* * *
Перш ніж торкнутись пелюсток вдалося,
Терпіти біль від колючок прийшлося:
Так гребінь на зубці себе розрізать дасть
Задля блаженства обійнять волосся.

* * *
Веселись! Сходять з розуму ті, що горюють;
Мить одну лишень пристрасті в серці вирують.
Все одно потім з нашої тлінної плоті
Зроблять цеглу, з якої будинки змурують.

* * *
Не набожним утішником треба нам буть;
Жартуном і насмішником треба нам буть.
Швидкоплинне життя, мов та мить, промайне --
Життєрадісним грішником треба нам буть!

* * *
Духу мій, не наситивсь ти істин зерном,
То ж тебе укріплять буду зранку вином,
Щоб не мучивсь ти так в цій обителі з праху,
Перш ніж нам розпрощатись навік перед сном.

* * *
Знову квітнуть весною луги і сади;
Й що вернеться блаженство це ще раз -- не жди!
То ж впади із коханою в трави ці й квіти --
І мерців, що під ними лежать, розбуди!

* * *
Оскільки смерть власну не можна відстрочить;
Оскільки нам кожен крок небо пророчить;
Оскільки річ вічну не зліпиш із воску --
То й голову всім цим не варто морочить!

* * *
Хай простить мені гріх милосердний Господь --
Пристрасть цю і жагу вже не можу збороть, --
Що вином наливаюсь й до того, як буде
Гончарем перетворена в дзбан моя плоть.

* * *
Мудрецю, довго будеш в ілюзій полоні?
Вік короткий у нас -- він не довший долоні.
Скоро й ти перетворишся в глиняний дзбан --
То ж пий з нами: звикай до вина в своїм лоні!

* * *
Витрать зараз його, якщо є в тебе гріш;
Пий сьогодні вино -- завтра буде ще гірш.
Скоро буде тобі вже ніщо не потрібне:
Ні красуні, ні слава, ні гроші, ні вірш!

* * *
Пий вино, бо бадьорість тілесна -- у ньому;
Слухай чанг, бо чарівність небесна -- у ньому;
Свою вічну похмурість на усміх зміни,
Бо веселість і радість чудесна -- у ньому!

* * *
Небес кружляння нам не обігнать
Й зарання долі теж не розпізнать.
Йди шляхом цим -- усе, що знать потрібно:
Чи ж хід віків для тебе відмінять?!

* * *
Я спав у млі. Сказав Ти: "Встань і йди!"--
В душі Твої слова вже назавжди.
Йду, хоч і настановою Твоєю
Збентежений: "Схились, та не впади!"

* * *
Веселись, щоб за днем, що минув, не тужить!
О, як стрімко життя твого річка біжить!
Пий вино і забудь всі жорстокості світу --
Нехай журиться той, кому вічно в нім жить!

* * *
Ми чистими прийшли -- в гріхах відходим;
Ми радісні прийшли -- в сльозах відходим;
Втіх не зазнавши й щастя, ми на вітер
Життя пускаєм -- й знов у прах відходим!

* * *
Хай не хвилюють пограші і втрати:
Бід вдвічі більше -- веселись трикрати,
Бо як помреш -- у виграші вже будеш:
Що не надбав -- не зможуть відібрати!

* * *
Вина! -- щось інше я і не прошу;
Любові! -- інше щось і не прошу.
"А небеса дадуть тобі прощення?"
Не пропонують -- я і не прошу.

* * *
П'яниця жив: вина в нім дзбанів сім
Вміщалося -- здавалось так усім;
І сам він був, мов дзбан порожній з глини.
Розбивсь недавно -- вщент і назовсім!

* * *
Якщо піст я порушу для плотських утіх --
Не подумай, що я нечестивіший всіх:
Просто довгі дні посту, мов чорні ті ночі;
А вночі і грішить, звісне діло, не гріх!

* * *
Якщо б де дзбан вина явивсь перед тобою,
Одразу ж розпивай, хоч сам, а хоч з юрбою.
Господь створив цей світ і мирно спочиває,
Але ми й самі вже із вусами й бородою.

* * *
В майстерні гончаря, де сяєво бліде
Ллє місяць у вікно, розмова тиха йде.
І раптом дзбан найбільший в кутку як загуде:
"Хто дзбана ліпив -- де? Хто дзбана купив -- де?"

* * *
Шляхами риндів ми тепер ідем;
Ми від намазів відреклись і п'єм.
Як глек до кухля нахиляє шийку,
Так ми над піалою шию гнем.

* * *
Дай мені кухля -- повна сулія
Найкраща нині подруга моя,
Що так звабливо зблискує рубіном:
Дай мені кухля -- збожеволів я!

* * *
Жорстоким споконвічно є цей світ;
Безжальним і цинічним є цей світ.
То ж не печалься, що життя коротке:
Радій -- для нас не вічним є цей світ!

* * *
Над келихом ми здійснюєм намаз;
Вино дає божественний екстаз:
Час, що без толку згаяли в мечеті,
В корчмі ми надолужуєм щораз!

* * *
Як вже подих останній ми зробимо свій,
По цеглині на прах покладуть мій і твій.
А цеглин скільки зроблять із нашого праху
Через рік, щоб покласти на прах вже чужий?!

* * *
Не буду ждать пори, коли помру
Й перетворюсь на глину гончарю;
Ото ж, поки ще сам не став я глеком --
Щодня у руки дзбан з вином беру!

* * *
В світі цім ні початку нема, ні кінця,
Як не знайдеш, верти скільки хоч, їх в кільця.
Ще ніхто не відкрив нам блукань наших смислу:
Ким протоптана, звідки й куди стежка ця?

* * *
Життя коротке -- наче мить, воно;
Одна осталась втіха нам -- вино.
Що толку в спорах: вічний світ -- не вічний?
Коли помрем -- вже буде все одно!

* * *
Невже б я звів хулу на Тебе, Всеблагого!
Ще не було сердець, вірніших від мойого.
Та якщо навіть я дійшов до богохульства --
Немає мусульман! Ніде вже! Ні одного!

* * *
В дурдомі цім, хай гостем випадковим,
Прикиньсь ти навіть дурником зразковим --
Чи ж буде дурням з дурня який толк?
Що толку толк шукать і в безтолковім!

* * *
Вночі сьогодні знов про тебе мріять став;
Років колишніх вкотре сторінки гортав.
Спасибі пам'яті: я знову грав на лютні,
Й співав я, і любив, і губи цілував!

* * *
На пошуки того, що їсти, що вдягать,
Звичайно ж, сил душевних дещицю потрать;
А жмуток інших благ і погляду не вартий.
А вже віддать життя їм?!.. Це ж життя віддать!

* * *
Було так, є і буде так завжди:
Вино візьми й красуню в сад веди.
Сьогодні щойно випав з лона жінки,
А завтра -- глянь -- знов проситься туди!

* * *
Чи ж такий щедрий вже Всемогутній Творець?
Скільки в світі розбив Він щасливих сердець!
Губ рубінових, мускусних кучерів скільки
Він сховав, наче скнара, в бездонний горнець!

* * *
Красунею якою зліпив тебе Гончар!
З тобою поряд й місяць вже не додав би чар.
Готуючись до свята, хай чепуряться інші,
Ти ж -- прикрашать собою і свято маєш дар!

* * *
Якщо власником ринків, палаців і лазень
Легко так стає дурень, негідник і блазень,
А достойний з-за хліба куска в кабалі --
То, Всевишній, вже й Ти -- їх заручник і в'язень!

* * *
Лиць не бачу, вітань їх не чую вже звуку;
Лиш вино одне скрашує з ними розлуку.
То ж від ручки у дзбана руки не відсмикуй,
Якщо в старості тиснуть вже нікому руку.

* * *
Один Телець високо в небесах;
Тримає знизу інший землі прах!
А поміж ними -- гляньте! -- скільки вигнав
Телиць й ослів на випас наш аллах!

* * *
То грішу, то молюсь: сміх гамую сльозами;
На шляху, що ні крок, каменюки і ями.
Нудно буть початківцем незграбним в мечеті --
Краще будь в харабаті умільцем, Хайяме!

* * *
Жасминам -- щовесни цвітінням тішить очі;
Закоханим -- зорю Алькор шукать щоночі.
Присядьмо й вип'єм тут -- цьому ось моріжку
Віками слухать тих, що до розмов охочі.

* * *
О, як же богословські ти визубрив вершки!
Ось і заплутавсь в них: де Бог, а де божки?
Почнеш молитись -- лобом міцніш об землю трахни,
Щоб витрясти усю полову із башки!

* * *
Тюльпан у лузі смутком переймався --
Дощ пелюсток на нього осипався:
"О, не мені знімать чадру із рози!
Шкода -- до цноти вітерець підкрався."

* * *
Смиренно й ревно я весь піст поклони бив
І для спасіння все, що тільки міг, робив.
Вітри пустивши, раз молитву я споганив;
Й ось зараз довгий піст ковтком вина згубив.

* * *
Тебе й нас порівнять -- служитиме взірцем
Нам циркуль: ніжка в центрі, інша -- з олівцем.
Спочатку часу плин розводить нас по колу,
Та все ж зустрінемось колись в лице лицем!

* * *
Життя коротке в нас, тому спіши любить
Й божественне вино у колі друзів пить.
Спасибі продавцю!.. Та дивно все ж: ну що
Прекрасніше вина задумав він купить?!

* * *
Будь каменем твердим я -- шліфувать почнуть;
Будь, наче віск, м'яким -- в ту ж мить в руках зімнуть:
Будь луком зігнутим -- стриножать тятивою;
Будь, мов стріла, прямим -- зламають чи зігнуть!

* * *
Вуста і поряд родимка -- які чудовні,
Що ними вже давно душа і серце повні!
Невже настільки коло губ мале,
Що центр його знаходиться вже зовні?

* * *
О, серце, не страждай -- яка в цьому потреба!
Осталось мить лишень терпіть байдужість неба.
І ми, і світ -- ніщо; і плач, і сміх -- ніщо;
Й це добре: за 'Ніщо' й платить нічим не треба!

* * *
Вже доля нам з тобою й вина спожить не дасть;
Ні, вже не розцілує, скоріше -- жить не дасть.
"Покайся! -- мені кажуть. -- Пора уже надходить."
В чім каятись? Господь вже і згрішить не дасть!

* * *
Є час, щоб веселитись, і час, щоб горювать;
Час в покриви нас кутать і час, щоб їх зривать.
Коли мудрець ти -- все приймаєш, як належне, --
То виявляється, що легко і вмирать.

* * *
Не заплямований Ти неба чистотою;
Ти не збезчещений безгрішністю святою.
Всі сотні тисяч сонць -- пил на Твоїй дорозі;
Всі сотні тисяч лиць -- прах в Тебе під стопою!

* * *
Як Ти і передбачив, явивсь я у свій строк.
Про Віру і Любов був перший мій урок.
Я зранив серце все -- й Ключа зробив Ти з нього
І з таємниць Скарбниці дозволив знять замок.

* * *
Любов'ю скорбною щодня палати серцю
І норовистого коня сідлати -- серцю.
Де, як не в серці, звить гніздо любові?
І що, як не любов, благословляти серцю?

* * *
Наук химери в істину звели
Й, здалось, рай тут вже, на землі, знайшли.
Та як спаде з очей наших полуда,
Вжахнемося: куди ж ми забрели?!

* * *
В День судний Ти вернеш тіла святим,
Мов вершникам коней, так звичні їм.
Я ж в савані, що став від сліз багряним,
Явлюсь тюльпаном під вікном Твоїм.

* * *
І юний, і старий пройти цю мають путь:
Із мороку в пітьму один за одним йдуть.
Хоч дехто намір мав тут царювати вічно --
Пішли. І ми підем. Ще прийдуть. І підуть!

* * *
Веселим будь! Напій із солі й перцю
Прийдеться випить -- й не уникнуть герцю
Із смертю. Небо-колесо не знає:
Проїхать повз чи по твоєму серцю.

* * *
Красуню упіймать -- капканом золотим;
До себе прив'язать -- арканом золотим.
До сонця тягнеться як, глянь, росток нарциса!
Спішить обзавестись каптаном золотим.

* * *
В тобі гнів і любов явить зумів Творець,
Колишні пекло й рай прийнявши за взірець.
В твоєму раї втіх я хочу -- і хто ж винен,
Що рай, який на небі, звела ти нанівець!

* * *
Скоріше! Хай рубін заграє в кришталі;
Хай з'явиться наш друг душевний на столі:
Розвіє вітер в пил от-от світобудову --
То ж випить встигни, тут ще ми поки, на землі!

* * *
Світ не збагнуть, хоч думай цілий вік;
Тайн більш відкриє змиг один повік.
Пий! -- бо кінець сумний в життєвій книзі,
Вином скрась сторінок печальний лік.

* * *
Любив добро все, зло все зневажав,
Пив з дзбанів всіх, усіх жінок бажав.
Чого ж чекать? На сонці сніг розтанув --
Вже й сліду не знайти, де він лежав.

* * *
Ніч зоряна. Тремчу в ній, сам не свій,
Загублений в безодні світовій.
А зорі наді мною в вічнім русі
Несуться мимо прямо й по кривій.

* * *
Де, друзі, ви? Ще вчора для пиття
Збирались ми й шукали забуття
Від розпачу й скорботи. Де ж ви нині?
Заснули вже, сп'янівши від життя.

* * *
Де в розкоші купавсь колись Бахрам,
Там ящірки, і лев полює там;
А цар могутній і мисливець знаний
Вже сам впіймався у найглибшу з ям.

* * *
Кінь білий Дня, кінь Ночі вороний
Летять крізь вічність в простір неземний.
Хоч марили ми дня веселим блиском --
Та морок ночі бачим лиш сумний.

* * *
Будь колючка на площі міській хоч одна,
Найбіднішому в ногу вп'ялася б вона.
Найточніші взять ваги -- й там шальку схиляє
Не калитка чеснот, а пороків мошна.

* * *
Спочинь, Хайяме, -- близько тлін і прах:
Життя все наше -- з прірви в прірву шлях.
І хоч про першу вже забувся страх,
Та скоро друга -- й щораз більший жах.

* * *
Не смерть страшна -- страшне життя буває,
Коли останні соки випиває,
В якім єдина радість для жильця:
Що дні свої останні доживає.

* * *
В цім світі мені, Боже, ти вибір дав малий:
Навкруг одні спокуси, та звідать їх не смій.
Вже краще налий келих по вінця і звелій:
"Ти нахили його й ні краплі не розлий!"

* * *
На башті Туса птиця нам предстала --
Царя Кавуса череп споглядала.
"Де твоє військо? -- ніби повторяла. --
Де барабана дріб, де грім кімвала?"

* * *
Чи ж варто нарікать, що доля зла?
Вона тобі сприяла, чим могла.
Якби ж була у милостях постійна,
До тебе, певно, й черга б не дійшла.

* * *
Набожність, як нап'юсь, мені знайома,
А єресь й віра інша невідома.
Цікавивсь в долі: "Кого любиш ти?"--
Й почув: "Серця, де радість вічно вдома."

* * *
Як небеса від зла звільнить не в нашій волі,
То вісім їх чи сім -- це не міняє долі.
Якщо усіх жде смерть -- чи ж нарікать в юдолі:
Зжере мураха нас в землі -- чи вовк у полі?!

* * *
Той, в кого до наук небайдужа душа,
Він бика доїть: інших вже доля втіша --
Хто байдужий до знань й тим, що неук, гордиться.
Мудрість впала в ціні -- не дають і гроша.

* * *
О, не горюй, як мрії обмануть
І не печальсь, що юність не вернуть:
Вітрець-пустун у книзі Доль розкритій
Міг і не ту сторінку ворухнуть.

* * *
Цей світ, мов кінь: дні й ночі він біжить.
Хто ж вершник той, щоб так йому служить?
Ні в день, ні в ніч -- ні в що вже він не вірить.
А де ж черпає сили він, щоб жить?

* * *
В цім світі, стежку вибравши слизьку,
Буть певним в чімсь -- храм зводить на піску:
Тут і брехня на волосок від правди,
Й життя твоє -- саме на волоску!

* * *
Створив Бог небо й піднебесну даль,
На противагу ж їм -- журбу й печаль;
Розтопче смерть зотлілий шовк волосся,
Наб'є землею рот -- і їй не жаль!

* * *
Всихає, знемагаючи від дум,
Тайн не збагнувши, й найсвітліший ум.
Нам, неукам -- сік винограду свіжий;
Їм, наймудрішим -- сушений ізюм!

* * *
Не збагнуть світ -- то ж часу на роздум не трать:
Нема смислу між злом і добром вибирать.
Небо нам навмання гральні кості кидає
Й те, що випало, -- все треба встигнуть програть.

* * *
Не встрявай, мудрецю, в спір, коли дурнів сорок
Називають світанком опівнічний морок.
Серед дурнів безпечніше дурнем вважатись:
Хто не дурень -- для них вільнодумець і ворог!

* * *
О вино! Ти для мене любов і Коран.
О корчмо! Я з твоїх найвірніших прочан.
Вип'ю стільки, щоб кожен, кого не зустріну,
Запитав би: "А цей звідки котиться дзбан?"

* * *
В руках у нас то келих, то Коран;
То праведність миліш нам, то обман.
Так і живем в цім світі піднебеснім
Напівгяурів, напівмусульман.

* * *
Горлає півень вранці що є мочі,
Звільнившися від чар і влади ночі.
Хоч ще одна минула ніч життя,
Спиш міцно ти -- вже не розплющиш очі.

* * *
Про світу суть у роздум поринаєш,
Та лиш зневіру й відчай пожинаєш:
Із мороку безодні виник він;
В безодню зникне знов -- хіба ж не знаєш?

* * *
Хайяме, ти сумуєш? -- Будь веселим!
Із другом бенкетуєш? -- Будь веселим!
Жде смерть усіх -- ти б міг уже не буть!
А ти іще існуєш? -- Будь веселим!

* * *
Цей дзбан крихкий, небес роса в якім,
Не завжди розіб'єш і чимсь важким.
А торс міцний, що подихом зігрітий,
Розбитий Пальця порухом одним!

* * *
Вина дзбан купиш, хліба на два дні
Й шукаєш вдосталь істину в вині;
А щоб звав паном менший хтось чи більший
Слугою звав -- для чого це мені!

* * *
Вникав я в суть небесного й земного --
Шукав розгадку таєн світу цього.
За сімдесят мені перевалило --
Й що я дізнавсь? -- Не знаю ще нічого!

* * *
Життя лиш поманило -- й обмануло,
Воно так швидкоплинно промайнуло.
Знаходь же радість у своїм Сьогодні,
Бо не вернуть того, що вже минуло.

* * *
Хід потайний речей нам осягнуть не дано:
Що добре почалось -- кінчається погано.
В скорботнім роздумі стою на роздоріжжі:
Що пізно ми прийшли і що підемо рано.

* * *
Мов мить, майнула юність осяйна;
Життя мого зів'яла вже весна.
У вирій пташка-юність відлетіла
І де тепер, не відаю, вона.

* * *
Щораз хотілось крикнуть, коли зрів
Азарт жорстокосердих гончарів,
Як мнуть вони і б'ють ногами глину:
"Спиніться! Пожалійте прах батьків!"

* * *
Мета найвища й смисл всього творіння -- ми!
Цілюще джерело знань і прозріння -- ми!
В світобудові крузі, що на перстень схожа,
Алмаз, в якому зір усіх проміння -- ми!

* * *
Ми чистими прийшли -- і осквернились;
Ми радістю цвіли -- й сльозами вмились.
Зневіра спопелила нам серця:
До раю йшли -- а в пеклі опинились!

* * *
Веселі, в кінці многогрішного шляху
Сьогодні, із тліну підвівшись і праху,
Вину поклоняємось знов і в аллаха
Хороми вступаєм, позбувшися страху.

* * *
Слова ніжні -- йому, а зі мною -- німа:
Не мене моя мила у снах обніма.
Серце, хто ж нас позбавить недуги цієї,
Якщо лікарка наша страждає сама?

* * *
Не втомлюсь в світі цім міражів і оман
Зріти істини зблиск крізь зневіри туман.
Запевняю: лице твоє -- сонця світліше;
Я клянусь: кипариса стрункіший -- твій стан!

* * *
Чи позбувсь Ти чогось, коли я щось украв?
Й чи прибуток зріс Твій, як мене обібрав?
Я благаю, щоб Ти милосердним був, Боже, --
Нас прощав би частіше і рідше карав.

* * *
Безгрішні приходим -- і тут грішимо;
Веселі приходим -- й тут сльози ллємо;
Скорботою серце собі спопеляєм:
На мить ми приходим -- назавжди йдемо.

* * *
Дурні бачити мудрим бажають мене.
Свідок бог: я не той, ким вважають мене.
Про себе і про світ цей я знаю не більше
Тих наївних, що в шовк наряджають мене.

* * *
Чия, о дзбане, плоть тобою стала?
Чи не того, в кім пристрасть теж палала?
А ручка з глини -- це, мабуть, була
Рука, що шию ніжно обнімала.

* * *
Виночерпію, квіти, що в лузі зоріли,
Через тиждень у променях сонця згоріли.
Будем пить і тюльпани квітуючі рвать,
Поки ще не осипались і не зотліли.

* * *
Мій ідеал -- любов, а не Коран, о ні!
Мураха скромна я -- не Сулейман, о ні!
Знайдете на мені, що схуд увесь і висох,
Свитину лиш -- не шовк і не сап'ян, о ні!

* * *
Дух рабства криється в кумирні і в Каабі,
Присутній тут і там він в сатанинській звабі;
Однаково лежить потворна ця печать
На чотках і хресті, на церкві і міхрабі.

* * *
Про всі мої заслуги, як буде Суд, звісти;
Гріхів же, ради бога, з десяток пропусти:
Їх вітровій роздує пекельні всі вогні --
Вже краще, бога ради, мені усе прости!

* * *
Старайсь без нарікань приймати всі страждання;
Відмовсь від намагань здійснити всі бажання.
Щоб стати багачем, перш за злиденну долю
Боготворити слід зір випадкові поєднання.

* * *
Як хочеш у людей здобуть любов і славу,
Всім посмішку даруй наліво і направо;
Євреїв, мусульман і християн хвали --
Й вітатимуть тебе, й гукати будуть: "Браво!"

* * *
Чужих страв світовий сморід вдихати?!
Дірки життя по кілька раз латати?!
Платить усмішкою за смуток і відчай?! --
Ні, не такий дурний я і багатий!

* * *
Друже мій, не печальсь, довіряючись долі,
Що врожай твій малий на життєвому полі;
Як життя вже зносилась і рветься каба --
Несуттєво, лани колосяться чи голі.

* * *
Де сонми тих, хто тут пройшов до нас:
Грішив, постився, здійснював намаз?
Спіши, ще поки плоть не стала прахом,
Як прах цей плоттю був раніш не раз.

* * *
Слав ти радість у дар і тому, хто не ждав;
Ти втишав біль у серці того, хто страждав.
Й коли щастя не дав мені -- не нарікаю:
Скільки тих є, що їм і надій Ти не дав!

* * *
Знов звуть із долею до двобою ночі і дні,
Та не панують хай над тобою ночі і дні;
Пий і співай, не знайсь із журбою ночі і дні;
Мимо нехай проходять юрбою ночі і дні.

* * *
Дивлюсь на її вроду -- до чарів ще не звик:
Сказать багато хочу -- та занімів язик.
Це неймовірно, боже! Від спраги знемагаю,
Хоч поряд із водою холодною арик!

* * *
Ми, покинувши храм, в харабат забрели,
Де нам замість молитви вина налили:
В медресе і в мечеті життя ми згубили --
Й ось тепер у корчмі знову ми ожили.

* * *
Хто не раз бородою корчму підмітав
Й кухля міцно в руці, поки міг ще, тримав --
Хай зіткнуться світи і обвалиться небо --
Вже йому все одно: п'яний, він задрімав...

* * *
Про вельможного скажуть презирливо: "Знать!"
Й у святому всі грішника прагнуть впізнать.
Було б добре прожить невідомим нікому;
Було б добре й самому нікого не знать.

* * *
Життя своє на вітер, мов дурник той, пустив,
Але що не безсмертний, того не припустив;
Розрахував події вперед на двісті років
Й не поцікавивсь, скільки йому бог відпустив.

* * *
Вино володарює над юрбою,
Дарує радість воно й нам з тобою:
Ти не дивись, як кухлем володію --
Поглянь, як володію сам собою!

* * *
Ось обличчя моє -- мов прекрасний тюльпан;
Ось стрункий, наче у кипариса, мій стан.
Та для чого це все, якщо Скульптором скоро
Перетворений буду у глиняний дзбан?

* * *
Ми прийшли, щоб страждать -- і наш відчай без меж;
Як мільйони до нас, в Лету канемо теж.
Скільки душ полум'яних безслідно згоріли!
Де ж той дим? Де ж та ціль? Виправдання те -- де ж?

* * *
Чи є в світі жорстокіше, зліше створіння,
Ніж земля і над нею небесне склепіння?
Розпороть би землі ненаситну утробу:
Скільки в ній заблищить золотого каміння!

* * *
Якщо всім нам життя тимчасово лиш дане,
То чи все так у нім безпросвітне й погане?
Чи ж є смисл якийсь в'язню в тюрмі горювати,
Що явивсь туди пізно й піде звідти рано?

* * *
Хай підкориш держави великі й малі
Й цілуватимуть капця твого королі --
Ти не станеш, великий владико, безсмертним:
Твій здобуток малий -- три аршини землі.

* * *
Скоро свято велике -- Аллаху хвала!
Скоро стадо усе це проп'ється дотла:
Вже вуздечку утримання й пута намазу
Світле свято господнє знімає з осла.

* * *
Ти із зігнутим в світ цей явився хребтом
Й хоч, щоб душу спасти, себе мучив постом --
Став ослом: твої нігті зрослись у копита,
Борода твоя ззаду вже й стала хвостом.

* * *
Смутком й радістю я із Тобою ділюся,
Дні і ночі до Тебе в любові молюся;
Із любов'ю до Тебе, як тліном візьмуся --
Я й тоді, з праху вже, до Тебе піднімуся!

* * *
І я, сивобородий, в сильце попавсь любові;
Й знов келих у руці, де іскри пурпурові.
Зшив розум терпеливий мені халат заслуг --
Й порвали в клоччя доля із фатумом у змові.

* * *
Прощалась крапля з морем -- сльози й біль.
Сміялось море -- сяйво й радість хвиль:
"Злітай на небо чи на землю падай --
Вернешся знов до мене звідусіль!"

* * *
Хай погано служив за життя небесам,
Хай не ангельським я довірявсь голосам --
Пкладаюся все ж на Єдиного милість,
Бо ніколи не був ще дворушником сам.

* * *
Рози пуп'янок клявсь:"Маю звучне ім'я:
Юним проданий в рабство, звусь Йосипом я!"
Я спитав: "А які маєш докази цього?" --
"Ось -- в крові вся -- роздерта сорочка моя!"

* * *
Ти питаєш мене: що таке Чоловік? --
Образ божий, але із розряду калік:
Бог його із пітьми, та на мить лиш, виймає
Й знов у морок жбурляє -- але вже навік!

* * *
Де палац осявав колись луг і ріку
Й стільки розкоші зрів на своєму віку --
Де це зараз все? В башти зубчатих руїнах
Лиш зозуля кує сиротливо: ку-ку...

* * *
Замість сонця пітьму освітити -- не можу;
Двері в тайну буття прочинити -- не можу.
В морі знань я перлину коштовну знайшов,
Та від страху її просвердлити не можу.

* * *
Все в людині -- і велет вона, і каліка;
Грязь калюжна і чиста вода із арика;
Наче світ у люстерку -- така ж різнолика;
Жалюгідна вона -- і безмежно велика!

* * *
Бачить бог: не пропившись, я пить перестав;
Не з ханжою згодившись, я пить перестав.
Пив я -- втішить хотів своє серце невтішне:
Усім серцем влюбившись -- я пить перестав!

* * *
Й сивих старців, і в сяйві краси юнаків --
Всіх чекає одне, хай пройде й сто віків:
У живих залишитись нікому не вдасться --
Не помилує смерть ні дітей, ні батьків!

* * *
Вбогим дервішем ставши -- досягнеш висот;
Лікті в кров обідравши -- досягнеш висот.
Годі в мріях про славу себе колисати:
Лінь в душі лиш здолавши -- досягнеш висот.

* * *
Стусани терплю долі, позбувшись надій;
У житті все йде всупереч волі моїй.
І душа вже збирається тіло покинуть:
Не підходять ці стіни розвалені їй.

* * *
Небо горде і зле, ти нам жить не даєш;
Смертним ти лиш скорбот і жалю завдаєш:
Якщо бачиш, що серце обвуглене горем, --
Ти одразу ще опік один додаєш.

* * *
Пощади мене, Боже; від пут цих позбав!
Їх достойні святі -- я ж таким ще не став.
Я -- негідник, якщо не жорстокий Ти з ними;
Й дурень -- я, якщо й дурням Ти захисток дав.

* * *
В світі дурнів, нікчем, шахраїв, торгашів
Мудрий той, хто заткнув рота, вуха зашив
Й очі щільно зажмурив -- давно б вже позбувсь
Вух, очей, язика, якби так їх лишив.

* * *
Вартий царства Китайського келих вина;
Вартий берега райського келих вина.
Смак гіркий у налитого в келих рубіну --
Та життя відчай весь компенсує сповна.

* * *
Покохавши невірну, ти рук у мольбі
Не ламай, не броди під вікном у журбі;
Будь, мов дервіш-жебрак, незалежним і гордим --
Й тоді, може, любов усміхнеться й тобі.

* * *
В цьому світі, де суть -- непостійність і тлін,
Несуттєвим речам не кидайсь навздогін;
Сутнім в світі вважай тільки дух всюдисущий,
Що чурається будь-яких зрушень і змін.

* * *
В цьому світі жорстокім панів і їх слуг
Покладатись не здумай на тих, що навкруг;
Глянь на друга найближчого оком тверезим --
Й, може трапитись, ворог найбільший -- твій друг!

* * *
Не журись, що твої невеликі надбання:
За світанком завжди наступає смеркання.
То ж цінуй це життя, що коротке, мов подих --
В кожну мить так живи, наче мить це остання.

* * *
Жить до старості -- ох, натерпітися мук!
Пий вино, а то висохнеш весь від наук;
Поки чару таку ж і з тебе не зліпили --
Міцно стискуй її, щоб не випала з рук!

* * *
Чарівність тюльпана мій зір не сприйма,
Не тішить красою й фіалка сама;
Мені наймиліш не розквітла ще роза,
Що ледве помітно поділ підніма.

* * *
Світоч думки, рай, пекло й чистилище -- ми;
Знань найвищих і таєн вмістилище -- ми;
Ми -- на Всесвіту персні алмаз найдорожчий;
Світу єресь уся і святилище -- ми!

* * *
Скакуна, що на нім небом вибраний шах,
Підкував золотими гвіздками аллах;
Й перед ним снігом срібним він вистелив шлях,
Щоб копита його не ступили у прах.

* * *
Якщо дзбана розбив -- не топчи черепки;
Пам'ятай -- це колишніх людей черепи.
Ліплять посуд із них й потім знов розбивають:
Скоро черга надійде й твоя -- потерпи!

* * *
Звідав неба знущання і глум вже давно
Й за терпіння моє в нагороду воно,
Може, дівку пошле поведінки легкої --
Й дзбана вмісту важкого пошле заодно.

* * *
Не ганьба і не гріх -- в харабат забрести:
Благородство і мудрість там можна знайти.
Медресе -- ось розсадник гріха і пороку!
Я без жалості їх повелів би знести.

* * *
П'яний старець не встояв, як брів, на ногах;
Втратив глузд він: веде в рай, вважає, цей шлях.
Головою занурившись в куряву й прах,
Бурмотить: "Милосердний і мудрий аллах!"

* * *
Ти, о небо, за горло щасливця береш;
Ти сорочку, в якій народився він, рвеш.
Вітер полум'ям й воду багном підмінивши,
Ні вдихнуть, ні напитись йому не даєш.

* * *
"Пожалій! -- знову серце у грудях шкребе. --
Научи й мене істин, ясних для тебе!" --
"А! -- зітхнув я лишень. "Досить! -- серце сказало. --
Чи ж багато знань треба, щоб вимовить 'Бе'?"

* * *
Замість золота й срібла собі оберем
Інший скарб -- вже духовний; й себе ми вберем
Не у шовк: прикрий тіло лахміттям старим, --
Але навіть в дранті залишайся царем!

* * *
Сонм святих нам являє в цей день чудеса:
Землю зранку омила небесна роса;
До гілок всіх рукою торкнувся Муса
І у кожній травинці проснувся Іса.

* * *
Хто за формою змісту розрізнював тло,
Зло з добром -- наче золото й срібло було:
Бо не вічне те й друге -- й закінчаться скоро
З нами разом, як вмрем, і добро все, і зло.

* * *
Із бузкової хмари на зелень рівнин
Увесь день осипається білий жасмин.
Я наповнюю келих, на лілію схожий,
Чистим розовим полум'ям -- кращим із вин.

* * *
Коли гурія келих наповнить вином
Й стане ложем нам луг, де трава з бур'яном, --
Якщо стану я думать, що є десь рай інший --
Хай мене оплюють і змішають з лайном!

* * *
В цьому світі не виросте правди росток;
Ще сюди не знайшла справедливість стежок.
Не вважай, що ти зміниш життя течію,
За трухлий не тримайся, людино, сучок.

* * *
Забувать стежку до харабату не можна;
Добру славу здобуть і за плату не можна.
Веселімось! Чеснот вже зносилась чадра:
У дірках вся -- накласти вже й лату не можна.

* * *
Живучи на землі, не грішив хто? -- Скажи!
А якщо не грішив, то чи жив хто? -- Скажи!
Чим Ти кращий мене, як мені на покару
Ти у відповідь сам зол звершив сто? -- Скажи!

* * *
Мого дзбана розбив, бешкетуючи, Боже!
Мені вхід в рай закрив, не мудруючи, Боже!
Життєдайну вологу на землю розлив --
Ти, мабуть, перепив, бенкетуючи, Боже!

* * *
Нехай келих порожній і осад на дні
Звідомляють про день, що зайнявся, мені;
Дуже часто напій цей гірким називають.
Якщо так -- значить, істина справді в вині!

* * *
Кожний молиться богу на власний свій лад,
Щоб не пекла вогонь пік, а райський зріть сад.
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не лякається пекла і раю не рад.

* * *
Нарікань ми не шлемо й поклонів не б'єм;
Ми, на Господа милість надіючись, п'єм.
Гріх цінніший чеснот, бо повинен Всевишній
В милоседі і нам щось прощать навзаєм.

* * *
Якщо серце моє відіб'ється від рук,
То куди йому дітись? Безлюддя навкруг!
Кожен неук пихатий, розбещений дурень,
Як нап'ється, кричить, що Джамсид -- йому друг!

* * *
Сяйвом місяця в ночі роздертий поділ.
Виночерпію, швидше став дзбана на стіл!
І тоді, як вже нас на цім світі не буде, --
Осяватиме місяць все так же цей діл.

* * *
Я смарагдом трави і коханим обличчям
Тамуватиму біль, лікуватиму відчай.
Пив вино, п'ю вино і вино пити буду,
Бо інакше змарнуюсь в життя протиріччях.

* * *
У мечеть не за словом святим я прийшов
Чи вклонитись основам -- не з цим я прийшов;
Раз поцупив я тут килимок молитовний:
До дірок він протерсь -- за новим я прийшов.

* * *
Ми з найтоншого льону чалму продамо,
Ми й султана корону саму продамо;
Навіть гордість святош -- чотки дорогоцінні,
Хто б налив нам вина -- ми йому продамо.

* * *
Хоч мудрець -- не купець й не гендлює, проте
Без грошей і йому жить -- заняття пусте:
Попідтинню фіалка злиденна хиріє,
А в саду пишно роза вельможна цвіте.

* * *
Пий з достойним, що мудрий він і не скупий,
Чи з коханою вдвох цей іскристий напій.
Й не розказуй нікому, де й скільки ти випив.
Пий з розбором. Пий в міру. Із розумом пий!

* * *
В голові рій думок, хоч вони й не нові,
Та як висловлю їх -- буду без голови.
Лиш паперу цьому їх довірити можу.
Друзі -- о! -- недостойні довіри і ви!

* * *
Я б хотів із зрадливою нині проститись
Й для кохання нового всім серцем відкритись;
Я б хотів -- але сльози наповнюють очі,
Не дають мені сльози на іншу дивитись!

* * *
Коли пісню кохання почнуть солов'ї,
Із красунею випий, глянь в очі її.
Бачиш: роза розкрилась в любовнім шаленстві --
Вдовольни й ти, коханцю, бажання свої!

* * *
Моє тіло омийте вином -- оберіг
Це мій був, як корчми залишав я поріг;
Й відшукать буде легко, де в землю я ліг:
Слід на місці тому лиш понюхать моріг.

* * *
Ти створив мене, Боже, із глини й води;
Те, що вийшло з-під рук Твоїх -- вже назавжди.
Кожний помисел мій Ти уже передбачив:
Що ж робить мені? -- Дякувать лиш за труди?

* * *
Де вчорашня любов, юність де і краса?
Невблаганна скосила їх смерті коса.
Який толк горювать? Пий вино краще -- в ньому
Дають смертним безсмертя відчуть небеса.

* * *
Нам -- вино й плоті шал, вам -- молитва і храм;
Пекло нам гарантовано, сад райський -- вам.
В чому ж наша вина, якщо всі наші долі
На скрижалі наніс споконвічний калам?

* * *
Кипарис язиками, яких не злічить,
Не базікає -- слухає лиш і мовчить.
А того, хто одного язика лиш має,
Та із роду базік -- було б варто провчить!

* * *
Вчений муж, хай він навіть мудріший мулли,
Та хвалько і базікало -- вартий хули.
Тільки той, чиє слово від скелі міцніше, --
Більш, ніж мудрі, достойний і шани, й хвали!

* * *
Як тверезий, я в панцир ховаюсь, мов краб;
А сп'янів -- і одразу ж мій розум ослаб.
Між сп'янінням й тверезістю мить лиш єдина,
Й це -- блаженство найвище і я -- його раб.

* * *
Пий вино -- біль утрат умаляє воно;
В душу щем і надію вселяє воно.
Як скорбота і відчай тебе заполонять,
Пий вино -- серце так звеселяє воно!

* * *
Якщо закуток маєш якийсь для життя,
Як щодня в тебе є щось із їжі й пиття,
Якщо ти не слуга й не хазяїн нікому --
Ти сягнуть можеш духом вершини буття.

* * *
Плеч не горби, Хайяме! Не вдасться й надалі
Полонить твою душу жалям і печалі;
До могили вдивлятись із радістю будуть
Твої очі щодня в затуманені далі.

* * *
Мертвим вже все одно: ні зітхань, ні образ,
Чи вода -- чи вино, чи Багдад -- чи Шираз.
Повний місяць й новий один одного змінять
Після нашої смерті ще тисячі раз.

* * *
Той, хто світ цей в дарунок щасливцям віддав,
Він нещасним побоїв безжально завдав.
Не горюй, якщо менш веселився, ніж інші:
Тим втішайсь, що не більше за інших страждав.

* * *
Кинь молитись, сходи за вином у крамницю;
Честь і славу свою ми жбурнем за божницю:
Все одно ти за пелену долю не вхопиш --
То хоч подругу нині вхопи за спідницю!

* * *
Пий вино, веселись, вдовольняйся малим,
Не святошею будь й не безбожником злим.
Якось в долі спитав я про розмір калиму:
"Твоє серце, -- сказала, -- найкращий калим!"

* * *
Коли вітер у рози поділ розірве,
Мудрий той, хто вина дзбан удвох розіп'є,
На зеленій траві із коханою всівшись,
Й, спорожнивши, об камінь його розіб'є.

* * *
Будуть півні щодосвітка знов голосить,
Що ніхто в світі цім мертвих не воскресить;
Що іще одна ніч промайнула безслідно,
Та не знає про це той, хто сном вічним спить.

* * *
Пий вино; не горюй, що дістануться Леті
Ти і пісня твоя на найвищому злеті.
Якби світу законом була б справедливість,
Ти не був би останнім на цьому бенкеті.

* * *
Її стан -- кипарис, її губи -- два лали:
Із красунею вдвох знов наповніть бокали,
Поки доля і смерть невблаганні з тебе,
Мов сорочку, цю немічну плоть не зірвали.

* * *
Річка. Нива за річкою. Рози цвітуть.
Бачу: юні красуні повз мене ідуть.
Налий келих вина і забудь про молитву:
Насолоди стежки не до бога ведуть.

* * *
Не таї в своїм серці образ і скорбот;
З-за копійки не створюй для себе турбот:
Якщо друга свого зараз не нагодуєш --
Все поглине нащадка зажерливий рот.

* * *
Ти на мене при всіх накликаєш ганьбу:
Що грішу я і п'ю, й вірю у ворожбу.
Майже згоден і я із твоїми словами --
Все одно на мою не зважаєш мольбу.

* * *
Веселімся! З усім ми змирилися вчора,
Бо ця каша без нас заварилася вчора
І ми грішниками не самі стали вчора:
В сферах вищих за нас все рішилося вчора!

* * *
Всемогутній творець наших тіл і утроб
Чи ж не знав, що їх завтра очікує гроб?
Якщо ми досконалі -- чому помираєм?
Якщо ж недосконалі -- то хто бракороб?

* * *
Прикрашав чару цю не для того різець,
Щоб п'яниця розбив, як ввірветься терпець.
Скільки ж світлих голів і прекрасних сердець
Розбиває безжально щоднини Творець!

* * *
Й коли серце моє битись вже перестане,
Ні багатшим цей світ, ні біднішим не стане;
Лишень мить в цій обителі гостем побуду
Перед тим, як рушать в королівство незнане.

* * *
Коли хмуриться небо й віщує грозу,
На очах і мені вже не втримать сльозу:
На траві простягнувшись, лежу я сьогодні --
Завтра ж буду лежать під травою внизу.

* * *
Від життєвих незгод і душа знемогла:
Їй лиш дещиця втіхи дісталась мала;
Тільки вдосталь скорботи дала мені доля.
Що ж, Хайяме, й за це вже аллаху хвала!

* * *
Плач не плач -- а помреш: то про що ж нам жаліть?
Невелика біда -- у могилі зотліть:
Жменька грязі і крові. Вважай, що на світі
Взагалі не було нас -- не варт сльози лить.

* * *
До того, що рука відміряла вельможна,
Ні додать, ні віднять вже нічого не можна.
То ж потрібно із толком готівку потратить,
Щоб давала прибуток копієчка кожна.

* * *
Межа бунту й покірності -- мить лиш одна;
Від нуля до безмірності -- мить лиш одна.
Бережімо й плекаймо коштовну цю мить,
Бо й життя, при всій спірності -- мить лиш одна.

* * *
Гнане вітром, життя моє мимо пройшло;
Наче диму хмаринка -- незримо пройшло.
Хай не знав насолод я, одні лиш скорботи --
Жаль життя, що, мов тінь, невмолимо пройшло.

* * *
Я знаю цей пихатий різновид ослів:
Як барабан, порожні, а скільки пишних слів!
Вони -- раби імен; ім'я зробить лиш варто,
Щоб кожен з них в поклоні перед тобою млів.

* * *
Навіть геній -- вінець і окраса людини --
Шлях земний свій долає за четверть години.
Та в кишені землі і в подолі у неба
Живуть люди -- було так, є й буде щоднини!

* * *
Скільки б жить не збиравсь -- а помреш все одно,
То ж в попутники брать слід красунь і вино.
Поспішай же: життя -- це вершина творіння:
Як його проведеш, так і пройде воно.

* * *
Якщо відчай вночі заполонить -- звелій
Дать вина й за життям, що прожив, не жалій;
Ти ж не золото, друже, й навряд чи тебе
Відкопають з землі, як опинишся в ній.

* * *
Мов у річці вода, наче вітер у полі,
День пройшов -- й вже назад не вернеться ніколи.
Так живімо ж, кохана, сьогоднішнім днем,
А минулі й майбутні -- залишмо для долі!

* * *
Життя невмолимо й безслідно пройшло,
Мов осіння та ніч, безпросвітно пройшло;
Життя, чия мить цілу вічність вміщає,
Як між пальців пісок, непомітно пройшло!

* * *
Сміялась роза: "Ніжний вітерець
Зірвав мій шовк, розкрив мій гаманець
І вся казна тичинок золотих
Вже на піску закінчує танець."

* * *
Дивлюсь на землю я -- й сном обійнятих бачу;
В земну глиб зазирну -- й землею взятих бачу;
В пустелю небуття я зором проникаю
Й тих, що пішли навік, й ще не зачатих бачу.

* * *
Наче сонце, горить, не згорає любов;
Наче пташка з небесного раю -- любов.
Але ще не любов -- солов'їні зітхання:
Не зітхать, як любов серце крає -- любов!

* * *
Скільки крапель слід вилить, щоб зріть моря дно?
Скільки зорей вміща в себе неба рядно?
Твій прихід і відхід -- чи ж він значить що-небудь?
Просто муха на мить залетіла в вікно.

* * *
Якщо, смертний, ти страху не звідав -- борись,
А боїшся -- Аллаху і долі скорись;
Та того, що посудина, створена з праху,
Прахом стане -- оспорювать вже не берись!

* * *
Якщо сам сподобивсь мать таку благодать,
Що за правду свій статок весь можеш віддать, --
То, святий чоловіче, свій гнів не вихлюпуй
На того, хто за правду не хоче страждать.

* * *
Обізвіть мене п'яним -- і справді це так!
Нечестивцем поганим -- і справді це так!
Я це я -- і хто б там і що б він не базікав --
Я залишусь Хайямом. І справді це так!

* * *
Мать справу з дурнями -- не оберешся страму,
То ж слід подалі буть від них -- повір Хайяму:
Як дасть тобі мудрець, то випий і отруту, --
Із рук же дурня не бери й бальзаму.

* * *
Приманку помістив Ловець безсмертний в сіті.
Із дичини двоногі лиш впіймались тої ж миті.
Назвав цю дичину людьми Він і на них
Поклав вину за зло, що творить сам на світі.

* * *
Якщо напиваюсь і падаю з ніг --
Це богу служіння, а зовсім не гріх.
Чи ж можу порушить я замисел божий,
Що ним замишлявсь я для п'янства і втіх?

* * *
Якщо бог не почує мене в вишині --
Я молитви свої буду слать сатані;
Якщо богу бажання мої неугодні,
Значить, біс нашептав їх на вухо мені!

* * *
Не ридай! Ми не в змозі свій шлях обирать.
Плач не плач -- а прийдеться і нам помирать.
Наші голови мудрі, що глиною стануть,
Завтра буде гончар у руках розтирать.

* * *
Хай навіть після смерті горітиму в огні,
Та не боюсь я пекла, що мариться вві сні;
Пихатих неуків мене лякає хор:
Розмова з ними -- гірш за смерть мені.

* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!

* * *
Все, що бачим -- це видимість тільки одна,
Бо далеко від світу поверхні до дна;
Несуттєвим є все, що у світі цим зриме,
А глибинна речей суть -- для нас таїна.

* * *
Навіть в світі цьому найсвітліші уми
Не змогли нас позбавить від сумнівів тьми:
Розказали нам декілька казочок на ніч --
І відправились спать, такі ж мудрі, як ми.

* * *
Гідні подиву плани і вчинки Творця!
Переповнені відчаєм наші серця:
Покидаєм цей світ ми навік вже -- й не знаєм
Ні початку, ні смислу його, ні кінця.

* * *
Чи ж себе в світі цьому вважать можна зрячим?
Ні кінця, ні початку його ми не бачим;
Незбагненний для нашої логіки він --
З нашим розумом тут ми нічого не значим.

* * *
Як із тисяч причин вибрать тільки одну,
Що пояснить рух зір по небеснім рядну?
Сумнівайся, зневірюйсь, надійсь, помиляйся --
Тільки розуму нитку не втрать провідну.

* * *
Як не бийся -- все ж вислизне істина з рук,
То ж скоріш від пізнання позбав себе мук;
Краще неуком буть і вином вдовольнятись --
Нема смислу, повір, в осяганні наук!

* * *
Світ довкіл нас -- ці гори, долини, моря --
Мов ліхтар чарівний: наче лампа -- зоря.
Обертається небо. Життя ж -- це узор
Й нерухомо застиг він на склі ліхтаря.

* * *
Ось гуляка, знавець перс жіночих і вин;
Гроші, правду, життя -- все поставить на кін!
Вільнодумство він взяв шаріату взамін.
Хто на світі, скажіть, сміливіший, ніж він?!

* * *
Перегорнута книга життя мого -- жаль!
Що від радості й весен осталось? -- Печаль.
Юність -- пташка: не знаю, коли прилетіла,
І коли, легкокрила, полинула вдаль.

* * *
Рано так просинається роза моя;
Досвіт ще розпускається роза моя.
Та -- о! -- небо жорстоке! Лишень розпустилась,
Як уже осипається роза моя!

* * *
Цим світом керують Чотири і Сім;
Раб чисел магічних -- я згоден з усім:
Що планет сім й стихії чотири зумовлять --
Ні на йоту не зможу змінить щось у цім.

* * *
Немовля -- у колисці, покійник -- в могилі:
Ось і все, що про долю дізнатись ми в силі.
Випий келих до дна й не запитуй багато:
Чи ж плани Творця мають буть зрозумілі?

* * *
Місяці місяцями змінялись до нас;
Мудреці мудрецями змінялись до нас;
Й мертвий камінь, що топчем щодня ми ногами, --
Може, очі це тих, що їх зір давно згас.

* * *
Як жар-птиця, як в замку казковім царівна,
В серці істина так же таїтись повинна:
Й перламутру, щоб сяйвом по вінця налитись,
Таємниця глибока так само потрібна.

* * *
Хай родивсь ти в сорочці, пестунчику долі,
Та підпори гнилі у шатра твого в полі.
Якщо плоттю, мов тентом, душі перли вкриті, --
Стережись: зовсім скоро вони будуть голі!

* * *
Ті, що сліпо лиш вірять, -- не йдуть, а повзуть;
А хто мислить -- тих сумніви вічно гризуть.
Я боюсь, що звістить скоро голос пророчий:
"О сліпці! І не тут, і не там ваша путь!"

* * *
Ти даремно для роздумів день новий квапиш:
На розгадку буття тайн навряд чи натрапиш.
Чим не рай тобі -- в квітах земний цей лужок?
Після смерті у кращий навряд чи потрапиш!

* * *
Немає ні пекла, ні раю, о серце моє!
Повернення з пітьми немає, о серце моє!
І не треба надіятись, о моє серце!
Й не треба страху і відчаю, о серце моє!

* * *
Крок свій перший ми робимо із вчителями,
Потім -- учні стоять вже у нас під дверями.
А де ж істина? -- В світ цей прийшли ми водою
Й станем вітром: ось зміст цих блукань всіх, Хайяме!

* * *
Лиш на мить над тобою сяйне небозвід:
Всіх підряд пожирає земля-людоїд.
Цілий поки що ти? -- Цим хвалитись не слід;
Постривай: буде й з тебе мурахам обід!

* * *
Я -- школяр в цім найкращому з кращих світів.
Курс важкий і суворого вчителя стрів --
В сивині уже весь, та ходжу в підмайстрах:
Не зачислений ще до розряду майстрів.

* * *
Той хоче ще змалку стать дукою: "Це -- я!"
Бряжчить гаманцем і вигукує: "Це -- я!"
Та як тільки встигає налагодить справи,
Вже смерть до хвалька в двері стукає: "Це -- я!"

* * *
І пилинка -- теж, певне, живою була;
Чорним кучерем або ж бровою була --
Якомога ніжніш порох струшуй з обличчя:
Ця пилюка, можливо, Зухрою була!

* * *
Старий глек, що відчаєм затьмить і вдівця,
В крамниці гончарній кричить без кінця:
"Де зараз гончар, продавець, покупець?
Нема більш купця, гончаря, продавця!"

* * *
Глек старий, що ним воду черпають з ріки,
Був могутнім візиром в минулі віки,
А надщерблений кухлик, зручний для руки,
Із красуні померлої губ і щоки.

* * *
Не сумуй, як луги перестануть цвісти,
А звелій краще дзбана з вином принести:
Ця трава, що так радує погляд сьогодні,
Завтра буде із нашого праху рости.

* * *
Чи був в світу початок й чи буде кінець? --
Загадав нам цю загадку мудрий Творець.
Й хоч на роздум про це все життя витрачали,
Та не зміг розгадать її жоден мудрець.

* * *
Все, що тішить так зір, ці простори -- ніщо;
Поривання всі наші і спори -- ніщо;
Землі доли, моря її й гори -- ніщо;
Все, що тягнемо ми в свої нори -- ніщо!

* * *
О неуки! Лик наш тілесний -- ніщо!
Та й світ цей увесь піднебесний -- ніщо!
Веселімось же, терему тісного бранці,
Бо і мить ця, й цей терем чудесний -- ніщо!

* * *
Якось раз я гуляв і хлопчину зустрів;
Він піском забавлявсь та, наевне б, зомлів,
Якби відав про те, що палац свій він звів
З найніжніших сердець, з наймудріших голів.

* * *
Риба качку спитала: "Де ділась вода,
Що текла вчора тут, хто її спогляда?"
Відказала їй качка: "Коли нас піджарять,
Дасть на все це нам відповідь сковорода."

* * *
Сект багато в ісламі, але із усіх
Найжаданіша секта любовних утіх.
Ти -- мій бог! Подаруй мені раю блаженство:
З богом злитись в екстазі любовнім -- не гріх!

* * *
Про смисл життя як думать доведеться,
До двох простеньких правил все зведеться:
Ти краще голодуй, ніж що прийдеться їж,
І краще будь один, ніж разом з ким прийдеться.

* * *
Шейх блудницю соромив: "Грішиш ти і п'єш,
І зустрічним всім тіло своє продаєш!" --
"Я, -- сказала блудниця, -- і справді така;
Чи ж ти сам той, за кого себе видаєш?"

* * *
Я спитав в наймудрішого: "Що ти добув
З манускриптів своїх?" -- Наймудріший зітхнув:
"Той щасливий лишень, хто в обіймах красуні
Уночі про всі істини книжні забув."

* * *
Краще жить у нужді і голодному буть,
Ніж тавро ненависне лакузи здобуть;
Краще гризти сухар, аніж звабитись пловом
На столі можновладця й про гідність забуть.

* * *
Я проводив у роздумах ночі і дні
Про життя, про устої небесні й земні --
Й знаю твердо тепер, що нічого не знаю:
Це остання із тайн, що відкрилась мені.

* * *
Пізнання зробивши своїм ремеслом,
З добром я знайомий, знайомий зі злом.
Всі вузли, й найтугіші, я врешті розплутав, --
Крім смерті, що скріплена мертвим вузлом.

* * *
Наймудрішим тебе всі вважають? -- Ну й що?
Чути правду з твоїх уст бажають? -- Ну й що?
До ста років дожить хочеш? -- Що ж, допускаю:
І до більше, мабуть, доживають. -- Ну й що?

* * *
Дзбан з вином, щоб жагу втамувать, я відкрив.
"Був я шахом, -- зітхаючи, дзбан говорив. --
Став я прахом. Гончар мене викликав з праху,
Щоб зробити потіхою для гультяїв.

101(110)
Й ти, Виночерпію, як серед трав
Йдеш до Гостей, що поклик твій зібрав, --
Спинися там, де став я знов Одним,
Й порожній келих мій вверх дном постав!
------------
(14)
Чи ж не дурні, як марно витрачаєм
Життєву пряжу й, мов павук, чекаєм
На здобич, а й того не знаєм навіть,
Чи видихнем повітря, що вдихаєм.
(20)
Де був палац, що осявав луги,
І де царі жили, немов боги,
Я бачу зараз лиш самотню чайку
Й "Ки-ги, -- кричить вона, -- ки-ги, ки-ги."
(28)
Як я вже спав, донісся інший крик:
"Розкрившись, квітка явить неба лик."
Й вернулось ехом, вже коли збудивсь:
"Розцвівши, квітка ця умре навік."
(44)
У мить щасливу радості й журби
Цю вись і даль востаннє долюби,
Перш аніж Ненька знов візьме на руки,
З чиїх обійм уже не встать тобі.
(65)
Якби в Раю було все, крім вина,
Та не звучали б чанг там і зурна --
Якби так сталось, то хотів би бачить,
Чи б там осталась хоч душа одна.
(77)
Хай вчені спорять, що й кому слід знати;
Від Долі ж -- ні відстать, ні перегнати;
З нас кожен -- тільки ланка в Ланцюзі
Й ніхто не в змозі жодну від'єднати.
(86)
О так, я гніву Божого боюсь
Й Брехнею Правду не назву, клянусь!
Та якби випив з нами Він вина --
Чи ж стільки б страху вже завдав комусь?
(99)
Із Цього в Інший я потраплю світ
Й там з друзями зустрінусь юних літ,
Де виноградні лози вниз нагнулись,
Щоб осипавсь на мене їхній квіт.
(107)
Хай краще згинуть, щезнуть ці рядки
В Доль Звитку, щоб стоять вже нам віки
На березі бурхливої Ріки,
Що в море Вічності несе роки.

91(98)
Вина купіть -- з ним старість проведу,
Й обмийте тіло, як з життя піду;
І поховайте, в Лист живий вдягнувши,
У місці найгарнішому в Саду.
92(100)
Й заритий в землю, випиваки прах
Розвіється навкруг по всіх шляхах;
Й де він -- не буде знать ні правовірний,
Ні відшукать не зможе навіть птах.
93(101)
Ці Ідоли -- їм ще вклонявсь допіру --
Мою зганьбили й викривили Віру:
Втопив я Славу в келиху вина
І Ласку Божу проміняв на ліру.
94(102)
О так, й раніше каявсь я немало,
Як п'яний був -- частенько це бувало!
Та роза розпускалась навесні --
Й усе моє розкаяння зникало.
95(103)
Вино в Безвір'я стежку нам торує
І Благочестя із душі грабує:
Що потім продає нам винороб,
Того не варте й чверті, що купує.
96(104)
Шкода, що зникне із весною й роза,
Вірш юності стареча змінить проза
І соловей, що не вмовкав всю ніч,
Де зараз він -- в яких озветься лозах?
97(105)
Не напоїть пустелі джерелом:
Не заквітча її піски зелом;
Та мандрівця зведе, що впав від спраги,
Немов траву, як пройде бурелом.
98(106)
Чи ж є, хто зміг би -- і в чиїй це волі --
Спинить від розгортання Звиток Долі,
Щоб витерти у ньому кілька слів
Чи дописати щось на його полі?
99(108)
Любове! Як би нам Його зманить
Цей Хід Речей скорботний відмінить:
Розбить на скалки й по-новому скласти
І цим Сердець Бажання вдоволнить.
100(109)
Цей Місяць, що за хмару то зайде,
То з'явиться, й то в ріст, то в спад іде --
О, скільки раз світить ще потім буде
Над садом цим -- мене лиш не знайде!

81(88)
Ти, ким із праху створені всі ми
Й Змій вселений у Рай, щоб грішними
Зробить нас, -- пожалій дітей своїх:
Дай нам прощення -- й навзамін візьми!
82(89)
Як день спекотний вже згасать почав,
Що Рамазан виснажливий кінчав,
Стояв я у майстерні Гончаря
І його посуд глиняний вивчав.
83(90)
Всіх форм тут вироби, малі й великі,
Стояли на долівці різноликі:
І дзбани говірливі, і горшки,
Що, як здалось, замовкли вже навіки.
84(91)
Сказав один з них: "Недаремно з глею
Постав я, щоб, сягнувши апогею,
Розбитим і розтоптаним кимсь буть
І знову стать безформною землею."
85(92)
Промовив другий: "О, чи б міг розбить
Хтось чару, якщо з неї буде пить?!
Хто ж виліпив їх власними руками,
Не зміг би навіть в гніві це зробить."
86(93)
А потім глека репліка почулась,
Що його шийка дивно так зігнулась:
"Беруть мене на глум -- чи ж винен я,
Що в Гончаря рука тоді здригнулась?!"
87(94)
Й вже горщик -- ще суфійських спорів жар
В нім не остиг і втіливсь в мови дар:
"Торкнусь проблем Творіння і Творця:
Скажіть мені, хто -- Горщик, хто -- Гончар?"
88(95)
"Ну, -- інший встряв, -- це як вже поведеться;
Один відправить в Пекло тих клянеться,
В кім брак допущений, коли творив;
Та він добряк -- то ж якось обійдеться."
89(96)
"Що ж, -- буркнув ще хтось, -- хто б мене купив --
Хоч висох весь, бо вже давно не пив --
Але наповни знов живильним соком --
Й, напившись, поступово б я ожив."
90(97)
Так в сутінках неспішно розмовляли
Й, коли вже місяць заглянув до зали,
Почулось раптом поруч: "Брате! Брате!" --
І дзбани два, обнявшись, заридали.

71(76)
Що написав Він -- те уже основа
Життя твого; що ж мовиш ти -- полова.
Ні гнів, ні жарт твої не змінять й букви,
Ні сльози всі не змиють навіть слова.
72(78)
Цей ввігнутий казан, що Небом звуть
І повзають під ним, живуть і мруть, --
В мольбі рук вгору не здіймай -- безсиле
Воно, як ти і я, -- пора збагнуть!
73(79)
Знов прах людський у глей земний вростає,
Врожай торішній злак новий вертає
Й що написав Творець у Перший Ранок,
Те День Останній світу прочитає.
74(80)
Готують нас вчорашніх днів труди
До завтрашніх тріумфів чи нужди.
Пий, бо не знаєм, звідки йшли й чому!
Пий, бо не знаєм, нащо йти й куди!
75(81)
На світ з'явившись цей, замру від страху,
В ніч між сузір'їв кинутий з розмаху,
Щоб через мить навік посісти місце,
Призначене душі моїй і праху.
76(82)
Як звеселя воно: іще бажає
Його душа -- хай дервіш зневажає;
Ключем Вина ті Двері відімкну,
Перед якими він в мольбі страждає.
77(83)
Й це знаю я: те Світло, що над нами,
Любов кріпить, а гнів м'якшить сльозами;
І нам один лиш зблиск його в корчмі
Миліший за відсутність його в храмі.
78(84)
Що гірш: ніщо бездумне, жарти й сміх --
Чи щось свідоме, але райських втіх
Позбавлене під страхом вічних мук,
Що їх зазнаєш, коли впав у гріх?
79(85)
Що робите із нами ви, боги?
Брать золотом -- та за які борги?!
Ми в вас не позичали ні копійки!
Та нас не чують -- скорбні це торги.
80(87)
О Ти, що множиш відчай і страхи
І ставиш сильця нам на всі шляхи,
Й, не покладаючись на сили зла,
Падіння теж зачислюєш в гріхи!

61(63)
Від Бога дар -- Лоза ця біля ганку,
Хоч богохульства в неї вклав приманку.
Якщо в ній благо -- будемо леліять,
Якщо ж прокляття, то спасіння -- в дзбанку!
62(64)
Позбуться втіх земних, щоб ласку й шану
Здобуть в Отця, як дихать перестану, --
Чи, звабившись Божественним Вином,
Наповнить келих, перш ніж прахом стану?!
63(66)
Погрози Пекла й обіцянки Раю
Щораз чутніш: мов хмиз, життя згорає;
Лиш мить воно -- ось все, що знаю твердо:
Ще не розцвівши, квітка вже вмирає.
64(67)
Чи ж це не дивно: ще ніхто з юрми,
Яка уже пройшла кріз Двері Тьми,
Не повернувсь, щоб нам вказать Дорогу,
Й самі її шукать повинні ми.
65(68)
Пророцтва тих, що вірять і все знають
Й, на мить здійнявшись, в Морок поринають, --
Лиш марення, які, від сну збудившись,
Звіщають нам і знову засинають.
66(71)
Послав я душу в Невідомий Край:
"На що надіятись після життя, узнай!"
Й вона, вернувшись із далеких мандрів,
Повідала: "В мені і Пекло, й Рай!"
67(72)
Рай -- лиш видіння сповнених бажань,
А Пекло -- тільки тінь душі страждань
В Пітьмі, з якої лиш на мить з'явившись,
Поринем в неї знов без нарікань.
68(73)
Ніщо ми інше, ніж на тлі заграви
Магічні тіні й витвори уяви,
Чий рух безладний множить Лампа-Сонце
Опівночі в руках Творця Вистави.
69(74)
В цій Грі безцільній ласка Його й гнів
На шахівниці із Ночей і Днів:
Приносить в жертву, шах дає і мат,
Не втратить поки всіх своїх синів.
70(75)
М'яч правил Гри не пише й не міняє;
Його вперед-взад кий Гравця ганяє.
Той, хто нас кинув на Зелене Поле,
Один Він знає все, Він знає, знає!

51(52)
Із нами Він незримо повсякчас,
Звільня нас від страждань в урочний час;
Міняємось постійно ми й зникаєм --
Лиш Він незмінний, хто міняє нас.
52(53)
Не встиг збагнуть щось, як вже інший хор,
Наступна дія і новий повтор
В старій цій Драмі, що триває вічність,
Де Він і автор, і глядач, й актор.
53(54)
Якщо стоїш ти з марною мольбою
Під брамою Небес, що над тобою,
Сьогодні, як живий, -- що ж буде завтра,
Коли не будеш ти вже сам собою?
54(56)
Не трать часу на роздум -- де миліше:
Тут, де тепер, чи там, де був раніше?
Вже краще звеселятись Виноградом,
Ніж потім мать Ніщо чи щось гіркіше.
55(57)
О друзі мої, як же я напився --
Бенкет давав, як вдруге оженився:
Холодну Істину прогнав із дому
І з Лоз Дочкою серцем звеселився!
56(58)
У Логіці вдавалося мені
Знать, верх де й низ, й 'так' відрізнять від 'ні'.
Й хоч добре знав я міру і число,
Та все ж найвища мудрість -- у Вині!
57(59)
"Який з обчислень толк?" -- одні говорять.
"Рік зменш, позбав скорбот нас!" -- інші вторять.
"Е ні! Це тільки трюк календаря --
Не роджене ще Завтра й мертве Вчора."
58(60)
Біля дверей корчми, де буть я звик,
Явивсь раз Ангел -- сяяв його лик.
Він дзбан в руці тримав і дав мені
На пробу -- й був це з Винограду сік.
59(61)
Що в світі здатне Виноград затьмить? --
Сто сект ворожих може примирить;
Він -- Логік і Алхімік, й перетворить
Свинець життя у Золото в ту ж мить.
60(62)
Махмуд могутній, що його Аллах
Благословив, -- відчай, зневіру, страх,
Що душу обсідали чорним роєм,
Мечем своїм розвіяв, наче прах.

41(55)
Вже не манить небесна таїна
І не бентежить загадка земна,
Як вип'ю й заблукають мої пальці
В волоссі тої, що наллє вина.
42(45)
Вино -- єдина втіха для сердець
Там, де всьому початок є й кінець.
Ти вчора був, сьогодні є, а завтра
Не буде вже -- то ж пий і йди в танець!
43(46)
Якби стрівсь Демон, де Ріка без дна,
Й Душі твоїй налив би він вина,
Щоб та твоїми випила губами, --
Ти б погодивсь: хай втішиться й вона.
44(69)
Душе, ти прах із себе отрясаєш
Й на небо, уже гола, відлітаєш.
Чому ж, чому не соромно тобі,
Як в плоті грішній просвітку не маєш?
45(70)
Шатро, в якім Султан лиш день спочине
До того, як у Морок він порине, --
Сьогодні з ним прощаючись навік,
Нового Гостя завтра вже зустріне.
46(47)
Не бійсь і ти -- так буде з усіма:
Лічбу твою обірве Ніч німа;
Вже піднялись із дна в цій Чарі вічній
Мільйони бульбашок -- і меж нема.
47(48)
Як твій і мій зітреться навіть слід,
Ще довго, довго буде жить цей світ,
Сприймаючи прихід наш і відхід,
Як море камінця над ним проліт.
48(49)
На мить спочинь -- відчути дай душі
Буття смак -- й знову втіхи залиши.
Глянь -- Караван незримий вже досяг
Межі Ніщо -- за ним і ти спіши!
50(51)
Можливо, розділя лиш волосок
Брехню і Правду; відімкнуть замок
Ключ тільки може -- то ж знайди його:
Тоді вже й до Творця -- один лиш крок.

31(34)
З земної тверді через Сьому Браму
Потрапив я на трон Сатурна прямо
Й вузлів багато розв'язав -- не зміг
Одного лиш -- Людської Долі драму
32(35)
До цих Дверей ключа вже не знайти
Й Завісу цю ніяк не обійти:
Якийсь лиш натяк чув про "Ти і Я"
Й нічого не довідавсь про "Я й Ти".
33(36)
Питав я в Суші й Моря, та лиш очі
Трудив даремно; мовчазні й пророчі
Небес знамення, що на мить з'являлись,
Й знов від очей ховав їх Морок Ночі.
34(37)
Як в роздумах про це урвавсь терпець,
Звів погляд вгору, щоб хоч каганець
Знайти в Пітьмі -- і раптом донеслось
Здалека звідкись: "Я в тобі, сліпець!"
35(38)
До губ, що їх торкнувсь тлін забуття,
Схиливсь дізнатись: в чому сенс життя?
Й почув з губ в губи: "Поки ще живий,
Пий, бо як вмреш -- уже не до пиття!"
36(39)
До губ піднісши дзбана, я згадав,
Що, може, й він колись жив і страждав,
Й вино пив; й -- о! -- той, що до губ тулю,
Отримав він цілунків скільки -- й дав!
37(40)
Вертає пам'ять знову й знов картину:
Аж впрів гончар, вимішуючи глину;
Й з-під рук його до вуха донеслось
Ледь чутне: "О, ніжніше, легше, сину!"
38(41)
Таких історій з подивом і страхом
Почує безліч, хто бреде цим Шляхом:
Про це потурбувався сам Творець,
Весь глинозем з людським змішавши прахом.
39(42)
Коли проллється з келиха вино
На землю, може, втишить біль воно
В чиємусь серці, що лягло спочить
Внизу глибоко і давним-давно.
40(43)
Як просить в Неба краплю рос тюльпан,
Вина ти так проси для серця ран,
Аж поки кине в землю і тебе
Дном догори, немов порожній дзбан.

21(21)
То ж вип'єм: відділяє кілька кроків
Сьогодні від Минулого пороків
І Майбуття страхів -- я ж завтра буду
Там, де й вчорашні вже Сім Тисяч Років.
22(22)
Кого так любим - без вагань, зупинок,
Як Час безжальний свій збере Ужинок,
Прощальний келих випивши до дна,
На вічний відправляються Спочинок.
23(23)
Залишить Дім обжитий довелось,
Хоч вже весна й у зелень все вдяглось --
Та ми лягаєм в ліжко із землі
Й самі стаємо ложем для когось.
24(26)
Ах, знов налий і випий за співця,
Перш ніж у прах розвіються серця!
Стать праху прахом і у прах лягти
Вже без вина, без пісні -- без кінця!
25(27)
І тим, хто визнає лише Сьогодні,
Й тим, хто лиш ради Завтра жити згодні,
Із Башти Мороку звіщає муедзин:
"Ні тут, ні там не знайдуть щастя жодні!"
26(29)
Де ж ті, що нам вказать хотіли шлях,
Й про Два світи торочили? -- В ушах
Вже їхніх слів завмерло ехо, й прахом
Самі вже стали, й глей у їх ротах.
27(30)
Як юним був, я вчитися пішов
До Мудреців, та так і не знайшов
Я Істини в нудних їх мудруваннях,
Й крізь двері ті виходив, що й ввійшов.
28(31)
Посію зерна Мудрості в Саду
Й від них усі негоди відведу.
Й ось урожай, що визріє в Жнива:
Прийду Водою й Вітром відійду!
29(32)
В цей світ не знаю, звідки і чому,
Краплинкою у вод ввіллюсь юрму;
І з нього, як в пустелі вітерець,
Куди, не знаю, хоч-не-хоч подму.
30(33)
Для чого звідкись прагнуть так сюди?
Й для чого звідси так спішить туди?
О, скільки ж треба келихів вина,
Щоб згадки й тінь втопить про ці труди?!

11(11)
Підем зі мною й заблукаєм в лузі
У трав і квітів чарівному крузі,
Де кожен і слуга собі, й султан --
На троні ж хай Махмуд сидить у тузі.
12(12)
З віршами книга, й тінь дає нам гай,
І дзбан з вином, й хлібина -- й ти співай,
Мене обнявши в цій самотині.
О, ця самотина тепер вже -- Рай!
13(13)
Ті марять -- Слава їм впаде до рук,
А ті -- що Рай позбавить їх від мук.
О, гріш позич й розтрать його сьогодні,
І не зважай на сурм далеких звук!
14(15)
На розу глянь розквітлу на горбі,
Що промовля:"На мить одну скарби
Явила світу я: сміялась вранці,
А вечір зустрічатиму в журбі."
15(16)
І ті, хто про Зерно в житті цім дбають,
І ті, які за вітром все пускають --
Однаково вернуться до Землі,
В яку заривши, вже не відкопають.
16(17)
Надія вічна, що в серцях дрімає,
То кине в грязь, а то у вись здіймає --
Мов клаптик снігу між пісків пустелі:
Пригріє сонце -- й вже його немає.
17(18)
Цей Караван-сарай милує очі,
Бо за портал в нім -- зміна Дня і Ночі:
Султан один за одним в нім пробуде
Годину-дві і йде -- нема більш мочі!
18(19)
Лев з Ящіркою, кажуть, поселивсь
Там, де Джамсид з Бахрамом веселивсь,
Мисливцем знаним -- й гарцював Цар звірів
Над ними, але жоден не збудивсь.
19(24)
Дивлюсь на розу й думаю про те,
Що з них найкраща з Цезаря росте;
І гіацинту, що розцвів, красу
Дало чиєсь волосся золоте.
20(25)
Й ці квіти, що у вранішній росі
Милують зір на річковій косі, --
О, не топчи ногою їх -- хто знає,
Ростуть з коси чиєї вони всі?!

1(1)
Від сну збудись! -- Вже Ранок з Ночі ганку
В Небес віконці відхилив фіранку.
І глянь! -- Мисливець Сходу вже спіймав
Шпиль мінарета у сильце світанку.
2(2)
Іще й не розвиднілось до пуття --
Вже лине із корчми: "Від забуття
Звільніться, друзі, і наповніть келих,
Щоб в нім не висох Еліксир Життя!"
3(3)
Ще, може, вранці хтось не встиг проснутись --
Корчма ж, як вулик -- вже не протиснуись:
"Ви ж знаєте, яке життя коротке --
Й, пішовши звідси, можем не вернутись."
4(4)
Хоч рік Новий надії воскрешає,
Самотність душу все ж не полишає.
Мойсей простягує із верховіть нам руку
Й Ісус когось утішить поспішає.
5(5)
Давно Ірама й роз його немає,
Джамсида чара де -- ніхто не знає;
Й лишень вино іскриться, мов рубін,
І сад весною так же зацвітає.
6(6)
Давно вже змовк Давид, та -- дивина --
Співочим пехлеві: "Вина! Вина!" --
Всю ніч благає соловей для рози,
Щоб зарум'янилась ще більш вона.
7(7)
Наповни келих й у Весни садах
Забудь Зими розкаяння і страх.
У Птаха Часу лиш коротка мить
Для лету -- й глянь! -- уже в польоті Птах!
8(8)
У Нішапурі чи у Вавілоні,
Комусь солодкі, а комусь солоні,
Вина Життя летять на землю краплі
Й щоразу інші тягнуться долоні.
9(9)
Ще вранці роза -- для очей відрада,
А ввечері -- де вся її принада?
Й цей літній день, що розу нам явив,
Забрав від нас Джамсида й Кей-Кубада.
10(10)
Що ж, хай ідуть! І я колись помру
Подібно Кей-Кубаду й Кей-Хосру.
Рустам і Цал хай подвиги вершать
Й Хатем зве в гості -- ти ж відкинь журу!