Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Вірші
/
Для дітей
Синя казка
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.
Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.
Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!
Нам гойдались небеса,
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!
Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!
Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!
Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.
Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.
Жах і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.
Тільки в мріях і піснях,
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..
Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.
Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.
Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!
Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!
Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!
Видно небо і зірки,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.
Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..
Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.
Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..
І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми,
оселялося прилюдно.
Щоб хоч де, хоч тут, хоч там,
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!
Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.
Лаштували доладу,
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.
Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.
Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.
Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покрови!..
Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!
А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми дупла збудували.
Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..
Ось воркують голуби
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.
Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!
Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.
І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!
Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.
А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.
Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..
Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..
Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.
16–17 серпня 2002 р., Богдани
Контекст : "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 269–273
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Синя казка
Дітям Чорнобиля
У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.
Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.
Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!
Нам гойдались небеса,
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!
Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!
Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!
Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.
Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.
Жах і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.
Тільки в мріях і піснях,
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..
Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.
Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.
Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!
Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!
Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!
Видно небо і зірки,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.
Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..
Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.
Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..
І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми,
оселялося прилюдно.
Щоб хоч де, хоч тут, хоч там,
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!
Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.
Лаштували доладу,
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.
Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.
Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.
Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покрови!..
Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!
А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми дупла збудували.
Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..
Ось воркують голуби
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.
Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!
Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.
І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!
Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.
А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.
Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..
Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..
Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.
16–17 серпня 2002 р., Богдани
Вірш включено до збірки для дітей середнього та старшого шкільного віку
«Соняшник» – https://dlib.kiev.ua/items/show/881
Контекст : "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 269–273
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
