двоє з одним хребтом, односпинні двоє
в темні водойми лиця схиляють, тануть.
чотирируко леліють сумісну рану.
порозуміння між ними стоїть стіною.

мали якби неспільне, то що б віддав ти?
скільки б себе для мене відтяв, відкраяв?
іншість – інакша, іншість не знає правил.
це наша близькість нас розриває навпіл.

плесо блазнює, плесо дрижить і дражнить.
піниться подих, перетікають губи
з лика на лик невпинно. котре з них любить?
двоє дзеркал воюють за те, хто справжній.

це за бажання сплівшися здатись помста.
наша подібність плодить маленьких монстрів.
наша подвійність схожа на нуль в квадраті.

ми до останку маємо що втрачати –
двох осоружних себе. але це не просто:
з ранку до ночі спільність стоїть на чатах.

ти мій фантомний біль – не вщухай, не раджу.
ти особлива кінцівка, якою гладжу
речі невидимі, речі, що трохи за.

за ніч стаєш майже з серце моє завбільшки,
саме такого вміщає це кляте ліжко.
що б ти, цікаво, нині на це сказав?

ти моя шкіра – знята, на цвяшку висить.
кожен рецептор просить, мовчання бісить,
ходить між ребер біль на підборах лез.

лізь в мою рану весь – досить пальці класти,
рот твій найліпший пластир, ти добрий пастир.
вию беззубо. я вже не можу без.

ти моє третє око – сліпе і зайве.
(він мене знає, отже усюди знайде,
отже фортеця із подушок і ковдр

вже неспроможна стримати цю навалу).
чим ти інакший? безліч же вас бувало,
тільки такого – марного – не було.

гарного. надто рідного, аж чужого.
як воно так, що якщо не тебе – нікого?
ти мій поріз. проріс і зацвів вогнем,

виразкою. розкрились солодкі ранки.
як воно їй – прокидатись з тобою зранку?
як воно їй? ми обидві не доберем.

так, коли ніч заступає нам денні „треба”
темною звабою „можна”, тоді до тебе
я простягаю слово, яким мовчить

плем’я маленьке наше. я свято вірю
в день, коли хтось без імені, хтось без шкіри
тоншати і не рватися нас навчить.

дванадцятий місяць рушає, порох
здіймається. скоро постелить снігом
зима. таке невимовне горе
триклята тріщинка в тілі криги.

і ми, що заледве звелись на ноги,
раптово не чуємо під собою
ніг. і замість всіх звичних логік
сніг. лишився на полі болю

слід. і більше не можна ближче,
ніж до, тому що інакше „після”
не буде, тому що у вухах свище
вітрище, тому що місця не містять,

а мстяться. крізь темінь лягають тіні
майбутнього. класик дотримав марки -
а ми? кавалери стрічок, сплетінь
безсонячних. раптом прийшла зима, й ким

нині прокинемось – з ким, тим паче,
ляжемо. хто нам настачить стільки
ближніх, хто нам чужих настачить,
тих що із ними будемо ніжні,

тільки по-справжньому. прав, корися
приписам крові, вкривайся кроною
простору й ступору. з наших місій
жодну не виконав – і не виконуй,

збийся – із кроку, набік, як ковдра
зранку. такий невимовно перший
ліпший, такий невимовно гордий,
збий-но пиху з мене, поруч лігши,

збий з мене масло. пругів солодких
посмуг розпише вчорашню білість
болісті. вийшло, що на колодках
совісті в мене хіба що щирість.

гибла пора для птахів і звірів.
вистигли перли між стулок устриць
і вуст. таке невимовне „вірю”
росте із криги тобі назустріч.

суне дванадцятий. день як місяць
ночі, а ніч наче рік без світла.
меседж між літер очима місиш,
смисл уже витік – лишився вітер.

сліди відчайдушно лізуть поперед кроків
що тобі з мене що тобі з мене хто ти
я вже набачилась за двадцять з гаком років
всі ми такі несумісні сумні істоти

поперед леза лізе поріз полоззя
поперед саней тих на яких завозять
нас і лишають у епіцентрі снігу

поперед дружби ріже пожежа пальців
я непридатна для марафонського бігу
я якщо можна хотіла би тут зостатись

примули примусу ніжні такі котячі
ти наступаєш просто мені на втечу
кроки поперед ніг і самі невдачі
поперед наших спроб підкорити речі

кортики кроків нижеш в брудну дорогу
це мезальянс сталевого і живого
не зупиняйся квітни заради бога

злітними смугами рік волочити ноги
з потойбічночі рвонувши на допомогу
не врятував ні себе ні мене нікого

тріщини в ґрунті пахнуть чужою плоттю
кожну сльозу проковтуй і краплю поту
пальчиком по підборіддю у незвороття
все що не станеться має не статись потай

поперед батька в пекло це добровільне
зречення божевілля у божевільні
де поперед мостів усі ріки спалено

не ухиляйся будьмо чужими сильними
не ухиляйся більма промиє біль нам
бачиш по білому вже поповзли проталини

тіло оси як гарячий бутончик смерті
містом не озираючись йдуть дівчатка
ми камікадзе ми все завжди спочатку
під кімоно ми закохані і відверті
пальці вологі ноги до крові стерті
скоро асфальт заросте нами кожна латка

мікрорайони підступні як метастази
поступ трави не спинити ні сном ні лезом
руки тонкі обіймаючи нетверезо
ледве тримаєшся хочеш-бо все й одразу
скоро вже осінь треба давати джазу
скоро вже осінь можна вмикати безум

бачиш навшпиньках кожна розлука кожне
дерево кожен клубок павутиння річка
препубертатні розхлябані демонічні
ми неспроможні так але хто з вас може?
ах не дивіться злякано і вороже
скоро зима скоро ми заростемо ніччю

так це трапляється так воно прийде знову
білу пігулку страху під язик беремо
ми не евкліди та маємо теорему
чи пак теорію втім не про це розмова
хочеться точності вічності і любові
скоро весна скоро нас перекусить тремор

знаєте я перевірив усі ми смертні
тіло оси проростає в холодне світло
спину смугасту судомить усі ми діти
лілієликі жорстокі солодкі ревні
скоро ми будемо по підборіддя в серпні
скоро уже нескінченне отруйне літо

відлік почнеться натягнуту линву сіпне
той хто зліпив тебе склав тебе склеїв в одне
той деміург повелитель знебритвлений оккам
зайве відтяв уже встиг уже схлипне тоне-
сенькою віолончеллю вібруючий нерв
ієрофант зачіпає струну ненароком

це топографія тіла засвоєння меж
плоть піддається дослідженню де не візьмеш
равлики руху спіральки повторні потворні
шрамів шовкова лиштва і судин макраме
ось рукоділля мінервине може мине
страх може хтось і приручить це нерукотворне

так серпантинно так чинно лягають бинти
загадка мусиш намацати відповісти
що й на морфемному шві залишається цілим
вже заїкається вже замовкає пунктир
нори прорито під шкіру втім вата і спирт
спинять червоних лисиць що тікають із тіла

храм із кісток і пустот але все-таки храм
може заплющивши очі намацає злам
зліплене сліпо так само не видячи зцілить
той хто тримає ключі від незамкнених брам
дівчинка знає що світ це імперія зла
і позначає кордони імперії білим

сам себастьян уже спазм уже майже стріла
гладиш себе це нова виростає кора
сорому темна смола проступає на зрізах
патока поту претерітум був і була
дівчинка пробує пальцями певні слова
дівчинка носить у тілі лозу і залізо

доки ти спиш постають і зникають міста
спас на крові на крові але все-таки спас
серця синицю без дозволу в груди зашили
якір із м’яса утримує в просторі нас
напнуто голос на горла химерний каркас
плоть живопліт за яким уже землі пташині

пальцем на тебе впритул „підведися й іди”
дівчинко це лиш примарні підвиди біди
привиди болю це карма ламає конструктор
день починається з ночі туману води
на простирадлах лисиці лишають сліди
ти відчуваєш тепло їх вологого хутра

1.
О Вітре дикий Західний, о ти,
Син осені, з чиїх тонких обіймів
Так прагне мертве листя утекти,

Як від мольфара духи, – лине вільним
Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –
Й розкрилене насіння на могильне

Зимове темне ложе покладеш.
Нехай спочине трупом – мертво, низько.
Аж доки в сонний край Весна прийде,

Сестра твоя, сипне барвисті іскри,
І засурмить над долом досхочу,
Й бруньок отарам знайде пасовиська.

О дикий дух (де хочу – там лечу),
Хранителю, руйнівнику, почуй!

2.
Ти, що зриваєш мертве листя хмар
Зі сплутаних гілок небес і моря,
Мчиш через височин сум’яття й шал

Всіх янголів грози: ген, на просторі,
Крізь здиблений і вільний твій політ,
Зринають розпростерті в непокорі

Менади дикі косми, аж в зеніт
Від горизонту невиразних ліній
Близького шторму пасма. Рік вже зблід,

Ти тужиш гірко – він вмирає. Тіні
Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть
Густі пари, ущільнюють склепіння,

З якого рине чорний вир дощу
І полум’я, і граду: о, почуй!

3.
Це ти збудив з солодких літніх снів
Блакитне Середземне, що дрімало
В потоків кільцях, в кришталі і склі,

Між островів у бухтах. Так недбало
У снах зміїлись тіні древніх веж,
Палаців, вкритих моху покривалом

І квітом дивовижним, – не знайдеш
І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій
Проліг, сама Атлантика, авжеж,

Розверзла темні урвища, й побляклі
Морські ліси, зодягнені в парчу
Важку вологу, затремтіли, вклякли,

Здаля зачувши звук твого плачу,
Й посивіли від страху. О, почуй!

4.
Коли б мене ти теж листком помчав,
Коли б мене підніс – із хмар найлегшу,
Чи хвилею нестримною здійняв,

В свободі тебе, втім, не перевершить,
То хоч би долучитися, о ти,
Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,

Що разом в небесах могли б ми йти,
Як рівні. Та якби ж малому знати,
Що не наздоженеш тебе, прудкий…

Я вже тоді б, як зараз, став благати:
Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!
Життя шипами тіло рве завзято!

Тягар годин так владно тягне вниз
Того, хто вільним був, як ти, колись.

5.
Я буду тобі лірою, як ліс,
Що з того, що, як він, я облітаю!
Якби ж то наші голоси злились,

Цей спів, що сум осінній навіває,
Солодшав би, лишаючись гірким.
Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!

Свавільний, мною стань! Помчи думки
Сухі мої крізь світ, новий світанок
Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,

Як від багать незгасних жар багряний.
Серед людей хай йдуть мої пісні.
Для сонних нив нехай мій голос стане

Пророчим гласом! Вітре навісний!
Зима вже тут – чи ж довго до Весни?

ефеби

до якої ж, мій хлопчику, міг дорости б ти зради,
як цариці підстаркуваті втрачали глузд би!
але ти сам зробив свій вибір, солодкий лузере:
хто не зводить із неба віч, того небо вкраде,
і усім ризикує шаленець, що жодної вади
у собі не вбачав – і дзеркала здіймав на глузи.

до якого ж ти пекла спуститися б міг, безбатченку,
і яких евридік звідти вивести, сонних, п’яних
світлом жовтого дня… але ти не схотів, тиране.
як би ніжно тебе увінчали їх пещені пальчики
асфоделями. нині ж, mon chere, ти нащадкам у спадщину
залишаєш хіба що сузір’я чи, може, гекзаметр.

на камеях, офортах, на глині вологій і просто
на піску виростають манірні розніжені постаті
як отруйні рослини із повної крові землі
ці солодкі вуста посміхаються тіло припрошує
розірватись і вмерти. я знаю, це дорого коштує
та обіцяні пошепки блага також немалі

вчись брехати, як брешуть ці профі, ці різьблені профілі
тінь струнка вислизає із пальців і з-під простирадел
тінь танцює на кінчику голки, ось-ось вона впаде
в шестистопний тартар. їх - тендітних, як квіти засохлі
опусти в свою пам’ять (спи раб мій спи маг мій спи бог мій)
нездійсненність – це пекло, яке нас ніколи не зрадить.

осяйних колісниць недолугі манірні візничі
тонкостанні примари, закохані в себе панічно,
тавромахи, що ременем крила бинтують до пліч,
розчиняються в часі – і я вже не бачу облич,
це ефеби відходять у міф: там, де замість обличчя,
проростає назовні нічим вже не стримана ніч


фаетон

хлопчик солодкий солоний солодкий солоний
мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі
виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне
межи списами трави й гостряками повітря

чадо гірке золоте тонкостанне свавільне
вгору в безодню угору в безодню танцює
панцирний жук колісниці пірнає повільно
й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю. о,

гнівна деметро, не рви своє пишне волосся
повне пожухлої мертвої арніки пижми
падає хлопчик нащадок світила що досі
жодного разу не збочило рух колобіжний

падає хлопчик і висне і падає. тісно
тілу між посвистом вітру і полиском листя
хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне
хлопчик він практик він містик він практик він містик

луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши
омахом полум’я в темне склепіння зірвавши
зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки
пучки востаннє цілують розбещену замшу

тіло засмагле рвонеться розпружиться стане
зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне
тоншає вищає іншає міниться тане
вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне


орфей І

царство тіней, воно значно ближче ніж ти міг подумати
у тумані рибинами ковзають чорні гондоли
в них загорнуті в шовк і мережива гумберти-гумберти
тонкоруких лоліт покривають під танго п’яццоли

де жона твоя? тінь серед тіней і маска між масками
під спідницею ночі усі ми однаково грішні
над туманами міст зауваж перейти і не впасти
ще ніхто не спромігся. – то може б і ти це облишив?

білогубий поете співцю сам ось-ось зефемернієш
ця бруківка ковтне твої кроки відлуння не висікши
де жона твоя, йолопе? чи не в портовій таверні
чи який випадковий матрос її сльози не висушив?

де жона твоя? місто зімкнулося колом, і все ж таки
ти ще мариш, ще ловиш губами молекули видихи
твоя дівчинка певно давно стала схожа на решту
маскарадних повій і принцес. чи ж тобі не огидно?

це край світу. ти чуєш? це наше приватне інферно.
найінтимніше пекло з можливих, де зрештою кожен
зберігає інкогніто. бардику, думаєш, зможеш

свою втрачену зрештою вивести з міста померлих
зняти з неї пропахлі розпустою шати химерні
і без зайвих вагань повернути до себе на ложе?


орфей ІІ

орфею, хлопчику із лірою,
орфею, чуєш знову кроки ти?
це тінь твоя крадеться звіром чи
це фавни ратицями цокають,

чи ліс, ворочаючи корені,
прямує слід у слід безшелесно,
чи хтось у міф ступа з історії
чи у канон з якоїсь єресі?

десь з-посеред людського місива
зовуть її прозорі пальці,
а дзеркала пускають бісики:
“орфею, йди, не обертайся”.

і ранок твій на тебе падає,
як орди золотої сарани,
як злива гостроперих радощів –
не обертайсь, орфею, царю мій.

хоч крила сонця ранять боляче,
іди, розмазуй піт по вилицях,
іди, іди, орфею, сонечко,
вона лишень тобі наснилася.


нарцис

нарцис собі сам наркотик сам собі вена
нарцис він і центр і відцентровий рух він
аби не украли цілунок із вуст припухлих
слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно

нарцис собі кат і він же водночас жертва
нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень
таких ефемерних слід нескінченно мучити
аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві

нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень
і тридцять три серпанки м’якої плоті
хопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім

пастка із напнутих жил і порізів свіжих
туга стріпнулася плесом розбіглись брижі
сам себе пестить і сам собі чинить спротив

з’їсти очима поглядом випити вкрасти
випростати на піску розпростерти в листі
цього себе чи його золотої масті
сонячним променем випрямити на вістрі

нарцис зомліває – не знає хто сам хто інший
нарцис під собою, нарцис у собі і глибше

вивернутий назовні метелик болю
простромлений наче голкою сам собою


ікар

вріс головою в сонце
кидаєш тіні якір
монстри потонуть в мороці
падати буде м’яко

падати буде тепло
в глянцевий синій плющ у
море цей космос тетіс
рух що тебе розплющить

в плюшеві надра тріщин
в золото і меркурій
падати буде іншо
падати буде муляти

сіпатись поза торсом
і з-під лопаток рватися
пам’ять про м’якість воску
це рецидив пернатості

падати буде довго
й ніжно – в бісері поту
в амфору з білим горлом
в сни де немає потім

тіло зім’яте м’ятне
плями на пальцях плюскіт
крові у вухах м’ясо
сонця між губ молюсків

мито морському богу
хвилі покірний раб а
довгі засмаглі ноги
мідні цілують краби

спиною в піну лігши
тихше гойдайся тихше
впавши не плач летючий
море тебе приручить

солодко спи у сон твій
плинуть ліниві риби
кидаєш тіні ятір
монстри потонуть в понті
просто сповільнюй ритми
падати буде м’яко

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як тебе, хлопчику, зафіксувати між пальцями?
як прослизнути між крапель, з усіх твоїх версій
вірну обрати, а не найпрекраснішу? dreizehn
довгих minuten пролежавши поруч з тобою,
я починаю плутати звуки і літери.
але рану рота, на щастя, не можна загоїти,
рана рота завжди нестерпно болітиме.

хлопчик-повітряний-змій, бірюза і смальта,
піна і піт, шаліє двигун між ребер.
тінь твоя за тобою біжить асфальтом,
тінь твоя за тобою, а ти – у небі,
наче якийсь божевільний еллін, розбещений
спокусою вдарити тілом у бубон вітру.
халдеї хиблять, але таки знають дещо –
їх через це особливо страшно любити.

хлопчик з повітряним змієм… на небі записано
стільки секретів – тобі їх довіку не вивчити.
хлопчику, ми невагомі – усі ми виснемо
десь у міжчассі, і хто сказав, що ти – вище?
хлопчику, змію, ось і в ікара ікла,
усміх ієрофанта, вітер за пазухою.
не всі летять, але падають всі. твій виклик,
твій відчай це правило зайвий раз увиразнює.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як лікувати смертельні твої укуси?
як тебе втримати? втім, якщо линва рветься,
хлопчику, ти ж все одно мене не відпустиш…
але крапає теплий віск, отже вже субтитри,
отже хто, крім сонця, тепер тебе в лоб поцілує?
часом повітряним зміям бракує повітря,
часом і зміям нестерпно повітря бракує.

дороги знову слідів не просять.
примарне «поруч» згортає простір.
пучки втрачають чутливість – досвід
підступно зі шкіри робить пергамент.
відбитки пальців – вже менше почерк,
вже більше пам’ять. вмирають стоячи
ті, що задубли, а решті – боляче.
перетворіть мене хтось на камінь.

генії місця міняють позначки,
певно, зумисне. тому навпомацки
швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки
сівши, марять, і ти – їх марення,
ти їм наснилась. і всі ці зачіпки
спогадів – більше не мають значення.
в кого завгодно проси пробачення.
це – не життя, це якесь потьмарення.

крихкість усього, що є, – на максимум.
тексти – не тексти, суцільні максими
скороминущості. чистиш пастою
зуби, обручки. сплачуєш мито
минулому, згадуєш щось. що саме? –
просто вже стільки всього між нами
нашарувалося, що місцями
не розрізнити, де, власне, ми там:

в одязі, в потязі, в милі чи в захваті,
в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи,
може, в ніколи. собі ж бо заздрячи
тій, учорашній, міняю тему
записів. ліпше про місто, міст якийсь,
місце, де можна лягти і виспатись.
чи то полежати мовчки, вістрями
вій час від часу лоскочучи темінь.

ось воно як – вийти з дому й зникнути.
телефонуй, але тільки зрідка, бо
це небезпечно, я ж можу звикнути.
голод на голос лікують ватою.
голод на тіло лікують... марно, втім.
еритроцити ідуть, як армії,
в серця судомне пекло, та в мармурі
цих не увічнять малих солдатів.

втім, не увічнять і нас. ну, плакали,
ну, говорили дурниці, знаками
часом обмінювалися. заколот
не підняли, між тим, і режимів
ми не скидали злочинних. кидались
в крайнощі тільки, та швидко видихлись.
скоро господь нам сторінки видалить –
цей найтерплячіший із адмінів.

грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді.
місяць минув уже. я відтоді
думаю – хто нам дітей народить
наших, якщо ми самі не здатні
навіть зачати. у наших землях
жодні не проростали зерна.
ми приміряли вінки із терну,
як ідіоти. за це і платимо.

сонечко, зайчику, що ж це робиться?
борсаймось – може, хоч хтось сподобиться
кинуть нам линву, інакше – втопимось,
вже затікає в легені небо.
нас, закривавлене м’ясо вічності,
вловить у сіті якийсь доброзичливець.
ми і не встигнем письмово викласти,
що ж за рибалка закинув невід…

Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.

Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.

Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…

Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.

А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.

Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.

час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило сваї.
бузок починається. бузок більше не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.

хроніки від оріона. комети. затемнення.
сутінь, як плесо, змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою –
іншою куриш. безсоння наснажує темами.

дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках

нас не вбила війна. нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички. сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини старий паралітик

ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала все ближча й більша.
літо важчало. літо вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші.

дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни

ще одне таке літо не пережити, не випити.
розкручується пружинка безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся – пальці деруть цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок.

це не літо. це так осінила тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки – сторожко й зверхньо.

тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь

я маю сказати щось більше ніж маю сказати
мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці
я сіно у голці мені невідомий твій задум
веди хоч я знаю ці танці давно вже не танці

я брала цей голос я гладила пальцями горло
вивчала на дотик кожнісіньку ноту як рану
веди мене тільки благаю веди мене вгору
ті нижні мене - я просила - до себе не брали

те плем’я тендітних гілок і розбитого льоду
ті діти розлитої ртуті німої кантати
злостиво шептали мовляв я не їхнього роду
що в них і нема таких вуст щоб мене цілувати

що буцім я зліплена зовсім з інакшого тіста
мій рот кастаньєти а їхні давно вже зашито
їм треба залізних зубів щоб мене перегризти
їм треба шипшинову плоть щоб мене залюбити

я гладила горло я з’їла отруєну пісню
я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок
тепер вона в тілі моєму здається їй тісно
тепер вона в тілі моєму здається я гину

я маю сказати я маю розкластися навпіл
на рівновеликі і рівнокриваві потоки
я маю сказати. мені невідомий твій намір
мій рот кастаньєти
поцокай-но мною
поцокай

ріжуть пальці моїм білоручкам, моїм костоправам
з-під червоного шовку не видно засмаглої шкіри
вже тюльпани їх майже з’їли. це гра за правилами
а не знаєш правил – скорись і прийми на віру
їх придумав колись сам найтонший у світі лірик

ріжуть пальці моїм літописцям, моїм чорнокнижникам
моїм хлопчикам. темно, так темно, що мружишся потайки
а розкинуті руки вже гладять щось тепле і ніжне
вони сильні й безсонні, вони свої рани залижуть
вони сильні – найкращі у цій боротьбі за недоїдки

ріжуть пальці. так квіти стинають блакитними лезами
так знімають пасма на постригу. так хірурги
поринають у плоть, розкривають її, розперезують
чи то в пошуках бога, чи, принаймні, його антитези
ріжуть пальці моїм менестрелям, моїм деміургам

ріжуть пальці, до крові розбиті об струни мовчання
об занедбані арфи чудес і об лютні піщані
ріжуть пальці до сказу - і ось він приходить, той сказ

- мої скальди безпалі, пожива мурах і заліза
шовк тече і тече, але все це - намарно, запізно
ви вже чули каміння: воно говорило до вас.

кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.
голосіння війни накриває мене – і не ранить.
ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,
і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.

скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!
всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.
є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –
разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,

разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.
з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.
я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.
головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.

нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.
ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.
я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.
є ще бах – але це забагато, це не для поранених.

боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!
моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.
боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,
взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.

а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,
ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.
нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,
розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.

надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,
все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…
боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,
вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.

ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,
і слова проїдають лакуни німими ротами.
я чекаю від тебе – своєї незламної віри,
якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.
на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.
прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.
покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

02:25
9.09.07

9.
випусти пальці із клітки. їм
стільки ночей моє тіло снилось.
запеленає тебе дим,
а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -
вічність, і хто нас за це засудить?
випусти пальці, візьми-но ніж,
тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так
завжди буває опісля ігор.
бачиш мене? ось я - перст, верста,
рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,
я відчиню - ми ж бо друзі давні.
вчора тіло казало, що ти - Господь,
та то були застарілі дані.

10.
Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -
навшпиньки вставши, впившися губами),
без жодних слів, без жодних моногамій
моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто
у ніч мою твоє засіяв тіло?),
вичерпуй кварти зоряного пилу
з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де
лежить межа торкання і вмирання -
та, за якою тіло стане гранню,
а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.
(ти знаєш, я уже не знаю міри...
страшне "люби" і ще страшніше "віруй"
до ложа мого поночі зійшлись
і мовчки стали).

11.
в мені загубилася голка твого поцілунку,
мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,
і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,
і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу
між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.
мене заливає гарячим дощем твого "поруч",
а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,
і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...
милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),
коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),
і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),
там, де її немає,
вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю
твоє стояння обабіч мого падіння,
як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?
як бути, якщо барва крові тобі не пасує?
як бути з нитками, якими до тебе пришита
змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,
я надто тупа - імена не лишають і сліду
чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,
дивуючись трохи і також вмираючи трохи,
аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).
а я так хворію тобою, хворію тобою -
від мене зосталась одна нескінченна судома,
одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...
милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?
хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?
хто нас навчить хірургічним шляхом
розривати під ранок обійми?
милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?
я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?
чи, може, одна з картин божевільного Мунка?
в мені загубилася голка твого поцілунку...
милий, але ми будемо жити.

12.
Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
Хай холодним серпом золотих місяців колообіг
Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
Що б було, якби ми не забули довершену мову
Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007

5.
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку

6.
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. Сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.
просочуй крізь тіло моє дроти,
нижи мене гостро й повільно - навиліт,
я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,
а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,
як схочеш, що все це нічого не значить.
хай тільки тіло поруч лежить
і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,
тріщина витріщить чорну утробу...
ось тобі ночі найкращий шмат
і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,
так ще уміє боліти (наскрізно),
значить, жбурляю його тобі -
хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та
ново щоразу тріскає шкіра.
так магдалена свого христа
зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...
тіло судомно благає бою.
кидаю зброю - нема дурних! -
тільки б лежати
тепер
з тобою.

8.
не руш мене -
я буду чиста-чиста,
я ледве що
не розчинюсь в повітрі,
тож не руйнуй мене
солодким лезом,
глухонімою піснею
ножа.
таємніша
від найстаріших містик,
я зневажаю
ошаліле вістря.
не руш мене,
а свій солодкий безум
сховай між стегон,
щоб не заважав.

не руш мене,
не смикай струни крові.
народжений в утробі
вир шаліє,
і пальці, пальці,
божевільні пальці
навпомацки
вирощують ім'я
твоє. глухий
і потаємний говір,
задушений
за полисками віял,
так вміє
твого слуху дотикатись,
як твого духу
дотикаюсь я.

але не руш, не руш,
це - жар за муром,
це - кров у склянці,
глиниста і бура,
готова вічно в скло
грудьми тулитись,
аж доки
через вінця потече,
це звук в пітьмі,
нанизаний на рухи,
це потаємний
танець білих духів
і п'яний дух
тісних, обдертих кухонь,
і ще мільйони
збочених речей.

не руш мене -
нехай канонізують,
зітри сліди
від губ своїх і пальців,
молись, молись,
вгамуй жадібне тіло
(не тіло - склеп,
що в нім душа лежить).
я дозволяю
згадувати всує
і дозволяю
з іншими злягатись...

не думай тільки,
що мені боліло,

я просто часом
дихати не вміла,

та це мені
не заважало жить.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Чорні шовкові візії міста
На п'єдесталах холодного диму.
Сонце залазить на небо - вистріл!
Пальці сукають свій єзу-христе,
Темрява корчиться невситима.

Між божевільних ліній рисунку,
Між гострих руїн небесного граду
Пливуть козероги в лунких обладунках,
І сняться Нарцисові ніжні цілунки
І власні парчево-суничні принади.

І хтось із роззявленим ротом, із пальцем
На ніжній густій пістолетовій плоті
Цілиться в твої шаманські танці,
А є ще ж солоний свинцевий Danzig,
Де море навпомацки знає, хто ти.

Там жовті примари у жовтих шаликах,
Там гірко цілують Орфея в потилицю...
Осінь лягає грудьми на шальки,
Світ розлітається на детальки.

Це - fin de ciecle, ти не помилилася.

Сумними вістрями сну і пилу
Кору повітря руйнують квіти.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на вітер.

І птахи на ньому карбують треки,
І звірі по ньому ідуть на запах.
Долаючи шкіри гарячий трепет,
Воно доростає до рівня знака.

Воно у собі досягає сенсу:
Спить бог, сповитий в пітьму печери.
Жерці стооких камінних персій
Ламають пальці своїх містерій.

А ти забуваєш свцй кожний атом,
Занурюєш пальці в суцільний логос.
І Богові солодко в торбі спати,
І Він відмовляється бути Богом.

А ти відмовляєшся бути пилом:
Не дух, не порох - вже дещо інше.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на тишу

Суцвіттів шипшини солодкі криваві вузли.
Всі пальці пов’язані, щоб пам’ятати про тебе.
А нині си корчи, валяйся і лікті гризи,
Наліплені Богом на шкіру здираючи лейбли.

Бо що залишається? Море троянд і птахів
Поперед тебе розступилося, мій Моісею...
З цієї води тільки мертві виходять сухі,
З цієї води ти не здужаєш виплить за нею.

Тіла по весні проростають, немов дерева,
І дух, роздираючи плоть, домагається муки.
У власній крові належавшися, леле, вставай
І вирвані очі свої поміж бруду вишукуй.

Ти зсучся до краю – як сочаться трави гіркі
Облудою, блудом, оманою, манною, хіттю.
Дерева жадібно стискають у кронах зірки,
Чи, може, зірки їх – сп’янілих – тримають за віття.

Бо світ доживає останній химерний оргазм,
І душі дерев з-під кори вириваються в вітер,
І хочеться більшого значно, ніж просто любити –
Та цього навчитись залежить уже не од нас.

21:18
9.06.06

Дощ ковзанами розрізує ночі лице.
Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.
Ти не зважай на такий незначущий ексцес –
Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,
Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.
Можна ступити на небо і впасти в метро.
Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.
В сіті піймаються душі, птахи і мерці.
Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –
Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,
Німо губами плету павутинки тугі.
Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –
Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,
Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?
Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти
В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,
Квіти сумні її місячну кров п’ють
Я не посмію заснути – до мене прийди,
Будь.

22:55
3.06.06

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06

Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.
По нитках дощу наші душі приходять до нас.
Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,
То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,
Палити вогнем наше тіло зсередини десь.
Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.
Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,
Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.
Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,
Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,
Носитимуть янголи завтра між персами рай.
Якщо мене зараз покличеш любити – давай,
Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,
У мене і в тебе на пальцях несказане щось.
Долонею мокрою свічі загасить нам дощ,
І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.
Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.
Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,
І наші тіла попід нами сплітаються в міст.

20:50
26.05.06

Стрілки повільно описують замкнені кола.
Час колесує себе на камінних жорнах.
Часові вічність списом під ребра коле –
Що твої муки супроти цього, жоно?

Нащо секунди хапаєш пальцями з льоту,
Рвеш їх тонкі тіла на шматочки болю?
Чи ти забула, жоно, – та що з тобою? –
Що вікові колеса не терплять спротив?

Марно кістьми кидатись під колісницю.
Золотом тіл нaпливають на тебе коні.
Там – під колесами – чи порахуєш спиці?
Чи порахуєш кроки до смерті, жоно?

Тож все чекай його, як із неба манни.
Тіло пильнуй, як бігун над проваллям старту.
Ті механізми, що проковтнуть нас завтра
Тануть супроти твого дзвінкого стану.
15:00
19.05.06

Мости запаморочень короткі.
Птахи мовчання сюрчать у грудях.
Тавро на тілові: “Далі буде”.
Для тебе в серці – окремий отвір.

Десята – час завертати ріки
І трупи слів на вустах лишати.
Здається, руки між нами – ґрати,
Які не зламати, себе не зрікшись.

Сховавшись в мушлю, припавши лобом
До стін холодних – кусати губи.
Це дуже легко, коли не люблять –
А отже, легко буває згодом.

Мені сантиметру достатньо шкіри,
Щоб все твоє тіло ввібрать у себе.
Якщо запрошуватиму в небо –
Не йми на віру, не йми на віру.

Якщо обіцятиму тихе пекло
Зі скриків, рухів, птахів і квітів –
Тримайсь за нитки забутих мітів,
Ходи до мене –
Який ти теплий.

23:39
15.05.06

Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:
Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).
А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,
І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,
Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.
У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,
Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.
Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.
І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.
І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,
Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.
Але тобі знову і знову потрібен один.
Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.
Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.
Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.
Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій
10.05.06

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх,
років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень,
приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком
мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче
тоненьким пташиним пером.

З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя,
із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно,
мов зерна сліпі
І падає громом у тишу,
готовий її розтрощить.

Мій поспіх лишає незамкнені двері,
лахміття одеж,
На попелі полу – сонців половинки
та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого
починається злякана гра.
Я шкіру знімаю,
бо вірю – мене і такою приймеш.

Опісля, коли вже упала завіса,
зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел,
як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього
буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями –
ніжно, як ти.

00:45
5.05.06

Я пласко притислась
до двох сантиметрів повітря.
Від шкіри – до шкіри
іще не подолано відстань.
А два сантиметри
бездушно здіймають на вістря.
Тепер це читається просто:
“Не рухай – just listen”.

І я завмираю –
травою під п’ятами зливи,
Зіницею, в небо ввіп’ятою,
списом під ребра,
Читай по губах – по долонях –
по вим’ятих стеблах.
Долання повітря між нас
потребує, як мінімум, дива.

І диво невміло, невпевнено,
але вже зводить мости
Із запахів тіла твого,
із непроханих жестів і рим.
Читай по губах –
вони мовчки говорять: “пусти”,
І відстаньуже випускає наш дотик
з залізних обійм.

І я завмираю – як море боїться
розбитись об пляж.
Це – тремоло, тремор, не бійся, не смійся,
ти звільнений теж.
Я рухаю злякану руку назустріч –
за межами меж
Так болісно легко тілами об душі чіплять.

01:05
05.05.06

Спускайся вже, чуєш?
Із неба скидай риболовні гачки,
Всі сіті твої,
помережані тільцями мертвих рибин.
Спітнілі дерева проходять повз вікна –
такий хуйвейбін,
Встромляючи в теплі тіла перехожих
свої гілочки.

Маршрутні таксі набрякають вагітно,
тремтять і блюють
Маленькими дозами плоті і крові
на вулиці міст.
Затиснувши рота долонями тощо,
дотримуєм піст,
А ніччю – кохаємо, любимо, трахаєм:
кожен свою.

І п’ятами ходимо – тут по голках,
ну а тут по тілах,
А може, деінде
по трупах малесеньких мертвих тварин.
Скидай мені з неба канати, трампліни –
увесь хуйвейбін,
Щоб здертись до тебе
і к бісу забути,
що я тут була.

18:50
4.05.06

(І.І.
Федеріко Фелліні за Казанову
та іншим)

Перерухавши всіх недоторканих, їхні
тіла повернувши угору лицем,
ти лишаєшся сам – наодинці із ніччю,
де на кінчиках зір повисають шляхи..
Ти минаєш себе, своє місто, країну,
свій простір і час, все своє – підтюпцем.
Ти почуєш ім’я своє. Ти не обернешся.
Хай вони думають – мертвий, глухий.

Кінчики свіч, як ображені янголи,
тихо гортають обтріпані тіні.
Так любовно кусають пучки сторінок
і простягнені в небо скривавлені пучки.
А вони проминають тебе: і зрадливі,
і жорстокі, й закохані, й люті, і вірні,
і немов кулемети, останні присяги
відстрочать на білих бинтах авторучки.

І згадають сьогоднішнє сонце, зібравшись
на свято вчорашньої темної ночі,
і дівочі вуста, як діра у землі,
проковтнуть білий кінчик твоєї дороги.
Ти сягнеш у неходжене, тепле, прозоре,
мечами озброєне тіло жіноче,
а сягнувши у себе,
потрапивши в себе,
запавши у себе,
не знайдеш нікого.

Світ – солома, світ – світло, світ – відблиск кострищ,
світ – обпалені коси вінком, і в танок,
світ – померла трава, в котрій ягідні гнізда
і грудки пташиного посліду. Тут
помирає, гниє, розкладається, пріє
і пухне, і знов оживає зерно.
Тут новим королевам корони із квітів
на жовтих тарелях із кості несуть.
23:09
12.03.06

Пісня Енґуса-мандрівника

Я вийшов був серед ліщин,
Вогонь-бо в голові горів,
Відсік горіхову лозу,
На нитку ягоду вхопив,
В годину білих мотилів,
Як гасли мотилі-зірки,
Я ягоду зронив в потік,
І срібну взяв форель з ріки.

Коли відклав її на мить,
Вогонь розпалювати став,
Прошелестіло щось об піл,
І хтось ім’я моє назвав.
Там сталось сяюче дівча –
Сповите в яблуні цвіту,
Мене назвало на ім’я
Й втекло, щоб зникнуть в ясноту.

Хоч я від мандрів постарів
Там, де краї гіркі, гірські,
Я віднайду її сліди,
Торкнуся вуст, торкнусь руки,
І йтиму вздовж плямистих трав
Зривати до відчась часів
І яблука злотисті сонць,
Й плоди сріблясті місяців.

William Butler Yeats
The Song of Wandering Aengus

I went out to the hazel wood
Because a fire was in my head
I cut and peeled a hazel wand
And hooked a berry to a thread
And when white moths were on the wing
And moth-like stars were flickering out
I dropped the berry in a stream
And caught a little silver trout

When I had laid it on the floor
I went to blow the fire aflame
But something rustled on the floor
And someone called me by my name;
It had become a glimmering girl
With apple blossom in her hair
Who called me by my name and ran
And faded through the brightening air.

Though I am old with wandering
Through hollow lands and hilly lands
I will find out where she has gone,
and kiss her lips and take her hands;
And walk among long dappled grass
And pluck till time and times are done
The silver apples of the moon
The golden apples of the sun.

Троянда світу

Хто марив, що краса мина, як сон?
Бо горді і гіркі вуста оці,
Що див нових зневірились просить,
Звели на вогневище Іліон
І Усни дітищ всіх.

Минаєм ми, і світ мина в трудах:
Між душ людських, що міняться й течуть,
Як вод блідих зимова каламуть,
Серед зірок в рухливих небесах
Її самотній лик продовжить путь.

Архангели, схилітеся здаля:
Раніше вас, раніш сердець усіх,
Утомлений і лагідний, Він зміг
Покласти світ – в траві стежину – для
Її невтомних ніг.

січень 2006

W.B.Yeats
The Rose Of The World

Who dreamed that beauty passes like a dream?
For these red lips, with all their mournful pride,
Mournful that no new wonder may betide,
Troy passed away in one high funeral gleam,
And Usna's children died.

We and the labouring world are passing by:
Amid men's souls, that waver and give place
Like the pale waters in their wintry race,
Under the passing stars, foam of the sky,
Lives on this lonely face.

Bow down, archangels, in your dim abode:
Before you were, or any hearts to beat,
Weary and kind one lingered by His seat;
He made the world to be a grassy road
Before her wandering feet.

Як будеш сива...

Як будеш, сива, сонна і стара,
Дрімать біля вогню – візьми цей том,
Згадай, як погляд вабив твій теплом
І плетивом тіней таємних грав.

О, скільки їх любило твій розцвіт,
Красу твою – хто істинно, хто ні;
А він в душі кохався мандрівній,
В танку печалей на твоїм лиці.

Тож сумно шепочи, як все було,
Схилившися до тліючих полін,
Як утекла любов і між вершин
Лице сховала в натовпі зірок.

січень 2006

When You are Old

When you are old and gray and full of sleep
And nodding by the fire, take down this book,
And slowly read, and dream of the soft look
Your eyes had once, and of their shadows deep;

How many loved your moments of glad grace,
And loved your beauty with love false or true;
But one man loved the pilgrim soul in you,
And loved the sorrows of your changing face.

And bending down beside the glowing bars,
Murmur, a little sadly, how love fled
And paced upon the mountains overhead,
And hid his face amid a crowd of stars.

В.К. №6

По розтраченим краплям, уламкам і здогадам
Я збираю тебе десь на відстані голосу,
Я збираю тебе десь на відстані голоду
І боюся зірватись, боюся обмовитись.

Мокрим снігом сліпим наші душі спаплюжено,
По бруківці брудній наше тіло волочено,
Але ми вже досвідчені – знов мімікруємо,
У екстазі містичному злившись з оточенням.

Ти тривкий, я тривка.
Небо чисте, стривожене.
Ані слова не сказано,
Таємниць не порушено.
Ти такий, я така.
Ми ніколи не зможемо,
Ми вже точно не зможемо
Доторкатися душами.

19:40
14.01.05

В.К. №3

Якщо хочеш, ти можеш зостатися – сном або тінню.
За деревами їдуть вже повні підводи дощу.
Кришать крилами зорі сліпі жовту сутінь осінню
На уламки, в яких я ніколи тебе не прощу.

І не треба інакше. Проси, щоб не вибухло літо
І не вжалило світлом її ангелічних долонь.
Ну а істина в тім, що усіх, кого хочеш зігріти,
Слід вести до багаття.

А потім кидать у вогонь.

18:05
29.11.04

(...В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти
О. Мандельштам)

Я психо-пато-логі-зую
Тебе, себе, дірки і грані,
Фаллічні символи і знаки
Позатутешніх зазіхань.
Психоаналітичний скальпель
Лишає на полотнах рани.
Кігтьми вчепившися у рами,
Стирчу розпластано-глуха.

Я недовнутрішня, я вільно
Ексгібіціоную душу
На райдужках, відбитках пальців,
Слідах ступнів і нігтів на
Твоїй понадосяжній плоті,
На вмістові таємних мушель,
Де хтось із когось народився,
І де у комусь хтось сконав.

Я перемелююсь на жорнах
Зізнань, зітхань, змістовних реплік.
Я перетворююсь на попіл,
На борошно, на хліб і тлін.
Я завтра вирушу на небо,
Я вірю, там мене потерплять,
І янголів ошатні руки
Уже торкаються колін.

Я протипоставляюсь, навіть
Я протипокладаюсь – навхрест
Доісторично, органічно,
Апокрифічно – їм усім,
Котрих не впізнаю в обличчя.
А може, це звичайна заздрість?
А може, це звичайна вічність –
І ми у неї на осі?



А може, все збулося – тільки
Залишилися ми – скінченні.
Чотири сходинки до неба,
Чотири сходинки – і там...
І там побачимо. А поки –
Ми злічені і незліченні,
Ми знищені і незнищенні,
Ми – сліпота і глупота.

Але ж нам весело, ми недо-
Осмислені, недотворенні,
Недоокрилені і надто
Божествені в своїх серцях.
Склади свої хрести і мушлі,
Зімкни свої вуста блаженні –
Я психо-пато-логі-зую:
Не відкривай мені лиця!

18:55
закінч.31.10.05

Небо птахи грудьми розрізують,
Світять душі дороговказами.
Очі стрічних – як телевізори:
Зараз там і мене показують.

Стигнуть води, беруться кригою,
Люди ходять до лісу вішаться.
Я до завтра, мабуть, оклигаю,
Я до завтра іще надишуся.

Розсипається вечір ватяний,
Білий сніг начорне залатано.
І антени висять розп’яттями,
А кого розіп’ято – не знати нам.

Всі дерева руками вимахують,
Не бояться упасти, вбитися.
І молитви горло розчахують,
І доволі страшно молитися.

11:50
10.02.05

W
(цикл віршів з присвятою)

7. W

(нарешті пряма присвята)

Не бувають дороги хибними,
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.

Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.

Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.

Ти вже падав, і падав боляче –
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!

Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до Риму-бо,
Всі дороги ведуть до пекла.

26.09.05
18:55

8. Теологія

Моя теологія – руки по лікоть криваві.
Це – анатомічне натхнення, це – вогнековтання.
Моя тебе-логія пристрасно розчленувала
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.

Моя тебе-логія – понаднатхненність, надмірність,
Проста обеззброєність – погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе – єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.

Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?

Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це – credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті

І не відвертаймось. Це – анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя тебе-логія – телеологія* страти.
Моя тебе-логія – це апофатика** болю.

Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти – Бог, а я – жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: “Хто це?”

13:30
1.10.05
* - вчення, що стверджує про наявність
певної загальної причини у всіх явищах.
** - заперечувальне богослів’я;
окреслює сутність Бога через перерахування того,
чим Він не є.


9. Найостанніше (до W)

Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.

Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.

І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині – простором засклені ґрати.

У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.

У мене всередині – німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе – як належність інакшому світу,
Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.

19:02
6.10.05


10.PS?

Слово “любов” на вустах, наче бруд, наче виразка.
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.

І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.

Вже діватись немає куди – дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.

Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.

І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло – солодке од смерті, жадане і сонне –
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.

18:50
17.10.05

11. Апофеоз кінця

Тіла молодих монстрів
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні

Для себе – себе мало
Для тебе – тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять

Над сплесками іс-терик
Над простором без-силля
Спокоєм мене встелять
Спокоєм мене змиють

Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За це-ось мене, котик,
З хреста цього й не знімуть

Свої – не чужі – вади
Свої – не чужі – стріли
Мене – не тебе – зрадить
Твоє – не моє – тіло

Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою – не твою – душу

18:05
31.10.05

W
(цикл віршів з присвятою)

1. Лікарняне

Доторкання до спини
гострими крилами чайки,
силуетики болю,
розпластані в синьому небі.
Я люблю золотаві, ліниві
торкання нагайки,
що тоненькими кроками
румбу танцює між ребер.

Лопотіння і лопання в жилах
розлючених іскор,
металеві обійми,
палкі металеві цілунки.
Ми – прихильники пасків і масок,
ми – любителі ігор.
Тільки втрапили в ігри
інакшого зовсім гатунку.

Ми – болітелі,
ми – айболиті у атомній піні.
Ми – короста залежаних койок,
заступаних кахлів.
Зі стіни одколупані нігтями,
майже невинні.
І тоненько-болючо-хрусткі,
і крихкі, наче вафлі.

Нетривкі, наче білі бізе
пересохлого болю.
Але спраглі: суцільні роти
і суцільне “Я вірю”.
Металеві деталі
над нами сміються до кольок,
і у відповідь їм
вищиряються вени до дірок.

Ти приходь – я чекатиму тут,
через присмерк і сморід,
крізь проспирчену вату,
закладену в тіло і душу.
Між блідих порцелянових стін
виглядаєм, як хворі.
Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.
Це надто зворушливо.

19:20
5.08.05




2. Ангелічне

(“Vuba4, ale tu te* ne angel.” W)

І янгол дурний із мене,
Але ж я не прагла навіть,
Я каменем впала з неба
В твою – до небес – ненависть,
В твою – до небес – затятість,
До дурощів душ відкритість.
І страшно було схилятись,
Щоб з тебе отрут напитись.

Ще більше за тебе й мене,
Ще глибше за наші страхи,
Лежало розкрите небо,
Зірками подерте нафіг.
Зірками уздовж розверсте –
Безодня палка і п’яна.
І мало ж таке приверзтись
(Поганий із мене янгол),

І мало ж таке приснитись,
Привидітись серед поту,
Що є безоплатні миті,
Коли одбирає подих,
Що сплачувать ми не будем
Страшну і криваву требу.
Запхавши в горлянки труби,
Всі янголи йдуть – до тебе.

19:40
6.08.05

3. Інсомнічне заклинання

Дай мені унцію солі для духів і душ.
Ти уже спиш – бризкотілий і довгий – авжеж.
Місячне око, судомний колінчастий вуж,
Що в мою душу так холодно й вперто повзеш?

Хочеш наїстися білої вати гріхів?
Хочеш напитися болю за сплячим, за ним?
Дай мені унцію солі для душ і для снів –
Хай відлітають, як дим – помирають, як дим.

20:00
6.08.05


4. Тіні

Танець із тілом твоїм, якого немає,
Танець із тінню твоєю між простирадел,
Танець із яблуком вчораминущого раю –
Хто тебе вкраде у мене? о, хто тебе вкраде?

Рухи од тіні до тіні, од світла до світла.
Рухи лише задля рухів, лиш рухів заради.
Десь попід ліктями бігають, бігають титри –
Хто тебе звабить сьогодні? о, хто тебе звабить?

Майже дотичний до мене твій обрис, твій голос,
Майже дотичний – і страшно безглуздий, і зайвий.
Серед подушок, зісунутих щільно, на волос,
Хто тебе знайде сьогодні? о, хто тебе знайде?

Мертво потреба зімкнулася, мертво, як зашморг.
Час одповзає в куток недобитою миттю.
Пальцям вже млосно од дотиків, тісно од зашпор –
Хто тебе вип’є сьогодні? о, хто тебе вип’є?

Котиться подих по тілі твоєму змією,
Білим залізом на шкірі випалюю: “винна”.
Та поза танцем тіней, поза хіттю моєю –
Хто тебе кине сьогодні? о, хто тебе кине?

11:14
7.08.05

5. Апокриф від Хоми

Виконую свій нашкірний розпис
Червоною барвою власної крові.
Тіло – перепис, тіло – скоропис,
Тіло все терпить, тіло все гоїть.

Очі закрий – не віруй! не слухай!
Пальці вклади в мої рани, Хомо,
Темне питво безпритульного духа
Пий із мого бездонного лона.

11:45
11.08.05

6. На голос

Малюй по мені своїм голосом риски,
Розстав по мені своїм голосом віхи.
По голосу нитці (ми ж любимо ризик)
Над прірвою тиші ступаю до втіхи.

Над привидом ночі – розставивши руки –
Прямую у тебе – мій привиде світла.
Вмирають світила – лишаються звуки,
Твій голос – до пальців прирощена нитка.

В які лабіринти ведеш мене? Хто ти?
Собою весь світ мені білий завісив!
Людські голоси – дивовижні істоти:
Прекрасніші янголів, зліші за бісів.

Людські голоси глибші світел небесних,
Страшніша за тишу – почути! потреба.
То лінії, котрими креслиться Всесвіт,
То руки, якими тримає нас небо.

Тому у твій голос обличчям вростаю.
Пройду по воді, учепившись зубами.
Крім голосу твого, нічого не маю.
Люблю – голосами, живу – голосами.

16:32
11.08.05

У янголів лущиться шкіра – так падає сніг.
Важкий, неминучий, як вирок, ґрунтовний, як теза.
Так падає сніг, або, може, так кришиться світ,
Чи сипляться з неба надміру загострені леза.

Ми думаєм: “Тане…”, а вістря пронизують шлак,
Проходячи вперто крізь землю закругленостегну,
І десь, у Америці, війки холодних кульбаб
Смертельними списами плоть видирають з-під дерну.

Це – лусочки білої фарби усюди й ніде.
Це – маска, завіса. Обличчя уже неістотне.
Це схиблений маляр свій кожний наступний шедевр
Скажено здирає із кров’ю налитих полотен.

Це древні космічні рибини втрачають луску.
Їх голі скелети ще світяться в пінистих хмарах.
Це – просто пісочний годинник, де, замість піску,
Безвимірний сніг, що ховає всі вчора і зараз.

Так падає сніг – наче світ добігає кінця.
Так падає сніг, наче щось, що залишиться вічним.
У янголів лущаться душі і білі серця,
І фарба свинцева змивається разом з обличчям.

15:10
11.11.05

Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Знайшовши зо тисячу входів і жодного виходу
Із власного храму,
Своєї маленької ніші,
Де землю із кров’ю жувати простіше, ніж дихати.

Це – здатність ходити,
Відмова уміти літати.
Квиток у якусь нетутешність – у Дойчланд,
у Денмарк.
Сукупність таємних методик
І болісних практик,
Які я із впертістю цегли вимучую денно.

Щоб тіло скидаючи в прірву –
Туди, де світліше,
Я вміла стояти над краєм і просто мовчати.
Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Коли вже забудеться значення слова “початок”.

00:10
9.11.05