Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олег Доля (1995)

Художня проза
  1. ПОИСК. (Рассказ) (О.Д.)(Философия постмодерн.)
    ПОИСК. (Рассказ) (О.Д.)



    «Видишь ли, человек, не всё так просто в мире этом. Не ищи жестоких, не посмотрев на себя самого! Всё, что ты когда-либо видел во сне, может превратиться в реальность, только если ты сам этого захочешь. Люди право смущаются своих отнюдь не скромных желаний и торопятся заглянуть в будущее, но если ты уж и решил найти гениальное, то ищи там, где не искал никто. Тотчас я мало верю в победу в твоем уж далеко не легком деле, но мне слепому, радостно от твоих идей. Что же, человек? Твой путь. Твой шаг. Я напутственное эдакое слово сказал. Так спеши же мыслью, но не поступком. Прощай…» - на большой элипсовой дюне стоял старик с тремя камнями в руке, которые перебирал, назойливо дребезжа ими, и обратился ко мне с выше сказанной проповедью. Но как он знал, что я ищу то, что не искал никто? Может телепатия?В пустыне? Где никого нет? Это малость на бред ровняется. Порою если задавать себе всё больше вопросов,на которые не знаешь ответы, то потихоньку можно тронуться…
    Ситуация не была так проста. Я шел по бледной пустыне, где-то на краю земли, чтобы излечиться. За спиною, что укрылась ядовитыми венами, я нес мешок с душою, которая была очень тяжелая и постоянно сводила меня отрока с линии благоразумия своими изнуряющими стонами. Я искал то, что вернет мне ее обратно в тело. Я был настолько обнадежен, что считал себя достойным этих неземных лекарств. Дивным остается для меня то, что всё якобы «неземное» люди ищут именно на земле…
    Солнце было настолько близко, что четвертая часть моего мировоззрения приходилась только на это круглое бесчувственное существо. Я шел и, оборачиваясь, видел, что старик смотрит на меня и буд-то провожает сухим, но добрым взглядом за горизонт. Спешу подумать, что он понимает как мне тягостно. Сколько еще миль стоит пройти? Сколько мыслей пройдет сквозь висок, сбивая меня с толку, как и сейчас? Мне видится, что они, как шакалы, так и хотят меня вернуть к прежним мученьям и отнять чувство цели.
    Старик говорил о «жестоких», что он имел ввиду? Наверняка он знает всё о людях того, чего они не могут знать о себе сами. Следует заметить о том, что я, как и остальные - животное, что считает себя умнее остальных «неразумных»существ. Боюсь представить, наступая на правду, что эти «неразумные», когда-то выскажут свое мнение.
    Я сотворил грех. Который ранил мою душу, но не черным порохом любви, а скорее убийством. О, страшнейший грех –убийство! Да, я убил, я убил человека! Кусок хлеба для умирающей матери достался мне очень дорогою ценою. Зверям плевать на прочие сентиментальности, когда речь идет об чужой, не родной жизни. Звери любят, когда их упрашивают, и от безысходности: жертва, просящая милости, которой нечего дать за столь мелочную услугу, предлагает себя, что есть самым желаемым сыском для владельца того, у которого есть то, что тебе нужно.
    В том темном эпизоде моей жизни нечего было толковать о доброте. Поэтому свершилось необдуманное, но поступить иначе я не мог. За кусок хлеба я перервал нить чей-то жизни, спасая родную и близкую. Закон выживания! Теперь я начинаю понимать слова старика о жестокости…
    Меня посещает сон о моем излечении. Я глуп, как искусственная береза, всаженная в живую землю. Я поверил в то, что невозможно сделать. Мой грех настолько изжог мою душу,
    что от терзающей боли она пожелала покинуть горящее тело. Я думал, что она улетит от меня, но нет же, грешный суд не даст ей покинуть землю и познать небесные благородные искусные плоды, коль на то пошло. Всё честно, но как прискорбно. В этом и суть проблемы.
    Я переживаю мученья и я бессмертен, пока моя душа не во мне. Ах, как же богата на счастье идея смерти, когда ты в муках неможешь сделать этого. Мир создан для множества грехов. Но я владею и коварствую только одним, который давиче имел место в реальности. В чем же моя особенность?
    Как и говорил старик, я много думал, но мало делал. Перед моими глазами менялось только небо и свет, но не земля. Я видел,как мое тело перебрасывает ногами чистый песок, а еще я наблюдал угнетающие миражи. Честно говоря, то я не подавлял себя сознаниями телесного безводья. Мираж и вправь, нарекал меня фантазиями океана, ноя знал, что и без этого буду существовать.
    Пройдя 13 дней, я наткнулся на свой пустынный след. Я услышал, как за спиною раздался невыносимый стон души. Она рвется в клочья… Я схватился за голову и припал лицом к песку, на той же элипсовой дюне. Голова вовсе прекратила здраво рассуждать, и мое тело в состоянии агонии постоянно, на подпев реву души, приговаривало: «Это невозможно!».
    Что такое смелость? Это когда ты знаешь в лицо страх и продолжаешь стоять на неизбежном, но и на едином пути поражения, сохраняя уверенность победы. Я ищу победу. Она бывает только в бою.Черт возьми, да! А что же это? И где этот проклятый старик, если я попал на тосамое место? Что он бы на этот раз мне сказал?
    Смелость… она есть. Есть цель. Я не изморим, но рассудок мой не вечен. Мой грех дал мне возможность исправить реальность и поставить все желания на свои места. Где лекарство?....

    Я возвращался на это место еще энное количество раз и не мог
    ничего найти кроме вечной бездны песка. Жаль, что мудрец ничего не сказал судьбе. Он был краток. Может он Бог? Тот самый, что не хочет мне помочь. Может сын Божий? Что только бодро намекнул на истину!
    Он мало верил в то, что я справлюсь с целью. Можно предположить, что я не первый такой. И он знает о их поражениях. Но дабы он узнал, он должен был их видеть и второй раз, если уж мои мысли о его возможных выводах уместны. Эта путаница и есть наказанием.
    А душа не умолкала….
    Разве только разум может всё решить? Нет…
    Я не в Африке и далеко не в 21-вом веке. Я в пространстве, которое есть результатом вечной жизни, что была сполна насилия и философии правильности. Когда я был ребенком, мне казалось, что я буду честным со всеми. Но однажды всё изменилось. Мир стал мутным,как только запечатленная взором лужа водицы после дождя, в которой еще не успел осесть мул. С тех пор черные тучи над человеческою головою создали принцип некого феодального взаимоотношения между людьми, и это изначально было ясно со стороны морали, нежели быта. Грехи полились стократными когортами в свою родную стихию - в душу…
    Я не надеюсь на то, что что-то измениться. Моя цель изменить себя. И излечиться,то ли от бреда, то ли от реальной проблемы, которая носит мне ночные видения о лекарствах, их я называю сном, хотя и не смыкаю своих глаз.
    Понять проблему – не значит победить. Решить и пройти – победа!
    Чтобы отпустить грех люди молятся. Неужели после молитвы я исцелюсь, и мой мех станет пуст, а тело станет живим?
    Это смешно…
    В поисках гениального. Я ищу ту вещь, что мне поможет.
    А может, ее и нету вовсе! Старик так просто меня отпустил, наверняка зная, что решение проблемы не в каком-то целебном роднике, а в самому себе…

    Я прошел более тысячи миль и понял, что победил…
    Жизнь – это вечность. Мысли – это бездна. Гениальное – осознанность. Постижение вечной бездны, что носит благородное имя- Осознанность. Вот истина…
    Сколько мне еще предстояло пройти бы пути, если бы я слепо смотрел на песок без раздумий и шагал, и шагал?
    Ко мне вернулась душа.
    Сколько стоит грех? Старик говорил «Спеши мыслью, но не поступком!». Вот и ответ. Грех равноценен сроку искупления и познания осознанности того самого греха.

    Послесловие…

    Люди зачастую не видят этого. Для них пустыня вечна. Пора над чем-то думать.Смысл … есть, но не везде…


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. По душам с Господом.
    Прыжок с этажа.
    Клиника … операционный стол.
    -Доктор, он будет жить?
    -Если захочет, то будет.
    -Но это ведь и от нас зависит напрямую.
    -Теперь уже только от него….

    Травма головы.
    Он видит свет. Нежели так, то, что тогда остановит этого странника в пути за светом? За этим солнцем-души можно идти и идти, не чувствуя ног, так как не телесные это порывы, а сердца. А если говорить о тоннеле и эго светиле? То, что тогда? Погнаться за смертью или же нет? Зачастую люди не розворачиваються когда видят эту светлую даль, а медленным шагом, возможно бегут, держат путь на выход из того же самого тоннеля. Он был из тех, кто всегда посмотрит себе за спину и оценит где лучше.
    Если пойти прямо, то снова в жизнь и реальность. Стоит ли туда бежать? Именно в таком выборе он предстал пред собою и кое-кем великим. Лучистая погода между стенами овального трамвайного пути. Может это дорога в рай? Разве так у всех людей выглядит дорога в неведомость? Для него попасть вновь домой не из сюрпризов. Но все, же там ждут. Любимый человек, родители, дочка и маленький сын. Они нужны. Но…
    Кто этот любимый человек? Замуж по расчету и больше ничего. Ни капли эмоций, теплых, нежных, ласковых слов - нету. Дочка от чужого отца. Сын свой. И тут не так просто. Дома ждут и не ждут. Родители… никакой личной жизни. Даже сейчас пришлось жениться на этой девушке, так как она какая-то там дочка папиного хорошего друга. А ему не все равно какая она там чья-то дочка? Предусмотрено родителями. Простенько и со вкусом. Калечить жизнь и психику было не так уж сложно, из самого детства. Все за деньги. Да плевать какая свадьба, невеста и прочее, если не он встретил её первой, где-то на скамье у осеннего парка, собственно как и мечтал. Он был из тех, кому есть что выбирать. Еще как юношею был, так от своего родного отца на просьбу кое-что помочь можно услышать только : «Сынок, иди-ка ты подальше, видишь, твой папа занят»,- говорил отец непринужденно. Даже было дело, когда юнец услышал разговор родителей. Мать хотела сделать аборт, когда тот еще не родился, на это её подстрекал отец. Но это все демагогия. В туннеле произошло чудо. Пред парнем предстал сам Господь, и он почувствовал, что тот нуждается в его помощи. Между ними пошел разговор. Первым начал Бог.
    - О, сын мой, так иди же ты вперед к лучам светлым, ибо же это жизнь твоя создана и подаренная мною тебе. Ищи свое счастье и борись за него. Я вижу, что тебе плохо и хочу помочь тебе в этом!
    - Господь, а как же жить? Ты создал нас для того, чтобы мы были счастливыми. Я хочу, чтобы изменился мир под ногами моими и люди помогали друг другу, как и ты нам. Но могу ли я помочь кому-то, если благодарностей для меня мало? Я хочу, чтобы люди помогали и мне жить.
    Я пойду вперед и проснусь на этом ложе операционном, если ты изменишь все вокруг. Хочется любви быть любимым, так как это счастье человеческое. Хочу, чтобы люди стали добрее и были братьями между собою, как когда-то давно, но сейчас это ведь вовсе не так. Это лишь формальности наши.
    - Ты неправ, сын мой, я создал вас для того, чтобы вы сами боролись за себя и меняли этот мир, не гневя меня. Вы обращаетесь ко мне за помощью, и я вам её даю. Вы просите меня, дабы я отмолил грехи ваши и рассказал вам о существовании моем, и о том, что вы дети мои, и я не отрекаюсь от вас. И ты же сын мой и все вы дети мои. Так можешь ли ты, парень отрекаться от ребенка своего? Я создал тебя, чтобы ты сохранил ему жизнь, подарил любовь и теплоту, о которой ты много думал и понимаешь это. Вы люди все под небом одним. А может ты тот самый, кто все изменит и мир ваш? Ведь ты не задумывался об этом? Когда я создавал человека, я подарил ему самое сокровенно, что было у меня - это душу. Она незримая и удивительно хороша. Вы обладаете нею как никто другой неправильно. Но это ваша жизнь и я не могу ничего с этим поделать. Все зависит от вас. Да, я сделал очень большую ошибку, когда наделил вас чувствами и умом, но это прекрасно, не так ли? Только вот огорчился я. Вы умираете молодыми и плачете, друг за другом, не понимая того, что убиваете себя сами и ничего не меняете в лучшую сторону.
    - Но, Бог, а как - же я изменю что-то, когда никто не послушает меня. Я хочу все изменить, правда. Что мне нужно сделать для этого?
    - Я не могу сказать тебе этого. Я творец тебя, а ты творишь самого себя как человека. У тебя есть все для того, чтобы поверить в себя и силы свои, и внести в жизнь свою радости и любовь. Ты гениален. И каждый из вас гениален по-своему, но не все этого понимают, а если понимают и говорят вслух, то вы, же тогда это называете ЕГОИЗМОМ. Так не говорите этого тем, кто не слушает вас. Потому что они не поймут вас никогда.
    - Господь, я не знаю, как я сделаю то, что считаю нереальным без помощи других людей. Помощь - дороже денег. Я один. Это сложно….
    -Да, ты один, но вас и двое…и трое,…и четверо,… ты сам в себе, в человеке в котором есть еще один мир, который создавал не я, а ты. Я вижу, как ты мучаешься, но стоит ли этого делать? Думаю, что нет. Мой тебе совет. Помогай людям и себе, пусть не будет благодарностей. Зато когда-то появиться такой человек как ты, и я буду знать, что ты был примером для завистников и врагов твоих. Я буду знать, что жил ты не вовсе не даром и воспользовался шансом, который я дарю тебе, не зря. Так иди же ты в мир жестокий с новым прозрением и помни, что я отец твой всегда помогу тебе.
    Да, ты прав в том, что это будет сложно, но верь в себя и силы свои неземные, тогда все у тебя получиться. Все измениться, когда будет доброта и ласка, тепло и взаимопонимание, ЖИЗНЬ и родство душ.
    - Господи, ты мудр и велик. Дай же мне смелости и храбрости не оглянуться назад, и не пойти вопреки всему, в мир чужой для меня - во тьму. Дай сил мне не прощаться с жизнью и пойти не той дорогою.
    - Я даю тебе этот шанс, но помни, это последний, и встреча наша - моя
    иллюзия для тебя, которая должна озарить тебя правдой, истиной, смыслом. Прощая, сын мой, надеюсь, мы встретимся. Да, но кода ты будешь хотеть жить дальше, то есть в глубокой старости и я покажу тебе, как ты изменил мир этот, и ты посмотришь с небес на все это,… удивишься.

    Парня ослепило…. Он не хотел прощаться с Богом, но час настал. Вот и выбор. Куда же идти? В реальность или свое убогое желание проститься раз и навсегда со всеми неприятелями, обидами своими.
    «Дурак я!»- подумал парень …. И побежал к свету, широко расправив ладони, с криком: « Прими меня, как нового, родного человека!».

    - Доктор, он будет жить?
    - Не знаю, все от него зависит.
    - А мы?
    - А что мы? Мы ему уже помогли…,- говорит мужчина в белом халате.

    Парень открыл глаза… и первое, что он увидел, были тоже глаза, но глаза Господа. Он улыбнулся. Это был доктор.
    Прошло много лет спустя…. Парню всегда снился один и тот же сон - глаза доктора, он понимал, что это был не человек. Тогда он увидел и первую помощь в своей жизни и следовал примеру этому всю свою длинную, капризную дорогу.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Чашка Кави…
    Прийшовши додому з роботи, я зачинив за собою двері, прищемивши при тому хвіст власного кота. Щось хруснуло. Такого жахливого звуку, як горлач домашнього утриманника, я ще не чув. Хоча на мить мені стало трохи соромно і не по собі. Воно ж живе створіння все таки. Розлючившись на самого себе, я підійшов до столу, що стояв у глухому закутті (дубовий, від прадіда залишився) та виклав на нього щойно куплені продукти.
    Ступор…в очах щось невимовно дике затьмарення сьогодні, неначе сонце непрозорим свинцем обійняли. В грудях защемило. «Боже, знову починається»,- подумав я і з грохотом брякнувся на землю. Всі мої спроби піднятися були неможливими з точки зору моєї хвороби мінімум на півгодини.
    Звідкілясь прийшов кіт і почав пестити мене своїм перебитим хвостом по обличчю. Я на мить зупинив свій погляд на його переломі. Невже йому вже не болить? Як він може так легко забути про свою скаліченість? Мені стало не по собі втричі. Його масивне тіло вляглося на моєму животі і почало мурчати. Мені було здавалося, що він хоче пощикотати мене своїм гулом та вібрацією, як у машиніста, але затих.
    Робота в мене проста. Я всього лиш ставлю штампи на почті . Посилки, бандеролі, листи. З людьми майже не спілкуюсь. Тільки чую : «Піте, штамп постав…!». Зарплатня… якби кіт таку отримував, то для нього і це було б мало, а мені ще нас обох годувати. Йому легше. З товаришами борсатися в смітнику біля сусіднього двору його пристрасть. Не зрозумію. Як можна видельфінюватися у тому гниллі сповненому відходів тієї буржуазної морди та нюхати те сміттєве натхнення бомжів . Та я і скоро таким стану . Казали батько освіту вищу здобувай . Еге ж бо. Так воно і є. Молодеча закоханість була настільки ж безглуздою, як і я сам.
    Пройшло дві години…
    Нарешті підвівся. Кіт зліз з мене сам по добрій волі, наче боявся мого ривка, що переламає йому не тільки хвоста. Моє тіло було схоже на ті рештки тверезості одвічного п’яниці , такий вже був мені притаманний перепліт ніг під час ходу, після низки моїх падінь і затьмарень.
    Серед продуктів є тільки кава і вода. «Найсмачніша вода Лондона »- назва цього продукту, читаю, а в голові лише сутінки правди і етикетка здається справедливою більше в моїх думках - «Найсмачніша вода з нашої запльованої Темзи, що проходить жодного рівня фільтрації» .
    Кава …. Ставши над столом, я висипав з жерстяної банки собі на руку грамів з п’яти того гуталінового єства. Чорна… На запах, як життя. Справжня лондонська. 2 фунти стерлінги віддав за неї. Довго грошенята збирав, аби відчути і в себе в кімнаті той аромат, що я беріг аж до самого дому, вловивши на вулиці серед бідноти, проходячи повз кав’ярню « Forest ». Мій іржавий чайник мабуть тільки додавав смаку тій воді, що кип’ятилася в ньому. Так, наче закип’ятилось. Кухонька не така і простора. Десь два метри на три.
    Дім нагадував шпаківню . Такий же малий із діркою на горищі, що виходила нутром до вулиці.
    Паровий водопад стрімко почав юшити із чайника до чашки. Я був повен захоплення, спостерігаючи за цим шумом. Мені до того ж закортіло стояти із цією чашкою кави десь на водоспаді .
    Готово. Цукру немає. Дороге задоволення та і мені часом сниться бува. Але то для господ всіляких . Надмірна гуманність та гурманність мені не до вподоби. Зате я спробую справжню смакоту.
    Присівши на стілець поряд я почав посьорбувати цю темну водицю. На диво іржу я не відчував, вона була затьмарена цією чорною цвіллю.
    Гіркий смак…трохи сушить горло і дере…дере за душу.
    Далеко у 1825 році я ще був малий. Грав на вулиці з ліверпульськими хлопчаками. Батько повертався додому пізно вночі, а так як матері у нас не було (вмерла як мене народжувала) я міг займатися чим завгодно впродовж всього дня, але і повинен був дочекатися старого. Він йшов і крізь темінь мені завжди посміхався. Я це бачив зблизька, але відчував, що ця посмішка вишукувала мене здалеку. У батька був великий борг у банку . Я не розумів ще того. Одного дня ми прийшли до цієї ж хатини,яка мені тепер передалася у спадок від нього . Я сидів з ним довго . Він встромивши сигару в зуби перераховує гроші, поправляючи постійно лампу, що висіла майже біля верху столу (мала освітленість), а я тим часом гойдався поряд на триногому стільці.
    Тут я помітив як скривилося його обличчя. Скупа чоловіча сльоза потекла по сльозам мого батька. Я хоч і малий, але зрозумів, що справа в грошах. Жити більше немає на що. А про банк я дізнався вже від дядьків на цвинтарі.
    «Я так більше не можу сину»,- батько приклонив свою голову до моєї, злегка почісуючи її . «Вибач мене колись чуєш?»,- старий дістав револьвера з кишені і вистрілив з блискавичною швидкістю собі в скроню.
    Кров з його голови потрапила мені малому на вуста. Саме такий смак я відчуваю зараз від чорної кави…
    Начхати на гроші витрачені на неї. Я взяв банку і чимдуж побіг до Темзи та висипав її всю у воду.
    Мені стало гидко,бридко та якось зневолено . Наче я залежний у цьому світі від пам’яті триклятої. Всі люди від неї залежні. Мені все нагадує про жахливі речі. Так чому я не можу знайти своє щастя у найпростіших речах, Господи?
    Банальщина.

    Прийшовши додому, я закрив двері прищемивши хвіст свого кота… такого жахливого звуку я ще не чув. Мене аж прорізало. Не чув, але ж і чув.
    Щоб не дивитися йому в очі, я викинув його надвір. Соромно…

    Так виходить, що в кожного свій смак кави . Пам'ять і думка супроводжують її аромат та солодкість, навіть якщо її немає. В мене вони ведуть попід руки гіркоту. Все…набридло.

    Підійшовши до столу, я впав.

    Цього разу я не підведусь ніколи…. хвороба . В рекомндації написано :
    «Ніколи не пити кави».
    Життя…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Згубність думки.
    Ти ж пам’ятаєш, що ти людина?

    Пам’ятаєш !!! Тоді чому в твоїх руках все і водночас нічого. Якщо йти по принципам людської свідомості та її можливостям, то ти людина, що тримає в собі паралельний світ, такий як і той в якому знаходишся. Чому ми руйнуємо його, знаючи наслідки?Часто-густо ми, найрозумніший та найцивілізованіший оплот планети еволюціонуємо в зворотній бік. Це відбувається морально. Якщо морально, отже, і вчинки наші прогресують зворотному напрямку. Не зачіпляючи таку річ як «людяність», яку тепер можна зустріти рідко у стосунках між людьми загалом, можна дійти до висновку, що не такі вже ми й розумні.

    В зв’язку з тим, що вчені стверджують про геніальність людини, як найдовершенішу істоту на землі, тоді чому таке огранене богами створіння хоче бути і самим Богом? Досить тих пояснень про Адама і Єву, що говорять нам про істину, яку тепер варто шукати тільки на землі, бо ми до неї приречені за гріхи наші. Виникає ще питання «Тоді чому ми рвемо небо, підкорюючи та пізнаючи, інші простори нашої галактики?» . Звичайно це цікаво, але навіщо гнівити самого Бога.

    Інтерес ! «Любопытной Варваре нос оторвали!» - всі пам’ятають цей вислів так? Дитячий . Правда. Але суть незчисленна. Це і є наш провал, коли каміння від основи, з якої звалюємося, падає на нас згору. Але і боїмося ж програвати світові. Тоді навіщо з ним грати? Життя – гра. Людини зі світом чи світу з людиною? Думаю, що це було по періодам . Тепер «людина грає партію зі світом», але на радощах присмаку перемоги не розуміє, що давно програє. Дурість? Та ні ж наче. Ми найрозумніші. Але в якому місці?

    Ми найжорстокіші на планеті створіння з-поміж інших! Але є час. Так ходімо ж з ним разом в ногу! Не збиваймо його! Але змінюватися треба не фізично,а в думці. Просто бути «людьми» і не творити казна-що із Землею і самими собою,а також іншими персонажами роману «Життя».


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. "Помста" 7 ч.
    Глава 2.
    «СУД»

    - Значить так!Мені начхати хто ти. І навіть якщо ти ясновельможний перець в своїх не вузьких колах, то надійся на те,щоб ми тебе не скинули…Ти хто взагалі?,- говорить людина, що поважливо сидить за кермом своєї білої п’ятірки,махаючи одною рукою перед очима постаті, схвильовано понурила голову додолу.
    -Скі-ль-ки?,- Романов збитим подихом,- Одна справа,коли просто знайшли і поговорили,
    інша ж - російська мафія
    -3000 доларів.
    - чотири і по рукам.
    -3200 і вали звідси.

    Олексій вихопив з рук водія пакет з грошима і заховав під своє пальто. «Дверцятами не стукай, а то я постукаю!»,- водій. Романов втупив очі в повний місяць. Він розумів, що чинить зовсім неправильно, «але ж гроші є гроші»,- принаймні це його заспокоювало та надавало неабиякої наснаги, відчуття великої відповідальності. Тільки його розумна голова могла зробити все без єдиної підозри. Наскільки ж черствий…аморальність. Подвійна доза грошей. Одна за програш,інша за виграш зі справи Краснова. Але за чию авторитетність боротися? За того чию справу програєш і нічого крім грубих слів не почуєш?Так завжди. Чи за тих, що якщо програєш, то знайдуть десь колись в ярочку за містом? Тільки батька й матір тривожити. Для нього і батьки не головне. Назріває дуже прибуткова справа. На що ж тоді надіється Микита, заплативши йому не маленьку суму також?Все діло йде до того, що саме нічого на користь Сергія не піде, а саме навіть погіршиться. Прокурор?Тут і розбиратися нічого. Мабуть там теж про все вже подбали. І про докази, і свідків знайшли. Україна… це, коли одним словом можна багато чого пояснити. Хто ж тоді винен? Іноді цікавість не є хорошою рисою характеру. Особливо в цей час. Багато хто «погорів» на цьому.
    Микита помилився з вибором. Зашкалив з надійністю. Так кортіло витягнути з біди Сергія і тут таке. Але ж сам ще нічого не знає.

    2006 рік. Донецьк. Слідчий відділ міліції…

    Чорняве волосся здавалося пофарбоване світло-сірими тонами, але ж ні. Виразна сідина наче окреслювала його високий професіоналізм, хоча тут вже можна посперечатися. Холод Олег Олегович був слідчим у справі Анни Ніколаєнко. Нічого його не вирізняло від інших з цієї іпостасі. Але вершиною його характеру була гордість . Якщо в людей є якась планочка з цього приводу, то він точно не такий. Пригадується одразу ж справа №28, що йому довірив начальник відділу. Справа була досить серйозною, що трохи підвищило його самооцінку та як він думав «авторитетність» з-поміж інших працівників відділу. На диво знайшов злочинця. Але як? Як такий примітивний молодий чоловік, що закінчив Херсонську ВШМку може знайти вбивцю 4-рьох чоловік. Вбивцею був справжній майстер свого діла . Його злодіяння мали особливий почерк . Кожен із вбитих був якимсь чином пов'язаний з однією людиною . І цим персонажем була дівчина 17 років . Річ у тім, що їй залишили в спадок 500000 доларів. І при досягненні нею повноліття вона б стала цілковитим володарем своїх власних грошей . Вважалося дані персони були зловмисниками дівчини, але ж тоді виходить так:
    1. Убивця або ж був зловмисником, що «прибирав» своїх конкурентів на викрадення спадку .
    2. Або ж захисником грошей,гідності та самого винуватця справи.
    3. Також не виключаємо той випадок, що був і власний мотив .

    Холод був найжорстокішим з усіх слідчих. Якщо він і розкривав справу, то так, що вбивцю було не розкусити, так як і в живих його теж після втручання нелюда не було. Складається питання «Як його досі не «поперли» з органів?». Це просто. Ніхто не міг знайти докази на те, що це він вбивав маніяків та злочинців. Завжди виходило так, що це була чи самооборона, чи збіг обставин, чи повна непричетність його рук до справи. Але ж це формальності, а правду знали всі у відділі та боялися. Навіть начальник…
    Начальник був простаком та людиною з великою душею. Страх перед Холодом був, та він його не показував. Олег Олегович мав наскільки проникливий погляд, що від нього ставало не по собі не тільки співпрацівникам, а й задрипаному офіціантові в кафе «Онтаріо», де слідчий любив поласувати біфштексом. Часом малому здавалося, що той гіпнотизер,тому що майже завжди Олег не платив за вечерю, а офіціант розумів це тільки як той вже не знаходився в приміщенні.
    Олег жив сам у трьохкімнатній квартирі . Напрочуд для сусідів він є ангелом. Платить за всі послуги, по вечорам лузає насіння разом із бабусями на лавці , грає з дідами в шахи, не п’є ,не курить, здав найбільше благодійних внесків на ремонт підїзду .
    Навіть привітний. Але як на роботі,то …

    Отже, 11.10.2006.
    - Так-так-так, Лесю, запиши в протоколі таке «Труп жертви лежить на підлозі. У зв’язку з тим,що жертва ймовірно падала, в неї поріз на голові( над правою бровою).Це пояснюється її положенням та гостротою ніжки від дубового столу . Більше всього, що при знесиленні вона впала і вдарилася. Правда звучить по-дитячому?,- Холоднокровно Олег.
    - Що?,- недолуга практикантка Леся записує кожен крок і Олега, і розвитку його відтворення події.
    - Кажу по - дитячому звучить…
    - Ой, а я так і в протоколі записала. Дурепа – дурепа - дурепа. ,- б’є себе рукою по голові.
    - Ясно все з тобою. ,- дещо по-джентельменські. ,- Давай мені новий протокол і вали звідси!Зрозуміла?
    - Зрозуміла…
    - От і друзями стали . Як добре, коли люди розуміють одне одного,- насміхаючись. Але той сміх викликав невимовне бажання врізати по пиці Олегу не тільки Лесі, а й стоячому поряд міліціонеру.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. "Помста" 6 ч.
    Сергій без того змучений, але на диво його лють наче додавала йому енергії, так вже він хотів вилізти з цього
    всього. Микита - друг…і це головне? Ні. Це найголовніше. Дружба- підтримка,розуміння,чесність. Згадалися миті, як Сергій розбив батькову машину,а Микита взяв всю провину на себе. Класика жанру. Соромно ж тоді було, але зробив з того висновок, що друг і справді пізнається в біді. Ситуація була безглуздою, але лячно ще й як! Особливо перед батьком, і таки не по собі перед новим другом.
    Анна? Кохання має межу. Сергій здогадувався, що вона знає про те, що той в тяжкій ситуації. Навіть не навідала. Така наївна і принципова. Стерво… Так,що думати про неї не хочеться, але ж болить. Якщо із-за якоїсь дурниці так можна «викидати коники», тоді точно це не його рідна душа. Як же тоді проходити разом крізь всі біди? А це і є біда.
    Адвокат пішов…
    Знову з цими «сокамерниками» свіжим повітрям дихати. Це цікаво звичайно. Все буває в житті вперше. Особливо захоплює лузання насінин придурка у стелю з іронічним «На кого Бог пошле», або ж хропіння одного, коли другий вже придумав як йому запхнути свого дірявого носка в рот, щоб той замовк, думаючи, що робить совісну справу на користь багатьох. Так, це не з приємних моментів Краснова, що залишуться в пам’яті надовго. Ніч в камері стала не такою жахливою, як здавалося . Хропіти перестали і насіння закінчилося, ніхто не гортає книжки та найголовніше немає міжусобиць між цими аристократами.
    Всі як пуголовки. Тільки один з якоюсь волосиною на голові.Та… Ніч…тиха. Думки, а от вони і не дають покою. Все ж про те. Коли?Навіщо? Як? Не такий вже і дурний Сергій, щоб марнувати час на роздуми. Треба свіжа голова, і так не спав два дні. І їсти хочеться. Може побарабанити в «сталеві»? Попросити в наглядача хоч хлібця якого та води? Голодно, холодно, тверезо.
    Години три ночі вже. Смішно…
    Життя таке. Воно бентежить. Та не варто влізати в цю темінь родумів, коли й так не до того.

    Ранок…

    - Пузир, дай закурити!,- зек на кличку ОМОН.
    -Остання!
    -На один затяг, давай у «полу фільтра» .
    Пузир зробив затяг і чадним Біломором розбудив інших з камери. Всі вже звикли до такого. «Тепер з тієї цигарки буде весь загін інтелігентів драних курити»,- подумав собі Сергій. Босі ноги почали шовгати по бетонній підлозі. П’ятки висохли до того вже, що шкірка на них, затвердішала вкрай. Сухий кашель- вісник туберкульозу, роздався по всіх закутках куба.
    - Нафаня, підйом, кому сказав йолоп!,- Пузир почав штовхати всіх хто ще плямкав попід носа дивлячись свій кримінальний сон.
    Підійшов і до Краснова та той одразу ж встав. Не хоче відчувати на собі уникливе будіння та відчуття, коли тебе хтось молотить. Міг зірватися та від того буде тільки гірше.
    Без того трохи тут знаходиться та в печінках засіли по самі вуха ці братки.

    - Краснов, на вихід ! До тебе прийшли. Там дамочка… !- наглядач з насміхом. Зеки одразу почали волати,як березневі коти дошкулюючи Сергію. Вийшов з камери…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Роздуми "Вибір"
    Важко… важко, довірятися комусь заради розваги,грошей.Важко, коли ти не знаєш,що тобі робити,як жити далі,що відчувати?На потоптаних почуттях, які тобі подарувала людина, що пізнала з тобою смак щастя, можна зустріти тільки тяжкі спогади.Але й…
    болить голова від безвихідності.Ти неможеш нікому відкрити свої переживання,страждання та біль.Немає з ким поділитися та поплакатись в плече.
    Так хочеться кудись втікти від цієї наївності,тобі так надокучили ці інтриги ,що ти починаєш сходити з розуму.Кудись в інше місто,країну.
    Сказати цій людині «забудь все це» -значить накрутити її ще більше.Краще просто бути поряд,повірте, це саме те, що їй потрібно найбільше.Якою б ця людина не була,вона теж має почуття.
    Живемо такою повсякденністю.Хтось сидить днями та ночами на роботі та все заради того, щоб прокормити свою сім»ю та діток,які найчастіше не цінують того всього ,а коли приходить змучена мати в 9 годин вечора просто кажуть бездушно «Привіт» та « Як там на роботі?» хоч їх це абсолютно не цікавить,наче виконують свій борг сімї.Гадять в душу та показують свою вредність і намагаються ігнорувати все ,що їм купили,навіть якщо подобається,просто так нагрубити.
    Хтось віддатьбся собі у вирій натхненного життя та романтизму.
    І кохає.Щоб людина кохала по-справжньому, на мою думку, у неї повинен бути на це «талант!».Повірте не всі можуть дозволити собі таку розкіш.Це геніально кохати.Це нереально,це щось таке прекрасне.Це спасіння людини і того ж часу її загибель.Якщо кохання справжнє, то ти приречений в’язень цих мрійних думок та ліан страждань.Не забувай ,що твоє серце -це твоя в’язниця .Не завжди знайдеться такий собі граф МОНТЕ КРІСТО ,що так пожертвуючи чужою душею, зникне звідки заради помсти та щастя.
    Помста це страва, яку подають холодною.Та це річ водночас як для сильних так і для слабих.Слабкі це роблять тому ,що не можуть змиритися зі стражданням.Сильні задля того, щоб гордо та з високо піднятою головою вийти з життя якоїсь людини.Та все ж навіщо ділити людей на слабких та сильних .Вони всі слабкі,але кожен по-своєму.Навіщо говорити такі красиві слова, які передають ті чи інші емоції,навіщо бути такими серйозними,та відноситися взагалі до всього серйозно ,саме так, як нас вчили батьки в дитинстві?.Навіщо?
    Якщо забути про людей,які нас оточують,і про їхнє сприйняття нас як особистості, то і справді можна зробити висновок ,що краще бути дурнем ,але самим собою та щасливим і без всіляких настанов,йти свої шляхом до щастя.Хоч і тяжкішим,але все ж таки своїм.Це Вибір.
    Та прожити своє життя так ,щоб про нього говорили всі покоління нашого світу.Всі згадують тільки якихось покидьків, які ніколи і задарма не потрібні були .Про якихось видатних добродіячів,які доречі творили щось геніальне саме задля нас.Але не згадуємо нікого, хтоб зробив найбільшу та найгеніальнішу річ до цього часу неосяжну для інших,таку нереальну,щоб про неї складали легенди тому,що реальних історій та слів ще про це не багато.Прожити своє феноменальне життя ЩАСЛИВИМ.Це ціль ЖИТТЯ.ЦЕ щось неможливе. Проживи своє життя щасливо,повір тебе всі запамя’тають.Твою дійсно яскраву посмішку, яка є щирою.Вірити в себе та в інших людей,не бути таким мазунчиком та добреньким лиш заради інших, хоч це і вважається правильним.
    Такі щасливі спогади про чиєсь щастя.Ми ж теж хочемо прожитии все як найяскравіше…
    Та справа в тому, що ми нікому тоді не будемо потрібні в нормальному сенсі. Нас морально з’їдять за ЩАСТЯ. Нам ніхто не дасть спокою. Ось такий наш світ жорстокий . Живуть за принципом «Якщо їм добре ,чому нам не добре? Ми хочемо так само.».І найголовніше те ,що вони не стануть добиватися цього ,добиватися тих світлих променів свого щастя. Вони просто урівняють твої почуття та зрівняють тебе з землею. Зроблять тебе нещасним…таким же жорстоким. Все елементарно…бути щасливим для себе у відкриту нереально…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. "Помста" ч.5 (детектив )
    -Алло,Алло ,тю, Микито ,це я Сергій,так-так,треба твоя допомога,
    тут коротше кажучи..
    -Ти не можеш пізніше,я зараз на роботі?
    -Мене посадити хочуть,-тон Сергія одразу ж на октаву впав.,-Я знаю,що ти можеш знайти мені адвоката, грошей в мене немає,знайди найкращого, а потім я з тобою розрахуюся.
    - Дурінь ти! Ще як малий був ,то з вітром в голові бігало!!Ех,де ти знаходишся?
    - В обласному відділі міліції.
    -Чекай до тебе скоро прийде юрист. Я постараюсь…- розмова скінчилася. «Я тобі дав одну хвилину , зрозумів?» ,- лягавий вирвав телефонну трубку з Сергієвих рук, присмаковуючи при тому бутербродом. Наскільки ж огидно йому стало дивитися на цих перевертнів. «До камери !»,- пхнув молодого в спину і повів до звіринця. Двері відчинилися, пусто там не було. Чоловік з двадцять
    сиділи хто на своїх «ложах» ,хто на підлозі, та всі мовчали,але ж… «Що?Ще одного Чікатило привезли?»,- камера переповнилась реготом. Наглядач показав кулака і невдоволені лиця почали рискати в його сторону, Сергій тільки хитнув головою.
    Відчувалася водночас і сирість,і сморід,і нервове положення. Здавалося ось-ось його відлупцюють(наслухався бувальщини від зека з яким випадково познайомився в ресторані «Джоконда»). Та ні. Це був не той випадок. Залишалося тільки чекати і перетерпіти. Він розумів ,що все пішло шкереберть , але намагався не втрачати своєї єдиної надії. Йому стало соромно перед батьками ,яких два роки вже немає в живих. Вони потрапили в автокатастрофу. Водій маршрутки не впорався з керуванням. Стало соромно, бо ніяк не може вибратися з цього «гумусу» сам,та й взагалі ,що влип в таку слизьку справу.
    Зеки ,що були поряд вели себе по - різному . Один проїдав іншого вовчим поглядом, другий читав «Кримінальний Кодекс України» десь у закутку,третій почісував потилицю,непомітно дістаючи з-за комірця цигарку. Та так і по колу.
    Пройшло чотири години…

    «Краснов,на вихід!»,- залізні двері почали прискрипувати та впускати легку прохолоду до «будки» . Сергій піднявся та сховав руки за спину,як і належить хоч ще і не судимому та все ж тому ,що під наглядом. Його чекав у камері для зустрічей відомий та невимовно дорогий юрист Романов Олексій Григорович. Ще молодий сам був, та завдяки своїм здібностям і феноменальній пам’яті стрімко почав рости в кар’єрному плані. Як то кажуть : «Росте не по рокам».
    Пішла довга розмова. Хлопець одразу почав з кінця самої суті,з того моменту як його вже закинули у КПЗ,також згадав про розмову з Андроповим , виражаючи своє невдоволення.
    - Та що тут говорити?Підстава це! – Хлопець,широко розкривши очі ,кричить до адвоката.
    - Заспокойтеся. Я зроблю все що зможу. Ви знаєте свої права?
    -Та знаю.
    -От і добре. Введу вас в курс справи. Отже вони судитимуть вас за зберігання наркотиків ,а це у нас…-відкриває зелену товсту папку та копошить між листками,- Ага . Ось! Отже, зберігання - це будь-які умисні дії, пов'язані з незаконним перебуванням наркотичних засобів або психотропних речовин у володінні винної особи. При цьому не має значення тривалість зберігання і те, таємно чи відкрито і в якому саме місці зберігаються ці засоби чи речовини. Зберігання наркотичних засобів або психотропних речовин належить до триваючих злочинів. Ст. 307 і 198 співвідносяться як спеціальна та загальна норми, тому в разі їх конкуренції повинна застосовуватися спеціальна норма…Коротше кажучи вас судитимуть по №307-мій статті на термін від трьох до семи років . Зауважу,що це в кращому випадку,- холоднокровно ,без жодних емоцій на обличчі,але з голосом попереджує адвокат. Перед очами Краснова одразу з’явилася Анна. Невже це все вона зробила?Кохає. Так безглуздо все виходить,можна сказати,що буквально на рівному місці після невлучної фрази хлопця все кардинально змінилося. Далі вже нікуди. Хоча він був впевнений ,що Микита та адвокат витягнуть його з цієї пропасниці. Один друг,а іншому як-не-як гроші дають,то можливо не все ще втрачено.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. "Помста" ч.4 (детектив )
    Дещо оторопівши, подумав спочатку,що прийшли разом з Анною,щоб скласти протокол і зняти побої з себе, та цю версію швидко виключив із думок.
    -Зараз відкрию,- невпевнено та трохи з острахом.
    -Швидше я кажу.,- говорить лейтенант Шерніков.

    Двері були й без того відчинені ,звичайно відчинені,а хто ж би їх зачинив? Сергій відчинив різко і миттю перебіг очами по двом постатям, що були дещо розмитими ,виходить так,що удар залишив свої сліди. Лейтенант зі своїм помічником Рапортом(таку кличку йому дали ще як вступав у ВШМ) ввійшли без всіляких запитань . «Я вас проведу,заходьте…»- Сергій швидко став попереду і повів непроханих гостей до вітальні.
    -Що у вас з головою?- Шерніков одразу помітив криваву пляму на затилку,коли в той час Рапорт роздивлявся та обчухував ногами узбекські коври.
    -Та в мене наче нормально…а це ви про це. Тю! Та ніч не вдалася. А можна запитання?Чому ви до мене прийшли?Я когось убив?-з вимушеною цікавістю.
    -Ну чи вбили ,чи не вбили ,то вже окрема розмова,Олег, ордер на обшук покажи ,а то народ такий зараз пішов ,оце як не покажеш, смердітимуть страшне,- Рапорт до лейтенанта.
    -Так-так, - Шерніков дістав ордер..
    -Та ви мені поясните в чому справа чи ні?- інтонація молодика набула агресивності.
    -Зараз знайдеться, це діло «житєйське»,- Рапорт почав піднімати коври та щось пильно вишукує.
    -Та не чіпайте ви мої коври ,нічого не розумію!
    -Зараз зрозумієш,малий,не в Союзі живеш.

    Рапорт почав витягувати коври у коридор під їзду і скидувати їх на поріг. Знову зайшов до кватири , роздивляючись пусту підлогу, вкриту товстим прошарком пилу. «Таак,а що у нас під тумбочкою?А під тумбочкою у нас …що?- заглядає і дістає пакетик з білим порошком- А під тумбочкою у нас наркотики,-з мімікою останньої сволоти.» . Сергія схопив шок.Як?Де ?Звідки?Підстава?А як же тоді вони мене так швидко знайшли? «Отже,все заздалегідь було продумано,та кому ж потрібна була така засада?І чому саме я?»- подумав хлопець. «Міліція…це жах…»,- спало на думку.
    - Ах, ви ж перевертні у пагонах!!!- накидується з кулаками на Рапорта .
    - Олеже ,тримай клієнта,- той з усього маху тріснув Сергія по обличчю.
    Знову відключився. НА цей раз без снів .
    «Шкода хлопця»,-мовив Шерніков до напарника. Та той тільки й посміхнувся,наїжачився,загордився. Сергій хоч був і непритомний та все ж слова лейтенанта до нього дійшли. Йому на мить здалося ,що він це вже десь чув. Що тут говорити,взяли попід руки і потащили в службовий УАЗ…

    Пройшло дві години...Відділ обласної міліції.

    -Оклигав?- начальник відділу до Шернікова.
    -Так точно,сидить в КПЗ.
    - Давайте його сюди, а то гляди всіляке бути може.
    -Так точно.,-і стройовим маршем із кабінету.
    Не пройшло і п*яти хвилин ,як Сергій вже сидів у кабінеті Антонова .
    -Що сволота ?Чого дивишся? Як посадять на десять років будеш тоді останнього зуба показувати як вийдеш на свободу,а то й зовсім згниєш,це я тобі вже гарантую,- кричить на хлопця начальник .
    - За Що?Товариш начальник ,це підстава ,я вам чистої водиці правду кажу. Ось дивіться. До мене вчора увечері хтось після сварки зі своєю дівчиною прийшов ,то він мені по тім*ячку цокнув і підклав наркотики,я ж ні в чому не винен. – тихо пригнувшись до дубового столу, зі змученими очами говорить .Сергій тримав надію на те ,що це сон.
    - Тільки не бреши. Возитися я з тобою не буду . Тобі права твої зачитати ,чи ти й сам знаєш?,- звертається Андропов,дивлячись у вікно на двір відділу.
    - В мене буде найкращий адвокат зрозуміли!!!Я ще побачу хто кого.
    -Не сявкай ,малий. Молися Господу щоб ти взагалі живий звідси вийшов ,шпрехен, Андерсенд?- начальник.
    -Я буду толерантним,але це не надовго,то ви вже мені повірте. В мене є один день. Я знайду собі адвоката.
    -Шукай,це не моя проблема,а ти видно добряче головою стукнувся чи не так?

    Сергій мовчав. Так…а що було й казати?Так ,мабуть, Господь розпорядився з його долею . Тільки того що і думав про те ,як по скоріше вибратися з цих «недоїдків тоталітарного режиму». Таке тільки при Союзі наче могло бути. Але при прийнятті незалежності Україна за статистикою стала чи не найбільш корумпованою державою в Європі,після мадам Росії звичайно ж.

    А Донецьк так і жив своїм неспокійним життям . Це не Ленінград і ночі тут не білі завше. Все щось не так. Та лише небо знало правду ,але й те було німе для всіх усюд , тимпатче для людей.
    Щоб знайти хорошого адвоката треба по-перше знайти вільного,по-друге не дешевого,по-третє людяного. «А в наш час таких майже не залишилося»,- собі прикинув Сергій,дивлячись то на сіру стелю ,то на відро для зеків , що по кличу природи завжди можуть зробити свою огидну справу саме туди.
    Та надія є. «Гроші втратив – нічого не втратив,здоров’я втратив –половину втратив,надію втратив – то все втратив»,- шепоче сам до себе ,перевертаючись набік, та закриває очі ,підкашлюючи собі в руку…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Помста ч.3 (детектив)
    Саша натягнув на себе чорну шапку з прорізаними дірками для очей (таке страхування нікому не завадить). Квартира Сергія була наче й невелика ,але за рахунок великих дзеркал,що висіли у кожній кімнаті вона здавалася просторою.
    Того що добродіяч йшов по коридору до кухні де знаходився сам Сергій не було й чути , узбекистанські коври ,що їх подарували родичі з Казахстану (на диво) дали й свої негативні наслідки. Витягши з штанини (з поясу) пістолет Макарова, той став у самісіньких відчинених дверях кухні, до нього спиною стояв і сам хазяїн. Не довго думаючи,зробив два кроки й наніс середньої сили удар прямо в тім’ячко – це вже досвід ,за те ж і відсидів 10 років (стаття 115 Кримінального кодексу України. Умисне вбивство). Волосся молодика почало наливатися темно-червоним багрянцем. Його думки зупинилися на тому ,що Анна вирішила віддячити йому за його слова ,хоча й сам не зміг зрозуміти за що саме. Повне непорозуміння. Сергій всіляко намагався повернутися до постаті нападника та удар його практично паралізував. Втратив свідомість. Його тіло безпомічно приземлилося додолу та так ,що голова при тому опинилася під столом, він падав прямо ,спочатку на коліна ,а потім обличчям на саму підлогу. «Шкода мені тебе ,юначе.»- говорить Саша до знепритомнілого . Попри все виконавець свого діла пішов з квартири не відразу ,була ще одна брудна справа, загалом вона і пояснює таке поводження по відношенню до жертви-молодика.
    Непритомність Сергія відзначилася якимось бентежним сном. Йому марилося ніби він вже десь далеко-далеко,йому здавалось,що то була та країна до якої він дуже хотів завжди потрапити (хоча б на вихідні,грошей та часу не було і можливостей до того ж.)
    На мить зрозумів ,що це лиш сон та попри все намагався зробити так, щоб він затримався якнайдовше. По суті це було не дивно ,що в сні він не думав про скоєне чужинцем (Тобто як він думав Анною),так і жив у своєму вимірі безнадійних галюцинацій ,які теж були насамперед і мрією також.

    Ранок наступного дня…
    Очі потихеньку відкриваються, вони то бачать ,а от в голові ще нічого не прояснилося. Проходить буквально секунд так три і :« Ааа…чорт ,головааа..»- диким вереском закричав,його рука одразу ж взяла вектор курсу до голови. Ледве доторкнувшись до неї крик знову був почутий (навіть його сусідами ). Доречною думкою було б піднятися та подивитися на себе в дзеркало ,та він всього лиш почав істерично реготати ,не розуміючи чого йому так смішно. Чомусь в його кабіні(він так називав слово голову ) згадалися рядки з книги – енциклопедії,яку так давно брав до своїх рук ,а саме «Емоційна біль триває 12 хвилин ,а все інше то накручування самого себе»,мабуть ,причиною цього єства була Анна. Все ж як не крути це вона зробила. Принаймні такого висновку дотримувався. Та всі думки перебило невимовне обурення ,Сергій підвівся ,притримуючись за стіл ,на щастя він був не такий високий. Короткі кроки нагадували збоку його,як останнього алкаша, а саме вид вісімкового маршу,як їзда на велосипеді,що без половини шпиць та ще й зі спущеними колесами. Прямував таки до дзеркала,але зупинився, в його двері хтось стукав.
    - Ань ,ти?,- кричить Сергій…
    -Відчиняйте!!!Міська міліція…,-за дверми.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Помста ч.2 (детектив)
    Гарячими,розкутими поцілунками молоді все ж таки потрапили до квартири. Далі без банальщини, люди закохані,що ще треба для повного щастя?Здається,що нічого. Романтична вечеря,біле вино,за такої нагоди собі щось відмовляти було б необґрунтовано. ..
    -Я тебе люблю,маленька, чуєш мене?,- пригорнув до себе Сергій Анну до своїх оголених грудей ,відчуваючи справжню рідність такої людини як вона. Він вірить тому, що саме Аня та з якою б можна було прожити все життя ,пройти через бідність,скруту,всі невзгоди,переживати разом складні моменти.
    -А я дитинку хочу…,- з надією в очах шепче йому на вушко.Довготривалий мовчок . Анну це бентежило більше всього,- А що?Мені вже дай Боже 25 років . Ти про це не подумав?Ще довго я так буду без жіночого щастя ? Коли вже так любиш ,то будь ласкавий.
    -Так,почекай,але ж це треба добре обдумати і взагалі твоя мати мене закопає на вашій же дачі за містом ,якщо це станеться до весілля і більше того всі проти нашого подружнього життя.
    -Все з тобою ясно кабельок,- підірвалася з ліжка ,намагаючись не дивитися навіть в його сторону.
    -Ей,ти чого?,-відчувши ,що дурне щось сказав ,по реакції почав натягати останню штанину на ноги.
    -Мама сказала бути дома в десять!!!!,- ігноруючи верещить дівчина.
    -Господи,та чого ти взвелася?Все буде нормально.
    -Не підходь до мене,придурку. ,- і чимдуж до дверей. ЇЇ очі наповнилися дитячими слізьми, немов у неї відібрали останню цукерку та ще й не з’їли,а розтоптали, при тому дивлячись в обличчя не червоніючи.
    -Ну постривай,ну Аня,- почав бігти вслід за вже зачиненими з грохотом дверима. Та роздався ще один гуркіт. «Нафаня ,котяра ,матір твою!!А якби я вбився?Ехх…та добре ,йди сюди негідник . Чого ховаєшся?Тепер ми двоє з тобою . Все буде добре так?»,-котик потихеньку підбігав до свого хазяїна та втнувся своєю мордочкою до його вуст з яких так і несло перегаром від вина. Кіт відчувши, тирлувався біля нього не довго. «Така тяжка наша доля,малий!»…

    Анна вибігла з під їзду . Пробігаючи повз BMW,її мало хвилювало хто ? «Де»?І «що»?Так і зникла в нічному мареві,не зупиняючи свого короткого дихання.
    - Отже,слухайте сюди. Саня,третій поверх ,квартира 34 твоя. Ти просто стукаєш йому в двері,потім по логіці даєш в нюхало і далі робиш чистенько свою справу зрозумів,- баритоном говорить якась відома лише в вузьких колах людина,притримуючи кермо однією рукою,інша тримала кулака в руці, що тицяв сидячим на задньому сидінні класичним бійцям,які відсиділи вже своє.
    -Так точно,товариш бандіт.,-з насмішкою той. І почали гигикати разом.
    -А ти мені подобаєшся. Значить шеф голову відріже вам в разі провалу шпрехен?Андерстенд?
    -Андерстеден …- дещо злякавшись переглянулися один наодного хлопці,того і очікував водій. Головне щоб був результат.
    -Ну от і славненько …не підведіть під небо.

    Відчинилися дверцята іномарки і сніг почав хруматись до підїзду довгими ритмованими кроками. «Змій,іди підстережи його. Давай,давай,шевели дупою,що задарма покатався?Хутко.»,-ще одна пара ніг почала топтатися. Саша почав стукати в двері .
    -Хто там?Анічка ,ти?,- зі скляними обличчям пробурмотів, так і бавлячись з котом, далі Сергій. Та той не розгубився і промугикав в двері :«Угу!».
    -Ну то заходь,двері відчинені,- Сергій підвівся з полу ,швирнув кота на постіль та побрів до кухні . Двері відчинилися …


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Помста (детектив)
    Знервована постать тільки того що і стукала залакованими туфлями по новенькому паркету, що майже відблискував все його тіло невисокого зросту. Нарешті знайшовши собі місце, він присів на диван і в цю ж секунду знову встав. «Де пульт?Де пуль від телевізора я питаю?»- з розгніваним обличчям закричав. Ця особа жила одна в домі . З ним не розмовляли навіть сусіди так як бачили в ньому цілковитого ідіота, але й ховалися від нього подалі, дуже їх бентежило його кримінальне минуле . «Ага . Так ось ти де паршивцю!»- здається знайшов. Знову до дивану і перепутуючи всі копки на пристрої ,все ж телевізор увімкнувся.

    «Добрый день . И сново криминальные новости . Как всегда с вами Олег Нестеров. Сегодня в Донецке произошло ЧП- была убита главный бугхгалер Николаенко Анна Андреевна . Напомним что ето сотрудник известного торгового холдинга «АКОНИТ» . Случайность ли ето ? Сейчас етим занимаеться следствие . Подробнее смотрите в следующем выпуске. А сейчяс о …»

    Апарат замерехтів сірими смужками і вимкнувся,залишивши після себе секундний тріск …

    Донецьк 1995 рік . Зима.
    «Анечка»

    -Ань, ну скільки можна тебе чекати, так скажи своїй мамі ,що якщо я зараз піднімаюся то…ей, Людмило Миколаївно, ну вона ще там довго,кіно нас чекати не буде,- грайливо та водночас з цілеспрямованим невдоволенням хлопець верещав на весь двір, звертаючись до матері своєї дівчини.
    - Сірьоженька, так чого ти кричиш. Вдівається Анєчка, вдівається . ,- говорить мати відвертаючись від балкону, і ступає до квартири. – Ну сил не має з твоїм Сєрьоженькою . Ай-яй-яй ,дівка яка, а з такими охлобистками зустрічається. – явно з невдоволенням ,пронизуючи поглядом, звертається жінка до своєї дочки ,що стоїть біля дзеркала в коридорі, натягуючи змійку на своїх сапожках.
    - Ну, мам. Ну скільки можна? Сергій мене любить і це найголовніше ! А то все останнє не має значення чи не так мамуню?- спокійно говорить Анна та підводить свої вуста світло-рожевою помадою.
    -Ой доця, був би живий батько ,то він би тебе отхлистав .
    -Пока, мам.,-відкриваючи двері.
    - Так щоб в десять була дома !,-через поріг та навздогін кричить зтурбована мати. Аня вибігла поспіхом на двір до свого коханого.
    Зустрівшись легким поцілунком ,взялись попідручки і гайда через парк ,що славився в місті своїм дивним очерком вічнозеленого місця.

    Вони йшли, немов п’яні, штовхаючи одне одного своїми стегнами, та закохано дивилися одне одному в очі.
    -Чуєш, Ань, може не в кіно, може до мене, все ж таки так довго разом .
    - Стоп !Ти на що натякаєш?,- вона наче очікувала цих його слів ,тому дивилася в його очі без всіляких заперечень і злого погляду . Він зрозумів ,що Аня згодна.
    -Ну тоді ходімо…

    Сніжка заліпила Сергієві прямо в голову. Дещо очманівши, той обернувся. То мала купка дворових бешкетників знову щось творить . Таке було в кожному місті і в кожний час.
    - Що Сєрьожка знову баб на хату водиш да? ,- і зареготали малі років з семи від народження. Той не міг нічого відповісти крім ірраціонального до своєї подрруги : « Не звертай уваги . У нас так завжди!».

    Та до під’їзду вслід за їхніми поцілунками пригальмував,зоставляючи на снігу двополосну колію, чорний BMW …



    Коментарі (11)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Записки максималіста (продукт "Щастя")
    Записки максималіста (продукт "Щастя")
    Іноді люди бачать своє щастя у снах.
    Я теж їх бачу.Кожен хоче запам’ятати свої сни якщо вони хороші, як найчіткіше.Всі сни- це просто фантазія тієї чи іншої людини і не більше,але якщо добре подумати, то в снах проявляється бажання людини,потяг до чогось,це ті глибини, яких хочеться пізнати ще й в реальності.На жаль це неможливо.Сни це щось неймовірне ,це іноді те саме сонце про яке ти мріяв ,саме та осінь,саме той дощ ,який в шаленому пориві розриває твою сорочку на грудях,саме той чарівний вітер який ніжно ласкає твоє обличчя, від якого невибагливо бігають мурашки по тілу…
    мені часто сняться мрії.Я в своїх снах відчуваю тепло невідомої пори року яку на називаю «ЩАСТЯ»,завмирає серце коли відчуваєш це на дотик,цей запах пробуджує життя в своїй душі ,все навколо стає світлішим ,ідеальний світ,який творить для тебе вона…Вона- це щастя ,її волосся ,погляд, який змушує тебе не відриватися від нього,подих який ти відчуваєш, навіть не чуючи його,вологі вуста які хочуть дізнатись твою посмішку на смак
    і звук…..
    звук із Раю….
    ритм її серця.
    і ти отримуєш всі ці дари.Ти відчуваєш її , «щастя» переповнює твою душу ,
    немов соковитий фрукт ,що надає тобі життя.А далі все це зникає .Прокидаючись, ти ще в тому самому становищі, як і тоді ,але це долі секунд.Хтось запам’ятовує ,хтось записує свої сни,хтось байдуже до цього ставиться.Сон -це мрія.Є нещасні люди, які не бачать снів .Таких багато ,вони не мають цього дару та не відчувають тих чарівних поглядів та свого сокровенного.
    Ми просто маріонетки своїх фантазій в цьому житті.Ми раби любові ,щастя радості.В деякій мірі печалі.Наша робота -це створювати нові помилки,тягти їх довго на спині. Нести в руках,тягти до прірви ,що називається «Пам'ять» ,а потім повертатись по нові,дивлячись на сліди від цих помилок на своєму тілі,та тіло це перш за все душа.Щастя -це гра? Але гра кого?Гра своєї уяви і фантазії,індивідуальності та свого життя.Тяжко визнавати те ,що наше воно дане не для всяких дрібниць ,якими ми займаємося завжди,а для того щоб насолоджуватися кожною секундою свого існування…заради миті Щастя.
    «В чем смысл жизни? Служить другим и делать добро.Аристотель»
    Так ,дійсно, і я погоджуюся з цим. В пошуках щастя саме через добро. Поняття дуже розтяжливе та глибоке. Добро до інших людей,але треба замислитись саме на цьому аспекті. Ми живемо в 21 столітті,а не в часи Аристотеля,зараз розцінки на «добро» дещо змінилися. Ми намагаємося творити добро для людей,допомагати їм,робити просто приємно. Хочемо змінити цей світ на краще, зробити його добрішим та світлішим. Своє щастя можна знайти навіть в собі. «Спасибі!!!»- отже ти вже добився чогось,тобі подякували за це ,навіть якщо дрібниця. І тобі теж якусь мить приємно.Погодьтеся.Зараз люди так не цінять добро як раніше.Ти робиш добро та його геть не цінують. Це провальне почуття. Зникає довіра до людей. Ти розчаровуєшся та робиш все наперекір своєму глузду. Дійсно несправедливо ,коли в тебе наполеонівські плани творіння добра людям,а тут «Бац»-тебе ніхто не підтримує,не цінує твоїх сил. І таке часто трапляється. І хіба ти відчуєш те щастя тоді?Люди це ті самі тварини,навіть жорстокіші,будь готовий до всього,звичайно ж, є хороші люди, які завжди оцінять твої благі діла,та все ж не варто задирати носа в своїх чесних справах. Роби все розмірено, та тільки тим людям ,що потребують твоєї допомоги,щоб зайвий раз не розгніватися на самого себе у своєму виборі. Тут варто замислитися чи не так?Ми намагаємося зробити з себе щось. Якусь хорошу людину. Виховати себе своїми вчинками,пройти через той тернистий шлях і пізнати істину. І тут постає таке питання «Чому ще ніхто не може точно сказати ,що таке істина,начебто ж люди робили хороші справи для людства і самі були дуже добрими ?».Хммм…правда. Та людина пізнала істину для самої себе. Вона знайшла свій привід для щастя.Добрі справи ж можна робити у всіх благах подарованих життям. Можна щиро кохати,це вже добро,ти вже «людина». Це вже щастя .Йти туди, не знати куди ,знайти те ,не знати що. Щастя поряд . Озирніться,в одних є батьки,в інших якісь матеріальні цінності,в яких він вбачає своє щастя,в інших друзі і так далі. Це вже щось. Чи варто ганятися за чимсь більшим?Треба просто поставити перед собою мету свого життя.І неодмінно добиватися її через всі перешкоди. Є такі люди ,що не люблять себе,ненавидять. Але ж погодьтеся ,що в нас всіх є право на помилки.Людина- це щось прекрасне . Це Чудо природи. Та не варто зазнаватися. Люди – це найжорстокіший оплот нашої планети.Тому що ми розумна раса. Ми самі творимо собі приводи невзгод.Тому варто змінювати все.Ти будівник свого життя,ти митець власної особистості,тож не розчаровуйте себе,живіть сьогоденням,подивіться в очі свої,пізнай себе та свої неосяжні можливості глибше. Там і є «Щастя»!!!



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Записки юного максималіста("Молодь")
    «Хочу звернутися до юного читача,та розуміння дорослого. Проходячи вулицями міста ,здавалося б нічого інтригуючого я не міг помітити,та все ж спіймав себе на думці сенсу життя в очах підлітків.
    Йде собі простий юнак віком років з вісімнадцяти,покурюючи цигарку,що не є дивиною (сам такий).
    До того мені в той момент впеклася ідея розуміння буття людського серед таких як він. Не міг не підійти до нього. Чим же мене могла зацікавити його персона?Аж нічим. Мене цікавила його думка. Набравшись цілковитої наглості я наважився підійти до нього та поставити низку запитань.
    На диво він відповів. Можна сказати ,що я щасливчик. Мене не відіслали куди подалі(Так як це з боку виглядало досить неприємлимо ).З диким виразом обличчя я запитав:
    - Що для тебе є сенсом життя? ,-найцікавіше те ,що він навіть не замислившись дав мені категоричну відповідь ,хоча й судити я його не можу .А відповідь була такою : «Заробити багато грошей ,жити в Києві,ну і щоб вивчився звичайно,а та щоб і жінка гарною була»,- не дослівно та саме так я його зрозумів. Я вишукував такі слова в його відповіді як «сім’я» , «кохання», «батьки», «щастя» . Та їх не було. А ви знаєте, я анітелень не здивувався такій відповіді,бо кожен міг мені таке сказати ,від кожного того можна було очікувати.
    Я веду до того ,що зараз молодь пішла якась банальна чи що? Хоча вони самі банальщиною називають ті слова ,що я хотів почути.
    Для них сенс життя – це егоїстична пропасниця ,що задоволить їхні матеріальні та фізичні потреби . І ще цікаве те ,що діляться вони на тих хто за це провалля буде боротись,і на тих хто думає,що навіть це до них на «блюдечці прийде».
    Та чи правильно це? Я не сперечаюсь,що так по суті легше жити!!!Та навіщо ?Куди?Для кого?...для себе ж мабуть.
    Нове покоління- це початок еволюції з мавп’ячого періоду ,"присмаковуючи" принципіальністю молоді 21-го століття. Ось і все.
    А як хочеться того щоб цей егоїзм викорінився. Щоб була шана до людей . Хоча б до батьків …
    Чесно кажучи наболіло.
    Давайте боротися за людяність .І хто винен в цій деградації?Відповідей маса та категоричності немає ніякої.
    Та досить демагогії. Просто так ми самі будуємо ті суспільні стіни ,моральні кордони,насилля в кінці кінців….»
    Та і я дещо неправий. Сам такий молодий,то може розум з віком приходить. Але ж не так довго затягувати ...

    Щиро* Олег Доля*



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Світле Щастя...
    Глава 13
    «Счастье - это когда ты на 7 месяце беременности, и вы с ним спорите, кто у вас будет и как вы назовете малыша.*»

    Так чи інакше….всі бачать своє щастя навіть у найпростіших речах…
    прекрасний день….оптимістичний настрій….приємні розмови з добрими людьми та звичайно,так звичайно ж з коханою людиною…
    Яке в них обох може бути щастя?
    це просто відсутність банальних інтриг,криків,постійних ричань один на одного?...в деякій мірі так ,але якщо відносинам вже роки та роки пора задумуватись про щось більш серйозне..
    але не кожен може наважитись на крок пізнання реального Щастя…не простої казки ,які ввижаються наївним дівчаткам про принца на білому коні з блакитними очима,та світлим волоссям…зачаровуючим поглядом та просто величезною харизмою…

    З одного боку це все дитячі історії, про які ти говориш в дитинстві,але безвихідна ситуація в зрілому віці часто змушує мріяти про такого.
    Залежить все звичайно від психотипу людини…рівня її почуття гордості та простого світогляду…якщо глибше в почуття….. то хто знає яка та людина?чи вона взагалі «людина»…?!
    якщо дійсно кохаєш її, то не дивлячись ні на які погоди в вашому житті ти будеш виривати самого себе разом з нею із власних провальних бажань…просто і зі смаком ми відчуваємо кожні наші інтриги,незрозумілі погляди в інший бік…
    та також ревнощі…без яких нікуди…не дінешся…
    ніколи все гладенько не обходиться навіть у найідеальніших пар на цій планеті…
    думаєте так просто …раз і покохав….а тут тобі вже все Щастя на блюдечці подавай….
    Кохання-це боротьба двох хворих сердець за здоров»я нервів та духовної блаженності,моменти, коли так зване «Сьоме небо»-починає існувати для вас..
    тому всі ми повинні проходити через все це….

    а що нам наше кохання дає навзаєм?чого ти добиваєшся?у пошуках якого саме щастя ти страждаєш?
    найголовніше щастя людини ,на мою думку, це якраз те маленьке чудо ,з маленьками ніжечками,рожевими щічками,яке ще таке безпомічне та не може нічого зробити….з очами твоєї коханої людини…таке непорочне ,чесне перед всіма….плід кохання….найщасливішими ви стаєте саме тоді, коли таке ЧУДО з»являється у вашому житті…..коли вас вже не двоє ,а троє….
    і ти дійсно пізнаєш саме тоді…..так саме тоді -сенс,смисл життя….і ти розумієш як довго ти цього чекав…як ти боровся за це…
    9 місяців того безумного очікування….коли вже скоро ти відчуваєш в її животику ті ніжечки ,які саме тебе змушують ходити та бути найщасливішим батьком на землі…
    «Син,син,син….хоча ні,ні, кохана …а якщо дочка то…..ммм….боже як же її назвати»,- в такі моменти, коли тебе просто переповнюють шалені емоції та почуття ,ти просто не знаєш, куди дітися такій щасливій як ти людині…
    Це реально щастя….сльози радості ,які не часто тебе нагороджували своєю солодкістю під час боротьби за це все….за виживання ради нового життя…..»
    і якщо те Чудо дійсно плід кохання …..то батьки любою ціною будуть боротися за все її подальше життя…..
    Щастя…..


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Записки юного максималіста...
    Я хочу вирватися з буденності ,а ти? Чи не надоїли тобі ці стандартні деньки ,що в'їдаються в мізки ?Але ми до них звикаємо…
    У нас є обов’язки ,які не дають нам можливості проявити власну ініціативу,точніше часу на ці думки невистачає. Тільки мій юнацький максималізм може сприйняти слово «стандарт» ,як ворога народу. Чесно,я ненавиджу постійність та простоту речей ,коли вони не приносять хоч якогось банального щастя. Думаю у всьому повинен бути якийсь резон,або ж прості пояснення до власних дій. А пояснення є. Ми живемо в буденності ,бо нам страшно збитися з шляху,збитися з того колообігу життя , в яке не всі з успіхом потрапляють.
    Так чи реально тоді жити за власною індивідуальною прерогативою?
    Реально…Тільки того крім тебе ніхто не помітить ,часто люди вважають ,що в їхньому житті дійсно щось змінилося тільки тоді ,коли це помічають інші. Та це не правильно…
    Тоді що робити?
    Я думаю, варто шукати свій індивід в простих речах ,адже їх не бачить тільки сліпець…там наші ворота з буденності …там наш шлях до щастя …


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Душу мені рве таке життя жорстоке...
    "Такий жахливий стан,немов пронизаний я сотнею чужих татарських шабель. Мій стан дводушний...переді мною постав вибір...
    або життя нещасливе з коханням ,або ж щасливе з некоханою...
    Ви зкажете так небуває?
    Думаєш з коханою людиною завжди матимеш щастя якщо за нього боротися?
    Проста банальність все це ...та принципи життя...ми ділимо людей на сильних та слабких..
    та всі ми під одним небом...і носить нас одна земля. Комусь більше комусь менше,...набагато менше...
    Я вирішив ...я буду з коханою до самого кінця,а гірко лиш від того ...що той кінець не за горами..
    невиліковна хвороба найближчим часом потягне нашу пристрасть ,душу....туди..до небес..а чи витримаю я цього всього?Наскільки несправедлива життя- штука..
    До чого готуватись ?Кого вже пробачати...?
    І справді кажуть,що треба цінувати кожну мить проведену поряд з щастям,адже воно бува таке коротке і ти не знаєш яку напасть очікувати далі...
    мені страшно...але я поряд...і з собою...і з нею..." - 22.03.2008.

    Як добре ,що все так змінюється в нашому житті...я тоді зробив правильний вибір...і кохання наше витягло її з тої пропасниці...
    Перетерпівши незбагненну біль ,ми пройшли цей етап ...
    І я щасливий...
    "МИ" -щасливі...


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Коротке кохання..
    Просте місто Київ. Тихі та спокійні ночі могли б стати новим сенсом для нього . Так легко бути таким справжнім ,як те місячне сяйво ,воно ніколи не задаватиме дурні питання про твоє особисте життя не запитає «Ей,юначе,як там твої справи?». Так,краще щоб воно мовчало завжди. Якщо дивитися вночі на себе то можна побачити «нікого». Днем у потоці реву моторів машин,криків та легкозаймистих поглядів, важко віднайти себе…Бо й справді він «ніхто» і ніким ніколи не був.
    «Я хочу побачити вас ,відчуття. Господи ,подаруй мені світло в цій згубній темноті ,я хочу проститися з тобою . Я хочу бути живим . Ти ж бачиш,що я мертвий. Навіщо все це?»-десь глибоко в душі ,там в самому центрі власного життя ,лунали ці крики. З часом вони були все гучніші та гучніші. Повторювалися. ,-«Я хочу бачити вітер,бачити жовті промені сонця,невидимі думки,вони ж зі мною ,правда?Вони ж зовсім поряд. Я не хочу їх втратити ,вони єдині,одні,поряд зі мною. Чому?Чому я один? Ця зима мені чужа . Чому я звертаюся до неї на «ти!»? Це моя гра…а може твоя? А ти знаєш ,що таке кохання?Я в тебе питаю!!!Правда розмовляти з незнайомцем цікавіше?Просто знайомі вже знають ,що ти ідіот….вибач. Я про себе,я сам в собі. Не слухай мене. Навіщо ти нас створив? Навіщо мені ноги,руки ,хаха….а голова мені навіщо?Я ж толком і думати не навчився. «Думати»- це зараз так називається оте явище ,коли перед очима з’являються всякі картинки,згадую минуле,фантазую майбутнє. Ой,а можна ще одне питання? Я спитаю все ж таки . НАВІЩО ти існуєш,коли я розмовляю сам з собою,а знаєш чому я сам? Бо ти в мене її забрав ,її єдину. А я її кохав…я знати тебе тепер не хочу,ти вбив мене. Ти невидима ,цинічна персона в моїх очах. Вибач ще раз,але я так більше не можу. Прощай Києве,Берлін,Москва,Нью-Йорк…я вас не бачив і бачити не хочу,теж мені дитячі мрії про подорожі по світу . Хаха…пока-пока…Ну що ж хмаринки раю,ловіть мене,кохана я не можу без тебе,прийми ж мою душу до себе туди,я знаю,щастя існує,ловіть…»

    Легкий нічний вітер розмазував сльози на обличчі ,немов говорить :«На !Відчуй їхню силу,відчуй своє буття. Зрозумій же ти в кінці кінців ,що я тебе не втримаю. Схаменись!»…
    Зелені очі чекали першого променя сонця,вони хочуть окривавитися цією прозорістю востаннє,відчути цю байдужість та непотрібність свою світу…А подих. Не дихає,але живе. В куртці холодно зимою. Сніг кожного дня різний…Думки про все і ні про що.
    «Я обіцяю тобі,я надіюся,що ми там зустрінемось. Тільки почекай.»,- його ноги ступили на виступ пятиповерхівки і навіть не тряслись. Він був сильною людиною . Куди там тому вітру зі своєю свободою до нього?
    Очі вперлися землю,наче так високо,але ж небо ще вище,а це так…дитячий лемент та і все. Знизу стояла арка,дитячі гірки,скати встромлені в землю ще 2000-го року напевне. Та так ,так.
    «Угу, ще й сніжок притрусив. Снігу,ти ніколи не закриєш тієї червоної землі своєю простинею обману. Тому приймай мене і віддавай!!!...А знаєш…я її кохав…мовчи,ти її не знав,вона така ідеальна..»,-ревом захлинається Венсан, -«Я….я…хочу до неї,я не відчуваю тепло сонця віриш?Воно мені більше не треба,забирайся до чортової матері звідси…А ти бачив її очі?Вони такі глибокі….глибші за твої моря безглузді,вони були мої розумієш?Я ненавиджу тебе,ненавиджуууу….
    Відпусти мене,я без неї не можу жити,повітря не має того запаху ,який був ще вчора,не має смислу.Хех…я не витримую цього,забираюсь …»

    Земля його прийняла холодно…Рожевий слід залишався ще довго на тому місці. Ніхто не знав чому він це зробив. Він знайомий зі смертю. Але він щасливий. Тепер з нею навіки…Дорогою ціною,але боровся за це. Не продав свої почуття ,не віддав нікому. ..


    Тижнем раніше….
    -Мам,я на подвір’я чуєш?,-пережовуючи яблуко ,нечітко мямлив, -Мам ,я не надовго…
    -Не йди,ти ж не залишиш свою кохану мамочку дома одну,а вдруг мене вкрадуть?,-насміхаючись мати говорить..
    -Ма…ну хто тебе вкраде?Твоя краса засліпить очі будь-якому чоловіку…
    -Ага,так завжди. Добре. Так на годиннику 17.00 ,щоб в 18.00 був дома!!!
    - Слухаюсь і повинуюсь…хіхі..,-заметушився малий,закидаючи портфеля на плечі…Внизу чекали його хлопці. Три друга:Олег,Санік та ще те чудило Дмитро. Молоді хлопці завжди любили ходити по місту пішки і розмальовувати стіни зі своїх балончиків з фарбою . Доречі не погано виходило….Чи то на під’їздах ,чи то на стінах,а влітало ж їм за те. Та все ж не зафарбовували,в їхньому мистецтві щось було. Вони вкладали в це душу…
    Цього разу вони пішли на міст,великий київський міст це щось дивовижне. Дмитро взяв з собою фотоапарат і фотографував як ті корчать свої лиця ,накидаючись один на одного. Хаха… до того вже ж смішно було . Такі молоді ,прості,безтурботні,дружба…

    -Венсане,юхуууу,ти тільки поглянь яка краля,- Олег поклав руку на тому на плече підсвистуючи,- Ммм,ти тільки на її ніжки поглянь.,-та ти не задивляйся так ,а то очі повилазять,вона напевне птичка високого польоту ,ми її не знаємо,Вень, все не дивись туди,ми ж знаємо тебе,гляди ще закохаєшся…
    -Справді, - підхопив Санік,-Воно тобі треба?а ти що либишся ?Ану йди сюди..,-грайливо гримнув на Дмитрика.
    -Так,- продовжував Олег,-Ееее.Ви тільки погляньте на його очі. Угу ,бачу наш кориш закохався…хаха,-хлопці підібрали ці інтриги і почали реготати…

    -Та пішли ви!!!,-образливо кинув юнак..
    -Ну Вень,ну чого ти?Ладно хлопці, згортаємо контору. Сань,поклади балончики в портфель ,а то забудемо як минулого разу. Червоний вже пустий ,не бери його.Так,ходімо ,Вені вже додому пора,мамця ругатися буде.
    -Та відстаньте ви..,-не відриваючи погляду від дівчини бурмотав ,наче до самого себе . ,-і без вас дійду. Теж мені друзі.
    -Заспокойся.Ну справді. Ми ж пожартували.,-в один голос просили вибачення ті.Та хлопець почав бігти від них ,що було сили. Він біг по паралельній вулиці до тієї по якій кудись йде та дівчина. Голову переповнювали думки. Мати буде хвилюватися ,треба скоренько до хати і він розумів це. Але все ж таки. Хто вона?Немов не слухаючись самого себе ,щось з-поміж ребер тягнуло його на ту іншу вулицю. Жага побачити її очі переросла в мрію,що повинна була здійснитися прямо зараз. Боже,він нерозуміє вже сам себе. Що його робити трясця його метері,адже так хочеться її побачити зблизька. «Що зі мною коїться. Хм….цікаво ,мдааа…»,-призупиняючись. Він ступив до перехрестя ,щоб перейти на сусідню вулицю. Він знав ,що побачить її . Так він зробить це. «Ну з Богом»,-роблячі поволі кроки,боявся помилитися.
    Перейшовши дороги ,побачив її.
    «Так. Тримай себе в руках. Серце ,мать твою, харош калатать!»-,розібрали хвилюваня…
    Поволі йшов в сторону тієї дивовижі. А ще хотів відчути її запах,напевно ,що ніжний голос,просто заговорити. Така банальщина,але горить все в середині. Хочеться підійти і все.

    Вона вже в десяти кроках від нього,а він все не відриває очі від її очей. Дівчина спіймала його погляд своїм і трохи здивувалася.
    Ось це момент. Ну заговори ж,скажи її щось….

    -Девушка погодите,я …ето….собственно чего хотел то,-трясучись,та боячись говорив той до незнайомки. Так він зробив це. Заговорив,а що ж далі? Вона призупинилася,її подиву не було меж,що цей юнак від неї хоче?
    -Дай мне свою руку,молчи ,не говори мне ничего,я сам не пойму етого. Не бойся меня,блин,что я говорю?Девушка не обращайте на дурака внимание …но все таки дайте руку.,-Заговорив по російськи. Вважав ,що так буде більш етично. Українською у великомі місті не кожен говорить. Так соромно одразу стало. Його щоки горіли червоним пеком ,але те було цього мабуть варте. Красуня,не знає ,що робити. Здається,що вона розгубилася….Але простягує руку….
    Венсан доторкнувся до неї. «Мурахи» пролетіли по тілу хвилею невідомого почуття. Наче хтось його віддубасив в той момент.
    Він відчував її ніжність.Вітер розгойдував біле волосся,що опустилося на плечі. «Так,а плечі,які ж вони дикі….краса,вони заслуговують поцілунків до кінця життя»,-промайнула думка…
    Підібравши її руку ,несміло протягнув до розкритої курточки ,до самого серця…
    Даша дивилася в його очі та ніяк не могла зрозуміти,що те чудо від неї хоче. Боїться навіть щось промовити. ЇЇ язик онімів від відчутого. Тепла лодоня доторкнулася до грудей. Там розривалося серце.. . Чотири удари в секунду і слів зайвих не треба. Чотири постріли в лінії долі цих тендітних рук. Чотири постріли в скроню його дурної голови…

    - Ты слышиш ?Я не могу понять етого. Почему оно так бьеться ? Я не гипертоник, нет. Давления нету…Так глупо, не правда ли?- поспішаючи …
    -Я бачила тебе з тими хлопцями,то твої друзі?,-забираючи руку від його гарячого серця..
    -ммм…а я тут на російській шпарю!Так то мої друзі!
    -Чому ти до мене підійшов..?Хоча мовчи,я все зрозуміла й без того…
    А тепер дай свою руку..
    -хмм,ну тримай…,-цей дотик його вбивав…наскільки пронизувалося тіло ножами…
    -Відчуваєш?
    -Так .
    -Як ти думаєш ,що це?
    -Може кохання?,-напружено мовив Венсан..
    -хахах,-залилася сміхом красуня…,-А ти смішний!,-хлопець аж побліднів…,-Кохання?Так швидко…треба десь записати,я ще такого не чула,хах!!!
    -Не смійся,а то піду геть!!
    -Тебе ніхто не тримає…,-вже серйозно говорить Даша.

    Ноги не могли зрушити з місця чи то заморозили,чи забетонували?Здавалося,що вони могли тільки йти за нею і більше нікуди…Хоча дійсно смішно,це так по –дитячому виходить,але їм це подобалось.
    Але вони не розуміли ,що ігри це не азарт ,це життя перш за все .
    А гратися з життям це партія шахмат чи шашок тут кожен сам собі риє яму…
    Та все ж так легко та просто виходило.
    Горіти поглядами ,дихати один одним,жити в собі,собою,і ніким іншим, горіти в душі,вириватися для себе,тонути в ілюзіях,що були так схожі на реальність. Кохання…так не можна з руки пояснити. Наче дивна річ. Ніколи не знаєш чого очікувати. Прожити до скону віку щасливими….банально. Стандартно - не цікаво . Кричати на всі сторони «браво,браво». Забуті оплески своїм мріям .ЦЕ не мало сенсу та зису. А може юність грає в серцях? Наче вже не діти ,але такі наївні.
    Що ж може бути кращого ніж бути коханою,коханим. Їм ніхто не скаже «дякую» за те ,що вони сходять з розуму один по одному. Так щиро і безнадійно. А ще з більшою люб»язністю їм не дадуть жити спокійно. ЦЕ ж іронія. Приходить з часом. Тримати в лодоні пісок і давити на нього емоціями. Не утримаєш. Знайдеться привід погратися з цією матерією,що зветься «людиною». Ну тут вже нічого не скажеш,слів не має ,такий сивий світ ,що вже набридло йому думати про чиюсь долю …вся відповідальність тримається там …зверху.
    Та досить демагогії….

    Проводжаючи Дашу додому він і незчув ,що вже давно не 18.00 ,а всі 22.30. А мати хвилюється. А так же пройняла душу та дівчина. Так в»їлася в серце. Куди подітися? Вона не всього лиш посмішка та погляд. Піде і не повернеться. Так пусто йому здавалося все,але переповнилася та чаша ….аж занадто. В його голові з»явилася нова мрія. Відчути смак ти губ . Думки про незбагненне були такими добрими і з надією на краще.
    хммм…Запитати чи ні ?Як же її поцілувати?
    Стоячи на перших сходинках під»їзду ,вона не витримала і ніжним дотиком своїх вуст пустила його в свої обійми. Він нічого вже втрачати не буде крім своєї голови від неї. Дітися нікуди. Серце в її лодонях. І тільки її дихання було чистим і спокійним. Вона Твоя. Принаймні йому хотілося так вважати…

    - Я тебе кохаю,- Венсан дивився в очі навпроти і бачив душу…
    -Що ти хочеш від мене почути?
    -Мовчи…слова вже зайві…

    Серце щемилося і в нього і в неї. Така проста ситуація ,але скільки суті в ній було.
    Хочеться не відпускати її. Бути поряд,завжди. Дивитися на її довгі вії …чарівну посмішку….ставитися до цього серйозно,бути тим самим серйозним,щоб не виглядало по дитячому.

    Вона ж хотіла просто побавитися. ЇЇ кинув хлопець того дня і нерви не витримала тієї напруги ,що вона не в змозі була керувати собою. ЇЇ серце билося тільки тому ,що вона не могла нічого з собою вдіяти. Хотіла плакати ,але не можна видавати себе. Сорому не було і близько. А Венсан все ж таки закохався і вона чудово те розуміла та відповідальність щойно придбану за безцінь не усвідомлювала.
    Вона може йому зламати життя і він ніколи не пробачить цього. Та чи не варто ризикнути. « Хай повештається біля мене ще трохи. Хай ненавидить мене…за біль ,Яку ю напевне що встигну ще причинити»,- думала Даша затягуючись в довгому поцілунку…

    -Ну все мені пора. Я тобі зателефоную.
    -Куди ти подзвониш?В рельсу?Ти ж номера мого не знаєш. Ой чудо …записуй: 0934739616 . Все шуруй додому,-насміхуючись говорить дівчина.
    -Ну давай,ідеальненька моя.
    -Ще не твоя поки.
    -Всьому свій час.Надобраніч.

    Венсан прибіг додому ,а мати вже з валер»янкою ,за столом втрачає глузд….

    -Мама,я тут .Мам ,вибач будь ласочка я вже так більше пізно не прийду.
    -Та ти взагалі нікуди більше не підеш тепер.
    -Мам…
    -І не говори нічого,йди спи,солодких…
    -А я закохався…
    -Спати йди…Що?Хто вона?Я її знаю?У вас вже щось було?Ти ведеш до того ,що вона вже вагітна?Ой синок,що ж ти робиш,де ж ми гроші тепер візьмемо на твою дурну голову?
    -Ма…ти не зрозуміла….я зустрів її тільки сьогодні…
    -АААа…завтра поговоримо…йди звідси..

    Венсан не міг відчинити двері перед сном. Наскільки важко зрозуміти все. Серце не скидало темп життя з першого погляду. Немов тільки народився. Такий живий….такий справжній,закоханий. Отже,так треба…Спати,спати….спати…закриваючи очі.

    Квартира Даші. ЇЇ батько був директором доброї фірми ,яка мала чималий прибуток. І ворогів було тамбагато.

    3.00 ночі. Стук до квартири.

    -Саша,прокидайся . Знову твої дружки з офісу прийшли…
    -Ой Господи. Чого так рано?
    -Я знаю? Іди в них запитай.

    Батько Даші поневолі пошкандибав до дверей. Дівчина не спала,вона думала про цю незрозумілу зустріч ….Адже ніхто не може цього пояснити…

    Батько відчинив двері. Постать здійняла руку з кольтом в руці . Постріл….Крики роздалися на всю квартиру. Мати розуміла ,що трапилося…так само як і Даша. Вони боялися цього.
    Ще один постріл…Матір стікала кров»ю….

    Тепер і їй не довго залишилося. Навіть не моргнувши ,останньої думкою дівчини був Венсан. Вона була потрібна тільки йому…
    Такому наївному…люблячому. Вона відчула смак кохання,але було занадто пізно…

    3.30 ночі…дзвінок по телефону на мобільний Венсана.

    -Ало,Вень,ти ще не спиш?
    -Ні Дмитро,а що трапилося.?
    -Тільки ,що в будинку отієї дівки ,яку ми сьогодні бачили була перестрілка.Короче ніхто не вижив. Три трупи ,говорять.

    Дмитро у відповідь не почув нічого.Венсан кинув трубку.
    Його товариш одразу ж все зрозумів,зрозумів і те чому той так швидко від них побіг….тоді…

    Венсан…такий молодий ще,його коханню не було меж. Так страшно стало і гірко на душі.Він не побіг до них на квартиру.Ноги перепліталися на пожарній драбині.Це було вже зайвим.
    Покінчити життя самогубством.Це була його єдина надія побачити її живою….і бути поряд навіки…

    Швидко він вибрався на п»ятиповерхівку…не задумуючись ні про що…
    і став чекати першого променя сонця. Сльози були лишніми. За пристрастю?Чи за справжнім коханням він чинить марафон?

    безглуздо…

    Я намагався передати суть якомога коротше і не зрозуміліше, тому що це дуже важко втрачати людину ,чиї ласки ти відчував на собі години тому ,кого покохав….
    страждання і щоб не розводити читача до сліз,намагаюся не вдаватися в ці жахливі подробиці….

    Венсан провів монолог з Господом і пішов з життя. Його друзі приходили на могилу кожен день….а мати трималася не довго….посивіла…
    Проста історія….але він був справжнім….він був живим…він кохав.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Думки ...істерика..
    Думки…
    Сни,проза,душа…я не бачу себе більше тут,бачу тільки реальність,банальні словечка про те ,що воно жорстоке,далі вже нікуди…амартизовані лайти на машинах,аеробуси,літаки,нанотехнології,пісні,музика…
    що нам ще потрібно?Не розумію,…може кохання?хахахахха….дике почуття,може талант?Талант на що?Я не хочу бути кимось,хочу бути ніким,спокійним ,але з душею,десь сісти на сотому поверсі і дивитися не на місто зверху ,а на зорі ,бо так думаю буде ближче,відчутніше.Хочу відчути саме той вітер ,що пройме мозок і дасть мені змогу побачити її повністю,зрозуміти…її це кого?мабуть ,душу...
    Хочу морозива…..хех….така наївна простота і більше нічого. Так,а ще я його поллю справжнім вареням,щоб було смачніше і треба туди ще трішки солі. Тоді я нарешті дізнаюся ,що таке розчарованість в простих речах. Якщо нам так огидно було б їсти морозиво із сіллю ,так навіщо ми тоді сиплем ту ж саму сіль на кров,по венам і до душі… Навіщо? Бо до цієї реальності життя нам не вистачає смаку справжнього,інтриг,дурних сцен,а також звичок. Навіть до всіляких душевних травм можна звикнути,а нормальне життя сприймати в штики…Саме цим мабуть зараз займаюся і я. В моїх руках може бути все,але навіщо воно мені? Чи мені треба чужі почуття?чужі сльози…..воно дере мені душу.
    душа…..я не знаю що це….те що не дає мені втримати себе тут,на землі….а земля це абсолютно нічого…
    Істерика…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Просте щастя для простої людини..
    -Чого ти постійно мовчиш?
    --я думаю…
    -про що?
    -про неї?
    -А хто вона?розкажи!!!!
    -Ти точно хочеш це знати?
    -ну та кажи вже….

    Це була найщасливіша зима за все життя…..здавалося б «Яке там життя?»,ще того щастя буде та буде,мені ж тільки 15 років правда?
    Я її ніколи не знав,ми майже ніколи не бачились хоча й живемо поряд.
    Ти знаєш ,я ніколи не думав,що вона буде саме тою кого я буду кохати….Хех,таке банальне слово «кохати» чи не так? Сам дивуюсь. Такий малий багато чого не розумію ,але я цього ніколи не відчував. Наскільки це сильно,наскільки це дере душу коли її не має поряд,гориш якимось бажанням і не можеш пояснити ніяк ,я не можу підібрати слів якими я міг би це пояснити,знати б як справді це звучить ,якщо говорити словами почуттів. Вона не ідеальна,в неї є свої принципи, недостатки,але вони мене змушують кохати її ще більше. Так дивно. Надворі мороз,йдеш собі спокійно ,а перед очима вона….
    Ні ,насправді її немає там,але вона все ж перед очима. Як наркоман ходиш по місту і дихаєш на повні груди намагаючись вловити ноту її запаху,вона справді додає життя….Ти знаєш,здаєшся повним дурнем,сам себе не розумієш…
    хочеш подивитись їй в очі,вона відвертається і це мені подобається розумієш,все подобається,подобається як вона злиться на мене,як радіє. Мммм….я як ловлю той момент коли наші очі все ж таки дивляться один на одного ,я немов тону в них,вони блакитні як небеса на вранішній зорі… Хоча ні…напевно як….та ні…я не можу прирівнювати це диво до якогось явища,вона вища цього всього,вона незрівняна. Може королева? Ні….але…..напевно що так…для мене так. Але вона королева в душі.. Ти не знаєш її .ЇЇ дуже важко зрозуміти навіть коли здогадуєшся про що вона думає. Вона чудо,вона прекрасна. Хех ,я колись думав ,що кохання не існує. Якщо його нема то сенсу жити немає також ,правда?Це боротьба за щастя…
    Вічна боротьба. Покохати по справжньому можна тільки раз в житті. Ми не разом,але я все життя буду чекати неї,вона мій Бог,вона реальна і водночас фантастична,я вірю тільки в неї,вона в мені,в серці розумієш?....
    Здавалось би такі голосні слова як «чекати все життя» , «кохати по – справжньому», але голова розуміє це та серцю не замовиш .Як би я не тікав від думок ,серце повертає мене,воно кохає,обливається кров’ю,я його чую при кожній думці про неї ,тобто завжди…
    Як там далі буде я не знаю…
    Я маю мрію справді….зі мною чи не зі мною,але я хочу щоб вона була щаслива,тоді мене проберуть сльози і я відчую своє щастя…все рівно з ким вона буде,але щоб обов’язково була щасливою…
    Ось така вона….
    -Мда,що серйозно закохався?
    - Закохаєшся зрозумієш…..


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Синки
    Синки

    1918 рік . 16(29)січня . Залізнична станція Крути,за 130 км на Північному – Сході від Києва,під селом Пам’ятне .

    Січневий мороз не давав спокою,немов щось тривожне вертиться в його душі ,тим самим зачіпляючи серця парубків,що більше не побачать своїх матерів. Ніколи….і знають про це…
    - Вишикувались !!! Струнко!!!Рівняння на командира !!!,- заморочилася метушня серед майбутніх бійців ,-Я сказав вишикуватись в шеренгу !!!Недоношений!,- гримнув Гончаренко тим самим розпочинаючи перекличку. Роздався регіт на всю територію станції.
    -Я сказав Недоношений!!!
    -Я.!!
    - Рік народження?
    -1901.

    - Малярчук!
    -Я. 1902.

    - Науменко!
    -Я.1902.

    - Лопата!
    -Я.1901.

    …пройшло півтори години з початку збору. Аверкій Гончаренко перерахував усіх до єдиного …

    -Хто тримав зброю в руках руки вгору!!!,- з обледенілими очима,бажанням побачити хоч трьох таких хто б відчував коли-небудь плечем дубового приклада рушниці,через силу кричить командир. Його обличчя було сповнене
    жалем та вір прекрасно розумів безвихідність ситуації,що складалася на даний момент. Піднялося близька ста рук. ,-А стріляв хто?,-вмить опустилися всі руки ,лише чотири сміливця втримали їх долонею до сонця.,-Я так і думав,-сам собі подумав командир одвертаючи очі від цих рум’яних лиць
    - Студенти ,гімназисти,юнкери,вчора вночі я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим ,він мені сказав таке: «Пріґатовтесь к встрече пабеданоснай краснай армії ,прігатовіть ябед. Заблужденія юнкером пращаю ,а афіцероф всьоравно расстреляю .» .Я відповів ,що до зустрічі все готове!

    Хлопців розібрала лють і невимовне бажання розрубати голову кожному червоноармійцю, вибити їх з Бахмачевької колії . Гімназисти були наймолодшими з усіх інших та найбільше їх було там . Вони щось тихо шептались між собою наче обмовляючи розмову Муравйова з Григоренком , тим самим їх розбирав гнів від такої заяви червоної напасті.

    - Значить так . Слухайте уважно. Я вас ділю на дві групи . 1-ша група це Студентський курінь на чолі з Омельченком . 2-га група це юнкери та гімназисти. Курінь буде тримати оборону на лівому фланзі ,ваша лінія фронту буде простягатися на 600 метрів. Далі гімназисти . Ви будете по правому фланзі ,ви розтягнетесь на 500 метрів,вам буде легше ніж студентам,ви можете відступати до Крутських магазинів на станції та вести оборону звідси та ви повинні розуміти ,що це унеможливлює наші шанси довго тримати захист до моменту підтягнення сил з Києва . ,- говорить Аверкій ,він намагається постійно щось говорити навіть не по темі,не хоче думати про цю війну ,він бачить цих бійців,прекрасно знає ,що трапиться з ними,знає яка їхня доля . Біль катує душу,що хоче прокинутись ,не вірити в це,вона хоче закрити очі та не відкривати їх більше перед цими молодими тілами,страшно дивитись в їхні зіниці ,відчуваючи смерть. .,- Струнко !Кругом!Розійшлись по позиціям,боєприпаси на місці!

    Гімназисти побігли на випередки немов граючись один з одним у доганяйла ,не знаючи того ,що їх чекає. Таким з них був і Ігор. Вчився не старанно та завжди був у вирі всіх націоналістичних думок,ідей,жага вбити бодай одного краснюка переповнювало його серце,це була його істина життя,ціль ,мета. Хлопці прибігли до залізниці ,що вела на Прилуки і побачили перед собою ящики зі зброєю та боєприпасами ,їх було зовсім не багато.

    -Ігоре,тримай,-з посмішкою говорить Сашко ,кидаючи рушницю йому до рук,- ти на дуло подивись !
    -угу..

    Ігор повернув рушницю,і пильнув очима до того дула. Його обличчя набуло подиву та шаленого обурення ,його пройняла думка про те,що може ця рушниця така одна,з таким іржавим дулом ,що майже унеможливлювала точний постріл.Та бачачи поодинокий подив своїх однокласників він все ясно зрозумів.
    - Ви що подуріли ? Як з цих огризків стріляти? Де кращі рушниці? ,- кричить ігор до сторони штабу командира та ніхто його нечув чи то на жаль чи то на радість.
    Тільки хлопці розуміли його і більше ніхто.
    Сашко знову підійшов до Ігора та подав йому чотири патрони …
    - держи …це тобі на розгул!!
    - ЯК на розгул?мені навіть на магазин не вистачить,-кричить зпітнілий націоналіст.
    -А ти, шо думав ,шо в других біше чі шо?,-кричить на нього Сашко.
    -Чорти б побрали цих клятих командорів. Знати б скільки цих більшовиків ,а може їх більше ніж нас,тоді нам точно патронів не вистачить,та ще й хрін попадеш та вистрілиш ,ти подиви тільки на цю гидоту,вона ж мабудь може зовсім і нестріля.

    Вмить притихли всі,за спиною ,обуреного гнітючою правдою Ігора, стояв Аверкій ледве стримуючи сльози.
    - Їх більше шести тисяч . Значить ваша задача попасти в кожного,не зламатися,не тікати з поля без наказу,не розсіюватися,не відволікатися на щось,дивитися в очі ворогу,тримати підступи.Все ясно?
    В рядах зашепотіли «Як шість тисяч?», «Це ж неможливо!» , «Нас Всіх уб’ють скоти трикляті.», «А я казав шо їх як червяків під сею землею.»
    -Відставити балачки. Ще раз питаю .Все зрозуміло?
    -Так точно.,-гуртом відповіли гімназисти та юнкери.
    -Хоч чогось навчилися,аби ви ше так разом проявляли свій дух то перемога за нами.

    -Товариш командор,товариш командор,-летить геть замучений малий років шести .В рядах засміялися.,-товариш командор,-вищить малий підсіпуючи за штанину Гончаренка .
    -Так,так,так…і куди ти лізеш,ану геть до села,як ти тут опинився?
    -Бацько у вікна з біноколя бачили як більшовики наступають сюди.
    -Що ?Так скоро.Марш по позиціям ,хутко я сказав ,ляжте під колії і не висовуйтеся ,швидко,швидко,швидко.

    Вмить наказ дійшов і до студентів. До позицій одразу підійшов бронепоїзд з єдиною гарматою .18 кулеметників приставили свої позицій близ. до колії уздовж кілометра ,тим самим захищаючи молоді тіла своїми від звірюк.
    Повів тяжкий вітер ,здавалося,що він так і хотів придавити до землі сильніше та сильніше ті схвильовані душі,щоб зберегти їхню плоть від тієї жагучої болі, від скаженої пулі досвідченого червоноармійця що розтинала наскрізь тонке обрання молодих героїв. Всі мовчать… до одного,чекаючи першого пострілу,що нахлинав би нову хвилю страху перед більшовиками та «недочекаєтесь» почали шептати в землю розпечені серця сміливців з надією на життя українського народу. Вони хотіли віддати своє м’яке тіло за Україну -неньку, за землю святу свою,за громаду її,за сімї ,за життя…

    Стало різко чутно тупіт чорних сапогів на тій стороні . Крижані серця розтоплював жах,в їх очах була незбагненна тривога,що так і рве груди своїм нерівним диханням , випускаючи білий димок ,зважаючи на січневий мороз.
    Ось і пролунав перший постріл ,за ним другий,третій,та не від рушниці,а від гармати Чурвоної Армії,що почали підривати землю під тілами гімназистів ,юнкерів та студентів. Ігор бачив як тіла побратимів розривала залізна куля смерті відриваючи то ноги, то руки від немічних тіл побратимів. Сашко не витримав цього звуку,його взяла паніка,нерви не витримали цієї жорстокої картини,з душорозделивим криком він піднявся і почав бігти. Та біг він не до магазинів,не в тилову сторону ,а через колії до більшовиків. І вмить його тіло пробила в живіт безжалісна сталева лярва,що з такою ж силою відкинула його туди ж до своїх співвітчизників. Його тіло впало ,прибиваючи сніг,до очей Ігора.
    Його пробирала думка,про те як тільки 10 хвилин назад той кричав на нього за патрони і тут його спіткало непоправне. Це війна і розуміли це всі. Сльозам та розпачу місця немає…
    Арт-обстріл припинився…Гвинтівки гімназистів почали виглядувати з під колії на ворожі армади та загони. Більшовики йшли як на парад . Всі йшли в ногу, зі скинутими в руки з плечей зарядженими рушницями, шукали своїх перших жертв. Короткі ,глухі постріли шуганули над Крутами . Кров’ю стікали десятки,згодом сотні червоноармійців,що трясучись підбиралися до залізниці.
    Втрати з боку українських загонів були дещо менші. Невправність юних бійців закривала вигідна позиція розташування сотень. На курінь студентів було кинуто дві частини безголових. На братів їх молодших чотири…
    Кулеметники почали сходити з розуму…боєприпаси закінчуються та наказу про відступ не було.
    Ігор стріляв влучно ,його перші два патрони поцілили прямо в голову двом більшовикам,він бачив ,як його маленька куля пробиває їхню ненависну плоть. Він намагався вловити останні моменти життя своїх жертв,боячись ,що вони знову встануть з холодної землі і підуть в наступ на колії.
    Розбиті передні фаланги звіринців почали відступати . Серця дітей обливалися кров’ю від побаченого ,почутого,відчутого…
    Пройшло три години від першого бойового хрещення …
    Ледве перебираючи ногами, Ігор ніс на собі тяжке простріляне тіло Сашка до вагону ,мертвих складали туди. Кладучи його на інші тіла своїх однокласників він не витримав. Очі пробралися слізьми,дорогою ціною вони відбили атаку паскудників,як вони могли? Без каплі жалю ,людяності дорослі мужлани вбивають дітей,без єдиної пощади на одне життя .
    Руки Ігора не могли більше тримати рушниці,мозолі на лодонях лопалися та стискання рваної лодоні до дервяного прикладу ставало нестерпним.
    Зі 130-тьох студентів залишилося 30 .З 50-ти юнкерів залишилося 12. З 300-сот гімназистів зосталось 78 бійців.

    -До Оборони!!!-прорвався голос командира студентського куреня Омельченка.

    І знову святості вже не знайдеш цього холодного дня,душило пекло на землі юних патріотів ,душило…
    І знову ті пащеки ,знову ті рила з’являлися із-за пагорбу колії,на цей раз вони були всі. В тилу дітей підходив більшовицький бронепоїзд та загони Шевченківського полку. Почалася різня,не битва,а різня. Постріли було чутно все ріжче та ріжче. Більшовики у замкнутому осередку проривали оборону .
    Ось вже перші кроки за колію на Прилуки . Гімназистів та студентів затискали лещатами та відбивали їхні позиції ближче до свого бронепоїзду з новими військами .
    Безбожна мерва коїться на землі українській. Молоді тіла пробивали штик-ножі рушниць триклятих червоноармійців. Кров Юшила по снігу стрімкою рікою прорубуючи в снігу все нову струмки ,що простягувалися на десятки метрів вдаль від мертвих тіл.
    Ігор не розуміючи ситуації. Кричав щось незрозуміле на всі Крути. Його голову затьмарили спогади та думки про те щасливе дитинство. Він більше не бачив сонця над цією землею . Тіло бійця було облите з ніг до голови кровю ,що була розбризкана від своїх братів -однокласників.
    Що робити?Тікати нікуди . Стервятники обступили край забутий Богом.
    Його душа та тіло намагалися сконцентруватися .Він бачив ті жахливі рухи ,що розрубували на шматки його рідну кров ,рідних людей і цене давало йому жодних шансів на життя.
    Розлючений та окривавлений червоноармієць мов вепр біжить на Ігора. Ось вже і зовсім близько ,метр,пів метри,удар…Ніж пробив груди …
    Розбите тіло впало на сніг. Він не відчував болю в тілі та не міг піднятися,він хотів встати і розрубати ту сволоту на шматки та не по силі це вже йому. Лиш тривожить його й без того розтрощене серце вітром страждання ,переживання за братів своїх українців. Його обличчя не могло повернутися від неба,занадто сильний був удар більшовика. Сила….
    -Ще не вмерла Українаааааа,-прорвалося з його уст на все поле бою,-Ні слава ,ні воля,-з останніх сил ,як крик душі з чорними очима галасувало ледве живе тіло ,- Ще нам браття українці усміхнеться доля …

    Вмить діти підхопили цю пісню,гімн сердець,шалений патріотизм та жага зо вільної матінки українців блищала в їх непереборних очах. Рядки повторювалися ще раз та ще раз додаючи опору жорстокій та кривавій армаді нелюдів.

    - Відступати,всім відступати!!!,-кричить Аверкій…..

    Та борці за волю та землю не чули тих слів серцями своїми заживо роздертими кігтями. Вони віддавали честь свою за ті поля духмяні,за ті хмари ,чисті небеса …
    Їхні душі порвались до бою ,мов спартанці вони відбивали голови своєму ворогу,дотрощуючи вже мертві плоті червоноармійців.
    -АААААА…..УРАААААААААААА….Душіть синки України,розбивайте,вбивайте, давайте за неньку нашу,помстимося брату нашому більовику за ті душі порубані,за ті голови скалічені,ноги відірвані. Дубасьте ,кусайте ,рвіться до бою,не наша кров завжи буде проливатися на наших полях . Не дайте паніці своїй зарити ваш патріотизм дорослий. Я знаю вас брати,нуж бо за совість ,за матерів наших,за братиків та сестричок ,відриваймо ж голови бастіонам московським,трощити,трощити,трощити,-останні слова Ігора ,що пройняли всю душу,сеце ,тіло з ніг до голови тих хто залишився в живих. Та їх було вже зовсім не багато. Менше сотні бійців порвалися в бій…

    Так закінчився бій під Крутами. Сотні дітей підліткового віку лежали окривавлені ,потоптані ногами червоноармійців на морозному червоному снігу. Втрати були близько 370 чоловік. Втрати більшовиків разом з пораненими близько 2000 чоловік.
    Вони боролися за Україну ,за її славу та волю,юні націоналісти,герої,честь ,хвала та вічна пам’ять цим справжнім,незламним патріотам нашої рідної землі…
    Омита цнотливим багрянцем земля на станції Крути навіває згадку та жаль про ту криваву картину з життя України 1918 року.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Біль
    Біль

    Голодомор 32-33 років був жорстоким геноцидом проти українського народу,більше того це винищувало не тільки фізично наш вільний народ ,але й топтало нашу ментальність,мораль та душу…
    с.Поліське . Житомирщина.

    Вийшовши зранку на подвір’я , він побачив смерть ,так ,саме смерть. В його очах горіло бажання придушити останнього комуніста і закричати на весь світ величний про те ,яка доля у нас ,неначе розжарене каміння,яке не обійти осторонь. Розпечена лють давила масою на груди і стискала останні нерви до краю. Бачачи криваву картину перед очима, йому хочеться ридати,стогнати ,та не вистачає вже сліз на те ,немає вже тієї вологи на вустах ,що додавала секунди життя. Крізь очі прорізалася не чиста солонкувата водиця ,що зветься слізьми,а багряна кров. З ненавистю дивився на світ крізь червоні тона молодий Всеволод .... Севкою звався.

    Ще за парубочі літа Севка був знедолений . Їх було восьмеро в сім’ї . Першим пішов з життя батько,його хтось зарізав на селі за руську копійку,буцімто на горілку не вистачало. Не витримавши втрати ,через тиждень пішла з життя мати,зовсім злягла від туги ,поблідла,не їла ,говорила,що це минеться та не все так вийшло просто. Брати та сестри похворіли дуже,а фельдшера на край не виділили,ото того що тільки партію самогону привезли, і так нічого не змінилося й дотепер,тільки гірше стало трясця йому. Залишилася тільки сестра двоюрідна Галинка з ним ,в одній хаті, що та була вже до такого переляку жахлива,що найдурніший жебрак ночувати б не захотів .
    Безсонні ночі на холодному ослоні тільки розпалювали жаль за тим безгрішним дитинством. Галька не ночувала , тільки десь на світанку приходила від сільських хлопців. Севка залишався тільки один ,тобто він та ще з десяток цвілих сухарів,які здавалися такими смачними ,коли їх вмочити в кип’ячену воду. Роздерливі спогади про кожен вчорашній день несли в собі тільки одну ідею,що його заживо катувала,це комунізм. Та все ж язик тримав за зубами,бо вже пара страчених сміливців говорили,що думали ,а на той час на такий ентузіазм не кожен міг наважитись.
    Землю відібрали за якийсь батьківський борг, та й та була виснажена минулими роками до краю. То тільки один малий дворик,ніякого живого м’яса там не бігало,все відібрали в колгосп до останньої пір’їни . Жилось тільки на те ,що накрав за урожаю вночі,та один раз помітили , віддубасили так ,що вже десятий рік набік ходить.

    «Лешко,помовчи !!Та помовчи кажу. Диви ондо ходить ,так і вишукує по землі де вирвали колоски ,сволота така!!.»,- пошепки торочить недалекому сусіду Севка,дихаючи в землю опухлими грудьми-«Пригнись,ляж кажу !!Зара як ляпну тобі раз в лич , що рідна мамця не пізнає,фонар….хех,майже пощастило.Не рухайся головне,ці гадюки шорох жука за версту чують!»- глухо та швидко говорить до свого калічного товариша Севка, немов повчаючи.
    - ти диви який звіробій,ні на секунду не відвертається!,- шепоче Лешко
    - Цить ,кажу,бо не підеш зі мною більше.
    -А як не візьмеш ,то здам тебе собакам,-з острахом пробубонів сусід.
    - Правду на селі кажуть ,що це Лешко безголове.Цур тобі,перехрестився б краще.
    Нерівне дихання перебивало немов всю нічну тишину ,боячись наглядачів,вони згадували діву Марію, щоб проповзаючий поряд жук-олень не шурхотів з-поміж запашного колосся. І ось здається чолов’яга пішов з поля до своєї кібітки ,вже час ,треба діяти хутко,бо зловлять, будуть ой які непереливки.

    - все ,Лешко,пора,Бог нам усміхнувся. Тихо виривай колоски ,щоб і чутно не було і не жидуй,не бери багато,завтра ще раз сходимо.
    - ага,до теє твого завтра ще мо дожити тре.
    - все ,замовкни ….
    Поповзли…а наглядач-червоноармієць немов і чекав того моменту,заховавшись за стіною ,він начебто перевіряв чи не слідять за ним,чи не чекають саме тої миті як він згине звідсіль. На сухлявому обличчі висіла бадьора посмішка, як так і треба,знявши з плеча вже заряджену рушницю ,довгенько цілився у ті колоски, так і вишукує єхидним взіром свою жертву. Ось ця мить ,таку розкіш вже тиждень собі не дозволяв та нагоди не було влучної.
    Бааах…і сміх дурного пройдисвіта роздався гучніше за ехо пострілу,що прорізало Севці вуха.
    - Лешко ,тікаймо,хутчіше!!!Чорт би побрав цю дурну голову. Треба вшиватися звідси,нужбо..,- пробрало до кінчиків пальців сміливця ,– чого розлігся?Тікаймо!,- та Лешко мовчить…,- таких як ти ще пошукати треба ,ну!,- мовив Севка,жорстко штовхаючи товариша,чиє немічне тіло перевернулось. Продерлися сльози,хотілося прибити того комуняку голіруч до смерті ,та все треба тримати в собі,страх ,та жити треба. Лешко вже неживий. Сторож поцілив в голову і заливався ще довго реготом ,як той нишком тікав з поля бою ,без задньої думки про мертвого товариша. Він погубив всі колосся на тій гнилій землі разом із совістю. Наглядач навіть і не думав доганяти другого,йому було вдосталь і одного віддати на поталу собакам чи віддубасити кулаками вже й без того понівечене тіло просто так,це така весела забава,не людяність якої розумів перекошений втікач.
    Після жорстоких тортур той скинув Лешко в річку Желонь ,що протікала через село та махав ,насміхаючись ,рукою аж до краю горизонту ,за який відпливало пошматоване тіло ,що стікало багрянцем ,залишаючи од себе слід ,який так і надихав на нові подвиги антихриста.
    Найогидніші думки розбивали голову втікачу ,немов його б’ють тим тяжким заступом червоні мерзотники. На той момент йому більше нічого не залишалося крім того як сидіти та мовчати. Найбільшою його мрією було побачити зараз живого товариша поряд ,біля казанка ,що варить воду на вкрадене зерно. Це винен тільки він,дурний та безголовий Севка. За п’ять колосків він прийняв на себе незримий гріх,що не має прощення. Так здавалося йому того дня ,його руки осікли тяжкими виступами лінивих вен,що ніколи не бачили тієї тяжкої комуністичної,колгоспної праці. Та й чхав він на ту працю,людина-ідея,не піддавався вже Москві,та зберіг в собі ту ноту патріотизму,та чи на добро ,та чи на щастя те?Його вольність не давала й без того не радісному життю жодних привілегій. Та ще й Лешка погубив,парубку без тижня 19 років було б. Молодий ,ще кажуть,шкода парубка.
    Село знало про подію та навіть пошепки боялись говорити про це. Й без того що Севка мовчав всі здогадувались,що той був саме з ним тієї ночі. Ще так правди боялися,тай змовників вистачало,мовчали всі. Жагучий біль прохлинався не так через шлунок як через ті окровавлені сивиною голови батьків похованих дітей,що їли братів своїх та сестер в недобитих хатах того мертвого серпня.
    Галька зайшла до хати і понуро подивилася в оббитий куток . Чи то задумалась про що чи так стояла. Дивна вона жінка була. Вона знала і про Лешка,і про Севка ,та нічого не могла йому сказати,всі слова будуть віддані задарма ,йому було й того куди не добре. Пройшла до печі,стала на облізлу лавку та ноги закинути не може,знесилилась…Хоче відлягтись від тієї веселої ночі гуляка,тільки й чутно по селу ,що Галька ще той Божий плід. Та залізти не може. ЇЇ вуста нагадували старий забитий цвяхами колодязь,що стояв десь у забутому лісі,очі були схожі на пікову карту,такі ж чорні та безбожні,обсохле лице якось трималося на тонесенькій шийці ,подертою ще за весни стеблами рожі,як заснула на підпитку під хатиною батьків Лешка…
    «Води…»,- тихо ,не чуючи самої себе,прошептала жінка, «води.»,- та ніяк не виходить гучніше,зовсім заслабла.
    Остання мить ,думка про брата ,надія на його спасіння,промайнула лиш згадка про своє знеславлене життя . Пролунав гуркіт….
    Севка сидів не змикаючи очей,він знав ,що трапилось,він знав,що його останньої рідної крові не стало,але так і сидів, взявшись руками за голову на ослоні,не бачачи того синього неба ,не відчуваючи того п’янкого вітру,що коливався з-поміж дерев ,непомітно підскрипуючи дверима витав в забитій хаті.
    А ще він непереборно хотів їсти,в нього виникла думка якої він боявся більше всього,але іншого виходу не було. Його заплакані очі дивилися у вічі діві Марії ,що стояла навпроти ,обрамлена іконою у глухому закутку. Він не міг відірватися від неї,він боявся,що не простить його Господь за такий гріх,боявся ,що не одмолить свою душу некаяну перед іконою святої ніколи в житті,та він просто хотів жити…..
    «Паршиві комітетчики!!»,- його перші слова за останні три дні. Йому тошно від самого себе,від світу цього триклятого,того поля в якому втратив товариша,від життя такого паскудного, та тримаючись за ще не втрачений глузд намагався не думати про тих мерзотників,не думати про Господа ,перед яким одвічний суд вже скоєний. Як жити далі?Ніяк. Просто існувати. Закинути свій патріотизм глибоко в серце і ніхто не вирве його . Забути про все,та цей біль залишиться в серці назавжди.
    Севка вирішив зібрати всю сільську громаду в клубі та виступити з промовою до тих хто ще залишився в живих,десь з сотню їх було таких тремтячих,здавлених ,розірваних,знесилених ,розбитих цим життям ,та закликати їх до правди. Повірити в правду ,любою ціною не звертати від опору проти колективізації. Жити як люди…просто «жити»!Він знав,що нереально вибити паскудників з села та ,хотів послати на вірну смерть побратимів своїх,припинити це жалюгідне гнітіння проти народу методом боротьби,вмерти за Україну,ось його основна думка ,сенс,ідея .
    Зібравшись з думками Севка ,вирішив діяти ,розвивати хід життя,боротися…
    Вийшовши на подвір’я ,його очі закам’яніли . Сталева істина була розтоплена в доменах страху. Перед його очима постала невимовно жахлива картина ,що розтрощила всі його сподівання ,надії. Мурахи прошовгували по спині крижаними хвилями не від божественного задоволення,а від страху ,від болю ,якого ще не відчувало його титанове серце з самого народження свого . Нелюд ,тримаючи за ноги обпухле тіло жінки ,волік його до купи таких самих, чорних,зі збитими грудами землі обличчями ,зкалічених та знедолених жертв цієї туманної каравели «32». Його серце зупинялося,коли бачив ,як тирчать голови дітей з-під масси кісток ,обтягнутих шкірою інших людей, неньки України. Багряні сльози накотилися на його щоках,ноги підкосилися . Упавши попід тин ,хотілося рвати на собі волосся ,кричати,лементувати «За що?», «За що це все?» ,«Навіщо?».Та ніхто його вже не чув крім того антихриста,не чули вже його ті дорогі побратими,чиї мертві тільця так жорстоко скидані на одну велику кучу,кучу смерті . На одній стороні лежать тіла,на іншій одіж,що буде вивозитись за шість кілометрів ,у поліські ліси,до Білорусії,скидатися у глибокі болота цієї соснової темряви . Ці шість кілометрів будуть дорогою смертників, дорогою святою,бо безневинні. Вони не винні,ніхто,до єдиного. Біль.
    Це в’язниця,ніхто тебе не тримає,але ти в полоні,в замкнутому крузі. Севка,пізнав в тих лицях всіх .І того малого Михася,і сестричку Катерину його,та мати їхню Ганьку батька Северина. А там глибше і старий дід Котовский,баба Маріша.
    Здавалося ще трохи і він зійде розуму,він не витримує цього. Його руки починають битися в конвульсіях об тин ,під яким сидить,голова неподвижно висить на плечах ,обезсилена як і все тіло. Ноги розчепірені,злегка натягнули й без того порвану штанину з мішків . Та головне душа. Вона рветься до бою,вона сповнена люті,злості ,неначе душі тих всіх знедолених вселилися в нього,в краї його серця. Ці нерви більше не витримують цієї картини.
    Севка поглянув на звіра людського,і його непереборне бажання знищити його,розчавити ,відігратися за всіх,за батьків своїх,односельчан,за Гальку,за Лешка,переповнювало його груди новим сенсом. Він не хотів жити ,але свою останню місію виконати він повинен. Віддати честь своїй рідній землі, жага віддати борг за співвітчизників. Нестримна ненависть горіла пеком в його тілі.
    Нехай всі його брати будуть в раю,а він в пеклі,то він буде знати за що і не пожалкує про це.
    Знайшовши в собі сили піднятись, Севка підібрав з землі гострий камінь і пошкандибав до того паршивця. Той, буцімто не помічаючи його продовжував свою жалюгідну справу . Понуро припіднімаючи свої шалені очі, в нього була в голові тільки одна думка. Тіло ,переповнене хвилюваннями,його дихання збивалося з ритму і очі не дивились за дорогою ,яку він повинен пройти до кінця. Камінь в руці стискався все сильніше та сильніше,не відчуваючи болі,здавалося,що от-от з його жил та лодоней бризне кров від такого стану. В голові перепліталося дуже багато думок ,спогадів як він їздив в сусіднє село Піщаницю на риболовлю з хлопцями на конях ,та до Овруча ,до дядька. Мабуть, то були найщасливіші моменти його життя. Та все ж їх було мало. Необділений материнською любов’ю
    та всіма чеснотами нормальної людини він виріс з душею. Справжньою …людською.
    Нарешті той зрозумів в чому справа і почав прямувати до Всеволода. Так,це саме той звіробій,що застрелив його товариша Лешка. Вони впізнали одне одного . Того звали Шпалек , сам він родом з Польщі ,виріс на вулиці ,тому його життя наділило такою жорстокістю,а ще він люто ненавидів українців. Севка впізнав цю посмішку,він хотів вирвати її з цього поганого лиця,а ось уже Шпалек і зовсім близько. Наглядач зкинув рушницю.
    - ну что?естесь і блізко тепера ми з тобою .Хахах.Нє боїшся?,- насміхаючись задирав нелюд.
    - Заживо віддамся Україні!Червоний прапор хай в Москві майорить,але не тут. Це моя батьківщина,моїх предків,моїх братів. І ви всі повинні нас поважати ,це ми українці годуємо ваші рожі трикляті. І помста наша буде мати своє місце,- гримнув чоловік та жбурнув на випередки рушниці каменя в голову Шпалеку. Той одразу повалився на землю .

    В селі стало глухо,тільки чутно гуркотіння коней десь далеко на пагорбі,і більше нічого,в цей жаркий літній день ,в цю мить завмерло все,навіть природа,нічого зайвого. Севка впав додолу біля скривавленого сторожила від знесилення. Його обличчя було облите червоними слізьми,які він намагався зтерти з лиця свого,так вже остогид йому цей колір.
    Живий.Та тільки тілом.В душі більше нічого не залишилося,він зробив все що міг,розквитався за все. Чоловік більше не хотів жити ,вихвативши в мертвого рушницю він приставив її до підборіддя ,рушниця була заряджена ,його пальці трималися на курку.
    Тільки спогади,Севко розуміє ,що з цим усім він більше не проживе.
    Туга розриває його на шматки.
    Заметушилося все живе,тонкий звук почуло кожне створіння та вмить природа повернула своє єство.
    А небо синє-синє,над Україною ,нічні зорі,вранішня синь,та земля під нею чорна… суцільна домовина «32»




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -