Кажуть, що лише цілісні істоти, ті, котрі знають хто вони, і що вони прагнуть, що тільки такі зрілі істоти можуть полюбити, створити і утримувати здорові, чесні співвідносини з тими, кого люблять. Не все буде ідеально, але завжди буде присутній сенс в їхньому поєднанні.
Здається, любов – це як якийсь вищий безкорисливий стан, який дає сили людині шукати шляхи, навіть тоді, коли людина не розуміє психологію відносин, психологію людини, або коли здається, що всьому кінець.
*

Що далі трапилось з тими двома істотами? Я не знаю. Але вірю, що Той, Хто Бог, їх обох зцілив і вказав правильний шлях, і що любов стала їм поводирем. Тоді, куди б вони не дійшли у своїх пошуках, життєвих шляхах, вони будуть завжди щасливі у своєму існуванні, зцілені згори, цілісні істоти.

Виникає питання: що це таке любов? Загадка, чи щось завше недосяжне? Ті зналіші відповідають, що любов – це глибоке бажання бути з істотою, яку любиш, це повага і турбота, яка проявляється. Це стан, коли не відчуваєш ні страху, ні небезпеки, відчуваєш ніби добро, позитивну енергію, коли відчуваєш довіру, захист. Так, принаймні, кажуть. Ти тягнешся до неї... Без користі. Просто мусиш, бо істота тобі люба. Без пояснень. Любов, це як присмак свята.

Зараз ми не можемо сказати, що те відчуття «чи любові, чи нелюбові другої істоти до першої» було справжнім. Бо виникло воно у першої істоти на фоні резидуального страху, недовіри до дій тієї другої істоти (з нерозуміння їх), на фоні власних ціліснисних дотворень, ще й за умов невірного розподілу життєвої енергії першої на ту другу, від якої не було (з підставних, чи безпідставних причин) відповіді. Не можемо навіть сказати, що саме та друга істота насправді відчувала, і чому вона повернулась? Любов, самотність, нецілісність, якісь очікування, потреба визнання, уваги, енергії, чи все разом? І що усвідомлювала собі перша? І чи любила вона? Такі речі дуже тонкі, проте - не крихкі. Такі явища – це час і дії. Не можна їх словами описати, постулювати.

Був той зв’язок між ними справжнім коханням, яке їх шліфувало, готувало їх до розуміння, життя, спільної любові? Було це щось справжнє, що продиралось крізь їхню неусвідомленість, нецілісність, життєві ситуації, розставляючи все на свої місця, щоб нарешті вони змогли побачити один одного, звільнені від ега, -центризмів, умовностей, звичок, стереотипів, страхів?
Чи це була просто завершальна фаза відділення, позбуття життєвих ілюзій, як таких? Чи може все і нічого?

Знову виникла критична ситуація, рецидив, при якому знову вимагалось від першої істоти того ж самого усвідомлення і осамостатнення, що й першого разу. Усвідомлення, до якого треба було просто дорости.

Знову настало літо.
Я прокидаюсь від легкості ранкового повітря з відчиненого вікна. Ранкове сяйво засвітило всю затишну спальню. Біля мого ліжка на столику букет свіжих квітів в кришталевій чеській вазі, що мама колись купила. Астри, м’ята, чорнобривці, жасмин. Все, що росте навколо дому. Спершу просто дихаю і дивлюсь перед себе в стелю. Ловлю останні спогади сну. Його образ розтає, перемішуючись з сонячними зайчиками на стелі і запахом квітів... Знову закриваю очі.

Дивлюсь в дзеркало.
Волосся спадає на голі плечі, на білу нічну сорочку, що на бретельках тримається на плечах. Вмиваюсь, розчісую волосся. Одягаю шовковий халат, і йду вниз, за голосами.

На кухні життя.
Там вже пахне кавою, хтось спік чизкейк до неї. Дуже його люблю, особливо з фруктами, до чорної, гіркої кави. Вітаюсь зі всіма, родина велика. Це добре. Я завжди любила багаточленні родини, коли витворюється свій мікросоціум, маленьке товариство, родинний клуб. Бігають діти, декілька батьків щось своє розмовляють, мами готують сніданок, а ти знаєш, що хоч і також мама, можеш стати на хвилю дитиною, як колись. О, так, моя дитина. Звісно, я про неї не забула. Ще коли йшла по сходах, вже чула її голос, а коли проходила холом на кухню – там був і її батько, і обоє вони зловили люблячі поцілунки від мене. На лобик і в губки.

Полудень.
Завжди тихіший, тому що жарко надворі. Хтось дрімає, хтось щось робить у своїй кімнаті. В холі зібралась невеличка компанія. Бесідують, якусь тему вирішують. Я не дуже вслухаюсь, бо стан томний, та й не я веду бесіду. На столику холодні напої, кава, солодощі. Беру порцію кави і щось солодке, і вмощуюсь біля чоловіка, що подрімує на канапі.

Збираю огірки.
На вечерю, на городі, для салату. Трохи запізно. Вони прив’ялі. Просто ранком забула, та й ще пізно вставала. Будемо пекти м’ясо для гамбургерів. Літня домашня вечірка. Дерева в садку ми прикрасили лампочками та гірляндами, виглядає дуже святково. Особливо казково для дітей. Згадую, як я колись була дитиною. Я жила в цілісному світі. Він був інший від того світу, в який виросла. А як довго не хотіла виростати... Боялась бути зрілою. Помилково вважала, що зрілі люди або загірклі, або мусили випити дуже багато гіркоти, щоб назавжди втратити доступ до того стану, коли ти як дитина... Безмежно віриш, любиш безумовно, швидко прощаєш, граєшся весело в життя, і ні про що не турбуєшся...
На городі – як зелена оаза, обгороджена високими стінами кукурудзи, ніби пальмами. Вже починає падати роса. Так тепло, свіжо, і так приємно гріє тепла земля босі ноги, дає енергію прямо в тіло. А коли ступаєш на траву, то ніби в рай заходиш.

Спи малятко, засинай...
Баю-бай, баю-бай... Сонні очка закривай. Баю-бай, баю-бай... Котик спить, зайчик спить, і маленька бджілка. Баю-бай, баю-бай... Ще не спить сопілка...
Дитина заснула. Маленька людиночка. Згадую, як вона народилась. Пологи були важкуваті, я декілька разів вмлівала. Хоч вагітність пройшла відносно нормально. Лиш незвично було мати великий живіт. А потім вона народилась. Для мене це було цікаве відчуття. Ось воно – таємниця життя в тебе на руках. Маленька людина, яку треба берегти, кормити і виховувати, допоки не стане людиною. Материнські інстинкти відчула одразу. Вони в мене пробудились ще раніше, правда. Коли одружилась зі своїм чоловіком, я його вже бачила батьком. І справді хотіла дітей саме від нього. Він теж хотів мене і дітей. Моїх дітей.

Котик спить на ліжку.
Чоловік ще внизу. Я лягаю в ліжко і думаю, що ці миті життя, що вони особливі. Колись вони пройдуть... Діти виростуть, батьки відійдуть, ми постаріємо... А ці спогади - це наше життя, назавжди залишиться в серці.

Була війна. Але помер не він, а вона. Коли війна закінчилась, залишились лиш тільки їхні діти. Він і діти, в хаті, на самоті.
Ранньою весною, коли ще земля мокра і сира, він стояв над простою могилою, на краю села. Хрест худенький був ввіпхнутий там, де мало бути в головах. Маленька дерев’яна табличка з датами і іменем в’їдалась йому в сухі очі. Його нутро горіло, в горлі пекло, на думках було порожньо, ніби вакуум неіснування, де нема ні Бога, ні життя. Тупо дивився перед себе і не міг навіть заплакати.

Перший їхній вечір, коли вони знову об’єднались, був тихий, як буває, коли покійник в хаті. Але ж вона померла не вчора. Пів року тому. Всі сидять за столом, сірість вечора їх окутує холодом втрати і нездатністю вловити сенс життя. Вони ще його знову не віднайшли. Та й сил в них мало. І бажання нема. Діти його дивляться на нього великими, виплаканими очима, змарнілі і виголодалі по теплих і радісних почуттях. Сумні і мовчазні.
Його сестра принесла кастрюлю з гарячою м’ятою картоплею на вечерю. І пляшку. Випили за упокій. Мовчки.
Так і не поївши, всі зібрались і пішли ночувати до сестри, де останні пів року жили діти.

В їхніх порожніх темних кімнатах залишився спокій, зайшли ніч та холод. Все, як стояло колись, стоїть і зараз, в темнотах ночі. Ніби хазяї просто поснули.
Але цей внутрішній світ їхнього дому ніколи не буде таким, як колись. Ніколи в цих просторах вже не буде нею пахнути, ніколи хвилі простору не роззвучаться її голосом. Це нова ера. Її треба буде почати саме там, де вони колись були щасливі, а потім втратили своє щастя. Чи може на тому самому місці щастя двічі зацвісти?

У нього були діти. І це був їхній дім. Він мусив жити, мусив знову стати батьком, татом без мами. Війна закінчилась, але почалась його війна з особистим горем і новими особистими викликами. Він був втомлений до німоти, але здатись не міг. У них були ще малі діти. Хоч і її вже не було серед них.

Довгий період пройшов. Істоти жили далі своїм життям. Кожний з них, в міру власної чуттєвості чи нечуттєвості, намагався далі будувати, чи руйнувати, далі йти, чи заповняти порожнину. Хто справами, хто іншими істотами, хто мріями про краще життя. Тільки щоб відчувати цілісність. Десь рани вже зацілились, пам’ять приспалась, спогади були розсіяні, як попіл по вітру, чи закопані десь у віддалених куточках душі. Але весь час було враження, що після розділення – один відніс, чи залишив щось, що належить тому іншому. Можливо так і було. Принаймні з двох причин.
Перша, але не первинна, це те протиприродне розділення. Хто зна, що відніс з собою той, хто зробив той грубий розріз, які часточки першого йому залишились? І хто зна, що саме залишилось тому другому?
Первинна причина, принаймні так аналізую – це було неусвідомлення і недорозвиток у власній цілісності. Обоє не були цілісними істотами, коли зіткнулись. Обоє притягувались одне одним, тому що справді один доповнював іншого, але викривленим способом. Коли виникає дивна двостороння залежність, через якусь психічну недостатність (як на тій стороні, так на тій), стан, коли не може нічого справжнього розвинутись між такими істотами, бо тому справжньому просто немає місця між ними. Обоє це можливо інтуїтивно відчували, хтось в більшій мірі, хтось в меншій...

Вони мали відділитись природно. А відділились таким способом.
*
Одного дня, неочікувано, але той, хто зробив розрив – повернувся. Чи тому, щоб забрати своє, чи тому, щоб віддати чуже, чи тому, що почав доростати до цілісності і туманно почав відчувати справжність, істинність своїх почуттів?... Цього ми не можемо знати. Ця ісота мала за собою дуже важке існування сповнене різних викивів, різних життєвих звичок і не відомо нам, чи вона їх позбавилась, чи ні. Не відомо, чи вона їх в той момент хотіла позбавитись? Але знаємо, що та перша істота, що спершу думала, що майже вмирала, але жила, все ж таки ще досі потребувала своє «близня», і ще досі не розуміла принципи цілісності у співіснуванні. Швидко забудувала ту істоту, що повернулася, в себе. І відчула одразу наповнення та щастя. Ще досі не визначивши свої кордони, всю свою увагу внутрішню вона знову помилково почала віддавати тій другій істоті, і страждати від її скорої дивної неуваги. Заразом знову виникло відчуття неповності, яке в контексті з непереступленого страху повтору минулого – переросло в якесь фантомне відчуття несправжності намірів істоти, тієї, що повернулась.
А все через неусвідомлення власної нецілісності і незнання власних просторів. Інакше, при усвідомленні себе самого, при усвідомленні (!) – ніколи не може виникнути враження порожнечі, чи страху, чи неможливості життя без того другого.
Завжди кожен мусить жити своє власне, сповнене, повноцінне життя, власне волокно. А при любові один до одного – лагідно сплести ці окремі волокна в одне єдине, спільне, сильніше волокно життя, стати одним цілим, але залишаючись повноцінними єствами.

Скромний будиночок на високому березі, над холодним морем. Це синє море - темніше за небо. Хвилі різкі виступають на його поверхню. Розганяються і розбиваються зі всієї сили об гострі скелі на тисячі крапель, триліони молекул.
Холодне, свіже морське повітря.

Будинок не великий, дерев’яний, в шведському стилі. На дві-три кімнати і кухня, коридор, комора. Затишний і сухий всередині. Ніби raw квартира в стилі hygge. Шум моря в ньому чутний завжди. Навіть інколи і вітер чути, як гуде, або посвистує. Коли це трапляється вночі, стає ще затишніше в цьому будинку, на фоні непогоди, що навкруги надворі. Тоді виключають світло, запалюють свічку, сідають у вітальні біля палаючого каміну на м’який диван, ті двоє, що живуть, там в тому будинку. Вони туляться один до одного, обіймаються і балакають щось про своє. Про життя, спогади, ідеї, світобачення. Буває, беруть до себе своє дворічне дитя, щоб не боялось бурі саме в спальні. Воно на їхніх руках засинає. В напівтемряві, під тихий шепіт, шум моря, потріскування дров. Окутане теплом вогнища і миру.

Вони живуть досить самітницьке життя, хоч і адміністративно їхній будинок знаходиться в невеличкому поселенні. Просто він далі від головної вулиці, на високому березі моря, трохи ніби усамітнився.
Ці люди – вже зрілі, але ще молоді. Чоловік такий кріпкий, ніби моряк, має сині очі і руду бороду. Він з тих, що мають трохи тверду вдачу і важкуватий характер, але він не злий. Жінка – дуже похожа на мене. Чорне волосся, карі очі... Незмінний морський пейзаж, вічно хмурна, повітряна і тужлива погода - інколи на неї наводять задуму, чи бентегу.
Чоловік здається працює в доку, недалеко в місті, яке також не дуже велике, хоч має порт і док. Це взагалі, така область, ніби десь на північ, подалі від центру. Його жінка – працює вдома і дивиться за дитиною. Вона чи щось пише, чи має свою майстерню. Точно не знаю. Також не знаю, чи в них хлопчик, чи дівчинка.

В дворі паркує джип пікап, старша модель, але якісна. Навколо будинку – мало території. В основному скалиста земля, поросла чи то травою, чи якимось приморським мохом. Земля не придатна для садівництва. Тому вони, здається, повністю залежні на продукції, яку купують в місті. Або ще ту, яку купують, коли їздять на південь, у фермерські краї. Зробити запас базових продуктів на щопівроку.

Знаю, що також вона дуже любить їздити в ІКЕА. Особливо зимою, перед Різдвом. Любить розглядати показові умебльовані кімнати, святково вбрані. Любить ходити з чоловіком по доріжках магазину і завжди щось там докупить, для їхнього будиночку.

Значну частину року вони живуть самі. Хоч і мають декілька знайомих. Пару разів на рік до них приїжджає то одна мама, то друга, щоб побавитись з дитиною, і зробити компанію дочці.
Бо чоловіка довго немає вдома - більшість дня вона сама проводить. Він, очевидно, багато працює.

Це все, що я про них знаю. Чи знала.

Траєкт прямував в Ґедсер. Під вечір одного літнього дня, біля 17 години, він з глибоким звуковим сигналом свого відходу з ростоцького порту, виплив у відкрите синє море. Він був великий і білий, вселяв надію, але водночас здавалось, що якби він мав потопати, то вибратись з його поверхів не буде легко.

Всередині інтер’єр був організований щось на кшталт лаундж з магазинчиками, кафе і бістро-рестораном. Це одна з палуб, де юна подорожувальниця вирішила затримуватись. В якійсь мірі вона відчувала тут затишок. І зацікавленість у тому, що проживала. Вона на морі. Сама, далеко від дому і родини, між чужих чи незнайомих людей. Вона спостерігала за ними, за поводженням, манерами. Перед нею були чужинці – в основному данці, німці і шведи. Ці люди відрізнялись виглядом, рисами і одягом. Виглядали невимушено і одягнені були в якісне, не дешеве, але таке щось напів спортивно-хакі-ніяке, ніби людям всерівно, що на них, лиш би зручно.

Погляд в ілюмінатор відкривав лише море та небо. Тисячі разів продивляні пейзажі, втомлені від людей горизонти. Не було в них нічого нового. В якийсь момент стало відчутно кожноденну рутину цього маршруту. Підлога не гойдала, не було морської хвороби, всі поводились так, ніби їдуть в звичному автобусі. Десь не доприбирані столики, десь якийсь бруд, десь якась обгортка, що валялась під ногами, атмосфера кожноденності і звичності – витворили з цього незвичайного дійства щось звичне і не цінне. Люди витворили.

Вона майже ці дві години ходу блукала палубою, щоб забавитись, але дуже швидко освоїла простір, і він вже і їй починав здаватись буденним та не святковим. Не так вона уявляла першу плавбу. Начитавшись романів про море, океани, подорожі Колумба і морські бої в Атлантику під час Другої світової війни, вона очікувала, що проживе якісь відповідні емоції своєї першої присутності на морі. Але їй було всього 17 років. Вона хотіла романтизму, а його не було. Розчарування? Можливо трішки, таке маленьке, дівоче.

Єдине, що трохи її підбадьорило, це факт, що почався дощ і вітер. Дощ такий був густий, що закрив всі безмежні простори навкруги. Вона піднялась на найвищу палубу і вийшла наверх, тримаючись дверей і поручнів, тому що вітер збивав з ніг. Дощ бив в обличчя, волосся намокало і розвівалось, і це пробуджувало в її нутрі драйв і відчуття невеличкої пригоди, небезпеки.
Небезпека, виклик, азарт і пригоди. Це щось, що в ній було з самого дитинства.

Вона дивилась в сіру пелену дощу, мокла, дивилась, як погойдується велика біла шлюпка недалеко від входу, і намагалась цей погляд запам’ятати на все життя.

Бувають будинки, як люди. Йдеш по вулиці і розглядаєшся. І ось твою увагу привертає будинок. Ти зупиняєшся, дивишся на нього. Розпізнаєш ознаки якоїсь занедбаності романтичної. Трава висока не покошена, яблуні високі, старі, віконниці трохи порипані. Але то все так вабить. Заходиш в двір, відчуваєш спокій, мир і затишок, хоч там ніхто не живе давно. Хочеться там оселитись, тому що відчуваєш, що трішки реновації, і цей дім стане казкою, чудовим світлим простором, що він тебе хоче і вітає тебе. Що його власне не можна замінити, збудувати наново, бо він унікальний. Ти хочеш там залишитись, що потерпіти трохи тих незручностей – варте того.

А бувають люди, як покинуті будинки. Ти чомусь прямуєш пустелею між скелями, і там натрапляєш на одинокий будинок. На виселках, ізольований від людей, запущений. Витіснений в куток, під скелю, що над ним низько нависає. Ти підходиш і бачиш, що перший поверх темний, вікна давно забиті старими сірими дошками і зсередини віє холодом. Вдяється побачити скрізь щілини, що там порожньо і разом залишки речей розкиданих в кутках, залишки меблів розбитих, подерті і брудні, колись білі, стіни.
Піднімаєш очі і зауважуєш, що з другого поверху, через терасу, до якої натоптана стрімка стежка знизу наверх, просвічується якесь світло, що грає тихо стара грамофонова мелодія. Чомусь саме вона. І чуєш голоси. Розумієш, що там хтось живе, і від цього стає моторошно.
Але ти ще цього не розумієш. Ти в пустелі, а тут люди, хочеться зайти, прихиститись.

Колись я такий будинок бачила. Я хотіла зайти, але мій супутник (ще досі не знаю, хто то був) мене затримав і першим піднявся по стежці на терасу, та заглянув всередину. Довго дивився, завмерши. А потім тихим придушеним голосом, навіть не обертаючись до мене, сказав – «Тікай, поки можеш.»
І я в жаху прокинулась з цього сну.

*
Буває, що так люди втрачають свої простори, коли загнані і вигнані своїми демонами в закуток своєї душі. А її решта стає не придатна для життя ні для самої людини, ні для гостя, ні для будь-кого іншого.

Що робити з такими будинками? Минати просто повз. Не варто заходити, тому що не знаєш, що на тебе може вискочити, зловити, впасти на тебе, чи звалитись. Хоч і господар не мусить бажати тобі зла.
Розумієш, що той, хто там живе, хто б він не був, що це він мусить там спершу навести порядок, перш, ніж когось запросити. Вигнати і знищити всіх, хто робить там вічний безлад і деструкцію будинку.

Йти далі, особливо, коли будинок тебе зовсім не кличе.



(2021)

Хвойний ліс. Високі ялини, густий простір зелених гілок та голок над головою, як високий купол на струнких стовпах, як небесний прихисток для блукаючих у цьому лісі. І дорога. А я іду по дорозі, під ногами і в повітрі - сніг. Сніг тихий, ніби в сповільненому фільмі, падає беззвучно з неба.

Свіжий холод торкається рук і щік, легені хапають холодне повітря. Я йду далі, по невідомій дорозі, інтуїтивно відчуваючи напрямок. Треба йти. Шлях завжди знайдеться...

І ось поворот. За ним одразу відкривається простір на галявину, і одразу видно дерев'яну оглядову вежу лісника. Я її знаю, але з іншого ракурсу. Вона стояла завжди на підході з іншого боку. А зараз вона тут.

Ступаю на засніжену хрустку траву на галявині... Крок і крок. Крок, крок... Сніг падає і пристає на обличчя. Дивне сніжне небо, а сніжини... Як тисячі зірок, що падають на землю, в знак протесту, в знак неприйняття. Тóго, що вже квітень настав. Але нічого не змогло зацвісти, через холод і напад зими.

Колись давно існувало дві істоти. Хто вони і які вони були? Просто дві істоти. Чи людські, чи позаземні, є різниця? Чомусь вважаю, що це не так важливо, як сам факт, що вони існували. Кожна своїм життям жила і обоє доволі не усвідомленим, кожний по-своєму. Кожен у своєму світобаченні кудись прагнув, прямував. За кожним з них була вимощена якась дорога, збудовані якісь прихистки, мости, якісь зруйновані були.

Потім трапилось щось, що можна прирівняти до неочіукваної аварії-зіткнення. Вони зіткнулись. Я не знаю чому, але чи то тим, що дуже сильно, чи тим, що вони проходили реструктуралізацією (тому були крихкі), чи тому, що не мали ще сформовану власну форму, але вони від зіткнення зліпилися в одне ціле.

Коли вони зліпилися в одне, їм почало здаватись, що «я – це ти» і «ти – це я». І так це й було. Все до себе западало. Все здавалось фатальним. Вони були одним цілим. Така єдність буває раз за життя, чи не так? І вони закохались.
Проте не на довго. Тому що вони так не могли жити далі. Зв’язок між двома різними істотами не може реалізовуватись за принципом існування сіамських близнят. А вони почали відчувати кожен рух того іншого так болісно, що не можна було витримати. Почало здаватись, що якщо з одним щось трапиться зле, то той другий цього не переживе. Це була правда, тому що в такому співвідношенні – коли помирає чи відривається один з сіамських близнят, той другий помирає. Коли одного жене в прірву, другий туди теж падає. Коли один починає дихати другим, той другий задихається.

Катастрофа була неминучою. Одна з тих істот без попередження розрубала їхнє зліплене тіло просто пополам, і подалась собі геть.
Оскільки, зрозуміло чому, розріз був не чіткий, поранень було дуже багато. Для одного було враження ніби смерті, для другого – неусвідомлена рана, яка не так боліла, але кров можливо витікала весь час.

Двоє неусвідомлених істот. Бідолашні.

Тиха, тепла. Білі стіни. Стіни товсті, стає безпечно.
В ній все є, все потрібне. Ліжко, дерев'яні стіл та стільці, доріжки на дерев'яній підлозі, креденс з посудом, шафа з дзеркалом. Два вікна з занавісками. В кутку камін. А в другому столик для вмивання і вбиральня. Все так по старорежимному.
Спочатку був день, але зараз вже пізній вечір.
Ліжко для одного. Подушка свіжа. Наволочка накрохмалена. М'яко. Все м'яке. І перини. Легкі і теплі.

Тихо. Нічого не чути. Не відомо, чóго частиною є ця кімната. І куди ведуть вікна. Вдень з них, поза занавісок, просвічувалось біле сяйво, ніби день. Та чи справжнім він був?
Зараз темрява.
На креденсі у підсвічнику горить свічка.

Їсти і пити. Ще не пізно. Де взяти їжу? Чомусь відчуття, що якщо відкрити єдині в кімнаті двері, там буде темний, чорний, вологий коридор. Аж не віриться, що ця кімната може знаходитись у такому середовищі, адже вона така привітна і затишна. Але це тільки враження. Я не знаю, що за дверима.

Проте, нема відчуття справжності. Ніби це гра, психо. Чиясь фантазія? Чи можливо, це закутки власної психіки, душі.

Втома сильна. Варто поспати і виспатись. Здається, що тут, обивателю цієї кімнати, небезпека не загрожує.
Щокою доторкаюсь до прохолодної подушки і ніби одразу провалююсь, падаю у глибокий, солодкий сон...

Французькі вікна привідчинені в зелене сяйво старого саду. А в сутінках просторної кімнати з високими стелями є приємний відпочинок. Це літній полудень. Завжди такий томний і тихий. Навіть птахи і звірі всі притихають, шукаючи прохолоди в тінях старого саду. В думках чи мріях, чи блукаючи десь в пам’яті снів, так можна пролежати, в легкому шовковому платті, на канапі годинами, дивлячись-дрімаючи у відчинені вікна з білими занавісами... Томно і тихо, як той літній полудень. Для повноти відчуття – з сусідньої кімнати звучать ноктюрни Шопена. Він знав, як підкреслити саме ці моменти у житті. Прохолода кімнати падає на гарячу загорілу шкіру, а з двору простягає, через вікна, свої саметові руки літній полудень, щоб знову обійняти, але цього разу ніжно, доторкнутись легко, вітерцем. Адже це вже в прихистку прохолодного дому.

На відстані простягнутої руки від канапи - столик. На ньому порцеляновий сервіз в дрібні голубі квіточки. Запашність чорної кави захоплює і полонить, танцюючи під Шопена з запахом свіжоспеченого малинового чизкейку, що насервірований поруч. Ні, це не перебільшення, чи ідеалістичні літературні описи. Таке буває і трапляється доволі часто. Це надзвичайні літні полудні у декотрих людей, які просто полюбляють своє життя і літні дні...

Немає ніяких розбіжностей. Ти просто ветеран і почав воювати досить рано, дуже молодим. Ти міг бути на обох фронтах, чи найманцем, поки зрозумів проти кого справді треба воювати. Яка різниця, це ж було давно. Я жила далеко в тилу і про таких, як ти, лише інколи чула з доповідей, що вони існують, десь там на лінії вогню скитаються... В тилу, але здається доступ до секретних матеріалів мені все-таки надали. Яка різниця. Її немає, тому що важливо не ЯК, а ХТО. А з ХТО у нас все в порядку. Наші ХТО однакові, хоч і йшли різними шляхами.
Зараз ти тут, і я тут. В нас спільний простір? Чи ним стає? Якщо так, нема чого турбуватись наперед. Просто можна вирушити в спільну подорож. Для нас все буде незнайоме. Кожне місто. І вже зараз час стає новим. Як подорож, як місто, по якому ми гуляємо. Ти ще озираєшся, реагуєш різко чи втомлено, підозріло, ніби щось може трапитись, намагаєшся захистити перед власними страхами. Я ж вважаю, що все вже позаду. Те найстрашніше. Майбутні комплікації можливі, чи сни, спогади війни минулого, це життю притаманне. Протистояння кожноденного життя вже є і зараз, як важкі підйоми на шляху...головне, щоб не прірви, пастки, чи розтяжки. Проте вже зараз його можна проходити спокійніше, впевнено, тому що це просто шлях, просто пройти треба. І все.
Я бачу перед нами місто. Спокійне і безпечне. В ньому є наш дім. Яким він буде – вирішувати нам. Я його бачу затишним і теплим. Він пахне спокоєм і безпекою. В ньому передусім – той спокій і тиша, яких немає, коли стоїш на вулиці, під відкритим небом з багатьма шумами, різними людьми, звуками, дощем, чи палючим сонцем. Дім і вдома – завжди має бути кращим за будь-які інші місця у житті.

Ми прокинулись разом в чужому місті. Подорож. Все так спокійно стало. Врівноважено і впорядковано. Порядок – це зовсім не нудьга. Порядок навести і утримувати - цікава пізнавальна затія в житті. Пізнавання себе і світу. Коли з хаосу постає ряд. А ряд це життя, це початок і продовження.
Ми мали заплановану прогулянку в цьому місті. Прогулянку незнайомими вулицями, незнайомими доріжками, між вперше побаченими стінами, вікнами і вітринами. Коли гуляєш, як одне ціле і споглядаєш світ двома парами очей.