Неспинне, як дощ, безжальне, як холодний вітер, солодке і млосне, як мрія, оте незбагненне почуття... І все це - в еротичній фантазії "Жовта посвята".

Люба Данилів. Назаре! Жовтий колір - це данина осені?
Назар Федорак. Маю слабість до жовтого кольору взагалі. А щодо осені, то та - 1993 року, коли писалася "Жовта посвята", - була геть не схожа на цьогорічну. Постійно лив дощ, але дуже теплий. Листя з кленів і каштанів на вулиці Коперника (між Будинком учителя і Головною поштою) лежало товстим повстяним килимом під ногами і заглушувало всі звуки. Враження були геть фантасмагоричні і... жовті.
Л.Д. Кохання - це обов'язково смуток, холод, смерть?
Н.Ф. Тоді - так. Хоча, повторюю, було дуже тепло. А взагалі, кохання відтоді дуже змінилося. Разом зі мною. Тепер я читаю цей, можливо, для когось жахний твір як добру і ТЕПЛУ казку.
Л.Д. Він - Вона - Воно. Нетрадиційний трикутник. Він - зі скаліченим серцем, переповнений нерозділеним почуттям, яке не дає можливості Йому бігти назустріч сонцю, і тому плаче воно разом з холодними осінніми дощами. Весь світ ніби перевертається, колір розлуки і близької кончини наповнює вщерть усе, куди сягає око...
Н.Ф. Про сонце взагалі не йшлося. Сонце було на землі - яскраве жовте тепле листя. Стільки сонця я, може, ніколи і не бачив після того. А от трикутників там аж два (це, боронь Боже, не треба сприймати як зірку Давида): трикутник листочків і трикутник людей - такий самий беззахісний, як і перший. Куди сягає око простягається любов, але її запас, на жаль, не безмежний...
Л.Д. Вона - як осінній листок, вибиває з колії не лише поодиноких романтиків, але й одним махом цілими оберемками жбурляє їх на сіру бруківку.
Н.Ф. Романтики не помічають сірої бруківки. Тобто вони не помічають, що вона - сіра. Вони не помічають, коли їх жбурляють. Романтик - це завжди "Я". І для нього рівновеликі, приміром, жовтий колір і любов, наприклад, кволий героїчний листочок і бундючний безсенсовний трамвай.
Л.Д. Воно - кохання - як осінь: ми ще надіємось на тепло, а студені струмені дощу наполягають на своєму, очікуючи, що дуже скоро ляже сніг на бруківку, на листочки, на дерева, що холод остудить серце, до якого так стремтілося його єство.
Н.Ф. Але ж "Буде житечко зелене, якщо зимонька була!" (це теж із власного). Восени можна жити по-різному. І кохається восени повніше, наповненіше, глибше... Я дуже люблю сніг на тому ж відтинку вулиці Коперника. Дурний тон, але знову зацитую себе: "Сніг на вулиці Коперника - Мокрий попіл вищих сфер, - Наче сльози характерника, Що живе і ще не вмер"... Фокус у тому, що ніщо, що ніхто не вмирає!
Л.Д. Його змучене, скалічене "я" вмирає, щоб ожити, відродитись у новому почутті?
Н.Ф. Тільки так.
Л.Д.Дякую, Назаре, справді, було цікаво почути думку самого автора, бо читацькі погляди виявилися надто різноманітними.