Друге, нам не віриться, що грудня.
Дні зимові грюкають-видзенькують.
Дві симфонії – грибна й городня –
«смачно» диригуються виделкою.

Що моїй душі в негоду взути?
Скрізь, о, не зими замерзла злість,
а навколо і на серці – всюди
осені вляглись озерця сліз.

Мокро й холодно у світі макро,
мокро й холодно у світі мікро.
Тільки б файну сподівання ватру
не розвіяло зневіри вітром.

Прикро, що і холодно і мокро.
Добре пам’ять поступила – мудро:
врятувався у минуле поглядом
і зігрівся ранку перламутром.

Райдужне проміння вміло хмарка,
радісне поклала на палітру
літ і зим, і весен. Жаль, не варто
тішитись: веселку з неба витруть

племенами, ордами проблеми
й негаразди. З вами я зліпив
половину про любов поеми.
Жваво у «Синоптика» снігів,

пристрасно прогнозами цікавлюсь,
та зимовій казці не корюсь.
Іграшковий парусник на Калуш
рушив розгалуженням калюж.

Рушив, щоб у келиху Любові
ні краплинки не було скорбот.
Новий рік зустрінемо у Львові,
а Різдво розпочнемо з Карпат.

Святкувати. У рядку страх чути:
«Милі всі до Мрії не доплив!»
Лірнику-мандрівнику, якщо б ти
лиш на мить у місті на Дніпрі

між калюж посріблено-блискучих
тополине золото забув –
нагадає втоплений листочок –
осені останній осавул.

Грак у смокінгу, неначе граф,
розриває листя вмерзле дзьобом.
Ти весну гінку не почекав,
не діждався березня. А щоби

місяці зимові перескочити,
не на захід – на зюйд-ост пливеш,
осідлавши думкою листочок –
осені останній острівець.

Ти пливеш, ні в штиль,
ні в шторм не плачеш,
мчиш – розвеселяєш росіян,
мов би там уже і став, неначе
нашим зимам вироком Сіам.

І синам сіяв Індокитай,
інтуристам догоджати навчений.
Таїтянко! Принеси-подай
даль і долю нам. А на Полтавщині

запанує, закнязює сніг
і загине золотаве сяєво.
Оживе в жирголі на весні.
Ми ж у сні, коханий, компенсуємо

і краси, і теплоти нестачу –
в золотавій залі поспимо:
під подушку покладу листочок –
осені останній бастіон.

22. 12. 2020