Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна Левицька

Інфо
* Народний рейтинг 5.600 / 6.23
* Рейтинг "Майстерень": 5.681 / 6.32
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R1
* Коефіцієнт прозорості: 0.750
Переглядів сторінки автора: 264589
Дата реєстрації: 2009-10-07 19:12:27
Звідки: Київ
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2026.05.04 15:39
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Тетяна Левицька народилася в м. Романів Житомирської обл. З 1976р. проживає в м. Київ.
Поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України — НСПУ, "Заслужена діячка естрадного мистецтва України".
Друкувалася у збірках: "Шал вітрів", "Пензлі різнобарв", "Многоцветия имён", "Обпалені крила", "У пошуку альтернативи", "Українській літературній газеті", журналі - "Дніпро",четирьох альманахах"Нескорена Україна"
Авторка поетичних збірок: "Причастися любов'ю", "Долю пишуть небеса", "Лавандові мрії," "Світоч душі" - корона сонетів."ВІРА, НАДІЯ та онкомаркери" — проза.
На її слова написано більше шестидесяти пісень такими композиторами, як: Леонід Нечипорук, Тетяна Мирошниченко, Михайло Назарець(спільний пісенний альбом), Віктор Охріменко, Олександр Чернега, Володимир Сірий, Світлана Кас'яненко, Юрій Євсєєв, Геннадій Володько та інші. Дипломант багатьох конкурсів.
Лауреат I ступеня "I-го Київського фестивалю Православної Поезії", — 2019р.
Лауреат пісенного фестивалю "Вернісаж — 2021-2022р", дипломант фестивалю " Ucrania Fest" (Іспанія) — 2021р.
Лауреат Міжнародної премії — "Культурна дипломатія", нагороджена Всесвітнім золотим орденом - "Культурна дипломатія" — 2022р
Лауреат літературної премії Ярослава Дорошенка — 2023р.
Лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди — 2024р.

Найновіший твір
Любов
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
Люба воду набирає
з ветхої криниці.
Доокола спраглим плаєм
поле колоситься.
Йде межею, аж відерце
хлюпа водограєм,
а сусідка щирим серцем
жіночку питає
ту, в якої руки — стебла,
коромисло гнеться:
«Чи не бачиш, що у тебе
вже старі відерця?
Принесеш додому мила
на деньці́ з лихвою —
всю стежину окропила
свіжою водою.»
Зиркнула — і дійно ржаві,
засмутилась трохи.
Навкруги сухі отави
стеляться широко.
Птаха в небі не співає —
причаїлась в гущі.
Десь за синім небокраєм
йдуть дощі цілющі,
а тут котиться посуха
перекотиполем,
легіт стомлений, ледь духу,
у жаливі стогне.
Курява в густім безмежжі
дихає смолою,
тополин зелені вежі
плачуть за водою.
Зажурилась бідна жінка,
почала моли́ться.
Із дірявих відер дзвінко
скрапує живиця.
Зрошує водою ниви
і сади й городи —
ветхі відра оживили
ца́рину природи.
Зацвіли волошки рясно,
заясніли луки,
у смарагдах одночасно
сяють незабудки.
Польові хвощі, ромашки,
те́рени, самшити —
на руках добру неважко
дощ грибний носити.
На прекрасну полонину
впали срібні роси.
Маки жінка, як дитина,
заплітає в коси.
Скрізь квітує край чудесний,
бо Любов ще й досі
на пере́веслах небесних
в цебрах воду носить.


30.04.2026р.