Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій бетон.

3 листопада 2005 р., Богдани

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє
спокусить у су́тінну мить.

Яблуневі ліси
розсадив білий дід перед бабою.
Літо, стяте серпом,
їх любові сповняло сто літ.

Їх кругле́ньке внуча
прокотилось з-під яблуні яблуком.
І сказала стара:
"Бо ти завше зривав пустоцвіт".

5 травня 1995 р., Київ

Темний ґрот.
Екзальтовані хащі.
Аурікове сонце стає.
Ноги важчі.
І руки тяжчі.
Трохи вище фантазія є.

Леонардо да Вінчі не вище.
Є затемнення справжніх Венер,
коли протяг пейзажовий свище
повз парад незображених сфер.

У мазках бурезламних природа
пише пензлями диких стихій,
як не завжди спокійною врода
є в тілесній задусі твоїй.

Хтось пишався безвухим Ван Ґоґом,
і на старість без вуха зоставсь.
Хтось хвалився, малюючи Бога,
і на чортову матір здавсь.

Тільки крали твої картини.
Цінували твої кольори.
Десь у темному ґроті гине
ермітаж, переповнений гри.

Голуби виліта́ють зі склепу,
вдвічі більші, і більше їх, –
із яєць вилупляються в небо,
прямо в небо фантазій твоїх.

23 липня 1995 р., Київ

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння – не просто ніч…

23 березня 1989 р., Київ

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!

27–28 листопада 2006 р., Київ

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,
які з’являються, відмиті, знов і знов
уздовж води на сотні й сотні миль.

Рожеві мушлі,
водорості й мул,
колони й статуї твоїх підводних міст,
монети золоті
й кістки акул,
античні амфори, в одній з яких – твій лист.
Це ти мені своє багатство й скарб
виносиш і кладеш на гостре скло,
твої дарунки порахує краб –
тверезий розум мій, тверезе зло.

Але ти – море,
ти – мій океан,
безмежна суміш щедрості й життя,
плекаєш цілину, щоб мати лан:
наносиш мул –
і родить ця земля.
На скелях сяють манґові гаї,
блищать багаті золоті міста,
товар везуть на про́даж кораблі,
а я купаюсь між рядків листа.

31 липня 1995 р., Київ

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

11 травня 2003 р., Богдани

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

31 жовтня 2005 р., Богдани

Старенький автобус. Старенький водій.
Ми, кожен – учасник чорнобильських дій –
старі пасажири, прапільґовики,
усі безкоштовні. Як ті павуки,
собі наповзли, повсідалися вряд –
і всяк надурня́к їде в Києвоград.
То ж, виручки з рейсу не буде ніяк!
(У кожного є документ, позаяк).
Хтось каже, що ми дармоїди-таки –
не вчасно снуємо латати дірки.
А в світі шовковім усе доладу́,
лише Президент – сам собі на біду.
По правді чи кривді, чи як кому є,
а світ розвернувся на "їхнє" й "своє".
Бо кожен тягне́ кабалу-колиму
й на лапу дає невідомо кому…
Отож, це суспільство посі́ло на рейс
(хто – пика, хто – морда, хто – личко, хто – фейс).
Автобус приборкав розбитий асфальт,
як той акробат свій батут та шпаґат!
Помчали городи, посадки, ставки́,
і сонце стрибну́ло спросоння в хмарки́.
Чим ближче до міста, тим більше хати́,
тим вища горожа і товщі коти.
ДАІвці з кущів вибігають на шлях,
штрафують і знову щось п’ють у кущах.
Баби́ вже прип’яли всіх кіз при соші,
копають карто́плі, як слід, оддуші!
Скисають на кла́дках пляшки з молоком:
заочна торгівля у міста з селом!
А в лісі і в парку всю глицю зняли́
міські грибники, бо грибів не знайшли.
Носами клюють і сидять, як бобри,
рибалки в калюжі "три метри на три"!
Чим ближче до міста, тим меншає місць,
де можна було б наробити дурниць!
Ми – всі пасажири з поріднених сіл,
говоримо вголос без жодних зусиль!
Бо ми всі знайомі, бо всі ми – рідня,
бо правимо ці теревені щодня!
А в місті? Шепочуться в певній межі.
І навіть сусід між сусідом – чужі.
Бо є "рукавичка" і є "теремок",
і в кожній кімнаті – на сейфі замок.
А згодом, якщо не поміститься в сейф,
то влізе в Швейцарію й ляже на дрейф!
Така перспектива хороша чи зла?
У міста є пузо, бо спина – в села.
Поїхали далі, від цих аномалій!
Купуймо дешеві китайські сандалі!

3 вересня 2005 р.

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.

Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!

Нам гойдались небеса,
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!

Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!

Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!

Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.

Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.

Жах і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.

Тільки в мріях і піснях,
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..

Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.

Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.

Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!

Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!

Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!

Видно небо і зірки,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.

Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..

Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.

Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..

І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми,
оселялося прилюдно.

Щоб хоч де, хоч тут, хоч там,
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!

Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.

Лаштували доладу,
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.

Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.

Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.

Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покрови!..

Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!

А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми дупла збудували.

Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..

Ось воркують голуби
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.

Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!

Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.

І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!

Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.

А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.

Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..

Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..

Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.

16–17 серпня 2002 р., Богдани

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу,
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня.

17 липня 1995 р., Київ

Швендя швендяла швиденько.
Скрізь справлялася хутенько.

Хоч годинник час не гає –
а за нею не встигає.

Робить стрілка кілька кроків –
Швендя вже біжить з уроків.

Тут – портфелик! Там – сандалик!
Десь у ротику рогалик!

Он подвір’я й огорожа!
Ось Володя і Серьожа!

Ось якісь нове́нькі діти –
треба всіх оповістити!

Треба всім їм розказати –
як і в що сьогодні грати!

8 квітня 2004 р., Київ

Довго з ложкою в руці
Ніна їла голубці.

Їх усіх за щоки пхає,
все жує, а не ковтає.

Ми дивуємося з Ніни –
а вона сидить без зміни.

Потім ледве проковтнула
і полегшено зітхнула:

– Хух! У мене сто очок!
Я ж сьогодні – хом’ячок.

2001 р., Богдани

Як у мене, так і в мами
день народження – той самий.
І тому для нас обох
подарунки всі – на двох.

Маму всі розцілували
й пилосос подарували,
а мені – в свої шість літ –
іграшковий вертоліт.

Я подякував усім –
і до кухні разом з ним.
Там завів його, як треба,
і підкинув прямо – в небо!

Він злетів, але дарма,
адже неба там нема!
Протаранився і луснув,
бо ударився об люстро!

Ось пропелер, ось багаж,
ось кермо і фюзеляж,
ось проґрама, ось система –
вкупі все, але окремо!

Мама каже: "Не журись!
Сльози витри й посміхнись.
Клей, крути, працюй, як слід –
буде з нього "крутоліт"!
Ти ж за нього не платив?
А погрався – і скрутив!"

А на завтра мама встала,
довго прала й прасувала
і, завершуючи крос,
увімкнула пилосос.

Він одразу затріщав,
весь затрясся й загарчав,
раптом вибухнув щосили,
навіть не вковтнувши пилу!

Я – до мами: "Не журись!
Витри сльози й посміхнись.
Клей, паяй, хоч до дірок –
буде з нього "пилосмокт"!"

Ось такі у нас стосунки.
Не везе на подарунки.
Вже в ремонті кілька літ
пилосмокт і крутоліт.

2002 р., Богдани

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

1993 р., Київ

У гамаку чи в кріслі
на дачі чи у місті
ще не одну новелу
напише Ізабелла…

Летить юрба дитяча,
а Ізабелла плаче
в бурштиновім намисті:
нема Агати Крісті.

Вона вже все читала,
але всього так мало,
що пише Ізабелла
новелу про омелу.

Летить пташина зграя,
дівча і з нею грає,
сковзнувши на папері
перо в казкові двері.

Давно пташки на півдні,
але одна і нині
мрійливій Ізабеллі
плете гніздо в омелі.

Вона про це напише,
можливо, навіть віршем
і на важкій колясці
умчить по щастя в казці.

7 серпня 1994 р., Богдани́

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але
мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
… я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

20 липня 2005 р., Київ

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій пташці впевниш: "Полети," –
і вся земля під нею під одною.

Якби диктатором ти був, я все б забув
і підкоривсь тобі, і повзав по-пластунськи,
але ти Бог, чиє знання я вчув,
щоб розум з гнучкістю долав кістковий хрускіт.

1994 р., Богдани

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
але у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйонолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйонолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйонолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйонолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйонолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйонолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйонолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйонолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

1995 р.

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток щавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

1994 р.

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

23 листопада 2006 р., Київ

У сухо́тах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між аплодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

1994 р.

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

29 січня 2013 р., Київ

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ

Літо полите молитвенним* цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – не дівка, не хлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

29–31 травня 1995 р., Київ

______________________
* «молитвенним» – остаточний варіант автора;
інший варіант – «молитовним»

По колії ходить картате пальто,
немов по канату.
Утіште дівчинку,
яку на трамвайну зупинку
викинув тато.
Утіште дівчинку,
яка на трамвайній зупинці балансує –
і не може утримати рівновагу.
Утіште дівчинку,
яка без упереджень торгує
перед вами своїм божевільним благом.
Не карамеллю, не морозивом –
утіште дівчинку.
Якщо ви живете десь над озером –
заберіть дівчинку.
Якщо ви живете біля самого моря –
теж дайте їй притулок.
Покажіть їй пеліканів,
а якщо вони хворі,
то сходіть у Аптечний провулок,
накупуйте там ліків і мікстур,
подякуйте сестрі милосердя…
Там старий антиквар
вам продасть абажур,
під яким вона гратиме Верді.
Тільки альт і комфорт,
тільки ноти і тиша,
мов заключний акорд,
бідну дівчинку втішать.

1993 р.

Химера. Видиво поезій.
По лабіринтах відходжу.
На ні зведу когось на ні!
Скажу йому.

Така неправда в гримі, примі, римі.
Але за вірші платять більше.
Рояль. Маленька істеричка
зламала клавіші високі.

Сентенцій крах.
Прийдешня мама
зумовить
проповідь
до ПРОПА…

17 червня 1992 р., Київ

Довгі нігті з тонки́ми закінченнями,
елеґантно лаковані в червінь,
зранку – матові, вдень – освічені,
уночі, – ніби з пластику, мертві,
обплітають чоло, заповзають у вухо,
у шершавій щоці вовтузяться,
мов красива змія, повна сонного духу,
перш ніж тихо вкуси́ть – підлабузнюється,
мов зміїна сім’я, скута разовим голодом,
виробляє єдину тактику,
так ці нігті томливо, задовго, ще змолоду
роздирають його по клаптику.

1994

Усім Тобі завдячую, Любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.

Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.

Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
Тобою влітку, як жила на троні.

За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.

За всю Тебе, моя Любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли Ти стихла,
накривши смерть ряднинкою простою.

29 лютого 2004 р.

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

11 серпня 1994 р., Богдани́