Мчи, поете, маршруткою вдаль
золотистим і листям, і містом.
Нагорода очікує, вдай,
і поблискує солодко-близько.

Мчи, поете, натхнення ввімкни,
не проґав – десь приблизно о восьмій.
Погляд ввесь потонув у вікні.
На зеленому «Спринтері» в осінь

мчи, поете, вперед, не тужи,
посміхнулася радість полегла.
У смартфонах усі, та в душі
романтичне ранкове алегро,

настрій збільшуючи у стократ,
надзвичайно, святково звучало.
Походжав антрацитовий грак
на порозі крамниці швейцаром.

Ні пір’їнкою не підконтрольним
уряду черевиків-коліс.
Драйвер бусику швидкість потроїв.
Від зупинки, ні крапельки злої –
«Сталінграду героїв» колись,
а тепер «України героїв» –
чим скоріше, чим далі повіз
несподівану мисль: є поміж

напівзграями чорних невдах
та успішних розрив чималеньким.
Неспокійний поет у літах
вороненьким служив чабаненком
на зупинці на «Керченській» скельцем
окулярів і лагідним серцем.

А на «Якова» на «Петруся»
грак бродив молодим агрономом,
то брудним папірцем потрясав,
то листком золотистим кленовим.
І хоча не виорював сам,
до покликання не охолонув.

Та в осінні поля не пішов –
походжав тротуаром Ходжою
Насредином. Поет у «Пежо»
із дружиною рушив чужою.

Ледь-ледь не перетнули межу,
ледь у пісні їх не визрів заспів.
Знов його в «Мерседесі» везу,
ми уже на зупинці «Козацькій».

Златом куполів чистим святим
нам засвітиться Преображенська,
і торкнеться алегро мотив
до вершини земного блаженства
і з бажанням ще більшим впряжеться
віршника донести до мети.
Я ж товаришем став саме тим,
що поета, подяка пражестам,
і сусідством чудним не смутив,
і не змів із путі в диво-дім,

з написом на фасаді «Спортлайф»,
де басейн є веселий і фітнес,
з написом, що в душі запалав:
«Скоро обов’язково розквітнеш

вогнищем слів для тем головних
і багаттям для тем другорядних.
В серпні пляжник – Сухий Кагамлик,
в жовтні – жовнір, у грудні – колядник.

Він яскравий і лагідний рік
і назичить і в казку покличе.
Віршувальник, що в обрії влип,
на рядки не скупий, Кагамличе!

І з Дніпром подарунки ловіть.
Жаль, заїдемо тільки за воду,
пригальмує поета на мить
прозаїчне: район пивзаводу.

За сто метрів Полтавський проспект
возз’єднається з Лесі проспектом.
Тільки той у творінні зросте
хто із серцем, у висі простертим.

За пів колом, на в’їзді на міст,
драйвер бусику швидкість прискорив.
І ставало сидіння престолом,
а приміщенням мрії просторим
після вигуку в небо «На біс!»

романтичне алегро текло
полум’яно, ласкаво, святково,
і здавалось маршрутки вікно
велетенським екраном смартфона.
Порівнянням таким не спотворимо,

драму цю не зануримо в цирк!
Нагорода солодка далеко.
В сни здійсненні ранковим алегро
мчи, Поете, кометою мчи!

2022

I

О полудню квітневий, ти посій
емоції і прагнення у пам’ять,
а відпочинеш уночі, бо ці
рослинки, як
мандрівника і лірника, цікавлять

і спалюють, і створюють мене,
і генерують мрії незгасимі.
Цей полудень чарівний не мине.
Спасибі вам,
русяво-золоті, сріблясто-сиві.

Сплітаються віршовані рядки
з бажанням, що посіялось у пам’ять:
не тільки стати, горілиць лягти
на килимок –
на сонячний і місячний – кульбабок.


II

Небо над нами – зірок феєрверк і планет,
небо над нами – прекрасне, далеке, безкрає
манить мене до світання і зве, і п’янить.
Жаль, що до нього спекотних бажань не дістане

навіть ракета або ж – устремлінь монгольф’єр,
навіть, коли не захмарене, – то височеньке.
Та не печалюсь, не плачу, не мчу: в мене є
небо кульбабине – сонечка і місяченьки!


III

Небо кульбабине,
де чудернацькі сузір’я,
в жодному зоряному атласі не знайти
і не збагнути, чому ця місцинка служила
тільки мистецько, на жаль,
і красі, й чистоті.

Небо кульбабине –
сонць є і місяців сотні
і тисячі є, напевно, приємних планет.
Мовить поет:
«Магнетизмом солодким безодні
манить мене в полудень, спалює і п’янить

Небо кульбабине».

Небо кульбабине –
золото, срібло, смарагди.
Хоч і блищало воно до смішного малим.
Любий поете,
в рядках променистих згора́в ти
і спопелився,
проте для людей запалив

Небо кульбабине.

Небо кульбабине,
де чудернацькі сузір’я,
в жодному зоряному атласі не знайти
і не збагнути,
чому ця місцинка служила
для перехожих взірцем
і краси, й чистоти.


IV

Човен із чорним і сірим відчалив, і бджоли
славити стали у злуці, у сув’язі з віршами,
сповнене золотокосими і сивочолими,
небо кульбабине –
сонячне з місячним змішане.

Спрагло і вправно впрягався,
вливаючись віршем,
В хор оцей, в озеро –
хороше, весело, гаряче!
А щоб відсоток високої істини збільшити
біля стеблинок звабливих блукав я,благаючи:

«Небо кульбабине,
будь з нами степом і морем,
Альпами, що восени, весняною саваною!»
Відповідало:
«Людей, що пороблені хворими,
у потаємні глибини неспинно заманюю:

в чорну діру, у печеру розширену, в шахту
там добувати корисні, цілющі копалини».
Так і поета в лабети в ті лагідно втягнуто,
в танго кохання останнього,
в небо кульбабине.

В ньому залишитись?
Ні! За свободу в атаку!
І на асфальт із квітучої вічності вискочив.
Не потопило…
Тобі я уклінно подякую,
Небо Кульбабине –
сонячне змішане з місячним.

2020

Друге, нам не віриться, що грудня.
Дні зимові грюкають-видзенькують.
Дві симфонії – грибна й городня –
«смачно» диригуються виделкою.

Що моїй душі в негоду взути?
Скрізь, о, не зими замерзла злість,
а навколо і на серці – всюди
осені вляглись озерця сліз.

Мокро й холодно у світі макро,
мокро й холодно у світі мікро.
Тільки б файну сподівання ватру
не розвіяло зневіри вітром.

Прикро, що і холодно і мокро.
Добре пам’ять поступила – мудро:
врятувався у минуле поглядом
і зігрівся ранку перламутром.

Райдужне проміння вміло хмарка,
радісне поклала на палітру
літ і зим, і весен. Жаль, не варто
тішитись: веселку з неба витруть

племенами, ордами проблеми
й негаразди. З вами я зліпив
половину про любов поеми.
Жваво у «Синоптика» снігів,

пристрасно прогнозами цікавлюсь,
та зимовій казці не корюсь.
Іграшковий парусник на Калуш
рушив розгалуженням калюж.

Рушив, щоб у келиху Любові
ні краплинки не було скорбот.
Новий рік зустрінемо у Львові,
а Різдво розпочнемо з Карпат.

Святкувати. У рядку страх чути:
«Милі всі до Мрії не доплив!»
Лірнику-мандрівнику, якщо б ти
лиш на мить у місті на Дніпрі

між калюж посріблено-блискучих
тополине золото забув –
нагадає втоплений листочок –
осені останній осавул.

Грак у смокінгу, неначе граф,
розриває листя вмерзле дзьобом.
Ти весну гінку не почекав,
не діждався березня. А щоби

місяці зимові перескочити,
не на захід – на зюйд-ост пливеш,
осідлавши думкою листочок –
осені останній острівець.

Ти пливеш, ні в штиль,
ні в шторм не плачеш,
мчиш – розвеселяєш росіян,
мов би там уже і став, неначе
нашим зимам вироком Сіам.

І синам сіяв Індокитай,
інтуристам догоджати навчений.
Таїтянко! Принеси-подай
даль і долю нам. А на Полтавщині

запанує, закнязює сніг
і загине золотаве сяєво.
Оживе в жирголі на весні.
Ми ж у сні, коханий, компенсуємо

і краси, і теплоти нестачу –
в золотавій залі поспимо:
під подушку покладу листочок –
осені останній бастіон.

22. 12. 2020

Сеансом ніжності на пляжі
Сезон купання завершаєм,
В сезон гуляння вирушаєм.
І річка шумом величавим
Співає: згинуть сили вражі –
Очеретяним Вересаєм*.

Сеансом ніжності на пляжі
Сезон купальний завершаєм.
І з мрій заплутаної пряжі
Пліт в’яжемо тим силам вражим:
Невдачам нашим і печалям.

Не будуть бити і колоти,
За рогом зникнуть на колодах.
Котеджів постаті готичні
І очерет, і груші дички,
І кагамлицької водички
М’яка, ласкава прохолода
Від них звільнились, і природа
Похмурість скинула, як одяг,
Блакить розквітла – забуяла,
Не тільки в небесах і водах –
В очах, серцях і капілярах.

І в наших грудях, в інших людях,
Які з природою з’єднались,
І ніжним поглядом голублять,
Закоханим дарують радість.

Щасливі бігають малята,
Пісок співучий їхні п’яти
Стискає трепетно-ласкаво.
Весь задоволено - пом’ятий,
Немов з ним сонце переспало.

Десь на розпечених асфальтах,
Десь на розбещених асфальтах
Юрба з отаманом Журбою.
А дотики твої, Русалко,
Легкі, мов котики вербові.

У їх веселому полоні
І хвильок схвальний плескіт слухав,
Твоїх плечей мої долоні
Торкались тополиним пухом.

Ми різні, але дивно схожі:
Обоє в пестощах – вельможі,
У ласках ми – аристократи,
Казково щедрі і багаті.

Давай всю ласку зосередим
У поглядах, щоб похвалили
І очі єті* з очеретів,
І очі янгола з хмарини.

Сеансом ніжності на пляжі
Сезон купання завершаєм.
А сонце крижі нам не пряже,
Бо стало бережно - весняним.
А чи осіннім. Річка ж каже:

–Узимку зустрічатись ніяк,
То ж кожну літню мить цінуйте.
Обійми в мріях обідніють,
І обезціняться цілунки.

Невже в угоду стужі, тузі
Почнем і в мріях економить,
І велетнів в щедротах дужих
Замінять карлиця і гномик.
Обійми, ні, не обідніють,
Не обміліють руки-ріки.
Тебе зумію в сніговіях
Осіннім золотом зігріти.

Ні, буде ніжність не по ложці,
І будуть пестощів бенкети.
І ласки, спілкування розкіш
Примножиться! Поезій злети
Повищають! В священній млості
Давай не гратися далеким.

Давай, кохана, ми поглянем
В те майбуття, яке найближче.
Я вірю, що сезон гуляння
Ні краплі розкоші не знищить.

Сеансом ніжності на пляжі
Сезон купання завершаєм.
До ніг Парижем серпень ляже,
Засяє вересень Версалем!

2011

Вересай* – Остап Вересай – відомий український кобзар
Єті*– снігова людина

Зими і смутку змовкнув механізм:
Не буде бити болями нас білими.
Синички співом користь заподіяли.
З туманом срібним ангел нахиливсь –
Не скотиться ні зараз, ні колись
Страждання віз тяжкими заметілями.

І дощ не мрячив. Хоч не без причин
В думках зима і смуток шаленіли,
Та грудень від тепла-добра сп’янілим
Цей вечір, це побачення вручив
Нам від Весни й Веселки сувеніром.

Прообразом того, що буде з нами,
Того, що тільки в серці, голові.
Не зразу ж ти в мені, а я в тобі
Пропалі половинки розпізнали.

Там тішить сонце увесь рік весняне
І солов’ї – кохання вартові
І спокою. Розквітнемо тоді,
Та не лише пташиними піснями.

Там трави ще танцюють і сади,
Стриба Весна з веселкою-скакалкою
Від радості. Потрапимо туди,
Нехай круки і недруги тут каркають.

Та як би не було чудесно там,
Ми як фундамент щастя – п’єдестал,
Наш перший вечір будем пам’ятати…
Тривожити вже холод перестав
Виходимо зігріті з «Кави- хати»

Ти серцю так розмовами близька,
Що близькості тілесної не просить.
Проте із кленом тягнеться рука,
Якому в чорні пальці розпуска
Красуня ніч свої сріблясті коси.

Ми,наче подолали вже імлу,
від наших слів заслабло-захмелілу.
і я промовив:" Я тебе люблю!
Тебе люблю», і саме в ту хвилину,

В ту мить, щоб рештки сумнівів втопить,
На небі місяць обійнявсь з хмариною.
І ми в обіймів океан поринули,
Й асфальт з калюжею з’єдналися в ту мить.

З туманом срібним вулиця Ватутіна
Злились в єдине ціле, щоб відчУти нам
Себе фрагментом цього дійства, чи деталлю
( в якому чи тону я, чи злітаю)
Центральною. Ми з усіма пов’язані,
Тримаєм все допоки будем рАзом ми:
Дерева кронами, чи крилами птахи.
Та не відчув себе у клітку пійманим
Й закритим в ній навіки – навпаки
Крилатим, вільним із твоїми став обіймами.

На жаль, недовго наш тривав політ.
Посадки-дотики, признай, були не зайві,
Бо віє від усіх частин твоїх,
Як від – душі, таким ласкавим сяйвом.

Так від усіх без винятку. Словам,
Щоб не долати небезпечні відстані,
Я цілував тебе і цілував.
Уста були смачні, міцні та істинні.

То ж руки до обличчя не здіймай,
Щоб крила не повиснули печально.
Спорідненість не знищуй сподівань,
Не розбивай сердець і тіл єднання.

Бо місяць ще хмеліє від хмарин,
І тулиться ще до туману вулиця.
Хіба чоло веселки не нахмуриться
Твоїм окремо мріям і моїм,

Як назавжди розірветься зв'язок
Глибин душі і зоряних висот,
І всепрощення із гіркою помстою,
А ночі найстрашнішої, найдовшої
Із найкоротшим, найсолодшим днем,

З туманом срібним вулиці Ватутіна.
То ж ми обійми мрій не розімкнем.
То ж ми Весну й Веселку не засмутимо!

22.12.2010

1
Чому так любить музику чумак?
Чому сумує, як пісень не чує?
Й сам почина співати, наче птах,
Зв`язок із небом відчуває так,
Коли в степах під зорями ночує.

Пішли жалі на пасіку журби,
І сум утік на туги пасовище.
Не свище вітер злий, і злива не періщить
Трава стає іще густіша й вища,
І випливає місяць з-під верби,
Як сон міцний, або смішний сомище.

Як ріг вола, чи на Різдво пиріг.
А то здається місяць оселедцем.
А він вгорі що думає про них?
За мажами, за хурами приліг
І над чумацьким гумором сміється.

Розбудить півень, й до світанку – в путь.
І добрим людям добру сіль і рибу
Із Дону й Криму в Крюків привезуть.
Та не здолають долю незбориму.

Що гостра, як заточена заноза.
Яка, мов стопудовий віз, важка.
Волову пару паровозом переможе.
Чавункою розчавить чумака.
Прогрес паланки й валки в топках спалить.
НКВС про нього знищить пам'ять.

І зникли перевізники… Й тепер
Не отаман вирішує – прем`єр,
Кабмін вирішує: коли, кому
За соляними вирушать дарами,
Що на лимані, хай і не в Криму,
А далі, ну наприклад, в Суринамі.

Не в бур`янах пожовклих придорожніх
Про чумаків я пам`ять віднайшов,-
В червоних маках, в маківках церков,
В колесах всіх, в крупинці солі кожній.

Схиляється до нас безмежна вись.
Не хором зоряним говорить небо з нами.
Не вісь земна скрипить – чумацький віз,
Не вісь галактики…Дивись ти і молись
На чумаків з возами і піснями.
Потрапити б до Божого їм Дому
Й змінить солону долю на медову.

Чумацький Шлях цвів золотою сіллю,
У вічність він, у вікна поринав…
І розсипав в серця пісні-сузір`я…
За крок від нас і Крим, і Суринам,
Рідня близька країни й зорі нам,
І небеса – як вулиця сусідня!

2
А на базарній вигравав кобзар,
Виспівував - заслухались сузір`я.
Він для зірок сіяв, немов квазар.
Для українців, мабуть, ще з хозар
До росіян він дзвоном бив сумління.

Був маяком у непроглядній млі.
І чулося в чарівних звуках кобзи:
НАМ буде добре на своїй землі,
А потім ЇМ – і «харашо», і «добже»

Як людність ми ніколи не помрем,
Хай в найлютішу нас жбурнуть негоду.
Ми не помрем з таким поводирем
У Віфлеєм для нашого народу!

Ні, ти був зрячим, а народ - сліпим,
Душа його і темна, і волога
Зі сліз і крові голосом своїм,
Змішавши із пилюкою шляхів,
Дороговказ ти сонячний зліпив
До Правди і до Волі, і до Бога!

Ти не мовчав, співав і нас повчав,
Щоб гідними ставали наші вчинки.
Хоч цар лихий був, але ж був Кобзар
Із літери великої – Шевченко.

У буйстві зим змінився в нас режим.
Тепліш, світліш чи стало нам, кобзарю?
За те, що лиш народу ти служив,
Й «народна» влада напускала псарню.

Колись «комса», тепер своя попса
Кусала сміхом і псувала струни.
Та струмом правди проростав кобзар
І думами померзлі душі врунив.

«За рідну мову і за рідний край» -
В тих звуках до повстання чути поклик.
То ж грай, кобзарю, грай, не замовкай,
Співай, кобзарю, щоб серця не змовкли!

3
Співай, кобзарю, щоб я міг сказать,
Хоч пошепки, про себе: « Я – козак,
А не кізяк, ще й мокрий і порожній,
Я – кремінь, я – козак, я – запорожець!"

Я – січовик, то ж буду я чавить
Усіх мастей, усіх властей чужинців
Й – своїх, що навіть гірші за чужих.
І не потрібні хутір і Чаплинський,
Щоб хутко я перетворив юрбу
У армію на битву вирішальну
І Крим я покорив, здобув Стамбул,
Розворушив мурашником Варшаву.
Молдову подолав я за добу,
Мадяр – за дві. Тепер – кубло. Тому
Не на Москву – на Київ вирушаю.

Навіщо це: Стамбул спалить до тла,
А чи кремлівські розгромить палати?
Потрібно лиш холопа і «хохла»
В своїх думках, в своїх ділах здолати!

Щоб вірус меншовартості пощез
З тремтінням клятим язичка й колінець,
Щоб на Хрещатику зміг крикнуть до небес
На світ увесь: «Я – русич, - українець!»

Козак – я, запорожець, січовик!
У співах чумаків,у звуках віщих кобзи
На мить себе відчув я, і цю мить
На все життя, на всі віки продовжив!

10.10.2010