Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Роман Скиба (1970)

Інфо
* Народний рейтинг 5.023 / 5.69
* Рейтинг "Майстерень": 4.979 / 5.66
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Коефіцієнт прозорості: 0.744
Переглядів сторінки автора: 106460
Дата реєстрації: 2006-02-15 14:04:24
Звідки: Львів - Київ
Веб сторінка: http://poetyka.uazone.net/skyba/index.phtml
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2013.10.30 18:48
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені звонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…

З досьє:
Поет Роман Скиба останні чотири роки живе в Києві, куди він прибув зі свого рідного Львова. Скорпіон за гороскопом і поет за покликанням. Він не сумнівається в власній геніальності і впевнений, що колись одержить Нобелівську премію. Любить телефонні розмови, жінок, тварин, вареники. Не любить брехні.

В свої вічно юні роки Скиба - лауреат Міжнародного конкурсу "Гранослов" (1991), конкурсу в-ва "Смолоскип" (1997), премій: "Благовіст" (1999), журналу "Кур'єр Кривбасу" (2000), журналу для дітей "Соняшник" - "Найбільшій дитині 1998 року", а також нагороди артклубу "ОстаNNя барикада" та Чільної Української Молодіжної Мистецької Агенції "ЧУММА" - "Поету в законі" (2002). Член Спілки письменників України. Додатково до літературного амплуа відомий як продюсер мистецьких проектів.

Сторінка відкрита редакцією "Майстерень" з дозволу автора.

Найновіший твір
Вона, або Балада про перелесника
Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
…Кожен вечір, як сонце гинуло,
Ти вже знала — тебе нема.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся і ти лякалася.
Зовсім юний, неначе ти.
Мряка місячна розтікалася.
— Відпусти мене. Відпусти…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Спадуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок — в устах полиново,
А на ранок — в очах пітьма.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
І не квітчана, і не вінчана
Між своїх золочених мряк…
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?"
І навчили. Усе, як писано.
І навчили. Про світло й тьму.
Тільки киця зрадливо пирснула.
Тільки пічка зайшлась в диму…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
— Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів…
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. — Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
Тільки киця в клубочок звилася
І здригалася раз-по-раз…
Ще не знаєш, що в світі Божому

Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене..,"
Як не схоче — зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Будеш доброю, будеш впертою.
Прошукаєш його весь вік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.