якій «без одягу душу на споді» віддаєш «без назв. Без найменшого натяку. Дотику». Фонетичний колаж – родзинка поета: «переживань і пережитого», «жити у житі», «кокоси і кокаїн», «по-складам поскладано». Правомірно буде проголосити Григорія Семенчука майстром карнавального кітчу у літературі епохи постмодерну. Грицева поезія – грайливий кітч із запозиченими сюжетами, дещо жаданізованими мотивами. Варто визнати, що його гра-імпровізація досить майстерно гармоніює із текстовою палітрою вірша. У грайливому кітчі цитується літературна класика: «земля парує. Реве та стогне». Григорій Семенчук урбанізує цей образ різким протиставленням: «а наші міста як маленькі вогники/ усюди грає хіп-хоп». Маємо у поезіях фольклорну традицію: «і всі наші вірші збудуться/ цвістиме любов від Сяну до Дону». Проте є цікаві асоціативні образи, що розглядаються як певні коди-малюнки, шифри, що претендують на багатошарове прочитання тексту: «давай зачекаємо з венами/ бо завтра – вранішня Прага». На одному з рівнів прочитання розуміємо слово «вени» як певне наркотичне бажання, а на іншому як зневажливе ставлення до Венеції, що в простонародній мові звучить як «Вена». Саме тому, зважаючи на таку оригінальність та багатоаспектність поетичної палітри Григорія Семенчука, маємо намір розглядати Гриців кітч не як несмак чи халтуру, а як претензію на належність до справжнього мистецтва і комерційний успіх.
Нерідко поряд із специфічним грайливим ліризмом, властивим Грицевим вільним віршам, знаходимо натуралістичні картини сьогодення: «зуби почорніли і нагадували/ подряпані піратські прапори/ колір обличчя нагадував асфальт після дощу», хоча ще «пам’ятаю його усміхнене обличчя/ на фоні станків». Таке може трапитися з кожним, «бо старість і алкоголізм як відомо/ приходять до всіх».
Маємо свідому плутанину в часі, для підкреслення динамічності життя: «я засинаю дивно. Серед вчора./ Прокидаюсь на вістрі ножа уранці». Дотримання розділових знаків, що є непритаманним маневром для сучасної літератури, ще раз підкреслює те, що Григорій запрошує до діалогу поколінь. Тому його творчість варто розглядати в контексті постмодерної літератури, зважаючи на його прихильність до класики. Грицева ще до певної міри наївно-щира доброта відлунюється рядками: «Будьте уважні! Не забувайте любов у вагонах!/ Поступайтесь літнім місцем під сонцем!».
Знаходимо вкраплення позитивного негативізму в поезії. Пафосно звучать рядки із вірша-присвяти Ю.Завадському: «ти ще вчора лягала спати з ведмедиком/ а сьогодні лягаєш уже з чоловіком». Продовження цієї думки відлунюється у рядках «ти ще вчора мріяла про косметику/ а сьогодні в думках лише кокаїн». Цікаві, сповнені невловимої загадковості, порівняння: «а у січні зорі як футбольні м’ячі», «перетоптаний наче вулиця/Я» чергуються із традиційно-шаблонними: «очі наче дві криниці». Досить вдало стилізовані, не притаманні для такого юного віку метафори, чарують своєю неповторністю та глибоким змістом: «Розривається небо зі свистом/ і шепоче весна деревами», коли наше «перетоптане місто весною/ Де модерн розчинився в бароко» і стерлися всі літературні контрасти епох. Є вірші і на соціальну тематику, що ще раз дозволяє нагадати про багатогранність Грицевої поезії: «журналісти паскуди/ наче риби з’являються з об’єктивами» і не знаючи етики та естетики «вони розуміючи власну вину/ пригадали моє баптистське минуле…». Цікаві образи надають текстам Григорія Семенчука яскравості та незабутності: «скромне волосся», «пускаєш подих зимою крізь пальці/ в бомбосховищах днів де блищать вітражі», «сніг упав як цукрова вата».
Пишучи про Грицька, я вкотре переконуюся, що це єдиний поет в своєму роді і його світлоносність, що вдало поєднується з епатажністю дозволяють мені впевнено дивитися у його творче майбутнє.
2009р

Елегійний характер вільних віршів про кохання Наталії Пасічник навіюють дещо песимістичні настрої, проте налаштовують на чутливу чуттєву розмову з автором. Її геометрія почуттів: «порожній квадрат» любові, «кола побачень», «днів замкнені кола» у тісному взаємозв’язку із образами порожнечі, не існування, відсутності чогось, небуття… Епітети: солоний, зникомий, гіркий фігурують у кількох віршах, що й становлять настроєвий пафос збірки. Маємо перефраз: сіль мовчання. Подекуди знаходимо германізми, що надають колоритного забарвлення віршам Н.Пасічник.
Відкриваємо для себе специфічний наративний прийом, що пояснює назву збірки: одна рука – сама поетка, друга – її внутрішній голос, що знаходить помітне місце у ряді віршів: «як упізнаю між сотень саме твою лілею?», третя рука – уявний герой, до якого звертається в своїх поезіях авторка. Сумніви у рядках віршів підтверджують те, що є два наратори в одному, себто певне протиріччя авторки та її внутрішнього голосу: «де три руки як три тривкі акорди/ коли немає правил або є». Знаходимо гру смислів у текстах: «варто не варто», «коли крапку поставлено і не поставлено крапку». Постійна присутність образу рук супроводжує збірку Наталії Пасічник. Символіка кола як життєвого лабіринту є наскрізним образом збірки. Читаючи рядки поезій молодої авторки, відчувається школа Романа Скиби. Зокрема, його духом сповнений вірш «За мотивами Романа Скиби». Інтертекстуальність знайшла тут своє пристанище: «гіркі чаювання при світлі або при вікні» звучить як алюзія на рядок Романа Скиби: «чай без цукру і світла» з вірша «Тій, що сама».
Поетка життя розглядає як «антологію місяця», в якій лише «вісім листів з минулого». Апокаліпсичний настрій навіює «страх що назавтра/ опаде остання пелюстка». Застосовує вдалий образ, що символізує початок нового життя: «незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес». Застосовано вдалі порівняння: «слова/ хиткі наче стебла неначе каміння солоні», «звуки порожні мов риб’ячі зябра». Прохання «не розривати тонкі сухожилля/ уявних обіймів» розвінчується «голосом що не існує», так само як «майже зникомі слова» і «вогких пальців солоні сліди». Подекуди «прожилки пальців» нагадують «грудочки цукру і солі» як відблиск «п’яної пам’яті відчай між затерплих доріжок», що «комбінацію чисел мелодію пальців затерплих» виграють.
Знаходимо картини безпорадності людської: «молоко на губах/ вириває лезо з твоєї руки», і, як вирок, звучить: «ми помремо в один день і цей день сьогодні». Із специфічним ліризмом звучить рядок: «старий фотознімок де ти не належиш нікому», коли твої «останні слова/ соломинкою писані на спорожнілому пляжі», неначе ніхто і не винен у божевіллі, що «кисле на смак». Метафорично лягає на папір літота кохання, що «знаходиш під нігтями тих/ хто обіцяв написати/ салют». Самотність у сновидіннях «і розмов телефонних іржа» вимірюють межу кохання ліричного героя. І чомусь, як завжди, кожен залишається на самоті своєї самості і «зіскакуєш з поїзда наче з останнього кола».
2009р

Антонюк А. Торба: Збірка поезій/ Передм. О. Коцарева; післямова С.Сітало. – К.: Смолоскип, 2007. – 144с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Коктейль експресії та натуралізму – то Артем Антонюк. Ефект аглютинації (або прийом склеювання) у віршах А.Антонюка: «щитахпарканахстовпах», «столівголівхороводівіблюд» створює невидимий пласт поезії, що сягає античної «Батрахоміомахії» і метаморфозується у «Жабомишодраківку» К.Думитрашка. Такий маневр – цілком виправдана родзинка Артема. Це пояснює назва збірки «Торба»: тут закладено символічний змисл, що прагне пояснити крах, «торбу» тієї держави, яка від найвищого розвитку йде до деградації.
З погляду форми, короткі терцети та катрени з розділу «Яблуневі пелюстки на Північнім вітрі» схожі на гру в «painball». Це настроєві імпресіоністичні зарисовки, здебільшого на соціальну тематику: «усе важче мені з душею/ робити ноги/ такі щоб годували й носили/ наче на руках». Суспільні проблеми постійно цікавлять ліричного героя, бо скрізь «криваві калюжі/ світанку», де «на дитячих руках/ арсенали петард» були напередодні. В той час як «м’яті листівки хмар» не можуть зупинити «помаранчеву антену місяця», що «скандує революційні гасла». Метафорика його віршів експресивно накладає шар за шаром текст, у якому кожне слово увиразнене у рядку і має своє значення: «голод/ рве/ прозору/ шкіру/ сну». По-особливому образно порівнює голод із снігом, що «перший смокче/ і на обличчях тіні/ сині/ як вечір». Чарують «троянди вітрів», що «теплом атлантичним/ в серцях напирають на зиму»…Колаж поезій створює ілюзію зникомості: «вже натерло глянець на кістках/ а роззутися не вистача життя». Вирішення: додавання сигніфікатів або наділення значимістю тих конотацій, які на самому початку її не мали: «зірки в ногах туристів, наче манна,/ лежать в пустелі чорній вічним січнем». Акцент зміщується на образність, тому ми говоримо про авторську семіотику: «лежить на місті сніг як бинт чи міф». Тоді виходить, якщо автор пропонував щось в якості імпліцитних умовиводів, то при трансформації їх в експліцитний текст, вірш, безперечно, зазнає інтерпретації: «потрощило проміння зіниць супермаркета».
Будь-яка послідовність віршів Артема Антонюка вибудовується на підставі вибору щонайменше із двох: «Колись Євангеліє від кота/ замуркотить словами гомодріла». Відзначає наявність альтернативного вибору, а отже, смислову свободу маргінального світу: «бомж тримає сумки…/ ніби зважуючи шлях, який здав йому/ в прикуп Господь». Тексти рясніють оригінальними порівняннями: «мов оцет на ранки лягає знемога», «в стінах ми бродим мов квас». У віршах функціонують знаки-образи . З одного боку знаки – це ярлики предметів реального світу, з другого – носії додаткових значень: «ростуть у роті в нас гіркі опеньки/ пожити нам не вистачило дня». Тому варто зберігати аутентику (впізнаваність оригінального авторського я): «ми стигнемо в передчуттях/ як лампочки/ в космічному вольфрамі пустоти». Пафосна образність надає екзистенційного виміру віршеві про трагедію хворих на рак, «який росте у грудях/ як зародок гріха» і як наслідок – «кращих з нас/ виносять на щитах/ рекламних».
Експресивність збірки вдало поєднується з репрезентацією власного авторського бачення в образах: «на згорілій спині вечора/ синіють татуйовані бані церков». Для поезії Артема Антонюка характерна внутрішня рима, гра з фонемами: «але річ не в тому, втомо». У одному з віршів є анафора: «я хочу сказати». Навмисне вжито анжамбеман: «розгр-/ ібати» для більш розкутого діалогу з читачем. Хоча вірші Антонюка я б радше назвала наративним диктатом, аніж інтерактивною взаємодією. Знаходимо слематизований закид: «лякають двірників клопистою буба-бубою» із цілком зрозумілим натяком на Бу-Ба-Бу.
Підводячи риску, на підтвердження пафосу збірки, авторська свідомість виявляє дійсну, справжню природу тексту: «рано чи пізно держава візьме тебе нижче пояса/ пограється трошки і відпустить». Усі можливості тексту Артема Антонюка реалізуються через знаки, тому все що ми побачили в «Торбі» – функціонально і прагматично.
2009р

Ярослав Павуляк. Дороги додому. – Тернопіль: Джура, 2009. – 156с.

Настояні досвідом та гіркотою життя вірші Ярослава Павуляка мають елегійний характер. Автора цікавлять не проблеми нації, а внутрішні переживання конкретного індивіда. Ліричний герой збірки самозаглиблений і зайнятий спогляданням у найпотаємніші куточки своєї душі. Наскрізним мотивом збірки є дорога, тому цілком виправдала себе назва – «Дороги додому»: «З чужини до отчого порога/ голову обмотує дорога». Ще одним таким додатково-підсилювальним є мотив бідності, що вкраплений дощем, який «до дірок дахів дрантливих,/ досягає до душі» і десь «там, глибоко,/ там, у кишені,/ там, у голосі,/ там, у житті,/ співає дірка…». Як пам’ять давнини у збірці епізодично фігурує архетип коня: «поплаваймо на балконах – колись плавали на конях» і «білі флейти дощу/ на конях» наче вічність летять і чекають «допоки нам заспівають могили на конях», та «все одно, хоч у лахмітті болю,/ моя душа, мов квітка на коні».
Поезії Я.Павуляка уквітчані художніми засобами: метафорами («мені в дитинстві з деревця крутого/ нетлінний тато вистругав дорогу», «зів’яла сорочка на грудях»); порівняннями («щоб, немов немовля, у печері/ не заснуло життя без вечері», «в музеях наших животів,/ немов капронові панчохи,/ лежать кишки усіх сортів»). Попри неологізми запозичені у П.Тичини: провину «щовечора дитинно/ буду гойдати як біду», у автора є прекрасні неологізмовані авторські епітети: «похоронна краса» (можна класифікувати і як оксюморон), «гниле мовчання», «безшелесно/ безшепітно/ товпляться дерева», «обвуглені вуста», «зірки моргасті»; цікавий неологізм – «розтринькали базарно». Все це свідчить про ґрунтовну філологічну підготовленість поета.
Вірші Я.Павуляка мають своєрідний ритм, тому подекуди зустрічаємо рядки із яскраво увиразненими словами, що мають певне смислове навантаження: «шукаємо/ щось/ гуртом,/ поодинці,/ а нас/ матері/ виглядають/ із вирію/ кожною/ зморшкою/ на обличчі». Збірка вирізняється алітераційними віршами, зокрема анафорична алітерація буття: «бували/ біля/ берегів/ букети білі», що одразу провокує на риторичне запитання: нема чи є?.. Також анафорична алітерація сну: «село сувоєм сну сповите,/ спокою статуї стоять…».
У репертуарі автора наявні як римовані, так і неримовані вірші. Поет підтримує сучасні тенденції в літературі і застосовує прийом анжамбеману: «ікари/ бетон/ собою/ бом-/ бар-/ ду-/ ють». Тому таке колосальне поєднання традицій та новаторства провокує нас вважати ліричного героя збірки дуалістичним, себто таким, що пропагує традиційні мотиви із вкрапленням модернового експерименту. Нетрадиційні вірші Я.Павуляка за жанровою характеристикою – вільні. Оскільки мають внутрішню риму, рядки різної довжини, а сильний потік ритму змінюється його абсолютною відсутністю: «вп’ялися в її/ дивовижне лико/ цвяхи,/ тривоги,/ ночі безсонні,/ металобрухт, кнопки/ і роги,/ різні родзинки,/ жарти,/ наклепи,/ ідеї болючі,/ і наглі потреби,/ і все це вмістилось/ в звичайній підошві/ глибоко,/ наскрізь,/ мовби назавжди». Ще однією ознакою осучаснення є інтертекстуальність його поезій. До прикладу, вірш «Напекла йому перша дівчина…» побудований на основі тези та антитези, за зразком збірки «Замість сонетів та октав» П.Тичини, а мотив звучить як алюзія на вірш І.Франка «Тричі мені являлася любов». Таку схожість нам продемонструє антитеза: «перша дівчина обманула», «друга дівчина тихо зрадила», а «третя дівчина постелила/ тай у краплі води втопила». У образі Я.Павуляка, де «навколішках тихі корови/ ікону води цілують» знаходимо паралель із язичницькими мотивами Б.-І. Антонича, у якого «корови моляться».
Цікава поетова формула образно-світоглядної антиномії місто/село простежується у диптисі «Крила коромисла». Де «двоє відер – село і місто/ на коромислі веселковім» несе ліричний герой дорогою життя, «щоб в селі напувати серце, а у місті захланний мозок». Тут маємо прекрасну антитезу пафосності міста дитинній первинності села: «о, місто, спалахи черлені,/ довкола села глядачами,/ ти, ніби клоун на арені,/ перед дитячими очами».
2009р.