Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають хвилі греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
Люба воду набирає
з ветхої криниці.
Доокола спраглим плаєм
поле колоситься.
Йде межею, аж відерце
хлюпа водограєм,
а сусідка щирим серцем
жіночку питає
ту, в якої руки — стебла,
коромисло гнеться:
«Чи не бачиш, що у тебе
вже старі відерця?
Принесеш додому мила
на деньці́ з лихвою —
всю стежину окропила
свіжою водою.»
Зиркнула — і дійно ржаві,
засмутилась трохи.
Навкруги сухі отави
стеляться широко.
Птаха в небі не співає —
причаїлась в гущі.
Десь за синім небокраєм
йдуть дощі цілющі,
а тут котиться посуха
перекотиполем,
легіт стомлений, ледь духу,
у жаливі стогне.
Курява в густім безмежжі
дихає смолою,
тополин зелені вежі
плачуть за водою.
Зажурилась бідна жінка,
почала моли́ться.
Із дірявих відер дзвінко
скрапує живиця.
Зрошує водою ниви
і сади й городи —
ветхі відра оживили
ца́рину природи.
Зацвіли волошки рясно,
заясніли луки,
у смарагдах одночасно
сяють незабудки.
Польові хвощі, ромашки,
те́рени, самшити —
на руках добру неважко
дощ грибний носити.
На прекрасну полонину
впали срібні роси.
Маки жінка, як дитина,
заплітає в коси.
Скрізь квітує край чудесний,
бо Любов ще й досі
на пере́веслах небесних
в цебрах воду носить.


30.04.2026р.