І пішла ні для кого. Мов кроки її – й не кроки.
Не добудишся. Годі. Розваж її чи розсердь…
Так біліють сніжинки, спадаючи з вій на щоки,
І не тануть – не тануть, бо першими вздріли смерть.
Наміта крізь кватирку, прочинену тиждень тому
Й не тривожену більше. Й нічого не означа
Сивий сніг в попільничці, і вже біля ніг – свіча,
Що звалив її кіт, як назавжди втікав із дому…
Як кохання твоє ці обійми - стрункої берізки
вертикаль проголошення осені днів урожаю,
додавання дозрілості вуст до вологості краю,
дотик рук і грудей, і волосся, і погляду зблиски.
Як не як ти, осіння у всьому за винятком віку,
стигле яблуко, без червоточини - втомлене світло
не знаходить причини спинятись у тобі і мідно
розтікається попід ногами твоїми без спіху.
Під ногами твоїми, формуючи враження тверді,
віддаючи у жили розмірені хвилі блаженства,
плине - в дивній жазі полишити цей рай - лик сирітства
із майбутнього сяйва столичної круговерті.
Як кохання твоє, позашлюбне - ці ніжні обійми,
горизонт у зіницях, одягнутий в дощик і хвою,
поволока повітря, що погляду понад зимою
не дає зупинитись на чомусь одному коліньми.
