Синочків наших – захисників, усіх хто зі зброєю в руках став на захист своєї землі вітаю зі святом. Ваша мужність і непохитність вразили увесь світ, ніхто не чекав, що роззброєна фактично Україна, зможе дати гідну відсіч агресору. У цей день не можливо не згадати усіх наших мужніх патріотів, яких уже немає з нами, але їх життя, віддані за Україну, будуть яскраво осявати нам дорогу, яка попри усі намагання ворогів нас з неї збити, все одно приведе нас до світла і до гідного життя. Усім знайомим і незнайомим воїнам я бажаю незборимої сили, мужності, непохитної віри у ту справу, яку ми усі свідомі українці сьогодні робимо. Світ прозрів, але не зовсім і не може до кінця повірити у віроломні дії нашого сусіда, але у скорому часі прозріє більше, я у це вірю. Прошу Божої допомоги для нас усіх у цій небачено підлій війні. СЛАВА ВІРНИМ СИНАМ І ДОНЬКАМ СВОЄЇ ЗЕМЛІ. СЛАВА УКРАЇНІ
06.12.2016р. Надія Таршин.

Цю поїздку на передову ми присвятили 3-й річниці Майдану Гідності, бо боротьба проти зовнішньої окупації країни -агресором Росією і внутрішньої - ворогами усіх мастей і рангів не втихає і на мить. Сьогодні вона активізувалася і ми повинні, як ніколи, бути потужною силою, яка допоможе подолати усі ворожі дестабілізуючі виклики. Ми переконані, що країну можна змінити не порожніми обіцянками і гаслами, а гідними діями кожного з нас. Діями, які на благо нашої землі уже сьогодні і не потрібно чекати, що хтось за нас зробить нашу роботу. Опір деструктивних сил у суспільстві сягнув апогею і ми не можемо дозволити, щоб усі наші омріяні, світлі надії, за які заплачена надзвичайно висока ціна, сьогодні були поховані, під купами усього мотлоху, який розтліває країну. Цей мотлох, купи сміття, які заважають нам сьогодні дихати і жити: продажність, зради, корупція, брехня, ненажерливість і т. п. і що знаково, що усі ці важкі гріхи перед Богом і своїм народом робить не воїн, який захищає свою землю, а ті, кому ми вручили свій мандат довіри в управлінні країною на усіх рівнях. Перш за все кожен звітує перед своїм сумлінням, якщо таке є в наявності. Наше сумління не дозволяє нам у такий напружений для країни час сидіти склавши руки і ми уже третій рік разом з нашими хлопчиками, з нашими синами намагаємося рятувати нашу землю хто чим може і як може. І ця поїздка, як ніколи показала наскільки ми можемо бути об’єднаними і дієвими. За два дні до поїздки, стало відомо, що не зможемо поїхати нашим автомобілем і за ці дні друзі підключилися і транспорт знайшовся, і пиріжків зуміли напекти, бо воїнам вони дуже смакують, і докупили усе, що було заплановане. Вбачаю у цьому велику Божу допомогу.
На прохання Сергія Карнози свій волонтерський автомобіль для поїздки нам надав Сергій Постол, він на ньому здійснив безліч поїздок на передову. Водієм погодився бути Валерій Гарагуц і виконав цю роботу на відмінно. Виїхали о 5-й ранку у суботу і усі заплановані підрозділи відвідали, а їх у нас шість – чотири у ЗСУ, 18добробат, Дніпро -1. З Валерієм у дорозі було легко, надійно. Спілкування з однодумцями завжди збагачує і додає сили. Я їм дуже дякую, що поїздка не зірвалася, і ми напередодні річниці Майдану, змогли змогли зробити корисне тим, хто і на Майдані відстояв і зараз продовжує боронити нашу країну.
Ніхто не відмовив, усі намагалися допомогти, я хочу подякувати кожному, хто долучився до цієї знакової поїздки. Найпершим відгукнувся Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою і велика дяка учням , батькам і педагогічному колективу ліцею, зокрема викладачу – Бартош Ірині, яка була ініціатором збору допомоги і супроводжувала усі ці безцінні подарунки до передової і на свої очі бачила, що і крихітка від усього зібраного ніде не поділася, а дійшла за призначенням. Щиро дякую невтомним трудівницям, які своїми рученьками виготовили велику кількість вологих серветок , дуже необхідних нашим воїнам і зокрема Лідії Ковалевській, яка і організовує цей процес, і з однодумцями стояла у витоках зародження усього волонтерського руху у нашому місті у перші дні війниі, і нині невтомна у допомозі фронту. Дякую Наталії Браженко і Анатолію Яременко, які допомогли одягом на ремонтні роботи і ті, що викликають швидке забруднення військової форми, а таких робіт на передовій намало. Хочу щоб вони цю подяку передали голові правління Благодійного фонду «Асоціація міжнародної підтримки України» - Дурбак Ользі. Дякую Аллі Бойко, яка надала обмундирування для добровольців і антивірусні препарати, СПМК-90, які надали частину пального, волонтерів нашого Центрального військового госпіталю, що також долучилися до поїздки. І серветки, і теплі шкарпетки дуже на часі. Велика подяка усім господиням, які приготували смачну випічку і насмажили пиріжків, кожна по своєму рецепту, але усі дуже смачні і нагадали нашим героям про домівку: Марії Подобній, Людмилі Оніщенко, Саші Захарченко, Ларисі Полтавченко, Мілі Кравець, Любі Кваленко. Я схиляю перед ними голову, бо знаю скільки у кожної з них проблем, у когось дитинка маленька, а котрась хворіє, але у відповідальний момент, як солдати, не підвели. Дякую за передачу Тетяні Ткач – яйця були до речі, бо це тапкр не дешеві продукти. Долучився до збору коштів Степан Слободянюк. Усе допоміг зібрати, закупити і звезти до місця погрузки безвідмовний Віктор Кондратюк. Закупили на зібрані кошти 54 кг. ковбаси, ліки і пальне.
Останнім нашим пунктом була Мар*їнка, там безперервно бабахкало. У центрі нас зустріли бійці «Дніпро-1» , 18 –тий добробат, «Правий сектор». Мар*їнка вразила чистотою і зловісно безлюдними вулицями . Хлопці усе розібрали, щиро нам усім дякували. Люди не забуваймо – іде війна з Росією, оберігаймо наших захисників, шануймо їх, як героїв, допомагаймо і підтримуймо словом і ділом. Слава Україні і її вірним синам і донькам!
20. 11. 2016р. Надія Таршин

Інколи виникає бажання повідати усьому світу про людину, яка тобі дуже дорога і ти знаєш її майже від народження, з якою із маленьких дитячих років і по сьогоднішній день ти нерозлучний душею, хоч життя прослало поміж нами немало доріг. І її і мої діти по-доброму заздрять нашій дружбі, яку ми несемо крізь усі літа. ЇЇ бабуся Марія приймала пологи у моєї мами, коли я народжувалася, а бабуся Євгенія була заслана у далекий Сибір, як і моя бабуся Палажка, за участь їх доньок в УПА. Моя подруга Женя народилася без батька, бо він був засуджений на сім років ув’язнення за сім кілограмів зерна, які «украв» із свого поля, а воно у 1948 році було силоміць колективізоване, а у нього в хаті була вагітна дружина і маленький синок і не було хліба. Ув’язнення її тато відбував у таборі на Колимі і моя Женька побачила татуся, коли пішла у перший клас.
Я пам’ятаю нас зовсім малесенькими, коли моя мама пошила нам пальто, мені темно-коричневе з великими керамічними ґудзиками, а їй світло-кавове у коричневу клітинку, а ми розганялися на льоду і їхали на животах і порозбивали ці ґудзики і нам вдома перепало добре. А перед цим нам мама пошила опалки – чудернацькі штанці схожі на нинішній дитячий комбінезон, нижня частина у них ззаду пристібалася на ґудзики. У мене вони були у біло – синьо – червону смужку, як прапор Росії, і я чомусь їх дуже не любила, хоч тоді у неї був інший прапор , та і взагалі я про неї нічого не знала, а у Жені цей дивовижний кравецький витвір був темно-коричневого кольору і у яскраві помаранчеві квіточки із зеленими листочками. Боже, яка то була краса. У нас на городі росла величезна верба і ми у мороз на засніженому полі під вербою закоцюблими пальчиками розстібали одна одній ті опалки і ніхто з батьків не переживав тоді, що застудимося. За нами ніхто взагалі у той час не дивився, росли собі… А взимку по черзі каталися на одному ковзані підтримуючи одна одну і учиняли свій дитячий суд над брехунами і крадіями. А у школі ми сіли на одну парту і були найактивнішими учасницями художньої самодіяльності. Танцювали у парі, вона переодягнений хлопчик – козачок, а я дівчинка і завжди привозили з усіх виступів нагороди. Вона поважала мій потяг до знань, а я захоплювалася її спортивними досягненнями. Різні події траплялися у нашому житті, але у нас завжди було відчуття надійного дружнього плеча, коли і поговорити і помовчати з людиною добре.

Дорогі друзі хочу відзвітувати за поїздку яка відбулася і яку ми з вами готували майже три тижні. Вчора о 5-й годині ранку, ми з Андрієм Махно, як і планували виїхали, а о 21-й вечора уже повернулися. Допомогу відвезли у чотири підрозділи ЗСУ, як і планували, хлопці щиро дякували і раділи, як діти, бо вона дуже доречна у тих умовах, у яких вони зараз перебувають. На харчування не скаржаться, але коли служиш не місяць і не два, а хто рік, а хто і два, то дуже хочеться домашнього, смачненького. Своєчасними були і теплі ковдри, і светри - вони їх так швиденько розгребли. Ящики із усією смакотою також миттєво переміщалися, що і не все встигала зафіксувати. Просили усім передати величезну подяку. Я в свою чергу хочу озвучити усіх, хто долучився до збору коштів, випікання смачних кондитерських виробів і до збору усієї тієї смакоти, що ми передали і теплих речей. Коли кажуть мені, що не потрібно дякувати, я не погоджуюся, потрібно, бо тоді у кожного хто долучився є відчуття причетності до надзвичайно важливої справи і рух волонтерський буде ставати масштабнішим, а це прискорить нашу Перемогу. Коли люди відгукуються на прохання про допомогу у мене на душі свято, а коли це роблять діти тоді відчуття, що нас уже більше ніхто і ніколи не подолає. Бо вони такі справжні і щирі у своєму пориві. Я читала їх листи бійцям, дехто не міг стримати сліз.
Отже на моє прохання про допомогу воїнам відгукнулися і передали кошти: Лариса Невесела, Наталія Малицька, Василь Олійник, Ольга Бойко Марина Бенюк, Володимир Гуртовий, Ірина Бартош, Яна Сілецька-Васильєва, Людмила Щербакова, Марія Подобна, Людмила Покуса Дмитро Козаченко, Альона Артеменко,Yuliya Ratsibarska, прихожанка Української автокефальної церкви Аня і у сумі це склало 4100грн. Окрім того випікали і смажили різноманітну смакоту парафіяни Української автокефальної церкви на чолі з Архімандритом Никанором, Людмила Оніщенко, Олександра Захарченко і я і усі інгредієнти для випічки закуповували самі. А іще велику допомогу надали учні ЗШ №135 м. Дніпро, яку очолює директор Дворядкіна Любов Іванівна і активно долучилася до цієї благородної справи вчитель історії Решетнікова Галина Йосипівна. Це їх учні позносили теплі ковдри і багато різноманітних продуктів і ми щиро вдячні і батькам і учням, що не стоять осторонь, у такий нелегкий час для нашої країни.. Долучилася до нас і Слобожанська середня школа і ми дякуємо директору Голендяєвій Світлані Вікторівні , учителю географії Ліцуковій Зінаїді Іванівні, учням і батькам, які надали допомогу. А ще дякуємо працівникам Центральної районної бібліотеки Дніпровського району , які також не залишилися осторонь і приєдналися до нас. Дякую волонтеру Віктору Кондратюку, що завжди допомагає транспортом у зборі допомоги і звичайно нашому волонтеру – водію Махно Андрію за те, що ця поїздка відбулася. Якісних ковбасних виробів закупили 40кг на Ювілейному м’ясо комбінаті. Усі продукти ділили на чотири. Вийшло усім підрозділам порівну, щоб нікому не було образливо. На прохання військових № бригади не називаю.
Звіт про витрати коштів і їх залишок надішлю членам нашої групи у приватні повідомлення.

02.10.2016р. Надія Таршин

Першу свою двійку я отримала у п’ятому класі за диктант з російської мови. Для мене - відмінниці, це було непоправне горе, бо до цього я ніколи таких поганих оцінок не мала, за чотири роки навчання у нашій початковій школі у мене була одна трійка у альбомі для малювання і ту я сприйняла, як трагедію і сльози мама ледве зупинила, а тут таке лихо – двійка. Я ту російську мову ніколи у селі ні від кого не чула, от і наробила у диктанті аж шість помилок, але у сусідки Люсі було їх вісім, я порахувала, і у неї чомусь стояла трійка. Як зараз пам’ятаю, як я тикала пальчиком то у свій зошит, то у зошит сусідки по парті і усе перераховувала її і свої помилки, а коли переконалася, що несправедливість у оцінюванні є, то зразу ж побігла до вчительки і запитала: - Чому? Вчителька роздратовано відповіла, що помилки бувають різні, а я подумала, що це, мабуть, тому, що вчителька живе неподалік від Люсі і не хоче травмувати її батьків двійкою. Вчителька була молода і гарна, але чомусь уся сива. ЇЇ прислали у школу на роботу з Воронежа. Учні переповідали, що вона посивіла тоді, коли фашисти зігнали усе село в церкву, зачинили двері знадвору і готувалися підпалити, щоб усі згоріли живцем за зв’язок з партизанами. За тих декілька годин в очікуванні страшної смерті, поки не підоспіли партизани, молода дівчина і посивіла. Ми її слухалися і жаліли, хоч не усе розуміли з того, що Вона нам розповідала. Мова була для нас чужою і незрозумілою, але ішов рік за роком і ми звикали.
Люся не зовсім була моєю сусідкою, вона сиділа попереду мене – гарненьке дівчатко із заможної родини з русявим хвилястим волоссям, сірими очима в обрамленні густих чорних вій, кирпатим гарненьким носиком і у пухнастому казково-гарному рожевому светрику. Той светрик входив завжди у трійку найзаповітніших моїх бажань з яких два могли змінюватися, а він незмінно залишався у трійці омріяного. У мене був якийсь непоказний рудий з простих ниток ще й протертий на ліктях і заштопаний, а Люся у своєму була схожа на ангела з ікони, яка стояла у нас на покуті. Ввечері, коли я лягала спати неодмінно перед очима був Люсин светрик з дивовижними візерунками. Те рожеве недосяжне диво десь глибоко засіло у моїй підсвідомості і мабуть завдячуючи тій далекій дитячій мрії я сплела багато гарних, прегарних светриків і собі і своїм рідним і друзям і був у мене найулюбленіший – рожевий з візерунками, який і досі бережу у шафі.

22.09. 2016р. Надія Таршин

Сьогодні натерпілася страху, що не передати. Руки і ноги тремтять до цих пір. Перед самим обідом забігає сусідка Галя і перелякано повідомляє: - Степ горить! Ця коротенька фраза зразу ж приводить мене у бойову готовність на боротьбу з вогнем, бо горить степ, це величезна небезпека для нашого житла. Починаємо поливати усе навкруг дворів, виставляємо, щоб були напоготові : лопати, граблі, сапи, старі покривала, усе що буде допомагати боротися з вогнем. Коли лавина вогню наступає на твій дім, то повірте це дуже страшно. Ми уже бачили, як у такому пожарі декілька років тому загинув наш старенький сусід – учасник бойових дій у ВВВ, а у серпні 2013р самі мало не загинули, бо густий дим укутав всю хату і не було як дихнути, сусідських дітей возили у реанімацію рятувати. Я тоді зрозуміла, як гинуть на пожарі за одну мить І так на протязі останніх п'яти років, коли височенна трава, яка покрила усі приватизовані наділи висихає у серпні – вересні, варто комусь кинути недопалок і степ починає горіти. Сьогодні пожежні машини приїхали вчасно і погасили полум'я, але третина сухого степу стоїть і і небезпека, що він спалехне у якусь мить зберігається. Наділи земельні отримали власники у 1994році, але таке враження, що про них забули, чи чекають вигідної ціни, щоб продати. Слобожанська(Ювілейна) селищна рада відсторонилася від цього розділеного поля повністю і воюємо ми самотужки, ніби ми і не жителі сел. Слобожанське. Там внизу , у центрі, клумби, фонтан, освітлені вулиці, цивілізація, магазини, а до нас навіть дороги і води немає, а за усе інше я уже мовчу. Дякую МЧС за оперативність і хотілось би, щоб і їх керівництво звернуло увагу нашого селищного керівництва на недопустиму ситуацію, яка склалася на нашому житловому масиві. Ми щороку зверталися з колективними листами у нашу першу владну інстанцію, але результат нульовий. Можливо через соціальні мережі нас почують.

11.09.2016р. Надія Таршин

Сьогодні уже третій день, як відсвяткували свято - 25-ту річницю незалежності України, а я і досі не можу повірити, що була на Хрещатику, бачила парад, приймала участь у «Ході нескорених» і була учасником фестивалю «Червона доріжка гідності». Таким насиченим і багатим на події видався для мене цей святковий день. О другій годині ночі наш автобус виїхав із Дніпра, пасажирами були : матері і батьки загиблих воїнів, вдови, воїни АТО, волонтери і серед них багато знайомих і близьких по духу людей. Коли ніч відійшла, а сну все одно не було ні в кого, почали спілкуватися, тісніше знайомитися. Матусі повиймали портрети своїх загиблих синочків і почали про них розповідати. А хто ж про них ще розкаже? Вони самі уже мовчать, а мамам як же хочеться, щоб про них знали, їх пам'ятали і не забували ніколи. Слухаючи зболені розповіді, про життя найдорожчих для них, про пошуки їх тіл, стримати сльози було неможливо. Вони градом котилися по щоках і у них, і у нас. Отакими ми і під'їхали до столиці, вишикувалися у колону і пішли до місця збору. Поки збиралася хода, ми бігом на Хрещатик, щоб хоч краєм ока побачити парад. Навстріч нам усміхнені обличчя киян і гостей, навіть місце дали на узвишші, щоб ми змогли усе побачити. Вразив і сам парад, а ще більше тисячі добрих, усміхнених, гордих українців. Не було на обличчях ні сарказму, ні єхидства, бачила щире захоплення і радісно було, що нас так багато. Вороги у ці хвилини, я думаю, могли і луснути від безсилої люті. Навколо суцільний позитив, людське усміхнене море. Але підходила та мить, коли Хрещатиком повинна була рушити «Хода нескорених» і ми повернулися до наших матусь і батьків, які і на мить не відійшли від місця збору і стояли на узвишші з портретами синів, а навколо їх уже вирувало ціле море військових, волонтерів, членів сімей загиблих воїнів. Щирі обійми, усмішки, сльози, дружні потиски рук, неприхована радість від зустрічі, усе перемішалося і було відчуття, що потрапив у велику, дружну і люблячу родину. Відчуття великої гордості, що ти серед них і частинка цієї великої і могутньої ріки - переповнювали. «Ходу нескорених» розпочали з виконання Гімну України у виконанні Анастасії Приходько, потім читала вірші народна артистка України Наталія Сумська, після виступів декількох відомих і шанованих в Україні людей хода повільно рушила від Бесарабки до вул.. Інститутської. Боже, що це була за хода... Мовчазна, сувора і така велична, що словами важко передати усі емоції, які переповнювали кожного з нас. Попереду мами,батьки, вдови,діти і члени сімей загиблих Героїв. Неможливо було не плакати. Нехай увесь світ дивиться тепер на цю ходу і робить свої висновки. Скільки прекрасних молодих облич у рамочках пропливло над Хрещатиком, Майданом Назалежності. Важко долали кожний метр бруківки обважнілі материнські ноги, а руки пригортали до серця портрет найдорожчої у світі людини. Плакала хода, плакали усі, хто зустрічав ходу і ставали на коліна. На вул.. Інститутській виступ Галини Кузьменко, матері загиблого сина, вразив у саме серце кожного учасника ходи. Ця незламна і мужня мама сказала, що син помирав на її руках і цілим у нього було тільки серце. «Хода нескорених» вразила кожного, хто її бачив, чи приймав участь, гідністю і величчю. Хочеться щиро подякувати усім її організаторам. Це дійсно гідне завершення параду. Усі ми повинні ні на мить не забувати якою ціною ми отримуємо свою незалежність і у знак подяки низько схилити голови перед полеглими героями і підтримати їх рідних і усіх наших героїчних захисників, що захищають нас у цій неоголошеній війні - мужніх, сміливих справжніх синів і доньок нашої країни, Своїми активними діями на благо усіх ми неминуче наблизимо поразку ворога.

26.08.2016р. Надія Таршин.

Надвечір'я. У навскісному сонячному промінні кольори квітів насичені, листя на деревах яскраве, а красуні сосни здаються ще пишнішими і таємничими. Ніби і недавно посадила, а уже вищі хати. Любить баба Настя своє подвір'я, бо тут усе зроблене її руками, доглянуте, прополене, напоєне водою у спеку. От і сьогодні присіла на пеньку під ялину перепочити після трудового важкого дня і милується своїми квітниками. Квіти і дерева для неї, як живі істоти, з ними розмовляє, у них просить вибачення, як не вистачає сили полити, і умовляє дочекатися завтра. У неї таке враження, що уся оця буйна рослинність на подвір'ї її чує і дякує за турботу пишним квітом, рясним урожаєм. Квіти її люблять і вона це відчуває. Як тільки якусь надибає у чужому палісаднику і подумає, що так хотілось би, щоб така квіточка квітувала у її саду і квітка через якийсь невеликий проміжок часу якимось дивовижним чином попадає до неї. Хіба не дивина, вона майже ніяких зусиль для цього не докладає: то насіння кине у землю і про нього забуде, а воно через рік , чи два зійшло, то хтось із подруг запропонує рослинку, про яку баба Настя мріяла. А навесні , коли починають прокльовуватися перші квіти, вона щодня обходить своє обійстя і радіє кожному зеленому росточку, як мала дитина улюбленій іграшці. ЇЇ мало хвилює, чи зійшли морква і буряки, а от коли не сходять її улюбленці, то для баби Насті це мало не біда. Нині друга половина літа - спекотний серпень і квітники уже не такі барвисті, бо не кожна квітка може пережити цю немилосердну спеку..
Сьогодні баба втомилася - увесь день під палючим сонцем біля межі прибирала степове різнотрав'я. Трава в цьому році висока, суха і не доведи Боже хтось кине сірник і запалає степ навкруг високим полум'ям небезпечним і руйнівним, тому і працювала увесь день, не жаліючи рук. А нині відпочиває з відчуттям добре виконаної роботи, серпом вижала увесь сухостій біля обійстя і відвела небезпеку. У дворі охайно, кожну бадилинку прибрала, підгребла, бо скоро велике свято – День народження її країни. Вчора їхала у маршрутному таксі додому і нещасна машина мало не репнула по дорозі від злоби, начиненої її пасажирами. Кричали навперебій жінки того ж віку, що і вона. Час від часу до них приєднувався водій і так вони зцементувалися у ненависті до своєї землі, що марні були намагання вкинути бодай якесь слово. Та хіба глухі почують, а сліпі побачать? Вона живе, як і вони, і їй як і їм не вистачає мізерної пенсії, та хіба можна так паплюжити країну і не бачити справжніх причин нашої біди. Ще кричали, що кому потрібна ця незалежність і навіщо її святкувати. Воно нібито і так, бо у країні війна і не до свят. А якщо подумати, то війна і жертви ради чого? Хіба не за незалежність від вікового сусідського гнобителя. Це він не хоче такий ласий шмат випускати із своїх загребущих лап, але хіба їм це докажеш... У них свої погляди, які їм міняти вкрай невигідно, бо тоді упаде уся велетенська споруда викоханої ненависті до своєї країни, а як їм потім жити без цього….
Баба Настя любить День незалежності більше за Новий рік і навіть більше за великі релігійні свята, а цього року уже чверть століття , як у нас є своя держава – Україна. Скільки за неї пролито крові і віддано життів – не злічити, то хіба можна не шанувати це свято. Не святкувати, це велику втіху дати ворогу, а ми не маємо права цього робити – дарувати радість душогубу.
Думки хмаринкою набігли на бабине чоло, згадала про свою замучену і зіслану в сибірські табори родину, за тітку- зв'язкову УПА, яка усе життя переховувалася від переслідування нелюдів під чужим іменем і рано пішла із життя.
Баба для усіх у прибраному саду на великий стіл простелить материні і бабині вишивані рушники, поставить наїдки і напитки і запросить до столу свою родину і друзів, які і нині виборюють нашу незалежність, день за днем своєю невтомною працею. За святковим столом згадають тих, хто життя своє за країну віддав, виборював і виборює нині її незалежність у муках і стражданнях. Нехай їх душі порадіють у цей великий день за усіх нас. А країна буде така, про яку вони усі мріяли, це баба Настя серцем відчуває

20.08.2016р. Надія Таршин

Світає, із круглої тарілки, що у кутку світлиці чути спочатку тріск, а потім звучить гучна пісня, слова якої для малої Надійки не усі зрозумілі, бо у їх селі ніхто так не розмовляє, а мама каже, що це гімн і що пора уже просинатися. Маленька потирає заспані оченята кулачками і солодко позіхає. Вставати з теплого ліжечка їй не хочеться, а корівку гнати на пашу окрім малої нема кому. У мами на руках маленький братик, старша сестра у школі, а тато із самого ранку пішов на свою дуже відповідальну роботу. Він працює на дизельній електростанції у колгоспі – перший електрик. Мама втішає дівчинку, що біля корови вона доспить, кладе у кишеню старенької куфайки окраєць хліба і веде корову до тітки Ганни на горб пастися. Сонна Надійка плентається позаду. Мама путає корову і вертається додому до немовляти і до печі, а мала пастушка залишається сам на сам з неозорим лугом, який простелився під її ногами на кілометри, аж до сусіднього села Диків. А посеред лугу стоїть висока гора, мама каже, що то замкова гора, і там у давнину стояв замок, а ще на лузі три величезні вирви від авіаційних бомб і малеча, коли біжить на луг гратися, то так і каже на першу, або на другу бомбу, бо до третьої майже ніколи не добігають. А ця третя не витолочена дитячими ногами заросла уся квітами небаченої краси – на високих ніжках великі суцвіття рожевих квітів. Надійка коли дивиться на них, то всередині від такої краси щось завмирає і маленька довго не може відірвати від них погляду. Влітку після рясних дощів бомби заповнюються водою і уся дітвора прибігає сюди купатися і мами не сваряться, бо не глибоко, але літечко по-справжньому ще не настало і у бомбах вода дуже холодна, дівчинка пробувала, коли корови пили там воду.
На другому боці горба свою корову пасе тітка Мар’я, їх сусідка. Мама чомусь її не любить, називає відьмою і наказує малій, щоб слідкувала і Мар’ю до їх худобини не підпускала, бо забере молоко у корови. Дівчинка не дуже розуміє про що каже мама, але намагається пасти корову подалі від сусідчиної, бо після недавнього випадку і сама її боїться. Вона ж не винна, що так сталося, побачила на сусідчиному городі яскраві зелені кущики моркви і подумала, що у сусідки морква уже дозріла, а солоденького їй дуже хотілося і вона вирішила поласувати сусідчиною морквою і потягнула її за зелений чубчик. Вирвала спочатку одну величезну морквину, а потім другу, а до третьої не дійшло, бо Мар’я помітила, малу, що вовтузилася на її городі і зчинила неймовірний лемент, що її висадки повиривали. Що таке висадки, Надя ще не знала, перелякана побігла у хату і заховалася за піч. Чула, як мама перепрошує Мар’ю за її вчинок, а сусідка все не втихала. Маленька з острахом чекала маму у хаті, але та зайшла і не сварила донечку, а тільки попросила ніколи у чужий город не лізти, бо це великий сором, брати чиєсь, а не своє. а ввечері розповідала батькові про цю пригоду і він чомусь усміхався. І от уже декілька днів маленька намагається не попадати на очі сусідці. Корова хрумтить соковитою травою і прокладає по густій сизій росі темні сліди і росяний горб увесь уже ніби у візерунках. Сонечко пригріває і у великій ватяній куфайці, що сягає майже до п’ят, малій тепло і хочеться спати. Вона опускається на холодну росяну траву, підгинає під себе ноги калачиком і починає дрімати. Вранішнє сонце ласкаво ковзає по дитячому личку. Прокидається дівчинка від голосного крику і зразу ж, розплющивши очі, шукає корову, чи не у шкоді бува, але корова пасеться неподалік, а зверху над малою нависла постать її рідної тітки Ганни і вона гучним голосом когось лає. Прислухається, а це вона її батьків сварить, що її таку маленьку відправили корову пасти і дитина може застудитися, лежачи на холодній землі і ще кричала усяку всячину, але вона не дуже слухає тітку, бо розуміє, що братика мамі немає на кого лишити, бо одна бабуся живе далеко, а друга у якомусь Хабаровську, мама розповідала, що туди дуже довго їхати поїздом. Тітка Ганна припнула корову на довгий ланцюг і пішла додому. Надійка чула, як батько називав чоловіка тітки Ганни чудернацьким словом – спекулянт. А ще чула, як мама у відповідь казала батькові, що хоч і спекулянт, а у них є зажди хліб і до хліба і п’ятеро дітей не голодують, а у батьковім колгоспі він має дулю з маком. Від тітки війнуло чимось їстівним і смачним і малій дуже захотілося їсти. Вийняла з кишені окраєць хліба і почала поволі відщипувати, розтягуючи насолоду. Сонце піднімалося над лугом і у його промінні роса сяяла і переливалася усіма барвами. Маленька помічниця, мов зачарована дивилася на казкову красу ранкового, росяного лугу. Корови мирно пощипуючи траву уже геть позбивали біля неї росу, але луг ще сяє, бо туди їм не можна, він колгоспний і там трава буде рости і дозрівати аж до самого сінокосу.

12.08. 2016р Надія Таршин.

Усе більше і більше українців почиає розуміти, що повернувши на нашу землю, Богом дану, рідну українську мову ми виб'ємо із рук ненаситного і підлого сусіда його головний козир у цій неоголошеній війні це -"защита русского мира".У мене багато російськомовних друзів, я поважаю безмежно їх величезний вклад у захист нашої державності, але водночас і прошу усіх, для кого вивчення україської мови не є надто непосильною і надважкою працею - вчіть і розмовляйте українською, викорінюйте у собі меншовартісність. Коли ми не шануємо одну з найголовніших ознак державотворення, то як ми можемо побудувати незалежну і самодостатню державу. Бог розділив між народами землю і на кожну вділив свою мову і ця мова повинна линути на небеса і нас там будуть чути. Не соромтеся, пересильте себе і скажіть найвживаніші фрази українською мовою - дозвольте, дякую,будь ласка, обережно, доброго ранку і т.п. і задзвенить рідна земля українською. Не зневажайте, а полюбіть мову тієї землі на якій живете. Хіба це важко, коли є таке бажання?

08.06.2016р Надія Таршин

Як я люблю тебе , мій народе. Це не патетика і не пафосні речі, розумієте, це мій народ, з яким я живу на цій страдницькій землі від свого народження і з ним проходжу щодня і щомиті шлях, яким він іде. Я, уже повоєнна дитина, народжена у першій половині двадцятого сторіччя, бачила цей шлях і намагалася його розуміти і аналізувати. Були і важкі розчарування і кожне з них, як позначка у серці, але вони гартували душу. Попри усі наші негаразди я сьогодні вражена до глибини душі кількістю жителів Дніпропетровська, які захотіли освятити святковий кошик у нашій Українській церкві КП. Боже, дай прозріння і ватникам, і відвертим ворогам – нехай вони полюблять свою землю і стануть шанувати усе наше – українське. А їх серця відкриються для переосмислення і розуміння того що відбувається, бо не хлібом єдиним живе людина. Я у дитячі роки жила в убогій селянській хаті і взагалі у нас тоді навіть гроші не ходили, бо у колгоспі трудодні, а більше роботи ніде не було, але і у той повоєнний час Великдень це було найбільше свято у кожній родині і кожен господар і господиня намагалися діточкам обновку придбати і до столу святкового наготувати смакоти, щоб було не гірше, як у людей… Я і сьогодні не розумію, як їм тоді усе це удавалося в умовах безпросвітних злиднів, але усе це було - і роками, і десятиліттями. Сьогодні, хоч і поволі, але процес іде, і наше - українське починає відроджуватися і я свято вірую, що ми вистоїмо і переможемо знавіснілого ворога і зовні і всередині України. Христос Воскрес! Слава Україні!
01.05.2016р. Надія Таршин

Знайомство моє з коровами розпочалося в дуже ранні дитячі роки. Я була ще зовсім маленькою, не більше п’яти років, як батько привів з ярмарку красуню - молоду корову. Була вона кольору кави з молоком з великими білими плямами на спині і боках. Роги у корови були великі і зверху закручені. Вигляд мала гордовитий, незалежний і по всьому було видно що худобина була норовливою. Мама боязко наблизилася до неї і обережно погладила її бік, на що корова невдоволено мотнула головою. Перші дні доїли довгоочікувану в родині годувальницю батьки удвох, щоб не доведи Господи удій не вибила з маминих рук.
Одного ранку коли мама поралася біля печі і була вкрай заклопотаною, батько пішов на роботу в колгосп, а старша сестра в школу, мені доручили приглянути за коровою, яка паслася неподалік нашого двору. Мама дала в руки довжелезну палицю, які зазвичай ставили на грядку з квасолею, щоб плелася вгору і просила завертати корову, якщо та буде лізти в город до сусідки Мар’ї, але близько до неї не підходити. Я слухняно виконувала доручення, та щось корові не сподобалося, можливо, я - маленька в штапельній червоній яскравій сукеночці, чи довга палиця, але в якусь мить вона невдоволено крутнула головою, наблизилася до мене і своїм закрученим рогом підняла мене за сукеночку в повітря. Я теліпалася на розі у корови і перелякано, голосно верещала. А вона вмить розвернулася і почала бігти геть від нашого двору. На мій лемент вибігла мама, сусіди усі перелякано намагалися зупинити худобину, а вона бігла зі мною на розі і не реагувала на окрики. Зупинилася на горбі біля хати баби Юлії і поставила мене на землю. Позбігалися усі, обдивлялися, чи не завдала мені бува корова шкоди, а мама злякана до краю плакала. В неділю батько повернув норовливу красуню її попереднім господарям, а в двір привів чорну плямисту, спокійну, немолоду корівчину, яка потім привела нам телятко, з якого виросла прекрасна корівка Зіронька. Вона була моєю подругою, улюбленицею сім’ї. Спокійна, слухняна і добра. Я біля неї, багато книг перечитала. Мені не доводилося ніколи її завертати, бо в шкоду вона взагалі не ходила. Була там, де я. Випасати Зіроньку було одним з найулюбленіших моїх занять. Тоді у селах не було великих пасовиськ, земля була колгоспною і ми випасали корів вздовж доріг, на горбах, на маленьких клаптиках землі , які не попали під обробіток. А моя Зіронька завжди біля мене. Я лежу біля неї читаю, а вона пощипує травичку. Корова напасеться, а я начитаюся і жену її у надвечір'я додому. Ніколи палицю на неї не піднімали, усе і так розуміла. Коли я вступила до ВУЗу, то бачила свою улюбленицю тільки у вихідні дні, та належну порцію ласки вона від мене завжди отримувала, а влітку на канікулах знову з радістю її пасла і зачитувалася романами, і улюбленою фантастикою.
А потім надійшла мить нашої довгої розлуки. Я закінчила ВУЗ і поїхала по направленню на роботу за сотні кілометрів від дому, будувати зрошувальні канали. Дуже сумувала за мамою, за домівкою, за улюбленцями домашніми. Не дочекалася першої відпустки і на травневі свята на декілька днів птахом полинула додому. Як я скучила за рідним краєм. Бігла стежинкою через болото до свого малого села і не могла надивитися і надихатися усією травневою красою і неповторними пахощами.
Забігла в хату, пригорнулася до мами і за мить у хлівець, де на припоні моя Зіронька. Підійшла до неї, привіталася і між ріжками почухала, і по голові погладила, і раптом відчула на долонях щось мокре. Поглянула в її очі, а звідти котяться одна за одною великі сльозини. Я вперше бачила, як плаче корова і сама біля неї не втрималася. Обняла її за шию, притулила до себе, намагалася заспокоїти . А сльози котилися і котилися з її великих очей… Отакі вони – коров’ячі сльози. Через два роки нашої улюблениці не стало, а я все життя до корів, цих надзвичайно розумних істот, ставлюся з великою любов’ю.

27. 04. 2016р. Надія Таршин

Вчора бійці 7-ї роти 93 бригади Безсмертний Іван позивний "Горець" і позивний "Немо" запросили членів нашої волонтерської команди на шикування 93бр. з нагоди виводу її з району бойових дій. Але у робочий день не кожен бажаючий може собі це дозволити, отже поїхала я одна. Була приємно вражена, що хлопці подарували квіти і цукерки, Це подяка усім нам за турботу і підтримку їх у найважчі часи. Багато вдячних і теплих слів почула. Дуже незручно було, що не встигла нічого наготувати, привезла подарувала книги свої і Кіндрата Коріня. Які вони мужні і хороші, дивилася на них і надивитися не могла. Дуже скучили за домашньою їжею, кастрюля вареників, які привезли мама і дружина одного з бійців вмить опустіла, А Богдан, який нині на лікуванні і приїхав у бригаду з нагоди такої знаменної події, блаженно смакував олів*є і поділився враженням, що за останні тижні він нарешті поїв домашнього. Гарне було у нас спілкування, багато хлопців уже сьогодні поїхали у відпустку, а скоро для багатьох і демобілізація і довгоочікувана зустріч з рідними.Мені хотілося для них і небо пригорнути, вдячність переповнювала. Дуже хочеться підтримати їх морально, адже вони увесь цей час були на передовій. Не усі поїдуть додому, частина залишається на контрактній службі. Дивлячись на те, як вони уплітають вареники, пообіцяла, що у цю неділю приїдемо до них з варениками. Я не радилася з вами, друзі, просто по-іншому не могла. Я все одно наліплю їх, але і ви, усі хто можете долучайтеся, бо бійців багато і хочеться, щоб вони відчули наше піклування. На харчування не жаліються, тепер на кожний батальйон своя польова кухня але скучили за усім домашнім.

14.03. 2016р. Надія Таршин

Громадська організація «Патріотичне об’єднання «Оріяна» з липня 2014р постійно допомагає фронту і тісно співпрацює, як з окремими волонтерами, так і громадськими організаціями, які ведуть активну волонтерську діяльність. Найбільш плідною за останній рік є співпраця з ГО «Союз матерів «Захист» і «Центром допомоги військовим і цивільним «Вільна доля». От і цього разу дуже хотілося якомога вагоміше допомогти «Вільній долі» і як же було приємно, коли мені зателефонувала керівник БФ «Міжнародної асоціації підтримки України» Браженко Наталія Григорівна і повідомила, що у селі Хутір Губиниха з ініціативи директора середньої школи Кусенко Марії Михайлівни і депутата Спаської сільської ради Кислої Любові Василівни буде проводитися патріотична акція –«Допоможемо фронту». Це було так до речі, бо волонтери «Вільної Долі» якраз днями відправлялися у район бойових дій у Піски. З ними повинні були їхати і військові для подальшого проходження служби. З «Вільною долею» узгодили усі питання і почали готуватися.
У п’ятницю, 26.02. 2016р. день видався клопітний, але разом з тим багатий на позитивні події і усі вони пов’язані із середньою школою у с. Хутір Губиниха Новомосковського району.
Учні зранку почали зносити у школу смачні пиріжки, печиво, торти, короваї і різну смакоту, яку приготували їх мами і вони самі для відправки не передову нашим воїнам, а невдовзі на подвір’я школи заїхали волонтери і бійці. Діти і педагоги тепло вітали воїнів і волонтерів , дарували їм подарунки, малюнки і обереги виготовлені власними руками, а головне дарували тепло своїх сердець і наснагу для боротьби цим мужнім людям. Тільки загрузили одних і відправили усю цю смакоту на фронт, а на шкільне подвір’я знову гості – волонтери з Волонтерського союзу «Відкрите серце», які привезли у подарунок школярам колонки з підсилювачем , а школярі і їм подарунки на фронт для бійців і волонтери з м. Павлоград - Селюченко Віталій і Світлана. Вони подарували для шкільного музею експонати, які привезли з району бойових дій, і БФ «Міжнародна асоціація підтримки України», які цього разу подарували школі телевізор і штори для мультимедійного кабінету. БФ «Міжнародна Асоціація підтримки України» тримає постійний зв*язок з цією школою, неодноразово допомагали школярам одягом.
Уся школа променилася добром і світлом. Як діти співали Гімн України, навіть найменшенькі знали усі слова, а на привітання : - Слава Україні, уся школа дзвінко і потужно відповідає – Героям Слава! І усі пісні про Україну і любов до своєї рідної землі. Діти розкуті і щирі і це настільки вражає. Я не думаю, що у нашому місті можна знайти таку українську, по своїй суті, школу. А як співав переможець конкурсу і учень випускного класу Бут Тімур. Зачарував нас своїми піснями. Вразила глибокою думкою у своїх віршах юна поетеса Юлія Комарин. Надзвичайно талановита дівчинка і взагалі усі діти усміхнені, приязні, відкриті. Таку атмосферу добра і людяності сьогодні не часто можна зустріти у школах. Ми щиро дякуємо педагогічному колективу, дітям за подароване нам свято. Вперед і до повної Перемоги, бо заради таких дітей варто не жаліти своїх сил.

Мабуть ми якісь не такі, не толерантні, не терпимі до ворогів, бо ось уже цілих півдня, коли згадую зовсім недавню пригоду, яка відбулася кілька годин тому – я вдоволено усміхаюся і у душі радісно. А діло було так: після завершення акції на знак протесту проти передачі нашого Центрального військового шпиталю російському банку ВТБ, ми з подругами розходилися по домівках, жваво обговорюючи між собою цю болючу тему. Підійшли до зупинки тролейбусу, щоб переїхати на лівий берег і там побачили, як чоловік поважного віку намагається щось втокмачити жінці, яка у злобі наскакує на нього і щось викрикує. Прислухалися і почули від жінки фразу, яка зразу ж змусила нас внутрішньо активізуватися. Жінка кричала, що понаїхали сюди бандерівці і життя від них немає і ще вигукувала якісь образливі слова на адресу чоловіка. Ми усі троє ринулися на захист чоловіка, жінка не зупинялася і з її чорного рота і далі лилася лайка, уже і про любиму свою Росію почала щось верзти і тут наша Марійка( а у неї обоє синів захищають нас) блискавично огріла сепаратистку пакетом, та заверещала і замовкла. Поміж нами намалювався молодий чоловік і як же він почав цю гадюку захищати і призивати нас діяти по-закону, до нього приєднався ще один і єхидно зауважив, що українці тільки те і можуть , що битися і скандалити. І уявіть собі, що це за людина, коли каже першому : -Ти їм скажи: «Слава Україні» і вони заспокояться.. Ми перемогли, бо нас було з тим чоловіком і його дружиною п*ятеро, хоч на зупинці було чоловік двадцять, але це були, на превеликий жаль і велику ганьбу – спостерігачі. І хіба це не страшно. Але на душі радісно, бо відчуваю, що це стерво, перш, як розкрити свого поганого рота, уже добре подумає, чи варто починати вести проросійську пропаганду. У тролейбусі ми тиснули мужню і несхибну Марійчину руку і дякували за блискавичну реакцію. Чи може варто було по-закону, як нас научав той підозрілий чоловік. Пишу це для того, друзі, щоб ви усі розуміли у якому середовищі ми живемо.
25.02.2016р Надія Таршин.

У довгі, зимові вечори, коли не так втомлюєшся від фізичної праці - з’являється більше вільного часу і можна собі дозволити помріяти, і позгадувати. Не знаю як у кого, а я у такі миті пірнаю у дитячі роки і ці спогади для мене найсолодші.
Здавалось би, ну що хорошого було у далекому повоєнному дитинстві, коли одягнені були абияк, озуті тільки у холодну пору року, напівголодні і завжди у пошуку їжі, не кажу уже про смачну, бо така була лише у свято. Влітку колючки із п’яток мало не щодня виймали. Взимку на одному ковзані у подертих чобітках чи валянках і то по черзі. Але було відчуття всеосяжної волі і щастя, хто виріс у селі мене зрозуміє, особливо коли краєвид навколо твого села зачаровує небаченою красою. .
У ту повоєнну пору у селі біля хат майже не було палісадників з квітами. Я не знаю чому їх не було, можливо тому, що недавно закінчилася війна,а після неї декілька років підряд облави на УПА, а потім масова депортація моїх односельців у далекий Сибір, яка розірвала родини по живому і посіяла у селі велике горе на довгі роки. Мабуть, не до квітів було нашим батькам, але дітям, а дівчаткам особливо, притаманний потяг до усього красивого і ми з нетерпінням чекали весни, а з її приходом біля села на правічному лузі природа розпочинала своє не перевершене по красі театральне дійство.
Після великої повені річка повільно входила у свої береги, і у лузі довго не просихали голубі озерця весняних вод. Поміж ними, на узвишші де уже підсохло, відкривала сезон цвітіння найперша лугова весняна квіточка – біла кашка. Ми вибігали на горб до моєї тітки Ганни, і милувалися усією цією красою. Під ногами, хмаринками пливли острівки ніжного білого цвіту між голубими озерцями талої води, яскраво сяяло весняне сонечко, у повітрі розливалися перші весняні аромати. Кашка солодко пахла медом . Відцвітала кашка швидко і їй на зміну з вологої землі і з води уже пробивалися міцні пуп’янки латаття. І ми знову щодня у лузі, щоб не прогавити мить початку його квітування. Стебельця цієї дивовижної квітки піднімалися мало не на очах, гілочки міцніли, наливалися соком і водночас масово розкривали свої яскраві жовті суцвіття. Увесь луг сяяв квітом, ніби саме сонце позолотило усе під нашими ногами. У латаття був особливий запах лугу і ранньої весни. Ми зривали по декілька гілочок і несли ці краплинки сонця додому у подарунок своїм мамам і вони вдячно нам усміхалися. А як відцвітала ця сонячна квітка - буйно піднімалися трави. Яких тільки квітів і цілющих трав не було у лузі, він споконвіку був неораним і зберігав свою первозданну красу. Наприкінці травня у найбільш вологих місцинах черга хизуватися своєю красою надходила і до незабудок. Знову небо і земля зливалися у суцільну яскраву голубінь і ми бігали після дощу по теплих голубих калюжах і дитячий вереск і неймовірно щасливий галас летіли аж до небес, а з під босих ніжок вода райдугами здіймалася високо угору. За іграми забували про голод і коли у когось з друзів знаходився у кишені окрайчик хліба, то розділивши його порівну з’їдали миттєво , як найсмачнішу цукерку, а які цукерки найсмачніші нам у той час було невідомо, бо раділи безмірно, коли мама з ярмарку приносила сто грамів склеєних у одну грудочку солодких подушечок.
А коли дозрівали у лузі трави, з кожного двору чувся передзвін – господарі готувалися до косовиці – клепали коси. На косовицю виходили усім селом дружно, сім’ями, бо у селі, це одна з найголовніших робіт. Чоловіки на світанку розпочинали косовицю, а жінки і діти розстеляли важкі і мокрі покоси, щоб сонечко їх висушило, а через день, два повертали підсушене сіно на другу сторону, і уже сухе і запашне швидко клали у копиці. Над селом линули пахощі, які я не в змозі забути і по сьогоднішній день. І перед очима наш древній луг увесь утиканий духмяними копичками, які тягнуть свої вершечки у високе синє небо. Сьогодні уже немає навкруг села такої краси, тисячолітній луг залишився лише у пам’яті. Не уберегли ми, не превеликий жаль, цю красу для майбутніх поколінь.

24. 01. 2016р. Надія Таршин.

Мама – це слово святе для кожного з нас. Я на свою не надивилася, не навтішалася її близькістю, бо жила багато років далеко від мами, майже за тисячу кілометрів і нас розділяло багато доріг. У кожну відпустку линула до неї, бо дуже сумувала і ледве витримувала той рік, щоб знову з нею побачитись. Перші роки розлуки усі листи були у фіолетових плямах, бо коли писали, то і я , і вона плакали. Я і досі бережу цей дорогоцінний скарб – мамині листи, а їх сотні. Коли була уже заміжня, то читали їх разом усією сім’єю і мій чоловік казав, що сідаємо читати черговий роман від мами, бо це були дрібно списані акуратним почерком чотири сторінки і ще на невеликому аркуші приписки, які не помістилися у основний текст. Я і перші вірші почала писати, бо не могла змиритися з тим, що так зневажили вік уже у перші роки нашої незалежності. Мені боліла доля моїх батьків і односельців, які усю силу віддали державі і на старості їх викинули на паперть.
Мама усе життя працювала не покладаючи рук, намагалася нас підняти, дати освіту. Окрім того , що ходила у колгосп на роботу, вечорами шила жінкам сукні, притому до кожної жіночої фігури був індивідуальний підхід. Мама була модель’єром і жінки ставали у чергу, щоб пошити до свят у мами чергову сукню. Вона кроїла і на машинці строчила, а я виконувала усю ручну роботу – обметувала, підшивала, але завдячуючи цьому підробітку ми хоч якось виживали, бо у колгоспі були безоплатні трудодні . Увесь одяг мені шила мама і перші пальто і демісезонне і зимове, коли поступила до інституту, також мама із свого дівочого перешила і ходила я у них перші два курси, а потім ми з нею обробили півтора гектара цукрових буряків і вона на отримані гроші купила мені кролячу шубу. Я до цих пір пам’ятаю запах цієї нової шуби, у ній я ще і майструвала після інституту і в холодні морозні зими не замерзала.
Мені весь час здавалося, що розлука наша не надовго і я повернуся у рідний край, але моя мудра мама тоді сказала, що не потрібно цього уже робити, бо вона, невічна, а у нас тут робота , друзі, куми. Коли ми почали будувати дачу, мама розплакалась і пояснила свої сльози: - Я знаю, що тепер ти ніколи уже сюди не повернешся, бо ніщо так не прив’язує , як дім збудований власними руками і посаджений сад . Так воно і вийшло.
У ці різдв’яні дні особливо часто повертаюся до неї думками, бо народилася мама на Різдво, згадую її останні роки життя. Коли вона уже серйозно захворіла я якраз була безробітною, а мама потребувала допомоги, можливо банально, але не було грошей на дорогу, а про постіль у поїзді і не було речі, тож коли вирушила у чергову поїздку, то намагалася прилягти на матрац і простелила свою білизну, але кондуктор грубо висмикнула з-під мене матрац і сказала, що він для тих, хто у поїзді бере білизну. Я не дуже і переймалася цим, і лягла на тверду полицю, бо звична, а вона цілу ніч мимо мене шастала, пасажири дивилися на неї з осудом і їй було, мабуть, гірше, як мені. А на останній мамин День народження мене не відпустили з роботи, я ледве тоді її знайшла, бо після 50-ти не дуже тоді брали і зараз не беруть і мама забороняла звільнятися. Пам’ятаю, що бігла з роботи протоптаною у снігу стежинкою під 3-метровою суцільною бетонною огорожею і плакала навзрид, що не зможу побачити її. Це був святий вечір і я не помітила, як мої думки почали складатися у вірш і поки добігла додому, то його уже знала напам’ять, бо там були мої зболені думки.

Простіть мені, мамо, не з Вами,
не з Вами
Зустріну укотре Новий, Старий рік.
Не з Вами столи я накрию різдвяні,
Далеко від мене мій рідний поріг.

Душа моя плаче від суму і болю, -
Лягло поміж нами багато доріг...
Прошу день і ніч я свою й Вашу долю,
Щоб був і над Вами її оберіг.

Бо хто його знає, ще скільки
судилось
Втішатися з того, що мама жива,
Чекає на мене, ніби на диво,
І скаже мені наймудріші слова.

Її пригорну, обійму, поцілую,
Роботу у хаті усю пороблю,
Усі рушники, мамо, Вам поперу я
І ліжко святково для Вас застелю.

Простіть мені, мамо. Сьогодні –
не з Вами,
Не все для Вас можу, що хочу зробить,
Я з Вами думками, важкими думками,
І серце моє від печалі болить.
2001р.

Інколи в житті трапляються події, які інакше, як дивом не можна назвати. Усе життя мріяла про подорож у Карпати, бо була там ще у далекій юності і дуже хотілося помилуватися цим чудовим краєм ще раз у житті, але, як завжди , бажання і можливості це різні речі. То діти маленькі і нестатки, а коли діти піднялися, батьки уже постаріли і у кожну відпустку до них линула, мов на крилах. А бувало, що перепадала путівка на нашу базу на Азовське море і дуже хотілося оздоровити діток і перлися не те море з каструльками, мисками, продуктами і поки сплять діти, то бігом зранку займати чергу на плиту, поки усі не проснулися,щоб наварити на цілий день, бо хлопчики росли і апетит мали нівроку. А коли на морі, то їх не витягнеш з води, а сама квочкою по березі, щоб тримати їх у полі зору. Отакий був відпочинок. Усе життя робота і робота і ту єдину відпустку не знаєш, як поділити, а мрія про Карпати усе віддалялася. А останні два роки про таке і мріяти було незручно, бо війна внесла свої корективи у життя кожного небайдужого українця.
Але трапилося диво – всередині грудня моя подруга і соратниця по волонтерській діяльності – Оніщенко Людмила зателефонувала і повідомила, що їй онучка Олександра на День народження подарувала путівку на двох( придбала по купону із знижками) на гірськолижний курорт на п'ять днів у с. Ізкі Закарпатської області і вона мене запрошує поїхати. Я спочатку розгубилася, ну які там лижі у нашому віці, але бажання попасти у гори перебороло усі сумніви, тим більше, що погода була безсніжною і ми розуміли що ніяких лиж не буде. Два дні потратили на дорогу туди і назад а три дні у горах, промайнули, як у казці. Краще гір можуть бути тільки гори і це дійсно так. Я стояла на полонині і дякувала Богу, що знайшлися ще сили піднятися сюди і побачити усю цю красу. Люди, які живуть там, мабуть, її уже не помічають , бо вона оточує їх щодня, а ми нею втішалися щомиті і було велике бажання потрапити у цей чудовий край влітку. У день від'їзду більше,як півдня мандрували і милувалися прекрасним містом Львів. Втомлені і щасливі повернулися додому. І я безмежно дякую цій золотій дитині - Саші Роздобі, яка своїми успіхами у спорті заробила якусь копійчину і влаштувала нам такий відпочинок.

28.12.2015р.

Це світлина з далекого 1937року. На ній троє молоденьких і безтурботних друзів, яким на той час було по 17 – 18 років. Юнак був закоханий у ту, що справа на світлині – темнооку красуню і щонеділі долав до неї відстань у півсотню кілометрів до маленького села Сморжів, що поряд з містечком Клевань1 на велосипеді,а коли сутінки опускалися на землю вирушав назад у Луцьк. Мама юнака була хрещеною матір”ю дівчини і не проти була поріднитися, але кожен раз з великим хвилюванням чекала на сина. Боже борони, щоб залишився заночувати у хаті коханої, що люди скажуть, по селу піде поговір, а це у ті часи велика ганьба для молодої дівчини.
Троє молодих, талановитих, розумних – вони ще не могли знати, що зовсім через невеликий проміжок часу, через чотири роки, усе буде іншим і не таким про яке вони мріяли. Григорій, так звали юнака уже у 1939 році стане активним учасником визвольного руху, піде до лав УПА і там загине. Ніна вийде заміж за Олександра – хлопця із свого села, народить йому у березні 1941року доню, якою він і навтішатися не встигне, бо у травні заберуть його на перепідготовку і у першому бою проти фашистів вони майже беззбройні попадуть у полон і у концтаборі для військовополонених у польському місті Замостьє від голоду, холоду і поневірянь він загине. А Ніна – моя мама залишиться у двадцять один рік вдовою і виплаче усі очі, виглядаючи свого Олександра і не буде вірити навіть очевидцям, які розповідатимуть про смерть її коханого чоловіка, бо похоронку не отримала, а тільки сповіщення про те, що пропав безвісти. Коли уже останні фронтовики повернулися додому, а її коханий не повернувся, вона змирилася і погодилася вийти за мого батька – фронтовика, який демобілізувався і приїхав у село з Берліна влітку 1946року.
А білявочка на світлині - це найближча мамина подруга – єврейка Мішка. На той час у Клевані жили українці, поляки і євреї і усі дружно уживалися Не було ніяких чвар поміж ними. До вересня 1939року на території Рівненщини була Польща. Жили небагато, хто з землі, хто ремесло якесь мав, хто крамницю тримав. От і дідусь мій віддав маму до польки вчитися кравецькому ремеслу, там вони і подружилися з Мішкою. І вишиванки однакові, і пісні українські співали і розмовляли українською, а ще відчували велику душевну близькість.
Коли у червні 1941р.почали бомбити Клевань І і усі навколишні села мама з маленькою тримісячною донечкою Любою бігла аж до с.Пересопниці і там у хлівах на соломі покотом, дні і ночі очікували коли закінчиться жахливе бомбардування і не знали чи буде куди повернутися, чи усе згоріло. Бабусина хата згоріла, а мамина уціліла і там поселилася уся велика сім’я – бабуся її семеро дітей і маленька онучка. Не встигли оговтатися від пережитого жахіття, а тут нове – почалися масові облави на євреїв. Кругом були розклеєні оголошення, що хто буде укривати єврея, то розстріляють усю сім’ю. Мама нічого не знала про Мішку, сусідка сказала, що нібито усіх їх уже забрали, а пізно ввечері Мішка тихенько пошкреблася у вікно, мама зраділа, що вона втекла. Разом з бабусею, коли усі менші діти вляглися спати (двоє старших були у УПА) звільнили від зерна високу бочку і там поселилася Мішка. Цілими днями вона там сиділа, а уночі, як усе навкруг затихало і по вулиці ніхто уже не ходив, мама допомагала їй вилізти і вона хоч трохи могла розім’яти затерпле тіло.. Облави не вщухали і німці уже розстріляли декілька сімей за укриття євреїв. Мішка розуміла, що вона наражає на небезпеку багатодітну сім”ю, де є п’ятеро малолітніх дітей і почала просити маму, щоб вона дізналася у свого брата Володі, чи може він домовитися, щоб її прийняли до лав УПА. І коли він приніс звістку, що їй дозволили, вона попрощалася і вночі вирушила у дорогу. Потрібно було пройти через декілька сіл і дорога була неблизькою. Можливо знову попала у облаву, але гітлерівці її зловили і влаштували показовий розстріл на очах у багатьох жителів села. Мішка була дуже гарною і німець, якому віддали наказ її убити – відвернувся, не зміг дивитися своїй жертві у очі. Мама усе життя згадувала Мішку , і коли розповідала якийсь епізод про їх юність, то на очі завжди наверталися сльози.
Той час і цей, у якому ми живемо дуже схожі, об’єднує їх війна і відчуття чорної не прогнозованої сили. За наказом такої сили знищують, калічать, сіють ненависть між народами, засівають наші душі злом і бажанням помсти. Сьогодні нам усім відомо звідки іде ця чорна сила і ми бачимо яку розруху і біду вона несе на нашу землю і не тільки нашу. А ще не залишають тривожні відчуття, що історія нас нічому не учить. Думаймо і бережімося.

11.11.2015р Надія Таршин

Ми з онуком Максимом йдемо головним проспектом, сяючого мирним спокоєм Дніпропетровська. Знайомлю його з художніми полотнами, петриківським розписом, талановитими витворами народних майстрів і безмежно радію, коли наші з ним уподобання співпадають. Підходимо до площі перед оперним театром, де у ці дні проходить Всеукраїнський форум волонтерів і де виставлені зразки сучасного озброєння і бронетехніка. На моє пропозицію піднятися на бронетранспортер, онук заперечливо хитнув головою і відповів: - Я, бабусю, не люблю війну, я хочу, коли виросту, працювати машиністом на залізниці. Потім обережно узяв в руки незаряджений автомат, бо усі хлопчаки навипередки намагалися до нього доторкнутися, і уже радісно до мене: - Бабусю, а він зовсім не важкий. А я дивлюся на цю дітвору, що обліпила бронемашини, на військових, що спокійно і врівноважено, зі знанням справи, пояснюють оточуючим характеристику того чи іншого виду озброєння, на жінок, що плетуть «кікімори» і маскувальні сітки і враження, що це не реальність, а якийсь поганий сон, що відкрию очі і усе буде , як колись, до війни. Підходять знайомі і навипередки про наболіле, і про те, що усе місто уже заполонили передвиборчою рекламою, і що уже нікому немає довіри, і що опозиційний блок, втративши усю совість, знову преться у владу, і що у нинішньої влади рейтинг дуже низький ( а що вони хотіли, коли з олігархами у піддавки, а з народу останню одежину знімають і влаштували справжній геноцид) , і що ніхто за свої злодіяння не покараний, і у армії немає порядку, бо волонтери усе знають, у них прямий зв’язок з військовими, з передовою. Я озвучую, що завтра день пам’яті Іловайської трагедії і бажано якомога більше людей зібрати, щоб перед ними, нашими героями, які віддали своє життя за нас, щоб ми отут мирно споглядали і небо і квіти і чудовий фонтан перед оперним, не було соромно. Одна з жінок тихо проронила,що якщо ми забудемо цю трагедію, то ми уже ніхто на цій землі і нам небо не простить ніколи, а інша додала, що ми повинні усій оцій нечисті, яка з усіх сил знову намагається обілити себе і знову вводить народ в чергову оману, показати свою силу і міць і не дати прихвосням шансу пролізти у владу і знову безпощадно учиняти грабунок у нашїй країні. Я навіть уявити раніше не могла, що у нашому місті стільки патріотів, які щиро вірять у перемогу і усе роблять для того, щоб вона швидше прийшла. І про що б там олігархи поміж собою не домовлялися, і до яких фальшувань не вдавалися, а лід скрес і народ уже знає свою силу і можливості і попри усі муки і зради - він переможе!

28.08.2015р Надія Таршин

Село поволі оговтувалося від війни і усіх трагічних подій, які випали на його долю уже по її закінченні. Зализувало надто болючі рани, бо таких страждань і знущань мої односельці не пам’ятали за усю його давню і славну історію. Усі юнаки і дівчата, кого не встигли мобілізувати, вступили до лав УПА, гідно боролися за волю своєї землі, але і цього разу не судилося здобути омріяну незалежність. Юнаки полягли у нерівному бою з військами НКВД на підступах до села, дівчат заарештували і кинули на знущання до казематів замку у м. Клевань 1. Родини засуджених були виселені у далекий Сибір і Караганду. Мої героїчні односельці, уночі, коли сон важко іде до мене, згадую усіх їх, що жили на нашому кутку і були близькими родичами , або сусідами, про яких розповідала мені мама і сльози глибокого жалю поволі котяться на подушку.
Зривали бідних з обжитих місць і разом з дітками і нехитрим скарбом, який уміщався в декількох клуночках везли у далеку, страшну невідомість. Скільки їх не доїхало і замерзли по дорозі... З нелюдським лементом і риданнями покидали свої домівки, прощалися навіки з тими , хто залишався, а ті, що залишалися, плакали навзрид і намагалися поділитися останньою теплою річчю. Бігли за возами кутали своїх рідних і близьких , щоб уберегти від невідомої лютої зими.
Волелюбний дух народу намагалися знищити з корінням і навіки, щоб нікому і ніколи навіть не мріялося про волю.
Євтушки, Янчуки, Самсонюки, Галайки, Перцови, Бусли,Кардаші, Ботвінчуки, Пікузи, Лозицькі, Кравці, Прокопчуки, Дзвінчуки і ще багато наших односельців, прізвища яких не зберегла моя дитяча пам’ять, їх вклад у боротьбу за незалежність країни безцінний, бо заплатили вони своїм життям, або роками неволі у концтаборах. Усіх їх об'явили «ворогами народу», і про них вголос ніхто у селі не говорив.
На початку п'ятидесятих у село почали надходити з різних місць заслання листи. Там ,у засланні, наші помаленьку гуртувалися, обживалися, звикали до нелюдських умов праці, голоду і холоду. Та головне, що були живі і напруга, і страх за їх життя поволі спадали.
Чоловіків у селі на той час було мало, декотрі повернулися з фронту без ноги, без руки, а деякі з важкою формою туберкульозу і ця недуга на тлі голоду розповсюдилася у селі швидко. Почали хворіти і жінки. Взнаки давалася тотальна бідність усього краю, у якому зробили насильницьку колективізацію, але у такому господарстві хазяйнувати ніхто не вмів , а ще над усіма тяжіли непомірні податки, які неможливо було виконати, але мої односельці пнулися з останніх сил, а податки намагалися сплатити, бо якщо не здаси кількість продуктів, які тобі доведено на твоє маленьке індивідуальне господарство, то кожному загрожувала висилка.
Життя все таки брало своє і після важких трудових днів приходила свята неділя, а у неділю зранку усі ішли у церкву, а потім обідали,відпочивали, поралися по господарству, а надвечір сходилися до клубу.
Клуб був у сусідній з нашою хатою хаті, вивезеного у Сибір Пилипа Самсонюка з сім’єю, а ще раніше там була перша сільська рада. Хата була просторою і добротною складеною з бруса. Пилип був гарним господарем. Не побачив він більше свою хату, помер на чужині.
А біля клубу уже починалися танці під гармонь, до війни у селі був струнний оркестр і усі хлопці грали на музичних інструментах , але їх майже усіх убили.
Жінки поважного віку розсідалися на лавах навкруг танцювального майданчика, а ми, малеча крутилися під ногами і намагалися щось і собі витинати ногами, копіювали дорослих. Як танцював мій батько! Усі молодиці мали за щастя танцювати з ним. Літав по колу , мов на крилах, тільки підметки миготіли, а мама бідкалася за чоботи, щоб не дорвав, бо одні-єдині, ще з війни привезені. Курява була така, що не продихнути, бігли з відром по воду, поливали і через декілька хвили знову танці. Наздоганяли те, що у них відняла війна – свою молодість і раділи життю, бо залишилися живі, а потім наморені всідалися на лави і співали допізна на голоси злагоджено і невимовно гарно і це тоді, коли у сім’ях майже не було у що одягнути і озути діток і хліба не наїдалися вволю. Вони знали уже справжню ціну життя.

16.08. 2015р. Надія Таршин

Уявіть собі, мої дорогі, як у ці жаркі літні дні на фронті під обстрілами. Важко уявити, а коли ще здоровим чоловікам-воїнам не вистачає повноцінного харчування і приготувати ніде, бо стріляють, що голову не висунеш, а тушонка, яка скоріше схожа на холодець у поганої господині, уже у печінках сидить кожному... А допомоги від волонтерів усе менше і менше, бо на собі відчула, як важко у нинішній час зібрати щось для фронту. І все ж ми збираємо і передаємо у найгарячіші точки і чуємо від бійців щирі слова подяки. І хоч яка спека, а я стаю до плити і печемо разом з подругами пиріжки і різну смакоту, бо їх так люблять на фронті. Сьогодні я покажу і сам процес приготування випічки, це не так уже і складно, хоч і клопітно звичайно. Мені піар не потрібен, бо маю уже повні 66 років і ні у владу, ні у депутати не збираюся, але вважаю, що кожна розпочата справа повинна мати логічне завершення. Ми розпачали цю справу вийшовши на Майдан. Стали кісткою у горлі сусідній державі своїм прагненням до волі і справедливості. І пішла ця держава на нас війною, щоб знищити на корені наше волелюбство і щоб іншим було неповадно, то чому зараз думаємо, що хтось доведе цю справу до кінця без нашої допомоги. Не вийде , мої дорогі, хто, як не ми, бо у наших високопосадовців далі гарних слів і добрих намірів поки що діло не іде і це ми усі добре бачимо. Отож я щиро дякую моїм друзям-волонтерам, які постійно допомагають фронту: жителям сел. Ювілейне - Оніщенко Людмилі, Чиркіну Олегу, Дубині Руслану, Перегінцю Богдану за смачні пиріжки , сало, ковбасні вироби, хліб, огіркиі різні харчові приправи, жінкам з ГО "Патріотичне об*єднання"Оріяна" - Бойко Ользі, Іванченко Лані, Подобній Марії за сало, ковбасні вироби і часник і пиріжки, моїй сусідці Галині, яка передала багато рибних високоякісних консервів і сигарети, Сергію Карнозі, який виділив кошти для придбання інгредієнтів для випічки, Любові Ферліковській за інгредієнти для випічки. Дякую Євгену Голобородько який укотре допоміг усе зібрати, а Майї Норкіній і Катерині Соболь за те, що усе швидко і якісно доправили у зону бойових дій. І цього разу передаю усім подяку від бійців 28бр. і 39бат. Долучайтеся до нас, не будьте байдужими у цей надскладний час для нашої державності. Підтримаємо армію – врятуємо державу. Україна понад усе.
22.07.2015р. Надія Таршин.

Спочатку на запрошення Валентини Попелюшки і Степана Жука приїхати у Вінницю на презентацію збірки «Воїнам світла» я погодилася, а потім, мотивуючи тим, що погодні умови цієї весни надзвичайно складні і я і досі не можу посадити город, відмовилася. Щось звичайно шкребло на душі, а тут і Людмила Кострюкова зателефонувала і запитала, чи їду, бо вона хоче зробити благодійний внесок і придбати ще п’ять збірок – попередні розлетілися миттєво. І ще наговорила багато приємних слів на адресу і авторів ідеї і співавторів. А дощ щодня поливає город, роботи ніякої і коли пан Степан зателефонував і переконливо почав мені доводити, що от ви збираєте речі, готуєте їжу і передаєте цю допомогу на фронт, а презентація збірки це також велика допомога, тільки духовна і вона дуже потрібна, я погодилась. Виїжджала з дому якраз на другий день, як розпогодилося і відчувала себе найгіршою господинею на землі. З такими відчуттями і у потяг сідала, але вибір зроблений і подумки почала себе налаштовувати на майбутні зустрічі. Опівночі з потяга мене зустріла Галина Рибачук-Прач і поволі ми рушили тихою спокійною Вінницею до її оселі. По дорозі зав’язалася невимушена розмова і поки дійшли до дому, то враження було таке, що знайомі уже дуже давно. Посеред ночі Галина побігла зустрічати Валентину , Степана і маленького мандрівника Теодорчика. Їм по суті ніколи було і відпочити бо вранці ми уже, набивши сумку книгами, вирушила на заплановану зустріч у Транспортний коледж. Зустріли нас зворушливо і тепло. Ми з організаторами узгодили сценарій наших виступів, бо вони повинні були органічно вписатися у ту програму, яку підготували студенти. Перед початком презентації Степан Жук провів майстер-клас по виготовленню книг. Багатьом присутнім було дуже цікаво спостерігати за вправними рухами пана Степана і його самотужки сконструйованими допоміжними засобами, завдячуючи яким на очах народжувалася книга. Студенти і викладачі підходили, спостерігали потім відходили, підходили нові люди, але від початку і до кінця не відходила група, яку по -справжньому зацікавило усе те, що показував пан Степан. Презентація у коледжі пройшла на дуже високому патріотичному рівні. Зал був повний. Були присутні воїни ЗСУ і бійці батальйону «Айдар». Правдивою і цікавою була розповідь бійця батальйону «Айдар» активної учасниці Майдану – Світлани Бевз. П’ять випускників коледжу нині воюють на фронті, а ще двоє уже загинули і атмосфера трепетної поваги і великої пошани до їх подвигу панували у залі. І багатьом з нас було притаманне розуміння того, що такі творчі зустрічі надзвичайно потрібні у наш тривожний час молодим людям. Щирі вдячні обійми, нові друзі і відчуття потрібності супроводжували нас від зустрічі до зустрічі. Пообідавши у пані Галини ми вирушили на зустріч у з Обласною самообороною. Там зібралися представники самооборони, багато з них є і волонтерами. Мужні жінки їдуть у район бойових дій, щоб усе довезти за призначенням нашим захисникам. Свою патріотичну поезію нам прочитала дуже гарна жінка – член Обласної самооборони, волонтер –Бобровська Людмила. І книга «Воїнам світла попадала у руки тим, хто її заслужив – воїнам, бійцям Самооборони і справжнім патріотам – волонтерам. Наморені, але щасливі, ми з відчуттям добре виконаної роботи вирішили хоч трішечки відпочити, а заодно і привітати нашу надзвичайно відповідальну господиню – пані Галину з Ювілеєм, бо за організацією цієї зустрічі їй і ніколи було його святкувати. Велика подяка їй і чудовим дітям пані Галини – донечці Наталі і зятю Володимиру, як добре, що є такі люди на землі - допомагали впродовж двох днів і трьох ночей чим могли. Я їхні добрі душі ніколи не забуду.
Другий день розпочався з поїздки у госпіталь . Поїхали втрьох Валентина, Галина і я. Уже по дорозі вирішили, що будемо іти у неврологічне відділення, тому що для пацієнтів цього відділення книга на сьогоднішній день, можливо , зможе надати психологічну допомогу, адже пережити і побачити їм довелося немало. Вразила реакція зовсім молоденького бійця, який був у боях біля Тоненького у Донецькій області, а ще деякі з поранених просили не показувати їх фото і ми обіцянки дотримаємо. Після госпіталю пішли на зустріч у міську бібліотеку ім. Темірязєва Бібліотека нас зустріла цікавою експозицією фронтових світлин і у ній ми познайомились з дуже потужною жінкою – волонтером Валентиною Погребняк. Вона доправляє допомогу безпосередньо у зону бойових дій. Розповідаючи про себе, ця мужня жінка-українка сказала, що дуже хотіла зі зброєю у руках боронити країну, але тепер зрозуміла, що ця справа, яку роблять усі волонтери, є не менш важливою для оборони нашої землі. Завітали на цю зустріч і прекрасне подружжя бійців –айдарівців – Світлана Бевз і Володимир Бурбело. Там у бібліотеці Валентина Попелюшка була неперевершеною ведучою. Сценарій зустрічі вона відпрацювала сама, ми їй повністю довірили і не були розчаровані і на мить. А як пані Валентина читає ваші вірші , шановні співавтори, і доносить ваші вистраждані твори до слухачів, я не переставала дивуватися. Це не кожен зможе так. За усе добро, що вона робить, я думаю, Господь поверне їй сторицею, але дуже хотілось би, щоб і співавтори більше відгукувалися і розуміли наскільки важливу перед країною і Богом справу робить це невгамовне подружжя. Завершили зустріч на оптимістичній ноті - дружним виконанням пісні – «Дуля вам не Україна» . Дай Боже, щоб так і було. Додому поверталися не поспішаючи, милувалися прекрасним містом, яке зберегло свої неповторні архітектурні форми і сяяло першою весняною зеленню і чистотою.
Вночі о четвертій ранку підйом і у поїзд на Тернопіль. Я уже добре притомилася , а погожі дні нагадували і у Вінниці, що городина у мене не посіяна і картопля не посаджена, але відганяла від себе ці думки і їхала уже куди везуть. Біля вагону нас зустріли привітні молоді жінки і провели на перон, де чекало маршрутне таксі. Погрузилися і поїхали, по дорозі з цікавістю розглядаючи Тернопіль. Гарне місто, шкода, що було мало часу на оглядини. При в’їзді у село Озерне вразила своєю красою капличка, увесь комплекс забудови біля каплиці, і джерело. Підійшли до школи і назустріч нам уже бігла директор – Лариса Григорівна і радо віталася. Запросили у школу і я була вражена, бо кожен куточок цієї школи дихав добром, Україною і вірою у Бога. Я уже не дивувалася пізніше, що усі вчителі, і багато учнів читають вірші із книги «Воїнам Світла», і що після служби з храму прийшли послухати вірші жіночки поважного віку і чоловіки і як вони слухали… У цій школі не могло бути інакше, бо там могутній патріотичний дух виховується змалку. Найменші учасниці читали ваші твори, шановні співавтори, так, що усі плакали і це були не сльози розпачу, ці сльози умивали і очищували наші душі. Я сиділа і думала , що як мало презентацій у нас відбувається у селах, а які ці люди з натрудженими руками і світлими серцями – вдячні слухачі. До них майже ніколи не приїжджають поети і усе богемне життя від них далеко крутиться, а так хотілось би, щоб наші поети заглядали і до них. Я цією зустріччю вражена і зворушена настільки глибоко, що цілу ніч не змогла заснути. У голові прокручувалося багато разів усе побачене і почуте.
29. 04.2015р. Надія Таршин

Рання весна. Прокльовуються перші кволі травинки і стрілочки тюльпанів, як солдатики, дружними сімейками тягнуться до сонця.
На вербі яскравою зеленню наливаються бруньки, а на моїх
улюбленицях – берізках, вітер грайливо хилитає сережки.
Люблю весну, особливо ранню, коли усе навкруг оживає під лагідними променями сонця,
кожна рослинка проклюнувшись, росте на очах. Чудодійна сила тепла і світла.
Споглядаю це весняне диво уже 65–й рік і кожен, як заново, не намилуюся і не надивуюся.
А пам'ять береже у своїх схованках, мою дитячу весну, яку добре пам’ятаю і яка була майже шістдесят років тому. Був березень далекого 1955року. Мені було шість років, бо в школу я ще не ходила, та уже пасла корову. Корів в ту весну вигнали на пашу дуже рано, трава в лузі почала ще тільки пробиватися, але через відсутність кормів увесь наш куток, та мабуть, і все село вигнали худобу на пасовисько.
А біля корів і нас, маленьких пастухів, ціла зграйка. Луг і болото, що поряд, були вогкими і звідусіль тягнуло прохолодою і кругом калюжі, і сліди від коров’ячих копит враз набиралися водою. Корови бродили лугом і згризали сухі бадилинки, травинки, намагалися губами зачепити перші, майже непомітні чубчики молодої трави. Домівки наші були на узвишші, на пагорбах, бо невелика річка Стубла восени і навесні розливалася так, що затоплювала усі низини навкруг. Задніми дворами всі будинки виходили на луг і було видно, що клуні і стайні стоять обідрані, як мама казала – світять ребрами. Солом’яні покрівлі усі розбиралися і згодовувалися худобі, а коли уже нічого було розбирати, то вигнали своїх годувальниць на луг. Зима тоді була важкою і голодною і для людей, і для худоби. Горища і сіновали були порожніми, бо увесь сінокіс відійшов в колгосп і уже котрий рік поспіль селянам його не наділяли. Дорослим горе –
а нам - дітям радість, бо після довгої зими зібралися усі разом з усенького нашого кутка вперше.
Їсти нам хотілося не менші ніж нашим підопічним коровам і почали ми думати-гадати, де нам роздобути їжу?
За отамана у нас був обраний 12-річний Юрко і ми повинні були слухатися його беззаперечно.
За його наказом, таємно від батьків, знесли з дому хто що міг – хто картоплю, хто яйце, а Юрко приніс пательню. Хлопчики почали зносити для багаття сухий верболіз і суху траву з болота, а ми з Женею, моєю найближчою подружкою, почали чистити картоплю, як уміли, а ми в ті роки вміли уже багато чого по господарству робити у своєму віці, потім помили її в болотяній калюжі закоцюблими руками, порізали і почали смажити.
Незрівнянний ні з чим - запах смаженої картоплі на болоті, я пам’ятаю і досі. Щільним кільцем оточили пательню і жадібно поглинали її очима. Готовність страви перевіряв наш отаман Юрко. Він нанизував кружальця картоплі на лезо розкладного німецького трофейного ножа, якого його батько Іван привіз з німецького табору для військовополонених і повільно нею смакував.
Коли картопля уже майже дійшла до бажаної кондиції, Юрко додав до неї два яєчка – дух понад лугом розійшовся неймовірний, ми не могли дочекатися, коли розпочнемо довгоочікувану трапезу. Та по нашій, майже військовій дисципліні, ніхто з нас не мав права покуштувати страву, доки її не скуштує наш отаман. І от він поважно, знову розклав свого ножика, тільки уже з другої сторони, де була маленька ложка і почав їсти. Підніс одну ложку до рота, другу, а вона ж маленька, а їсти він, хлопчик-підліток, хотів дуже і тоді він блискавично руку запустив в пательню і набрав повну жменю гарячої картоплі і в рот, а ми слідом за ним жменями, хто проворний то і декілька жмень ухопив, а кому одна перепала.
Уже скільки весен з тих пір пройшло, а я пам’ятаю смажену на болоті картоплю так, нібито було це вчора.
І кожна рання весна доносить до мене той неймовірний картопляний дух і маленькі прозорі калюжі на болоті.
21.03.2015р. Надія Таршин.

Уже десятиліттями думки бідують у голові і не тільки у моїй, а у кожного думаючого громадянина нашої країни. Раніше у важкі 90-ті минулого століття вони не давали спокою ні вдень , ні вночі з одних причин, бо на наших очах влада і її приспішники безсовісно розкрадала, спільно усім народом надбане, багатство країни. Наші батьки у ті роки були приречені на жебракування, хоч пережили війну і страшні повоєнні руйнування, працювали за копійки, а у колгоспах довгі роки за безоплатні трудодні, але гідної старості не мали, державі було не до них. Для нашої держави старість – це відпрацьований непотріб. А найгірше було ще і те , що діти в основній своїй масі не могли утримувати батьків, бо ледве самі виживали на мізерну зарплатню, а потрібно було ще і діток своїх ростити, давати освіту, бо державі до них також не було ніякого діла. Я добре пам’ятаю, як інколи суп доводилося варити з бульйонних кубиків, і якою великою була радість у мене і дітей, коли молодший син на зупинці знайшов гаманець у якому було шістдесят сім гривень і це був наш порятунок, бо не було за що навіть хліба купити. Ми знайшли у гаманці якісь записи, телефони і могли зателефонувати і віддати гаманець власникові, але не зробили цього, бо дійсно у хаті були на той час злидні і я сказала дітям, що мабуть це Бог нам послав гаманець, щоб ми могли хоч якось протриматись доки батько не приїде із заробітків. Я розумію, що не усі жили так погано у ті роки і багато хто мене не зрозуміє, але я працювала майже усе життя на будівництві, а при кризах у країні будівельникам найважче виживати. Було, що по півроку не виплачували навіть мізерну заробітну плату. У 2004 році пішла працювати завідуючою відділом адресної допомоги у Дніпропетровський районний територіальний центр – потрібно було випросити гроші у багатих і
розділити найбіднішим і нужденним. Не соромилася просити у багатих, бо не для себе просила, боляче було, коли розвозила цю допомогу. Я за той рік набачилася такої «щасливої старості», що не доведи Господи, гірких спогадів вистачить до кінця життя. З цими обездоленими людьми і їх проблемами лягала спати і прокидалася вранці, а вночі гірко плакала від усієї несправедливості і власної безпорадності. Були випадки, коли у них не було за що купити банального аспірину, не було за що свічку купити, щоб поставити за упокій своїх померлих рідних у провідну неділю. Яку нужду і злидні переживали старенькі і немічні у ті часи на околицях великого мегаполісу, якому до їх проблем не було ніякого діла. Надворі був 2004рік і ось, ось мала грянути Помаранчева революція . В нашому маленькому колективі кипіли пристрасті але мої погляди поважали і терпіли. Я роздруковувала свої проти владні вірші і бігала вечорами клеїла на стовпах у людних місцях. Як нам хотілося змін і покращення життя для обездолених і як ми мріяли і надіялися, що ці зміни відбудуться і ми заживемо у цивілізованій, справедливій країні. Наївні романтики…
Що вийшло з нашої мрії, усім нам добре відомо. Були окремі позитивні зрушення, але кардинальних змін не відбулося. Відсутність цих кардинальних змін і привела на трон чудовисько, яке кинуло країну у морок безправ’я, корупції , злиднів і страху. Здавалося, що уже все украдено до нього, але схеми корумпованих поборів відшліфовувалися і були доведені до такого рівня, що у них, практично, була втягнута уся країна. Яскравий приклад тому наша «безоплатна» медицина і отримання права власності на житло і землю. З народу знімали останню одежину, принижуючи його багаторазовим ходінням по муках в усі державні установи і стоянням у багатогодинних чергах. Брехня поганяла брехню і кожна людина, яка не втратила здоровий глузд, хотіла перемін. Свідомі, патріотично-налаштовані українці розуміли, що це знущання продовжуватися безкінечно не може, але і чудовиськом керувало ще страшніше чудовисько і воно робило моніторинг рівня вибухонебезпечності у нашій країні, і коли цей рівень наближався до критичної позначки, час від часу ішло вприскування якихось ідей по рятуванню ситуації, щоб відволікти народ від насущних проблем. Так чудовисько їздило безкінечно, нібито домовлятися за зниження ціни на газ, так виникла ідея вступу України у Євросоюз, щоб знову відтягти час, бо ніхто, і приблизно, не мав наміру туди вступати і це ми тепер добре розуміємо. Але тоді ми про це могли тільки здогадуватися .І коли знову потух останній промінчик надії і усі зрозуміли, що нікуди ми не йдемо і попереду знову непроглядний морок, ми вийшли на площі. Так це була Революція Гідності і це підтвердить кожен її учасник, бо ми вийшли, щоб змінити країну, щоб повернути її окраденому і безправному народу. Ми розуміли, що перемога не буде легкою і влада корумпована і наскрізь просякнута усіма пороками буде чинити відчайдушний опір, але ми навіть у поганому сні не могли побачити те, що відбувається зараз. Зрозумівши, яких масштабів набуває наша революція, олігархічно – владний спрут, почав відкладати яйця у різні гнізда, щоб ніяким чином чужаки, тобто революційно налаштовані на зміни громадяни-патріоти не змогли розбавити їх «елітні тусовки».
А тут війна на порозі, і майданівці, а вони і патріоти , і свідомі громадяни кинулися захищати країну з усіх сторін, хто на фронт, а хто волонтером , і життя своє не жаліють і викладаються на повну, аби лиш врятувати країну від агресора . Начебто і незручно піднімати питання зміни влади на місцях, бо багато хто це сприймає, як розхитування корабля у нинішній ситуації. Але усе більше відчуття, що корабель може затонути, так і не взявши вірного курсу. І замовчувати усі прорахунки влади у нинішній ситуації це уже злочин і великий сором перед усіма героями, хто віддав своє життя на Майдані і поліг на полі битви захищаючи нашу землю від сусіда-агресора.
Найбільшим завоюванням нашого народу за роки незалежності є те, що кинутий владою у ці роки напризволяще, він учився виживати і ця постійна боротьба за виживання зробила його набагато вищим і розумнішим від ситої, ледачої, злодійкуватої і у своїй більшості недалекої провладної «еліти» усіх рівнів.
Він без неї може, бо така антинародна влада йому тільки заважає жити і розвиватися, а вона без нього ні, бо нічого путнього не уміє, і не може йому запропонувати тільки обдирає його. А ще влада розуміє, що обездолений, доведений до відчаю люд може в одну єдину мить змести її і гідно замінити, бо там достатньо високоосвічених, талановитих, чесних і працьовитих і тому страх перед народом у неї патологічний, вона навіть думки не допускає, щоб якийсь простолюдин виборював право на владу. У виборчій тусовці беруть участь одні і ті ж, тільки вони кожний раз перелицьовуються під нову політичну силу. Не виключенням з правил були і ці вибори, коли у кожну політичну силу для приманки завели по декілька патріотів , і тих, кому ми під час революційних подій повірили, а усі інші – це незнищенні «бувші». З огляду на сьогоднішню бездіяльність влади на місцевому рівні, можна уже прогнозувати, якими будуть вибори у місцеві ради. Сьогодні кожна нормальна людина у країні відчуває усю складність і незвичайність ситуації.
Збитки від внутрішньої контрреволюції нічим не поступаються збиткам від зовнішнього ворога.
Верховною радою керують олігархи, які завели туди своїх і надійних у кожній політичній силі і у достатній кількості, щоб захистити себе від прийняття небажаних, і не на їх користь законів.
Зате Рада проголосувала за закони, які багатьох українців поставили на грань виживання і це не слова, на собі уже відчуваю, чого варта моя пенсія у 1500грн. сьогодні. Я з жахом поглядаю кожний день на нові ціни і хоч уже давно купую тільки вкрай необхідні продукти, віднині і від деяких з них прийдеться відмовитися. І все ж, думаю, я зможу вижити, бо у мене є сад і город, і хоч прийдеться важко працювати, але хоч якимись продуктами харчування я себе забезпечу. А що робити городянину у якого немає саду, городу – мені важко уявити. І чому затягувати паски доводиться знову найбіднішим. Можливо МВФ не розуміє у якій небаченій бідності живе подавляючи більшість моїх співвітчизників. І проста процедура оформлення субсидії на оплату комунальних послуг при подачі двох необхідних документів – заяви і довідки про доходи - це казочки, бо таке буде можливе, тільки при наявності усіх лічильників, а чи усіх у квартирах є лічильники на газ? До цього часу установка цього лічильника була задоволенням не з дешевих. Я не песиміст і розумію, що нинішня влада отримала вкрай важкий спадок, а тут ще і війна, але давайте усі рятувати країну - і найбагатші, і найбідніші, а у нас далеко не так. Подивіться хто рятує армію, добровольчі батальйони, хто ділиться ? Як волонтер знаю і бачу – найбідніші. І теплими речами поділяться і грошима на придбання необхідного і в погребах усе переділять, і спечуть, і наварять. Буває, що і заможні люди допомагають, але це дуже нетипове явище.
Хто винен у ситуації, яка склалася нині в країні – розібратися простому громадянину вкрай непросто. Відчуваємо, що єдності між гілками влади немає і це дуже непокоїть , тому що зовнішній ворог знову нарощує свій бойовий потенціал і схоже, що у спокої нас не залишить.
Шукати внутрішні резерви за рахунок економії на пенсіонерах - це злочин перед Богом і людьми.
Країна важко хвора і влада у цій ситуації сьогодні повинна бути гранично чесною і прозорою по відношенню до своїх громадян. Ми повинні бачити на що ідуть кредити від МВФ, і якщо вони будуть іти на відбудову економіки,і створення робочих місць, то ми будемо терпіти, бо попереду буде майбутнє. Ми хочемо бачити звіт перед народом від Міністерства оборони – скільки виділено на придбання військового обмундирування і скільки закуплено, і по якій ціні, і скільки . І по харчуванню так. Якщо ми будемо бачити, що нічого не розкрадається, а коштів не вистачає, то ми і надалі будемо допомагати у цей надважкий для країни період і ділитися останнім, бо понад усе хочемо Перемоги і миру. А ще дуже хочеться, щоб нинішні усі крутії і перевертні, які і досі шастають у владних коридорах зрозуміли, що народ український змінився безповоротно і назад у стійло його загнати уже ніхто не зможе. І чим раніше до них це дійде, тим менше страждань і болю буде на нашій землі.

06.03.2015р. Надія Таршин

На початку минулої неділі отримали звістку від бійців одного з підрозділів 43-го територіального батальйону. Наші доблесні захисники просили, по можливості придбати для них резинові чоботи. Прохання хотілося виконати якнайшвидше, але проблема, як завжди, у коштах. Тим більше, що на тому тижні допомогу надавали зразу у декілька військових підрозділів і ресурси вичерпали усі, в тому числі і фізичні, і моральні. Дуже нелегко зараз роздобути кошти, бо допомагають, в основному, одні і ті ж, на них лягає увесь тягар. Бо хто у нас відгукується на прохання про допомогу - патріотично налаштовані громадяни, які відмовлять собі у всьму, щоб зекономити і придбати необхідне для армії. Багаті живуть своїм життям, ресторани не порожні, дорогий і модний одяг купується, з телеекранів примітивними жартами намагаються розсмішити народ, майже оголені дівиці звиваються у еротичних танцях і при цьому видають на гора низькопробну пісенну продукцію, частіше за все, на мові «братньої» держави, яка уже тисячами знищує наших синів. Відчуття - дві паралельні реальності, які ніколи не зможуть перетнутися. Отож , доводиться розраховувати на небагатих патріотів у цій нелегкій , підлій війні за виживання країни, як такої. Після декількох ніякових відмов, на душі погано. Поділилася своїми безплідними намаганнями роздобути кошти на чоботи з подругою – Людмилою Оніщенко, жителькою сел. Ювілейне Дніпропетровського району, і яким же приємним було здивування, коли вона запропонувала цю допомогу: - У мене є відкладені на особливий випадок гроші, бо ми уже не молоді, от я на них і куплю чоботи хлопцям, бо вони на війні життя за нас віддають, а ми що будемо - моя хата скраю? Відчуття мої, після почутого, важко передати, бо вона і минулої неділі дуже нам допомогла. Через два дні нею були закуплені 35пар резинових чобіт, 10 пар спеціальних рукавиць. А уже перед самою відправкою Людмила передала нашим воякам мішок яблук, тушковане м'ясо і заправила машину. А щоб зручно було бійцям у чоботях, то Людмила Кострюкова передала великий пакет теплих шкарпеток. А осередок ГО «Патріотичне об’єднання »Оріяна», що у м. Новомосковську, доукомплектували машину овочами, хлібом, домашньою консервацією, печивом. І знову наш Андрій Махно усе доправив сьогодні за призначенням у два підрозділи 43-го батальйону у зону активних бойових дій. Дякую Вам добрі люди – справжні патріоти України.
14.02.2015р. Надія Таршин

Учора, тобто у п’ятницю , настрій у мене, як і у багатьох з нас, був препаскудний. Бойовики атакують Донецький аеропорт, відчуття своєї безпорадності настільки гнітюче, що не знаходжу собі місця. Очі увесь час на мокрому місці. Бувають такі дні, коли тримаєшся, тримаєшся, а потім настає мить, і можливо від того , що ніяк не можеш вплинути на хід подій, а події трагічні і реально тебе вибивають із колії, ти скисаєш. І на душі такий величезний тягар, що передати словами це неможливо. Увесь день, як оголений нерв і як усі – чекаю на диво.
А на суботу зранку запланована поїздка нашої концертно-волонтерської бригади у Черкаське у військову частину з колядками, привітанням поранених і тих військових, хто зараз перебуває на ротації. Не уявлялося, як ми будемо це робити. Але слава Богу ранок завжди мудріший вечора: зібралися усі вчасно, святково одягнені , гарні - настрій піднявся. Взяли бандури, кошики з різноманітною домашньою випічкою, ще деякі припаси і поїхали.
Перші привітання були у госпіталі пораненим. Поки накривали для них стіл і готувалися до виступу, бійці один за одним потихеньку заходили у зал. Збиралися повільно, бо дехто ще і під капельницею лежав. Якусь мить нам здалося, що ми там лишні. Ну який концерт, коли там, де залишилися їх друзі така біда. Були серед поранених і «Кіборги», і ті що визволені з полону у якому пробули більше трьох місяців. Ми дивилися у зал і бачили відсторонені погляди, але ж ми прийшли робити святу справу – колядувати. Вгамували свої емоції і зайшли , попереду –Різдв’яна зірка, як годиться, і заспівали. Колядування враз змінило усе навкруг. Обличчя поранених заясніли усмішками, очі потепліли, зал ожив. Духовний спів – особливий, він звеличує і наповнює душу чимось незбагненним і високим. Ми розуміли, що те, що ми робимо, нашим захисникам подобається. Зворушливо тепло прийняли вірші Лариси Омельченко. Та і не могло бути інакше, я стояла під стіною і плакала, коли слухала про дідуся, правнука і флешмоб. А потім іскрометний український танець у виконанні наших юних красунь і зал зовсім повеселів, а молоді бійці – як вони дивилися на дівчат. Життя є життя і молодість повинна кохати а не воювати.
Чарівні звуки бандури і злагоджений спів ансамблю бандуристів «Калинове гроно» під керівництвом Алли Ганжі для багатьох воїнів був приємним відкриттям, бо не у кожному невеликому місті, чи селі є такі колективи. Декотрі з хлопців після концерту зразу потягнулися до бандур і просили дівчат показати, як вони видобувають звідти чарівні звуки.
І я читала свої вірші і співали патріотичні пісні. А найбільше розвеселила наших славних захисників пісня «Дуля вам не Україна» - вони змінювалися на очахі були зовсім не схожими на тих, що на початку. Сміялися від душі і підспівували, і вмить розібрали усі слова пісні. І ми повеселішали. Свято відбулося. Прощалися, як з найріднішими – тепло , до сліз.
Після госпіталю привітали бійців 93-ї бригади, що на ротації, і тих, що готуються у зону бойових дій і скрізь нас гарно приймали. Вояки дякували нам за українське слово і пісню, і нашу «Дуля вам не Україна» просили повторити ще іще. А один поранений у ногу боєць підняв милиці і навіть на одній нозі намагався танцювати. За цю пісню «Кіборги» мені подарували шеврон «Кіборг», і вибачалися, що у них більше нічого подарувати, а я мало не розплакалась і сказала, що я буду його носити, як медаль. Усі почувалися, хоч ненадовго, а щасливими .

17.01.2015р. Надія Таршин

Моє маленьке рідне село Сморжів, що на Рівненщині,притулилося до сел. Клевань -1, що розкинулося по обидва боки великого тракту Київ-Брест і вдень і вночі вслухається у могутній шляховий гомін.
А ось і перший яскравий епізод із мого дитинства, який запам’ятався – сірий похмурий день, дуже схожий на сутінки і усі тривожно і злякано переповідають один одному: Сталін помер. День був не схожий на попередні – важкий і гнітючий. Батьки і сусіди стривожені , дивні, не такі, як завжди. Мені тоді не було і 4-х років. Пізніше, коли я про це розповідала, то інколи на мене поглядали з недовірою. Саме з цього часу і пам’ятаю своє дитинство. Мої батьки – Ніна і Павло Галайки ходили в колгосп на роботу, платили їм трудоднями на папері. Жили бідно і впроголодь. Вечорами потайки мама шила сільським молодицям при каганці, бо світла у селі не було до 1961року, щоб заробити хоч якусь копійчину у дім, щоб було за що купити хліб, а ще сухофрукти і сало, щоб послати їх у Сибір бабусі Палажці – батьковій матері і сестрам Марії і Тетяні.
Впродовж усіх моїх дитячих років у хаті найголовнішими розмовами були – розмови про Сибір, посилки і листи. Усі ранки починалися з того, що мама бідкалася де взяти гроші на посилки, а батько знервовано гримав на неї, курив, а потім накинувши на плечі потертий бушлат ішов у колгосп на роботу. Сибір нам малим зовсім не видавався страшним, а скоріше був загадковим і недосяжним. Чому наша рідня там нам ніколи не розповідали. Молоді жінки згадували бабусю Палажку добре, з великою повагою, бо була вона найкращою бабою-повитухою на усі навколишні села. Більше трьох десятиліть приймала немовлят і усі народжувалися живі і здорові.
Коли я стала дорослою, мама розповіла про страшний рік 1949 –рік масової депортації населення Західної України до Сибіру.
У селищі Клевань -1 стоїть напівзруйнована фортеця – родовий замок князів Чарторийських У підземні каземати цього замку впродовж двох років починаючи з жовтня 1944р і звозили арештантів з усіх навколишніх сіл. Катували у застінках НКВД безжально до тих пір, поки жертва не називала «спільників». Ними могли бути і непричетні до УПА - не усі могли витримати тортури. Так попали у цю катівню і батькові молодші дві сестри – Надія і Тетяна. Надію катували з особливою жорстокістю, бо вона була нареченою Перцова Володимира – мого дядька по-матері, а він очолював у той час службу безпеки боївки. Катували її у тюрмах: Клеваня, Рівного, Дубно, Дніпропетровська і Херсона. У Дніпропетровській тюрмі на Чичеріна відбили їй нирки, коли тітка Марія приїхала до неї на побачення, то побачила Надю дуже хворою – ноги були, як скло, нирки уже відмовляли. Надя журилася, що скоро помре. Невдовзі її перевели у Херсонську тюрму і там вона померла. А коли батько, після демобілізації у червні 1946 року, приїхав до неї на побачення, то йому показали уже на тюремному кладовищі спільну могилу під номером. Тетяну засудили на десять років з відбуванням покарання у таборах Магадану. Повернулась вона в Україну через двадцять років.
За доньок і висилали мою бабусю і тітку Марію у Хабаровський край на лісоповал. Був кінець жовтня 1949року. Мені було півроку. Мама розповідала, що бабуся припадала до мене, цілувала, плакала і казала, що мабуть більше мене не побачить. У той день вивозили усіх наших сусідів, у селі звідусіль лунали зойки, ридання, прощалися навіки, бо звозили їх на залізничну станцію Клевань-2, грузили у товарні вагони і везли у люту сибірську зиму. Їхали більше двох тижнів до місця призначення, яке зустріло їх сорокаградусним морозом і промороженими бараками. Бабусі було уже сімдесят один рік і вижила вона завдячуючи доньці. Тітка Марія скільки жила на білому світі, стільки і дивувалась тому , як вижили. А ще завжди мені казала:
Повертайся додому, бо ніде у світі краще немає, як у нас, у Сморжеві… Мабуть, велика любов до України, рідного краю і допомогла їм повернутись після років заслання у рідне село. Після їх висилки у батьківську хату не дозволили зайти моєму батьку – воїну переможцю, а заселили у неї молодого росіянина Харламова Кирила з дружиною і після Сибіру мої: бабуся і тітка( уже реабілітовані) викупляли свою хату.
Посадили у тюрми і виселили півсела, а назад повернулися тільки три родини. А скільки молодих хлопців убили у боях на підступах до села, коли енкаведисти влаштовували облави на воїнів УПА.
Кожну другу родину не оминуло лихо.
А ще я добре запам’ятала розповідь моєї матері про те, як вона вступала до колгоспу. Наприкінці лютого 1949року її викликали у сільраду, яка на той час знаходилася у хаті уже
депортованого в Сибір з родиною Самсонюка Пилипа. Це були наші сусіди. За столом сиділи троє – голова сільради, уповноважений з району і енкеведист. Мамі запропонували написати заяву у колгосп, вона відмовилася, мотивуючи відмову тим, що були безземельні багато років, і вона хоче обробляти свою землю сама, тим більше, що є коні і увесь реманент. Тоді уповноважений підійшов до неї, дав в одну руку мамі ручку,а пальці другої руки затис між одвірком і дверима. Мама заяву написала, бо була уже шість місяців вагітна мною. Мабуть тоді в утробі матері і поселився у моїй душі протест проти усього насильства і свавілля. У колгосп ніхто не хотів іти, бо люди бачили скільки біженців із Центральної і Східної України пробиралися у наші краї, щоб обміняти речі на шматок хліба,чи вузлик муки у 1933 і в 1947роках. У погребі, так званої, сільради тримали непокірних, морили голодом. Сидів там дві неділі і наш сусід – Гузік Іван. Йому малолітня донька Марійка опускала через невеликий отвір на ниточці маленькі шматочки хліба. Тримали там і мою тітку Ганну багатодітну матір. ЇЇ чоловіка не було цілий тиждень вдома, добував харчі для сім’ї, а діти сиділи у хаті голодні. Після насильницької колективізації на початку п’ятдесятих у селі люди почали дуже бідувати. Усе віддали у колгосп. Хліба вволю не було. Батьки на роботу , старша сестричка Люба у школу, а мені 5-річній доручали купити заповітну хлібину – одну на усю сім’ю, бо більше не давали. В черзі доводилося чекати довго. В одній із таких черг мене мало не задушили. Винесли люди напівживу, посадили під магазином і дали у руки хлібину. Сестра наказувала сховати хліб на погрібнику і не чіпати, поки батьки не прийдуть. А хлібина була пахуча, рум’яна, я трішечки і відкусила, а потім ще, ще. Коли Люба прийшла, то третини хліба уже не було. Вона розплакалася, боялася що батьки будуть сваритися, як прийдуть з роботи.
А навесні, коли повітря прозоре, солодке і пахне у нашому краї так, що це неможливо описати - їсти хотілося немилосердно . Окрайчик хліба змащений олією і посипаний сіллю був найбільшими ласощами.
Тепер, коли вдивляюся у далекі роки, думаю, як жили убого, у хатах було порожньо, бо у кого і було яке добро, то у війну виміняли на цукор і сіль, а після війни скільки років злидоти.
Найкращі друзі мого дитинства – Женя і Володя,росли безбатченками, бо батька – Сергія Пікузу спровадили на Колиму у табори на сім років за 7 кілограм «украденого» зерна. У 1949році у селі було уже голодно і узяв Сергій це зерно із свого поля, яке у той рік почало належати колгоспу, бо вдома сиділа голодна дружина, яка з дня на день мала народити, і голодний маленький син. І це зерно було приводом, щоб і його прибрати із села, бо сестри і матір Сергія були уже на той час вислані у далеку Караганду. Народилася Женя уже без батька і побачила його вперше, коли їй виповнилося сім років. Могутній красень, молодий чоловік після повернення розповідав серед яких покидьків він сидів у таборі. А ще казав, що коли били, то намагався затулити голову, бо мріяв понад усе повернутися до коханої дружини Наталі і малих діточок.
Сьогодні я часто запитую у себе: Боже мій, чому у нас пам'ять така куца? Чому ми дозволяли і дозволяємо знущатися над собою і хіба можуть нас за це поважати у світі?
Мого батька – Галайка Павла таким же чином намагалися посадити. Усю війну пройшов, був розвідником, День Перемоги зустрічав у Берліні, грамотний чоловік був, тож після перемоги і запропонували завідувати складом дивізії. Успішно справлявся з цією роботою, але знав, що вдома горе з меншими сестрами і упросив командування, щоб його демобілізували, бо у армії був уже шостий рік. Сестрам і матері не зміг допомогти і сам мало не пішов за ними услід. Поставили його завідувати на той час «стратегічно важливим» об’єктом у селі – сільмагом. Товару було в цьому магазині - три найменування: сірники, керосин, і сіль. І ось на цьому убогому переліку моєму батькові підтасували на величезну суму розтрату, що довелося і корівку продати і свиню зарізати, щоб грошима перекрити «недостачу» і врятувати батька від тюрми.
У хату, вивезеної у Сибір з дітьми Саньки Кравець, поселили привезеного з Росії Журавльова і поставили його головою колгоспу. Кожного ранку він заганяв жінок у колгоспну ланку. Іти за трудодні на рабську працю ніхто не хотів і жінки ховалися. Як тільки відчинялися двері Саньчиної хати, сусідка - наша родичка тьотя Маня Галайко, яка жила напроти бригадира, зразу бігла і оповіщала сусідів, що Журавльов буде зараз іти заганяти на роботу. Усі двері вмить зачинялися і мама з нами ховалася під стіл, бо він заглядав у вікна. Ми сиділи, боялися поворухнутися, а він потупцювавши біля кожної хати ішов далі. Але так продовжувалося недовго, бо приїхав уповноважений з району і пригрозив усім за саботаж тюрмою.
Першу заробітну плату батько отримав у колгоспі у 1961році - триста рублів, це було перед самою хрущовською грошовою реформою. Мені було майже дванадцять років і я уже приймала участь у сімейній нараді: на що витратити цей скарб. Вирішили, що батько купить собі чоботи, бо ходив майже у обмотках. Коли з ярмарку батько приніс у хату обнову – юхтові чоботи, це була велика і радісна сімейна подія. Як він їх обмацував, обдивлявся і радів, як дитина.
Мама моя і шила, і вишивала і завдячуючи її золотим рукам, ми із сестричкою були одягнені.
Перешивала нам свої дівочі сукні, пальто. До третього курсу інституту, а це був 1970рік, я ходила у пальто, перешитому з маминого. Вона була дуже вродливою жінкою і розумною, я завжди милувалася її красивими, витонченими руками. А як вона любила читати, коли випадала у свято коротенька мить перепочинку, мама завжди брала у руки книгу. Світла не було, читала і при каганці. Тоді взагалі люди більше читали. У нашому маленькому селі була бібліотека на 12 тис. томів, були там праці Леніна, Сталіна і усіх революціонерів і та література, яка пройшла цензуру і була дозволена компартією, а ще інструкції по вирощуванні корів і свиней,але ми тоді раділи і цьому, бо не знали, що десь буває інакше.
А як ми раділи вишеньці, черешеньці. У повоєнні роки, після введення Сталіним податку на кожне плодове дерево, у селі вирубали усі плодові дерева. Село оголилося, зрідка на нічийній території росла чахла вишенька, декілька черешень росло на межах і був один яблуневий сад – нічийний на ту пору, бо господарі так і не повернулися із заслання. Яка була радість коли після тотальної вирубки у сусіда – Івана Гузіка (по-вуличному Мануйла) зацвіли весною декілька молоденьких вишеньок, усі сусіди позбігалися помилуватися на давно небачену красу.
Ми , малеча не могли дочекатися того часу, коли почервоніє хоч один бік черешні , чи підросте яблуко. Об’їдали усе зеленцем. Постійно у лузі шукали травинки із солодкими корінцями і висмоктували їх.
Кожен двір повинен був сплачувати податок молоком, яйцями, м’ясом і шкірою. Якщо у якоїсь родини не було худоби чи птиці, то вони повинні купити усе це і здати державі безплатно, а інакше заслання.
Дитинство є дитинство. Хіба ми задумувались над тим, як ми живемо? Зимою ковзанка, санчата, а влітку пасли корів, кіз, бо в селі діти завжди були при ділі. Пам’ятаю, як мене мама у десять років вивела на город і показала грядки з цибулею, морквою, буряками: - Це, доню, віднині твоє, слідкуй, щоб не було бур’яну. І доводилося слідкувати, бо росли у строгості. Бабусь поряд не було. Бабуся Феня мамина мама, коли почалися у селі трагічні події, з меншими дітьми переїхала у рідне село на Волинь, чим врятувала і себе і їх. Вона забирала мене маленьку кожного літа і це були найщасливіші миті мого дитинства. Бабуся мене дуже любила і світла пам'ять про неї завжди живе у моєму серці. У боях за вільну Україну загинув її старший син – Володя Перцов. Вона не бачила його могили і усе життя надіялася, що він живий і виглядала сина.
Важка доля мого працьовитого селянського роду, що втрапив під жорстокий і нелюдський експеримент комуністичного режиму.
Нехай ці рядки гіркої правди будуть світлою пам’яттю моїм рідним і реабілітацією їх добрих і чесних імен.


«Дніпровська зоря»
Січень 2004р. Надія Таршин

Стара Катерина лежала у світлиці. Над ліжком – портрет молоденької вродливої дівчини у вишиваній сорочці. Гарні, розумні очі, чорні дуги брів, пишне волосся. Красунею була – хлопці із сусідніх сіл приходили, щоб хоч краєм ока подивитися на небачену дівочу вроду.
А на покутті – образ Спасителя у барвистому рушнику. Купила вона цей образ у повоєнні роки у захожого чоловіка, який, потай від влади, продавав ікони у селі, набожно почепила у куточок світлиці і він уже багато років з нею - у радощах і болях.
До нього ревно молилася, як найменшенький Андрійко пішов до лав радянської армії і вірить і досі, що її материнська молитва уберегла його під час аварії у далекому Сибіру. Перед ним вранці і увечері ставала на коліна і молилась за своїх донечок – слава Богу, живі, здорові і онуків уже дочекалась.
Лежала – поглядом обіймала кожний портрет на стіні, за ними – долі… Думки чіплялися одна за одну, як оця павутинка, що зачепилася за кущ її улюбленого бузку, що на причілку хати. Видно їй у вікно цей кущ – весь у срібному павутинні бабиного літа. А ще Катерина бачить у вікно, як відцвітають її улюблені флокси і чорнобривці – не може вона нині легкою ходою підійти до них і вдихнути знайомі осінні пахощі. Роки і хвороби майже прикували її до ліжка – без допомоги важко піднятися. А була жінка, як вогонь – усе горіло у руках, а тепер безпорадна, як мала дитина і це гнітить найдужче.
Життя прожила нелегке. Під вінець за коханого Олександра пішла у 1940році а перед самою війною, у молодого подружжя народилася донечка. Не навтішався молодий чоловік сімейним затишком – забрали на війну, залишив її з тримісячною крихіткою на руках. З війни її коханий не повернувся – загинув у концтаборі для військовополонених у далекій Польщі. Уже після війни вдруге вийшла заміж – народила двійко дітей, та видно не судилося їй бути щасливою , бо і другий чоловік, з яким прожила у шлюбі майже два десятиліття пішов до часу за межу. Діток сама піднімала – працювала день і ніч. Понад усе хотіла дати дітям хорошу освіту. Своє господарство хоч і невелике, але клопітне і щодня – у колгосп на роботу. Заплющила втомлено очі, а перед ними довжелезні рядки буряків і сонце пекуче, немилосердне. Рідко який рік давали для обробітку по гектару, в основному по півтора. Втома від тих гектарів була нелюдська, хоч дівчатка уже підросли і допомагали. А пізно восени потрібно було усе зібрати, закоцюблими від холоду руками погрузити на автомобілі і вивезти на цукровий завод. Де сила бралася, щоб усе витримати… Інколи здавалося, що живе уже з останніх сил, а глибоко у душі жевріла надія, що мине ця важка пора і на її вулицю завітає свято.
Але одружувалися діти, народжувалися онуки - її улюбленці і усім хотілося допомогти – тож працювала без вихідних і відпусток. А невдовзі лихо завітало у родину – у старшої доньки важко захворів чоловік після ліквідації аварії на Чорнобильській АС і середульша Марійка захворіла і довго не могла одужати, а серце матері усі їх болі через себе пропускає і потрібно розрадити і допомогти. А тут нове лихо – пропали усі її заощадження на ощадній книжці, які від сім’ї по крихті відривала і берегла на чорний день. Шквал усієї біди думала і не переживе. На той час уже розміняла восьмий десяток і розуміла, що хоч і важко, а треба починати усе заново, бо не звикла вона бути комусь тягарем. Знову завела корівку, купила двійко поросят і заснувала човником по господі. Намагалася і у свої немолоді літа бути дітям опорою, бо розгубилися вони – залишилися без роботи і усякої надії на краще майбутнє.
Діти тепер, від лежачої, не відцуралися – ні. Дочки кличуть до себе, але живуть у сусідній області, а вона не хоче іти нікуди із своєї хати, бо знає, що і їм важко нині живеться. Молодший Андрій поряд – у селі, але завжди заклопотаний, усе бігом, нашвидкуруч, а невістці Катерина із самого початку була не до душі, то і зараз не приходиться розраховувати на її милосердя . Лежить стара цілими днями одна, дякувати Богу – сусіди добросердні – провідують, допомагають.
Поглядом відшукала за вікном, на межі,свою білокору красуню – берізку: колись давно принесла з лісу , посадила і ревно доглядала. Голубила свою улюбленицю очима, ніби долонями торкалася до її білої оксамитової кори, шукала перші пожовклі листочки.
Не хоче Катерина їхати із своєї хати, надто вона їй дорога, почала її будувати ще до війни з коханим Олександром. Ці стіни чули щасливий сміх її – молоденької дружини і проживали з нею довгі роки чекання коханого з фронту. У цій хаті виросли її діти, тут вона прожила своє життя, у щоденних клопотах, у щасті , у горі – як усі.
Під вікном хтось швидко промайнув і уже з порогу чує Тетянчин голос. Золоте серце у жінки щодня забіжить, розрадить, усе, що Катерина попросить – купить, як сонечко у селі сяє, а сама бідує – чоловік почав випивати. І що ця клята горілка робить з людьми, уже півсела згубила, а колись же був великий сором, коли чоловік у родині пиячив, а тепер цілими сім’ями спиваються і нікому до цих пропащих немає діла. Тетянка новину принесла, що пенсію носять. Катерина гірко усміхнулась – знову 137гривень і це з усіма надбавками, 4грн. 40коп. в день, нехай би спробували усі, хто при владі, прожити на ці гроші. Їй хоч доньки допомагають, а ось сусідка Галина приходить – одинока, бо буває, що і діти ідуть раніше від батьків із життя, плаче баба – уся обносилась, взуття немає, уже за 80 – сили, щоб обробити город немає, а їсти хочеться. Мізерної пенсії хватає на два тижні, а потім усі сусіди утримують. Катерина то кофтину, то сукню їй подарує – слава Богу доньки понавозили свого одягу.
Погомоніли з Тетянкою, про сільські новини дізналася і знову одна у світлиці і три її віконця – зв'язок з усім зовнішнім світом, а ще пам'ять, майже дівоча, і спогади, спогади, спогади…
Хвороба відняла ноги, та має Катерина світлий розум і здатність думати і аналізувати. Вірить вона у Бога і добре пам’ятає заповіді Господні і головну з них " Шануй батька і матір свою, щоб тобі було добре і ти довго жив на землі". І підводить вона заповідь під глобальну проблему мізерного пенсійного забезпечення: ось так виходить шанують у нас батьків своїх, великий гріх взяла на душу нинішня влада тим, що відібрала у стареньких право на життя.
Але бабу не полишає оптимізм і у душі вона має надію, що прийдуть кращі, людяніші часи в Україну, бо людина – це найдорогоцінніший скарб на землі.

03.09.2004р. Надія Таршин

Жахливі сталінські репресії не оминули і нашу родину, хоч батько з 1941 по 1946рр. служив у Радянській Армії, з кровопролитними боями відступав до Москви, а потім дійшов до Берліна, був поранений, мав урядові нагороди. Та ніякі його заслуги не допомогли врятувати від Сибіру його стареньку матір – Галайко Пелагею, яку депортували у Хабаровський край на лісоповал з донькою Марією у жовтні 1949 року. Було моїй бабусі на той час сімдесят років, мала вона вісім дітей і дванадцять онуків. Троє найменшеньких свої діток народила уже після сорока років, коли дід мій - Микита повернувся із заробітків з далекої Канади з порожньою торбинкою за плечима.
Моя бабуся Палажка була дуже шанованою людиною не тільки у своєму селі , але і у всіх навколишніх селах, бо ні одна жінка, яка народжувала немовля, не обходилась без її,
Богом даного таланту повитухи. Дві її найменші доньки були в УПА зв’язковими і за це бабусю висилали.
Десятого жовтня 1944 року їх обох забрали у НКВД – Надію і Тетяну. Надії було двадцять три роки, а Тетяні – двадцять один. У той день заарештували семеро дівчат у селі. Усіх їх утримували у казематах замку князів Чарторийських у сусідньому м. Клевань 1 і піддавали нелюдським тортурам. Допитували уночі, моторошні крики, зойки розносились по всій окрузі. Чула і моя баба, як катують її дітей, бо від її хати до замку – півкілометра, не більше. Люди у селі вночі боялися виходити з домівок, бо чути нелюдські зойки було понад силу. Надію катували з особливою жорстокістю, бо у них була уже інформація, що вона кохає Перцова Володимира (брата моєї мами), а він очолював службу безпеки боївки і попри усі засідки, які вони на нього влаштовували, впіймати його не могли. Тетяну били менше, бо була маленька, худенька і їй вдалося зменшити собі вік, у них вона проходила, як неповнолітня. Потім дівчат катували у тюрмах мм..Дубно, Рівне, Дніпропетровськ, Херсон. Під час таких нелюдських знущань Надії відбили нирки. Померла вона у тюрмі у м. Херсоні. Коли батько після демобілізації у 1946 році приїхав до неї у тюрму на побачення, то йому на тюремному кладовищі показали спільну могилу і металеве табличку з номером. Тетяна була засуджена на десять років і відбувала покарання у Магадані, а після виходу на волю не мала права залишати Магаданську область ще десять років.
Посадили у тюрми і вислали до Сибіру майже увесь наш куток, це були великі сім’ї де було багато дітей і тільки одиниці з них повернулися через десятки років назад, у рідне село.
Трагедія батькової родини і його самого це тільки невеликий епізод, а скільки ні в чому неповинних сімей перемолола репресивна сталінська машина, скільки покалічила душ і приписала злочинів, яких вони ніколи не робили.

Ось історична світлина, її надіслала моєму батькові із заслання сестра Марія у 1955 році. Сестрі Тетяні після звільнення дозволили провідати у Хабаровському краї стареньку матір, і з приводу цієї радісної події і була зроблена світлина.
Мені було шість років, але я добре пам’ятаю, як усі сусіди позбігались до нас у хату,щоб побачити,своїх рідних і сусідів, які у засланні у далекому і холодному Сибіру .
У центрі другого ряду сидить моя бабуся, зліва її дочка Тетяна, справа майбутній чоловік Тетяни – донський козак – Лебедєв Іван (познайомилися у тюрмі). Біля Івана – чоловік моєї тітки Марії – Оверко Середа. У першому ряду у центрі у вишиванці – найшанованіший чоловік у нашому селі на той час – кавалер трьох орденів Слави Нечипорів Андрій, якого односельчани вибрали церковним старостою, а через короткий проміжок часу НКВД звинуватило його у допомозі УПА і з дружиною Ольгою і сином Сергієм вислали. Від образи, уже після повної реабілітації, він у рідне село не повернувся, так і помер на чужині. Андрій і Ольга були найближчі мамині друзі. Зліва від Андрія сидить ще одна мамина подруга Кравець Віра, справа моя тітка Марія(Мариська), а біля неї донька Віри – Галина. У верхньому ряду справа – дружина Андрія Ольга і син Сергій. І Галину і Сергія вивези малолітніми дітьми. У тому ж верхньому ряду, тільки зліва, третя – рідна сестра моєї другої бабусі - Дуня Прокопчук з дітьми. Її також вивезли з двома малолітніми доньками – Ольгою і Софією, сина Олександра засудили, старший син підірвався на міні , а чоловіка Макара убили.
На цій світлині, окрім двох жінок зліва у першому і другому ряду, усі з нашого села, але не усіх я, на превеликий жаль, можу нині згадати, хоч мама про усіх розповідала. Ось вони – бандерівці з мого села, якими і досі наші вороги залякують несвідомих українців, які уперто не хочуть знати правду про ті часи – геноциду нашого народу. Окрім Магадану і Хабаровська мої односельчани були вислані у Караганду і Якутію.
Отака вона сумна, історія однієї світлини, як і сумна історія мого розтерзаного села, та його героїчних жителів, нащадки яких тепер розкидані по цілому світові.

2012р. Надія Таршин