
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.03.01
21:56
Переродіть, переіначте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.
Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.
Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
2021.03.01
09:45
Хоч на картах таро ворожи,
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.
У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.
У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
2021.03.01
07:44
Гарних, весняних днів,
ярого сонця у вікна.
Чуєш, лунає спів?
У світі весна розквітла.
Тихо дзюрчать струмки,
так сходить зима злиденна.
І понесло думки
помежи березок і кленів.
ярого сонця у вікна.
Чуєш, лунає спів?
У світі весна розквітла.
Тихо дзюрчать струмки,
так сходить зима злиденна.
І понесло думки
помежи березок і кленів.
2021.03.01
05:57
Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.
Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я,
весновельможна диво-діво,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.
Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я,
весновельможна диво-діво,
2021.02.28
20:11
Ти сам собі спільноти вольних дум…
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…
Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…
Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -
2021.02.28
19:50
Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
2021.02.28
11:21
Дешевих ні віршів, ні танців
чомусь у житті не люблю
дівчаток ванільних із глянців*
по долару, чи по рублю.
В час ярий і темну годину
коли обіймає нас мла,
не можу терпіти людину,
що мимо нужденних пройшла.
чомусь у житті не люблю
дівчаток ванільних із глянців*
по долару, чи по рублю.
В час ярий і темну годину
коли обіймає нас мла,
не можу терпіти людину,
що мимо нужденних пройшла.
2021.02.28
09:39
ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?
2021.02.28
08:51
Прочитайте знову
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.
Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.
Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
2021.02.28
08:18
Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.
Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.
Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
2021.02.28
04:45
дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром
тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром
тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
2021.02.27
21:57
Cильніший буду і за перемогу,
Яка до себе вабила здаля.
Було спочатку легко, босоного,
Та задалеко бігало маля.
Неначе це не я, воно ж – окреме…
Були на виріст одяг і думки.
Ряхтлива засіяла діадема,
Яка до себе вабила здаля.
Було спочатку легко, босоного,
Та задалеко бігало маля.
Неначе це не я, воно ж – окреме…
Були на виріст одяг і думки.
Ряхтлива засіяла діадема,
2021.02.27
15:23
Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…
Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…
Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
2021.02.27
12:03
Щезає в сивині туману
вітрил оранжевий міраж
та утлий човник оріґамі,
який іде на абордаж
в обійми свого капітана
сомнамбулою по воді...
і обірвалася тоді
струна між нашими серцями
вітрил оранжевий міраж
та утлий човник оріґамі,
який іде на абордаж
в обійми свого капітана
сомнамбулою по воді...
і обірвалася тоді
струна між нашими серцями
2021.02.27
11:58
Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
2021.02.27
08:39
Зринув ранок на день
з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.03.01
2021.02.22
2021.02.03
2021.01.08
2020.12.21
2020.12.16
2020.12.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Шувалова (1986) /
Вірші
цикл до W (завершення)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
цикл до W (завершення)
W
(цикл віршів з присвятою)
7. W
(нарешті пряма присвята)
Не бувають дороги хибними,
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.
Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.
Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.
Ти вже падав, і падав боляче –
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!
Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до Риму-бо,
Всі дороги ведуть до пекла.
26.09.05
18:55
8. Теологія
Моя теологія – руки по лікоть криваві.
Це – анатомічне натхнення, це – вогнековтання.
Моя тебе-логія пристрасно розчленувала
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.
Моя тебе-логія – понаднатхненність, надмірність,
Проста обеззброєність – погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе – єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.
Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?
Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це – credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті
І не відвертаймось. Це – анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя тебе-логія – телеологія* страти.
Моя тебе-логія – це апофатика** болю.
Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти – Бог, а я – жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: “Хто це?”
13:30
1.10.05
* - вчення, що стверджує про наявність
певної загальної причини у всіх явищах.
** - заперечувальне богослів’я;
окреслює сутність Бога через перерахування того,
чим Він не є.
9. Найостанніше (до W)
Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.
Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.
І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині – простором засклені ґрати.
У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.
У мене всередині – німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе – як належність інакшому світу,
Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.
19:02
6.10.05
10.PS?
Слово “любов” на вустах, наче бруд, наче виразка.
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.
І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.
Вже діватись немає куди – дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.
Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.
І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло – солодке од смерті, жадане і сонне –
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.
18:50
17.10.05
11. Апофеоз кінця
Тіла молодих монстрів
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні
Для себе – себе мало
Для тебе – тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять
Над сплесками іс-терик
Над простором без-силля
Спокоєм мене встелять
Спокоєм мене змиють
Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За це-ось мене, котик,
З хреста цього й не знімуть
Свої – не чужі – вади
Свої – не чужі – стріли
Мене – не тебе – зрадить
Твоє – не моє – тіло
Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою – не твою – душу
18:05
31.10.05
(цикл віршів з присвятою)
7. W
(нарешті пряма присвята)
Не бувають дороги хибними,
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.
Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.
Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.
Ти вже падав, і падав боляче –
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!
Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до Риму-бо,
Всі дороги ведуть до пекла.
26.09.05
18:55
8. Теологія
Моя теологія – руки по лікоть криваві.
Це – анатомічне натхнення, це – вогнековтання.
Моя тебе-логія пристрасно розчленувала
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.
Моя тебе-логія – понаднатхненність, надмірність,
Проста обеззброєність – погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе – єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.
Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?
Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це – credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті
І не відвертаймось. Це – анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя тебе-логія – телеологія* страти.
Моя тебе-логія – це апофатика** болю.
Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти – Бог, а я – жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: “Хто це?”
13:30
1.10.05
* - вчення, що стверджує про наявність
певної загальної причини у всіх явищах.
** - заперечувальне богослів’я;
окреслює сутність Бога через перерахування того,
чим Він не є.
9. Найостанніше (до W)
Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.
Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.
І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині – простором засклені ґрати.
У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.
У мене всередині – німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе – як належність інакшому світу,
Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.
19:02
6.10.05
10.PS?
Слово “любов” на вустах, наче бруд, наче виразка.
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.
І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.
Вже діватись немає куди – дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.
Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.
І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло – солодке од смерті, жадане і сонне –
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.
18:50
17.10.05
11. Апофеоз кінця
Тіла молодих монстрів
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні
Для себе – себе мало
Для тебе – тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять
Над сплесками іс-терик
Над простором без-силля
Спокоєм мене встелять
Спокоєм мене змиють
Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За це-ось мене, котик,
З хреста цього й не знімуть
Свої – не чужі – вади
Свої – не чужі – стріли
Мене – не тебе – зрадить
Твоє – не моє – тіло
Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою – не твою – душу
18:05
31.10.05
Найвища оцінка | Володимир Вакуленко | 6 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Володимир Ляшкевич | 5 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію