(І.І.
Федеріко Фелліні за Казанову
та іншим)

Перерухавши всіх недоторканих, їхні
тіла повернувши угору лицем,
ти лишаєшся сам – наодинці із ніччю,
де на кінчиках зір повисають шляхи..
Ти минаєш себе, своє місто, країну,
свій простір і час, все своє – підтюпцем.
Ти почуєш ім’я своє. Ти не обернешся.
Хай вони думають – мертвий, глухий.

Кінчики свіч, як ображені янголи,
тихо гортають обтріпані тіні.
Так любовно кусають пучки сторінок
і простягнені в небо скривавлені пучки.
А вони проминають тебе: і зрадливі,
і жорстокі, й закохані, й люті, і вірні,
і немов кулемети, останні присяги
відстрочать на білих бинтах авторучки.

І згадають сьогоднішнє сонце, зібравшись
на свято вчорашньої темної ночі,
і дівочі вуста, як діра у землі,
проковтнуть білий кінчик твоєї дороги.
Ти сягнеш у неходжене, тепле, прозоре,
мечами озброєне тіло жіноче,
а сягнувши у себе,
потрапивши в себе,
запавши у себе,
не знайдеш нікого.

Світ – солома, світ – світло, світ – відблиск кострищ,
світ – обпалені коси вінком, і в танок,
світ – померла трава, в котрій ягідні гнізда
і грудки пташиного посліду. Тут
помирає, гниє, розкладається, пріє
і пухне, і знов оживає зерно.
Тут новим королевам корони із квітів
на жовтих тарелях із кості несуть.
23:09
12.03.06