Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Чернишенко (1986)
Він людина-творець,
Він - найкращий.
Він віршар і трунар,
Тож найважче
Йому знати, що він
Просто тлін...




Художня проза
  1. НОТАТКИ КНИГОЛЮБА
    Перспектива

    Боятися темряви – це щось природнє, властиве кожному. Мені, на жаль, також. Власне, чим я відрізняюсь від усіх? Тим, що не маю плеєра? Чи тим, що ношу вуса? А про плеєр, до речі, треба подумати, гарна штука...
    Надворі рано темніло, була рання весна, а до переходу на літній час ще два тижні, ліхтарі на Чернігівській чи то відсутні, чи то й не було їх ніколи. Зрідка шурхотіли повз мене автомобілі і я мовчки заздрив тим щасливцям, які ось зараз сидять у теплих м’яких салонах, слухають легку музичку і недбало рухають кермом, милуючись на патьоки, залишені двірниками на склі. Хоча... Яка там легка музика? Розвалилося чмо у краденому Порші і втикає шансончик... Та це вже мене занесло – заздрість, то погана річ.
    Ось воно – те, чим я відрізняюсь від решти. Жодній людині в радіусі трьох кілометрів не спало б на думку йти у якесь книжкове видавництво, щоб купити там за комісійною ціною збірку праць Степана Бандери „Перспектива Української революції”. Це вже точно. Раптово пройняла тепла хвиля захвату своєю особливістю, але одразу ж і спала. Мимо проїхав легковик, обдавши хвилею брудної, з кавалками грязюки, води. Буває, що поробиш, зате я особливий (курсивом).
    Зрештою, моя ота щойно вигадана особливість не звільняє від страху темряви. Треба ж ото було так затриматися в інституті! Ось маєш тепер – доводиться йти впотьмах, ще й думати, чи не зачинилася крамничка при видавництві. Можна було б піти й завтра, але книгу мати хотілося тепер, хоча мотиви такого свого бажання я пояснити не міг. Розберуть! – кричало щось в мені. Хто?! – здивовано відповідало інше „щось”.
    Попри всі побоювання, крамничка ще працювала. Зустрів мене жвавий дідок, який на старості, вірогідно, вріс у землю принаймні на півметра, такий був згорблений. Він почав приносити мені то ту, то іншу „рідкісну книгу”, похапцем гортаючи все нові й нові сторінки і прицмокуючи своїми білими губами. Я глибокодумно кивав, аж доки не зауважив, що дідок тим більше розхвалює книгу, чим більше вона коштує. Сказав, що не маю грошей – дідок образився, видав мені „Перспективи Української революції” і випровадив за двері зі словами: „Ходють тут усякіє...”
    Та навіть це не затьмарило мого задоволення від покупки. Я йшов швидким кроком, раз пораз вступаючи у невидимі в пітьмі калюжі. В одній руці тримав свого портфельчика, а іншу тримав за пазухою, відчуваючи під пальцями теплий шершавий томик „Перспектив..” Важко, звичайно, повірити, що таке захоплення може викликати проста книга, та ще й така. Для цього треба бути зі мною знайомим не один рік. Справа в тому, що кожна книга у мене вдома – це світ, що належить мені. Ніколи не міг читати книжки з бібліотеки, бо то не мої власні, а позичені. Дурня, звичайно, та такий уже я є...
    Ось лишень перейду оце підворіття і вийду до метро, доїду додому, а тоді читатиму...
    – Ей, пацан, закурить є? – долинув з темряви позад мене лінивий голос, а якісь темні тіні перегородили дорогу. Ну все – подумав я, капець. І нащо мені була та нова мобілка? Поб’ють, обберуть, хоч би живим зостався. А тікати... Як тут утечеш? Двоє попереду, ззаду ще, мабуть, кілька, з боків глухі стіни.
    – Не палю, на жаль... – якимось дивом видавив я із себе.
    В темряві хтось смачно сплюнув:
    – От, бл... Знов наш! Пішли звідси, хло’!
    І вони пішли. Я ще якусь мить стояв без руху, тамуючи трем у колінах, а потім спохопився і чкурнув так швидко, як, либонь, ніколи в житті.
    Заспокоївся уже в метро. Зупинок через дві, коли збагнув, що їду не в той бік. Згадав про книжку, відкрив навмання і прочитав: „В кожному політичному чи ідеологічному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина...”

    Людина

    Перший поверх будинку, де розміщувалося видавництво „Бористен”, займали нотаріальні контори. Просторий колись, а тепер захаращений, вестибуль було поділено навпіл різноколірними килимами, що розходились від дверей у різних напрямках. Червоний вів до масивних шкіряних дверей з позолоченою табличкою „Нотаріус”, а зелений обривався за якихось півметра від інших – з написом „Нотар”.
    Я якийсь час постояв приголомшено біля дверей, міркуючи, чим же займаються ті дві контори з різними назвами, аж доки до мене дійшло, що вони, либонь, таким чином уникають конкуренції за клієнтів. Принагідно, подякував Богові, що послуги жодного з тих дядьків під кольоровими табличками мені не потрібні, і впевнено попрямував до старих мармурових сходів на другий поверх. Сходи були захаращені здоровенними фанерними коробками – видно, одна з контор нещодавно переїхала, якщо, звичайно, „Бористен” не з’їжджав у пошуках кращої долі...
    Дивно було чути, як відлунюють мої кроки у вестибулі з такою кількістю килимів, все таки, це було несправедливо. Трохи повагався, а потім, зважившись, відтягнув червоного килима від дверей контори, до центральних сходів. Такої ж долі зазнав і зелений килим. Я став на першу сходинку і озирнувся на свою роботу – червоно-зелена доріжка килимів вела до сходів просто від дверей. Дістав із портфеля жирного маркера і написав на найпершій коробці – „Видавництво Бористен”. Тепер, нарешті, все стало на свої місця – подумав я, вдоволено уявляючи здивування нотарів та нотаріусів, коли вони виявлять мої невеличкі перестановки.
    Сходи були довгі та круті, а коробки все більшали й більшали. Вони нагромаджувалися одне на одне, щоб не котитися сходами. Я з жахом уявив, що було б, якби хтось надумав зрушити нижнього ящика. Остання коробка була такою великою, що я мусив притискатися до стіни, аби з нею розминутися. Назбирав на куртку пилюку і довго обтрушувався на сходовому майданчику, пошепки лаючи всіх переїжджих нотарів та їхні ящики.
    Переді мною лежав порожній коридор з двома рядами дверей. Я почав наугад смикати за ручки то з одного, то з іншого боку, але всі двері були зачинені. Нарешті, одна ручка піддалась – я з несподіванки роздзяплив двері з диким хряскотом, аж налякав тітоньку, що сиділа собі в куточку кімнати за столиком, читаючи книгу, загорнуту у газету.
    – Ой, ви чого!? – затинаючись запитала вона. Я подумав, що пройти мимо останнього ящика на сходах можуть лише такі ось худющі люди, але вголос сказав:
    – Перепрошую. Я хотів б ознайомитися з вашим асортиментом, може, щось куплю...
    Завчасно заготована фраза виглядала трохи недоречною, після мого виламування дверей. Тітонька теж так вважала:
    – Візьміть прайс у директора. Я ж не можу вам дозволити порпатися у фондах. Третій кабінет наліво... – сказавши це, тітонька знову занурилася в читання і, здавалось, не звертала на мене жодної уваги.
    Я обережно зачинив за собою двері і пішов шукати кабінет директора. Це було не важко, зважаючи на те, що то були єдині нові двері у коридорі. Шкіряні, з золотою табличкою. Я постукав і обережно їх прочинив – порожньо. Повагавшись трохи, я увійшов. На столі перед входом, як на замовлення, лежав прайс. Звісно, варто було б дочекатися директора, та мені кортіло хоч одним оком глянути на перелік книг, тож я нахилився трохи вперед, вивернув голову набік і почав читати.
    Спочатку відчув розчарування – кілька перекладних класиків, кілька новомодних андруховичів за не студентські ціни... А потім – останній у списку – Улас Самчук! Другий том трилогії Волинь! Хтось, може, посміється з цих знаків оклику, але це лиш тоді, коли цей хтось не читав другого і третього томів. Я пів-Києва свого часу оббігав, шукаючи його, та все дарма. І тут – така удача...
    – А що це ви тут робите, молодий чоловіче? – озвався позад мене владний голос. Я похолов і оглянувся – переді мною стояв власною персоною директор видавництва „Бористен”. Високий дядько з кулястим пузом у сліпуче-білій сорочці. – І хто ти такий, га?!
    – Я? – щось закипіло в мені, не люблю, коли сторонні звертаються до мене „на ти”. – Я людина.
    – Людина! – передражнив мене директор. – Це тільки на зоні так говорять: кто такой? – человек! А ти мені кажи, якщо вже стоїш у моєму кабінеті, ти хто – студент, кур’єр, робітник...
    – А хіба звання людини не найголовніше? Хіба не можна бути студентом, робітником, директором, не будучи при цьому людиною? – заперечив я і раніше, ніж устиг збагнути, що я власне сказав, був без зайвих церемоній випханий за двері. Що ж. Мети, принаймні, досягнуто.
    Вже за мить я стояв перед худорлявою тітонькою.
    – Мені Самчука, будь ласка. Волинь, другий том.
    Тітоньчині очі загорілися цікавістю.
    – А чому саме Самчук?
    – Не знаю. Подобається.
    Вона розуміюче кивнула головою, зітхнула злегка, зняла із книги, котру читала, газетну обкладинку і подала книгу мені. То була Волинь.
    – А знаєте, чому подобається? Бо про людей написано. По-справжньому. Для людей.


    Підсобне Підприємство

    Не пам’ятаю, хто мені сказав, що видавництво “Центр Українського Духовного Розвитку” (скорочено – ЦУДР) розпродує фонди. Іноді мені навіть здається, що то якесь внутрішнє чуття нашіптує мені, коли стаються такі речі. З одного боку – жаль, коли книжкові видавництва розвалюються, а з іншого... Ліквідація ЦУДРу означала передусім чудову можливість накупити раритетних видань, яких зараз у продажу вже не знайдеш, за півціни. Як там Кіплінг писав? „Бо найгірша смерть залишає те, що можна впхати в пусті роти...” В такі моменти відчуваєш себе стерв’ятником, який летить на падло. Хоча можна уявити себе і шукачем діамантів, і рятівником древніх артефактів, і ще бозна-ким...
    Так, бозна-ким можна себе уявити, стоячи на одній нозі у маршрутному таксі, рельєфно вигинаючись між двома тлустими тітоньками, які без кінця торочать про щось між собою. А ще радіо. Яка ж маршрутка без радіо? І звідки б ото я дізнався, що надої на Черкащині зростають або що в Києві викрито злочинну групу по виробництву нелегальної агітаційної літератури, якби не було радіо. Ось так, між гомінкими тітоньками і набридлим радіо все ж таки обираю останнє.
    Звичайно, міг і не їхати маршруткою, але дуже вже хотілося раніше доїхати в ЦУДР. Незвично відчувати себе мисливцем, загоничем чи ще ким. А тут ще додатковий екстрім – маршрутка, незручне положення, ніби встав на стременах, ілюзія погоні... Романтика, одним словом, а мені ще казали, що книги – це нудно! Радіо трохи все псує, розбазікалося про тонкощі чорного піару, плакати з наклепами на одного з кандидатів у мери... Нудота...
    Ось нарешті й моя вулиця, в центрі міста, біля Майдану Незалежності. Давно тут не був. Я дістав папірець з адресою і пішов швидким кроком, вдивляючись у номери будинків. Того дня був екзамен, тому я був одягнений у костюма і не мав при собі, як завжди, свого незмінного портфеля. Приємно було ось так йти, розмахуючи руками, вдихаючи терпке повітря вже пізньої, але іще теплої осені.
    Видавництво знаходилось на другому поверсі. Перший зайняли одразу два різні туристичні агентства. Цікаво було спостерігати за обличчями їх працівників, що слідкували за мною з чомусь відчинених дверей: спочатку друге турагентство раділо, що я проминув перше, а потім перше зловтішалося з другого, коли я також пройшов мимо. Гарний у мене, все таки, костюм – подумав я.
    Тітонька, що відкрила мені двері в ЦУДРі, була такої ж думки, тому одразу ж, як я згадав про розпродувані фонди, провела мене у тісну кімнату з шафою без дверцят і припросила вибирати, що мені потрібно. А мені потрібно було все. Видавництво видавало чудову, як на мене, серію Українська Історична Проза. Дещо я раніше бачив у книгарнях, а деякі твори навіть вперше тримав у руках. За кілька хвилин ми з тітонькою напакували мені добрячу торбеху.
    – Ви ж на машині? – запобігливо поцікавилась тітонька, яка виявилась директоркою видавництва. Щоб її не засмучувати, я кивнув.
    Я вже був розплатився, взявся за торбу й намірився йти, коли щось підбило мене запитати:
    – Скажіть, а чому ви закриваєтесь? Я хочу сказати, така гарна серія, гарні книги. Стільки років трималися...
    Директорка скрушно похитала головою, а потім якось оцінююче на мене глянула:
    – Та трималися ж. Та все – тимчасовими підробітками... Ми навіть тепер готували новий історичний роман до друку, мали до кінця кварталу отримати на це гроші, але... Наше підсобне підприємство закрили, а з нього були наші основні прибутки. Тепер на Українську Історичну Прозу грошей нема. Ось так.
    Ми попрощались, і тітонька довго ще сумно дивилась мені вслід зі сходового майданчика. Добре, все-таки, що я втримався, аби не спитати її за що закрили те підсобне виробництво – подумав я, тягнучи свого клунка до метро.


    Наша віра

    Весна прийшла на Оболонь. Зелена і бруньката. Я радів весні так, ніби ми бачилися вперше. Вдихав її пахощі, замішані на димі з Оболонського проспекту і мружився від сонця, либонь, найяскравішого за увесь рік. Сьогодні я йшов за Винниченковою „Сонячною Машиною”. Я вже майже дочитував перший розділ у Букві, коли мене нагнав охоронець. Звісно, можна було б тоді й купити ту книгу, але дух протесту взяв своє. Чи ж міг я віддавати гроші в установу, де мені не дозволили дочитати перший розділ „Сонячної Машини”? Звичайно, ні! Нібито це було єдине місце в Києві, де можна купувати книги. Ось візьму і на зло перекупникам куплю книгу просто на видавництві! – вирішив я і поїхав на Оболонь шукати „Наголос”.
    Виявилось, що це не так просто – адреса, яка вказувалася на їхніх книжках вчора привела мене в дитячий садок, де злюка-нянечка півгодини пояснювала мені, що ніякого „Наголосу” тут і близько нема і що „ходять тут, дітей лякають”...
    Йшов від того дитсадка злий, як чорт, дзвонив у довідкову, довго пояснював, що ж мені насправді треба і довго лаявся, коли взнав, що доки шукав дитсадок, двічі проминув будинок, в якому міститься видавництво...
    Зате сьогодні я йшов цілеспрямовано і впевнено. Вздовж Оболонського проспекту, повз квітучі вишні, охайні багатоповерхівки (виявляється, й таке буває!), замріяно наштовхуючись на перехожих...
    – Здравствуйте, брат! Последователи Кабалы желают вам доброго дня! Уделите минутку, взгляните на мир по-новому…
    Переді мною стояв невисокий на зріст хлопчина з наплічником і у білій тенісці з відкритим коміром. Вітер ще був холодненький, тож я подивувався, як він не мерзне.
    – І що воно за штука, твоя Кабала? – запитав я з ввічливості, а ще зі співчуття, бо хлопчина виразно хапав дрижаки.
    – Кабала – это наше учение, брат. Ми даруємо вам книгу безкоштовно. – він зграбно дістав з наплічника досить таки товстого томика. – Принимайте нашу веру...
    Я скоса поглянув на простягнуту мені книгу, а потім на хлопчину:
    – І багато платять?
    Той замахав руками:
    – Ні-ні! Я вірую, і ви віруйте! Кабала дарує нам прозріння...
    – Та ні, дякую. Я таким не захоплююсь. Щасти тобі!
    – Візьміть візитківку, раптом передумаєте!
    Довелось взяти. Я йшов далі з якимось неприємним осадом на душі, відчуваючи, що день вже не стане таким чудовим, як був ще кілька хвилин тому. На щастя видавництво „Наголос” вже було поруч. Я хвилин з десять простовбичив перед дверима з кодовим замком, чекаючи, доки хтось увійде або вийде, аж доки надумав постукати. Відчинив мені заклопотаний молодик у рваних джинсах і з сережкою.
    – Мені видавництво „Наголос”... – несміливо почав я.
    – Відділ реклами, збуту, редагування, поліграфії?.. – ліниво запитав молодик, жуючи ґумку.
    – Збуту, я думаю.
    – Третій поверх. Опт?
    – Роздріб.
    – А нащо?!
    – Хобі в мене таке, купувати книги на видавництвах. – пояснив я. Молодик стенув плечима і пропустив мене перед собою. Ми піднялися на третій поверх, потім молодик прочинив двері і гукнув досередини:
    – Ей, Гоша! Тут пацан хоче книгу купити... Нє, вроздріб... Звідки я знаю? – потім оглянувся до мене. – Яку книгу?
    – Винниченко, „Сонячна Машина”.
    – Чуй, Гоша! Під грифом „новинки”.
    В прочілі з’вилась чиясь рука і подала молодикові книгу.
    – Двадцять п’ять гривень.
    – У книгарні двадцять. – зауважив я.
    – Давай двадцять. – погодився молодик і, посміхаючись від вуха до вуха, наставив руку. Довелось віддати двадцятку. А це значило, що пряма маршрутка до Лісової мені вже не світить.
    Книга була нова і пахла чорнилом. Я розгорнув її на середині і глибоко вдихнув запах. Гарно! Не хотів ховати „Сонячну машину” в портфель. Подобалось дивитись, як вона виблискує глянцевою обкладинкою в моїй руці...
    – Вирішили повернутись! – озвався раптом до мене захоплений голос. Я підвів погляд, то був мій недавній знайомий хлопчина з Кабалою. Він аж сяяв від захвату, дивлячись на мене своїми ясними очима і посміхався. Раптом, в голову мені прийшла несподівана думка.
    – Ось держи, брат. – я протягнув йому „Сонячну Машину”. – Це тобі. Приймай нашу віру, брат...


    Перший покупець

    Дрібний настирний дощик, сірий передранок – середина жовтня. Ти стоятимеш на мокрій вулиці, оточений мокрими будинками, супроводжуючи знудженим поглядом кожну автівку. Ліхтарі, що світили лише півгодини тому, вже згаснуть, а позад тебе почнуть шикуватися люди. Але тобі буде байдуже, бо того дня ти будеш першим.
    Тебе звуть Вільґельмом. Зрештою, тоді тобі не буде жодного діла до власного імені, та й до розповіді це не має жодного стосунку, але коли тебе це зараз так хвилює, будь Вільґельмом. Ім’я не краще й не гірше за тисячі інших, дарма що рідковживане.
    Перед собою ти бачитимеш скляні двері з пластиковою ручкою і наліпками сигналізації по той бік скла. Скло можливо трохи запріє і ним котитимуться тонкі патьоки конденсованої вологи. Крапельки гарно мінитимуться зеленим блиском, коли на них потраплятиме світло автомобільних фар. Однак, тебе напевне відриватимуть від споглядання, до того ж, не один раз.
    Нехай першого разу це буде якась старенька з онучком дев’яти-чотирнадцяти років, на вибір. На онучка буде вдягнений довгий мамин дощовик, навиворіт, щоб чорна підкладка опинилася назовні, а на голові стримітиме чудернацький крислатий і гостроверхий капелюх. Ти зауважиш, що у чималенькій вже черзі за тобою труться чимало дітей і підлітків у чудернацькому вбранні та їхніх невиспаних батьків. У декого будуть при собі мітли.
    Старенька підійде до тебе впритул і довірливо загляне в обличчя:
    – Молодий чоловіче, я звісно перепрошую, але чи не могли б ви пропустити нас із Васею перед себе? Розумієте, ми так чекали цього дня, Вася позначив на календарі, скільки днів лишилося, як тільки оголосили точну дату...
    Ще говорячи, вона вже знатиме відповідь із твого незворушного обличчя. Ти вкрай чемно, але впевнено похитаєш головою, можливо, промовиш якісь вибачливі слова, а потім знову втупишся на патьоки у скляних дверях. У склі одбиватиметься засмучене обличчя онучка з такими ж патьоками... Хоча, любий Вільґельме, ти завжди мав бурхливу уяву.
    Підійде якийсь інтелігент, запитає, чому ти вирішив витратити час на дитячу забавку. З-за його спини виглядатиме дитя і ти, одразу ж збагувши, куди він хилить, відповіси на доволі таки ввічливе питання, що чергою не поступишся. Інтелігент зло скривиться і з досадою скаже тобі щось на кшталт „ім’я Вільгельм німецького походження не пишеться через ґ, Wilhelm, літера h транслітерується, як м’яка г”. Ти навіть не встигнеш запитати його, звідки він дізнався такі подробиці, як інтеліґент (з вашого дозволу) зникне у хвості черги.
    Коли до відкриття лишатиметься менше двадцяти хвилин, біля крамниці припаркується чорний джипоїд. Із джипоїда вискочить огрядний дядечко або фарбована тітонька, витягне із заднього сидіння синка – невисокого хлопчину із білим прилизаним волоссям у справжній мантії і підійде до тебе.
    – Здрастуйте! Не дивуйтеся, будь-ласка. Ми хочемо купити ваше місце в черзі. Скільки ви хочете? Сто? Двісті?
    Огрядний дядечко чи нафарбована тітонька дістане тугий гаманець із кишені брюк чи із дамської сумочки і помахає тобі перед носом пачечкою шорстких сірих папірців. Головне, любий Вільгельме, щоб цей його чи її жест не вивів тебе з рівноваги, бо тоді тебе легко прибере з черги хлопець у синій формі, що постійно чергуватиме за рогом. Добре, що хоч тоді ти це зауважиш...
    Скажеш, що гроші тобі ні до чого і відвернешся, щоб не бачити, як червоніє у дядечка шия або бліднуть губи у тітоньки.
    – Нічого, любий, – звернеться він або вона до синка. – Ми однаково купимо найперші!
    І пара з джипоїда з незалежним виглядом почимчикує до задніх дверей крамниці. Тобі стане смішно.
    Скоро відкриються двері і ти увійдеш до крамниці мокрим і задоволеним. Тебе зустріне симпатична продавщиця і веселий лисуватий дядечко з бакенбардами. За дверима примостяться кілька репортерів з камерами.
    – А ось і наш найперший покупець! – радісно оголосить дядечко з бакенбардами. Заклацають невидимі фотоапарати. – Найперша людина в Україні та СНД, яка прочитає наш переклад „Гаррі Поттера”! Ось вона, ось, така жадана книга...
    Він обернеться до прилавку, щоб піднести тобі грубезний том у глянцевій обкладинці, але тут озвешся ти:
    – Та я, власне, прошу пана, хотів би купити „Джури козака Швайки”...
    – Перепрошую?.. – перепитає дядечко, опускаючи протягнуту руку із книгою. Хтось із репортерів коротко реготне.
    – Я хочу купити „Джури козака Швайки”. Чи ви маєте цю книгу? – єлейним голосом запитаєш ти. Дядечко з бакенбардами перезирнеться із продавщицею і, здвигнувши плечима, подасть тобі з полиці іншу книгу. Ти розплатишся і скажеш „До побачення!”
    При виході ледь не зіткнешся зі знайомою бабусею і онучком, оченята малого палатимуть від захвату. Бабуся кине зацікавлений погляд на палітурку твоєї книги, але не помітить підміни. Вже зачиняючи за собою двері крамниці, ти почуєш слова дядечка з бакенбардами:
    – А ось і наш найперший покупець! Найперша людина в Україні та СНД...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4

  2. Сенсація!!!
    Розвінчування Тетяни Рижої!!!
    Шукайте за посиланням,
    або на моїй сторінці
    у розділі "КРИТИКА."

    P.S. Забов'язуюсь потім
    прибрати це неподобство
    з розділу поезії.
    З ПЕРШИМ КВІТНЯ!!!

    "http://maysterni.com/user.php?id=370&t=2"
    Коментарі (15)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. РОЗВІНЧУВАННЯ ТЕТЯНИ РИЖОЇ
    Шановні друзі!
    На жаль, мушу із запізненням вітати вас з першим квітня – не маю Інтернету вдома. Проте мій подарунок, сподіваюсь, потішить вас достатньо, аби ви на мене не гнівались. Отже – по порядку.
    Почалося усе з такої ідеї: якщо створити на Майстернях сторінку від імені дівчини, дати симпатичну фотографію і вішати жахливо слізні любовні вірші, то оцінки і коментарі будуть позитивними, незалежно від якості пропонованих творів. Спроба втілити цей проект в життя вдалася не надто вдалою (перепрошую), головним чином через мої нерегулярні відвідини сайту. Однак, певні висновки все ж можна зробити.
    Можливо, хтось уже здогадався, що мова йде про Тетяну Рижу. Сьогодні зізнаюсь – вона по-батькові Володимирівна... Фотокартку викачав з Інтернету, не знаю навіть, хто то є. Вірші, що їх вішав від її імені – окрема розмова. Всі ті потворотворики писав я. Для чистоти експерименту мусив викидати при тому з голови усі думки, до того ж, не витрачав на жодний „вірш” більше однієї хвилини, писав усе підряд, що лізло в голову. Для того, щоб мене не вичислили, завів для Тані окрему електронну скриньку.
    Ще одне – кілька разів намагався ловити інших авторів – давав їхнім творам надвисокі оцінки і позитивні коментарі під лінком Тетяни Рижої, чекаючи на зворотній реверанс. Іноді виходило, іноді ні (для допитливих: це можна прослідкувати за розділом „коментарі отримані/залишені” на сторінці Тетяни Рижої). *
    Отже – що маємо в сухому залишку?
    Тетяна успішно рушила у відкрите плавання, навіть завела кількох друзів. Перед останніми вибачаюсь за ненавмисний обман. Іноді Танин рейтинг перевищував мій власний. Це, звичайно, ні про що не говорить, лише про те, що я, можливо, працюю в неправильному напрямку... Потім все стало на свої місця – ми з нею в рейтингах зрівнялися. Думаю, хто налаштований проти мене критично, може зараз задоволено похихотіти, але тільки трошки...
    Падіння Таниних оцінок відбулося завдяки кільком людям, яких хочу назвати поіменно: це Святослав Синявський і Юрій Перехожий. Вони кілька разів виставляли Рижій такі заслужені трійки. Щоправда, тоді як Юрій намагався наставити Таню на шлях істини, Святослав ставив оцінки мовчки, видно, не було слів... Тут хочу лише зауважити, що талановитим поетам дійсно важливо попускати неуків, схожих на Рижу Тетяну, дуже добре, коли вони ще й коментують.
    Ще про оцінки – „рейтинг майстерень” у Тані вищий за „народний рейтинг”. Цікаво, що б це значило? **
    Хотів би окремо згадати і скинути капелюха перед Ярославом Нечуйвітром. Він дуже швидко збагнув, що Тетяна Рижа повна нездара. Однак не покинув її коментувати, намагався давати слушні поради, які безумовно допомогли б їй, коли б вона існувала насправді. *** Ярослав навіть ставив Тетяні Рижій п’ятірки для заохочення, заступився за неї переді мною, коли я почав її лаяти. Мені здається, що приклад Ярослава гідний наслідування або принаймні поваги до цього непересічного поета.
    Були й такі, кому подобались Танині вірші – моє їм щире співчуття.

    З повагою і надією на те, що ви добре провели час, читаючи це,
    Чернишенко Володимир

    * Звичайно, важко відмовити в добрій оцінці тому, хто ощасливив тебе шісткою, але треба ж і думати, що оцінюєш. Я не називаю прізвища, але хтось безумовно себе впізнає і, може статись, перегляне свої погляди на поезію.

    ** А значить це лише те, що Майстри мають забов’язання оцінювати усе, що надходить на сайт. Це погано, бо робота може спускатися на автоматі. Знову ж таки – для допитливих. Подивіться на оті потворики, за які Майстерні ставили п’ятірки. Може, краще оцінювати менше, але якісніше? Та це не моя справа, я лише намагаюся аналізувати.

    *** Створюючи Тетяну Рижу не ставив собі за мету нікого образити, тому засмутився, коли взнав, що поет, якого я дуже поважаю, пройнявся співчуттям до неї. Навіть соромно тоді стало. Намагався попередити Ярослава, щоб він припинив її коментувати і оцінювати, однак мій комп’ютер не розпізнає кнопку для контакту з автором, а на контакт Ярослав не вийшов. Сподіваюсь, він мені пробачить.

    "http://maysterni.com/user.php?id=856&contest_id=0"
    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Усмішка (новела на дві дії). Дія друга
    Похорони були зранку. Я не зміг змусити себе піти. Вже у школі до мене підійшла однокласниця Відмінниця Яна і з докором сказала:
    „Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
    „Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
    „Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
    На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
    Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
    Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
    Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
    „О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
    „Ні.”
    „То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
    „Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
    „Жахливо.” – чесно зізнався я.
    „Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
    „Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
    Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
    „Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
    „Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
    Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
    „Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
    „Дякую. А на виставу я прийду.”

    Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
    „Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  5. Усмішка (новела на дві дії). Дія перша
    Школа гула. Звичайно, вона мусила б принишкнути, але вона таки гула, ходором ходила і перешіптувалась. І від того невпинного шепотіння було моторошно – здавалося, що то невидимі привиди літають коридорами і шелестять довгими полами своїх латаних простирадел. А яких ви привидів хотіли у такій зачуханій школі, як наша? Які вже є...
    „Це правда?”
    „Так, я сама чула.”
    „А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
    „Відомо. Я точно знаю”
    Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
    Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
    Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
    Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
    Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
    Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
    „Володя!”
    „Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
    „Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
    „Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
    „Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
    Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
    День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
    Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
    „Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
    „Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
    „Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
    „Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
    „Та невже ви не розумієте!..”
    „Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
    Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.
    (побачила світ у журналі Склянка Часу. Н40)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  6. СОНЕЧКО І СОНЯХ
    Жив собі Соняшник. І була у нього Сонечко.
    Ні, не так: жила собі Сонечко і був у неї Сонях.
    Знову щось не те виходить... Одним словом, жили собі Сонечко і Сонях і вони одне в одного були.
    Сонях ріс на соняшниковому полі, а Сонечко жила в небі, тому їм випадало зустрічатися не так часто, як би цього обом хотілося. Сонях часто бідкався, що не вміє повертати голову за сонцем: „То лише люди понавигадували, що соняхи тільки те й роблять, що крутяться. Насправді ж соняхи не такі.” І Сонечко співчутливо кивала йому головою, лагідно посміхалася і вони прощались, бо Сонечку вже треба було йти далі небосхилом. „Все на захід і на захід...” – жалілася вона Соняхові.
    Сонечко була дуже працьовитою. „Розумієш, – казала вона Соняхові – добре тим людям, у яких вікна виходять на схід, вони прокидаються, а я вже зазираю у віконце, а як же тим, в кого вікна на півдні? А на заході, на півночі – подумати страшно!”
    Так казала Сонечко і поспішала у своїх таких важливих справах, а Сонях лишався на своєму соняшниковому полі і сумно дивився на схід – як же довго іще чекати на його милу, кохану Сонечко!
    Але сонях не сидів без діла, він постійно працював: дбайливо ростив корінці, щоб вони проникали якнайглибше в землю, до найчистішої води, ловив листям теплий вітерець і по дрібці збирав золоту олію. „Ось назбираю досить олії, стану поважним соняхом і попрошу Сонечко стати моєю дружиною.” – мріяв Сонях.
    Іноді Соняхові було важко. Особливо у пасмурні дні, коли Сонечко не приходила до Соняха. Боляче було дивитися, як він стоїть сам один, похнюпивши голову і поопускавши листячко. Але кожного разу, тамуючи сум, Сонях з потроєною енергією брався за роботу. „І де у нього тільки сили беруться?” – дивувалися інші соняхи.
    А потім, коли Сонечко з’являлася, годі було відшукати щасливішу рослину на всьому соняшниковому полі.
    Минав серпень, наближалася осінь. Сонях з жахом і заздрістю дивився на своїх друзів, які назбирали вже так багато олії, тоді як у нього самого її було ой як мало! А Сонечко ставала все заклопотанішою і заклопотанішою, дні коротшали, а треба ж було все встигнути!
    І ось, коли вже зграйки птахів почали збиратися у вирій, а ночі холоднішали з кожним днем Сонях нарешті зважився. „Сонечко! Я дуже-дуже тебе люблю! Будеш моєю дружиною?” – тремтячим від хвилювання голосом запитав Сонях. „Буду” – тихенько відповіла Сонечко і зашарілась.
    Сонях простягнув до неї своє листячко і обережно обійняв ним Сонечко. А Сонечко огорнула Соняха своїм промінням і так вони застигли обійнявшись і тішачись своїм щастям.
    Можливо, був ще десь колись інший сонях, окрім того, про якого я вам розповів. Та й інше сонечко. Але щасливіших за моїх вам не знайти, де б не шукали. Це вже напевне!


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4