ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Таршин (1949) /
Проза
Запах картоплі смаженої на болоті.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Запах картоплі смаженої на болоті.
Рання весна. Прокльовуються перші кволі травинки і стрілочки тюльпанів, як солдатики, дружними сімейками тягнуться до сонця.
На вербі яскравою зеленню наливаються бруньки, а на моїх
улюбленицях – берізках, вітер грайливо хилитає сережки.
Люблю весну, особливо ранню, коли усе навкруг оживає під лагідними променями сонця,
кожна рослинка проклюнувшись, росте на очах. Чудодійна сила тепла і світла.
Споглядаю це весняне диво уже 65–й рік і кожен, як заново, не намилуюся і не надивуюся.
А пам'ять береже у своїх схованках, мою дитячу весну, яку добре пам’ятаю і яка була майже шістдесят років тому. Був березень далекого 1955року. Мені було шість років, бо в школу я ще не ходила, та уже пасла корову. Корів в ту весну вигнали на пашу дуже рано, трава в лузі почала ще тільки пробиватися, але через відсутність кормів увесь наш куток, та мабуть, і все село вигнали худобу на пасовисько.
А біля корів і нас, маленьких пастухів, ціла зграйка. Луг і болото, що поряд, були вогкими і звідусіль тягнуло прохолодою і кругом калюжі, і сліди від коров’ячих копит враз набиралися водою. Корови бродили лугом і згризали сухі бадилинки, травинки, намагалися губами зачепити перші, майже непомітні чубчики молодої трави. Домівки наші були на узвишші, на пагорбах, бо невелика річка Стубла восени і навесні розливалася так, що затоплювала усі низини навкруг. Задніми дворами всі будинки виходили на луг і було видно, що клуні і стайні стоять обідрані, як мама казала – світять ребрами. Солом’яні покрівлі усі розбиралися і згодовувалися худобі, а коли уже нічого було розбирати, то вигнали своїх годувальниць на луг. Зима тоді була важкою і голодною і для людей, і для худоби. Горища і сіновали були порожніми, бо увесь сінокіс відійшов в колгосп і уже котрий рік поспіль селянам його не наділяли. Дорослим горе –
а нам - дітям радість, бо після довгої зими зібралися усі разом з усенького нашого кутка вперше.
Їсти нам хотілося не менші ніж нашим підопічним коровам і почали ми думати-гадати, де нам роздобути їжу?
За отамана у нас був обраний 12-річний Юрко і ми повинні були слухатися його беззаперечно.
За його наказом, таємно від батьків, знесли з дому хто що міг – хто картоплю, хто яйце, а Юрко приніс пательню. Хлопчики почали зносити для багаття сухий верболіз і суху траву з болота, а ми з Женею, моєю найближчою подружкою, почали чистити картоплю, як уміли, а ми в ті роки вміли уже багато чого по господарству робити у своєму віці, потім помили її в болотяній калюжі закоцюблими руками, порізали і почали смажити.
Незрівнянний ні з чим - запах смаженої картоплі на болоті, я пам’ятаю і досі. Щільним кільцем оточили пательню і жадібно поглинали її очима. Готовність страви перевіряв наш отаман Юрко. Він нанизував кружальця картоплі на лезо розкладного німецького трофейного ножа, якого його батько Іван привіз з німецького табору для військовополонених і повільно нею смакував.
Коли картопля уже майже дійшла до бажаної кондиції, Юрко додав до неї два яєчка – дух понад лугом розійшовся неймовірний, ми не могли дочекатися, коли розпочнемо довгоочікувану трапезу. Та по нашій, майже військовій дисципліні, ніхто з нас не мав права покуштувати страву, доки її не скуштує наш отаман. І от він поважно, знову розклав свого ножика, тільки уже з другої сторони, де була маленька ложка і почав їсти. Підніс одну ложку до рота, другу, а вона ж маленька, а їсти він, хлопчик-підліток, хотів дуже і тоді він блискавично руку запустив в пательню і набрав повну жменю гарячої картоплі і в рот, а ми слідом за ним жменями, хто проворний то і декілька жмень ухопив, а кому одна перепала.
Уже скільки весен з тих пір пройшло, а я пам’ятаю смажену на болоті картоплю так, нібито було це вчора.
І кожна рання весна доносить до мене той неймовірний картопляний дух і маленькі прозорі калюжі на болоті.
21.03.2015р. Надія Таршин.
На вербі яскравою зеленню наливаються бруньки, а на моїх
улюбленицях – берізках, вітер грайливо хилитає сережки.
Люблю весну, особливо ранню, коли усе навкруг оживає під лагідними променями сонця,
кожна рослинка проклюнувшись, росте на очах. Чудодійна сила тепла і світла.
Споглядаю це весняне диво уже 65–й рік і кожен, як заново, не намилуюся і не надивуюся.
А пам'ять береже у своїх схованках, мою дитячу весну, яку добре пам’ятаю і яка була майже шістдесят років тому. Був березень далекого 1955року. Мені було шість років, бо в школу я ще не ходила, та уже пасла корову. Корів в ту весну вигнали на пашу дуже рано, трава в лузі почала ще тільки пробиватися, але через відсутність кормів увесь наш куток, та мабуть, і все село вигнали худобу на пасовисько.
А біля корів і нас, маленьких пастухів, ціла зграйка. Луг і болото, що поряд, були вогкими і звідусіль тягнуло прохолодою і кругом калюжі, і сліди від коров’ячих копит враз набиралися водою. Корови бродили лугом і згризали сухі бадилинки, травинки, намагалися губами зачепити перші, майже непомітні чубчики молодої трави. Домівки наші були на узвишші, на пагорбах, бо невелика річка Стубла восени і навесні розливалася так, що затоплювала усі низини навкруг. Задніми дворами всі будинки виходили на луг і було видно, що клуні і стайні стоять обідрані, як мама казала – світять ребрами. Солом’яні покрівлі усі розбиралися і згодовувалися худобі, а коли уже нічого було розбирати, то вигнали своїх годувальниць на луг. Зима тоді була важкою і голодною і для людей, і для худоби. Горища і сіновали були порожніми, бо увесь сінокіс відійшов в колгосп і уже котрий рік поспіль селянам його не наділяли. Дорослим горе –
а нам - дітям радість, бо після довгої зими зібралися усі разом з усенького нашого кутка вперше.
Їсти нам хотілося не менші ніж нашим підопічним коровам і почали ми думати-гадати, де нам роздобути їжу?
За отамана у нас був обраний 12-річний Юрко і ми повинні були слухатися його беззаперечно.
За його наказом, таємно від батьків, знесли з дому хто що міг – хто картоплю, хто яйце, а Юрко приніс пательню. Хлопчики почали зносити для багаття сухий верболіз і суху траву з болота, а ми з Женею, моєю найближчою подружкою, почали чистити картоплю, як уміли, а ми в ті роки вміли уже багато чого по господарству робити у своєму віці, потім помили її в болотяній калюжі закоцюблими руками, порізали і почали смажити.
Незрівнянний ні з чим - запах смаженої картоплі на болоті, я пам’ятаю і досі. Щільним кільцем оточили пательню і жадібно поглинали її очима. Готовність страви перевіряв наш отаман Юрко. Він нанизував кружальця картоплі на лезо розкладного німецького трофейного ножа, якого його батько Іван привіз з німецького табору для військовополонених і повільно нею смакував.
Коли картопля уже майже дійшла до бажаної кондиції, Юрко додав до неї два яєчка – дух понад лугом розійшовся неймовірний, ми не могли дочекатися, коли розпочнемо довгоочікувану трапезу. Та по нашій, майже військовій дисципліні, ніхто з нас не мав права покуштувати страву, доки її не скуштує наш отаман. І от він поважно, знову розклав свого ножика, тільки уже з другої сторони, де була маленька ложка і почав їсти. Підніс одну ложку до рота, другу, а вона ж маленька, а їсти він, хлопчик-підліток, хотів дуже і тоді він блискавично руку запустив в пательню і набрав повну жменю гарячої картоплі і в рот, а ми слідом за ним жменями, хто проворний то і декілька жмень ухопив, а кому одна перепала.
Уже скільки весен з тих пір пройшло, а я пам’ятаю смажену на болоті картоплю так, нібито було це вчора.
І кожна рання весна доносить до мене той неймовірний картопляний дух і маленькі прозорі калюжі на болоті.
21.03.2015р. Надія Таршин.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію