ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Чернишенко (1986) /
Проза
Усмішка (новела на дві дії). Дія перша
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Усмішка (новела на дві дії). Дія перша
Школа гула. Звичайно, вона мусила б принишкнути, але вона таки гула, ходором ходила і перешіптувалась. І від того невпинного шепотіння було моторошно – здавалося, що то невидимі привиди літають коридорами і шелестять довгими полами своїх латаних простирадел. А яких ви привидів хотіли у такій зачуханій школі, як наша? Які вже є...
„Це правда?”
„Так, я сама чула.”
„А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
„Відомо. Я точно знаю”
Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
„Володя!”
„Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
„Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
„Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
„Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
„Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
„Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
„Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
„Та невже ви не розумієте!..”
„Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.
(побачила світ у журналі Склянка Часу. Н40)
„Це правда?”
„Так, я сама чула.”
„А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
„Відомо. Я точно знаю”
Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
„Володя!”
„Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
„Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
„Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
„Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
„Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
„Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
„Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
„Та невже ви не розумієте!..”
„Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.
(побачила світ у журналі Склянка Часу. Н40)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію