Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка.

Повзе змія мільйоннолітня,
студена кров мільйоннолітня,
мільйоннолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйоннолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйоннолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйоннолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйоннолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйоннолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйоннолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйоннолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйоннолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

18 березня 1995 р., Київ

За визначенням автора вірш відноситься до філософської лірики.