І все, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть, завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.

24.11.2018

Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше і найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.

31.10.2018

Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, цей слід глибокий твого доброго охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи і відлуння прийдешніг змог?

Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!

19.08.2018

Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних.
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм, чи не молись.

І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!

22.07.2018

Я сьогодні не встигла дещо:
Може жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші на вірші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.

19.07.2018

Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії і колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту,
Тільки падає, не стидається, певне знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.

06.07.2018

Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ, –

Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?

І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.

18.06.2018

Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.

Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.

Цей край убраний бур'янами,
Як в сонцем ткані килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,

Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,

Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?

Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!

18.06.2018

Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його і не май претензій!
На тобі острівець святий:
Латка неба і власна хата.

А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!

17.06.2018

У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.

Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.

12.06.2018

І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Лиш облущуються спогади лускою
В сіль глибин, котра з прибоєм ріже ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку: землі наші різні...
І в китів своїй землі прошую вологи.

18.05.2018

І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.

Ти взяв її за дорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Усі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.

І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.

17.05.2018

Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого як воно є
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого як воно є,
Тож продовжую про своє:

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

Та, коли вдихаю на повні груди, –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
Гамірливі джерела.
Мироносні живиці моїх лісів...
Чепурні квіточки –
Дзвіночки...
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси.
Перетікають миті.
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. О!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена. Бачу, на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях – будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить, –
Не істерити!

20.05.2018

Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час... Пройшла пора...
Дрібні квітки розкішного суцвіття.

А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.

Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.

15.04.2018

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат:
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді.

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, таке й воно.

02.04.2018

Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий.
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до...
му... шу...
м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких як я –
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого,
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?

31.03.2018

Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе у собі вмістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.
...
Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює...
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?

08.03.2018

Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.

06.03.2018

Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.

І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік –
По людині ступала людина,
Наче світ їх на це прирік.

І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було, спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!

03.12.2017

І злітають до неба янголи однокрилі,
І співають пісні хвалебні у одкровенні.
І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
І пронизують світлим ликом глибини темні.

І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
І наколюватимуть святість собі на груди.
І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
Що у янголів по крилу відібрали люди.

09.11.2017

Так буває –
Стрепенешся і зрониш сльозу:
Ким він був,
Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
Вітер долі
Ламає квітучу лозу,
А ти –
Вічний!

09.10.2017

І віск покрапав на папір.
І вітер розірвав фіранку.
І білість міжсловесних дір
Вичікуватиме до ранку.

Пиши! Пиши! Пиши мене,
Незаплямовану чорнилом,
Аж доки вічність не мине
І твердь розімкне з небосхилом!

Нехай лютує буревій,
Січе годинникова стрілка!
Твоїх надій, моїх надій
В вікно зневіри б’ється гілка.

Ми – найсамотніша з епох.
Ми – сіра калька покоління.
Та, що є сил – за нас обох
Пиши! Слова не знають тління.

21.09.2017

П’яниця,
Як в колесі шпиця,
Зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий на вагу,
Мов зневажений.
Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
Все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої
І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
Через одного!
Одноокого, однобокого
Першопрохідника, що одиноко педалі крутив,
Віддайте дикунам на поїдання!
В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
І в його найкращих традиціях прописано:
Якщо з горба,
То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.

15.09.2017

А іноді просто стискало груди.
Боліло? Не знаю. А що є болем?
Йшли хвилі, такі ж, як котяться морем,
По тілі. Тремтіли судин споруди.

Руїни у сонячнім світлі гарні.
У сонячнім світлі не видно бруду.
А віра чи має свою амплітуду?
Не знаю. Та хвилі її не марні!

21.08.2017

Серце моє, серденько, ти охолодилося.
Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
Позавчора снилося: серед білих веж
Небо пропливало, та раптом зупинилося.

Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
Як мене побачило босою в пісках.
Каже: не стискай отак серце у руках –
Вежі повалилися під його ударами.

Я під ноги глянула, серце безборонне!
Там на білі вежі крапало червоне.

04.08.2017

Як сполотніють очі від невдач –
У волошковім полі збліднуть барви.
Як солов’їну пісню втне пугач –
Останній раз заквітнуть вікнам мальви.

Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
Хрести узбіччями показують дорогу.
Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
Та все ж одна молитимешся Богу.

Святі узбіччями засліплюють лицем,
Такого сяйва зроду не стрічала.
Упадеш ниць, мов серце тягарцем.
Кінець падіння, як вінець начала,

Немов за власний хвіст себе кусає змій,
Як день і ніч, як альфа і омега,
Як камінь з пліч, як порошина з вій,
Листок оливковий на палубі ковчега.

І жар у грудях – полум’я святе.
І можна хоч сто літ ось так сидіти.
Таке велике і таке просте
Це одкровення: ми – Господні діти!

31.07.2017

Ніч закрила мене під замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми, малі, легковірні, та все несвідомі
Зі своїми великими правдами?

Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та, забувши й вклонитися, брали брудними руками,
Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я і докору,
Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.

Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги,
І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.

Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
Аж навіки буде простосердя збережено?

Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.

Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.

15.07.2017

Це стриноження другого "Я" на поверхі свідомості,
Обезглавлення обездоленості погрішності.
Прошиваючи лиш припущенням грань невідомості –
Футуризмом фортуни вперто торуй торішності!

Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей,
Безпросвітностей первозданного першопомислу.
Викривляючись у кристалах параболічностей –
Книгоспаленнями відроджує простість промислу.

29.06.2017

– Плачу цьогоріч.
– Плачеш? Дурна, чого ж?
Знаєш, які я невдачі торік стрічала?!
Пережила пережите,
Перекохала.
Плачу й благаю: серце, тривож, тривож!

15.06.2017

Весна моя опала пелюстками
Зів’ялими, затоптаними... Душно.
Слова порожні бігли незворушно
За обрій кучерявими рядками.

Чужій весні, а може, це на краще,
Цвірінькали такі неспілі мрії.
Томило сонце грубі безнадії.
Стихало серце потайне, ледаще.

Я опадала. Мовчки. Ненавмисно.
Невипадково. Явно. Недаремно.
Думки котились і зітхали чемно.

Потішно, мов розірване намисто.

30.05.2017

Коли високі стають низькими,
Коли зневага калічить душу,
Чи мушу плакати за вчорашнім,
Чи будувати майбутнє мушу?

Коли не сором лиця позбутись,
Коли покути вмістили в фрази,
Чи зразу випили ви отрути?
Чи вам боліли мої образи?

26.05.2017

Ш...
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди, що з вуст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш – золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте, дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені та в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.

05.05.2017

Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!

12.04.2017

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

***

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму, –
Сховав стежки верболіз...
Чи, схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

***

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.

04.2017

Ти така бентежна... Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.

Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська:
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.

А для тебе зшито два лиця:
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі до ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.

21.03.2017

Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди і часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.

12.03.2017

А у тебе подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що, коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни, –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!

10.03.2017

І тоді я злякалась: Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?

І тоді я здригнулась: дурна,
Так, – годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!

09.03.2017

Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась, – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.

04.03.2017

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.

28.02.2017

Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Й порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання й обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих і обіцянок ранніх.

22.02.2017

Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Точно, – муза цілує скупо.
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи
Льодяні, привідкриті скупо
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!

Зима 2017

Світові боляче знатися з цим жалем,
Навіть сніжинки від гніву не тануть, – шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться,
Плаче, сміється, лукавиться світ кришталем.

Світові щемно – кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Скоро й меандри річок називатимуть зрадами,
Люди не вміють коритись його сивині.

Світові сумно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами...
Світ поглинає і вивергає нас
Секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами...

08.02.2017

_______________________***_______________________
Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки,
Пристанеш до гучного рою.
___________________***___________________
І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки...
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.
______________***______________
Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.
__________***__________
Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.
______***______

06.02.2017

Так палало й тоді, коли ти переходив за тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.

Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців та начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!

03.02.2017

То ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши, – мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То ви читали уривки щастя, уривки днів?

22.01.2017

Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш, дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.

19.01.2017

Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі 
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!

Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.

04.01.2017

Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі.
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже. Я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!

02.01.2017

Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.

І все-таки, які ж ми одинокі
під цим ванільним та сумбурним небом,
Які ми в час зневіри простоокі,
Як бути вислуханим кожному з нас треба!

Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.

І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.

Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай –
це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила –
Лети,
Я небо відкрила!

05.2015-12.2016

Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.

Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.

Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.

У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
В нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.

12.2016

Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!

Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.

Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо.
Вічності дар – Gebo* –
Мить.

Часу пісок долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тлій!

Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.

Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.

17.12 2016

Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
Тож вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса
Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.

13.12.2016

Вітре мій дужий,
Давній мій друже,
Дуєш, марудиш
Кров’ю узори.
Ген за Карпатами
Світ розкудлатив ти,
Світ непричесаний,
Частий безчестями.

Як нечестива
Донька опівночі,
Встала із півнями
Землю бентежити,
Стала на ніженьки
Грішная дівонька,
Підла й зманіжена
Дівка-війна.

Підла й зажерлива.
Ліпше би вмерла я!
Ліпше б осліпла я,
Густо не кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться до землі,
Котяться грозами,
Душі рвучи.

Де ті рішучі є?
Кривда чи правдонька
Б'є недобитих ще?
Що їх пече?

Світ розкудлатив ти,
Вітре мій, брате мій.
Світ невколисаний,
Вздовж переписаний,
Сколотий списами
Й словом-мечем.

11.12.2016

По білому – чорним. По білому і... пробіл.
Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!

По чорному – чорним. Маскується хитро, та
Небачений морок – це зручо лиш для крота.

По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.

По чорному – білим. По чорному все дарма.
Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.

Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.

Небачений морок – по білому білим. Біль.
Для білого білий стає гріхом мимовіль.

08.12.2016

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.

05.12.2016

За крок до прірви, найхиткіший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи це кінець, чи лиш життя урок?

За крок до пустки, найкоротший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись, я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок!

За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
Залишу іншим, а собі – лиш муки?
До того щастя, наче до зірок.

Мій крок завжди був надто нестійким,
Але без нього лишуся ніким.

02.12.2016

Начисти до блиску, полковнику, свої черевики!
Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.

Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.

Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених,
Немов на пательні, людей і возносити пам'ять про сина.

Тож начисти, полковнику, до блиску свої черевики!
І нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті.
Чекати вміють лиш ті, що називатимуться великими.
Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.

Осінь 2016

І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.

І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.

І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.

29.11.2016

Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
Коли, мов град, вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці
І з-поміж всіх – високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі – у підвали тягнуть міхом.

26.11.2016

Щоб не стати одним із тих,
Що на берег, як мокрі дрова,
Викидає рікою лих –
Думай думку, на те й голова!

Є весло у твоїх руках –
Не вагайся, берися гребти!
І в пінистих хвилях-роках
Не зупинять обмежень мости.

Перекати муштрують дух.
Тут фарватером шосте чуття.
Камінь страху гальмує рух
І сповільнює серцебиття.

Не вирискуй шляхів простих,
Не вдавайся в порожні слова,
Щоб не стати одним із тих,
Що безцільні, як мокрі дрова!

25.11.2016

О підла ноче, змилуйся над нами!
Чому вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.

Підступна ноче, серце ж бо не кремінь!
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч – безжальна круговерть.

22.11.2016

Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком –
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!

04.11.2016

Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...

Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!

Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!

02.11.2016

Дим у очах.
Сизого повно, не перейти.
Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
Ким будеш ти?
Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
Очі заступить дим.
Там, де не ждуть,
Будеш ніким.

Колір утрати... Ох, ці прощання!
Тільки б не стати ним –
Димом в очах.
Сизого повно.
Не перейти
Крізь
Дим.

27.10.2016

Боле мій,
Боле глибокий, злісний,
Хочеш ти
Конче мене схилити.
Взявся б ліпш
В крижму цупку сповити,
Колисати,
Пестити і журити!

Горе йде!
О! Горі горою горе!
Краще б ти,
Горе моє гіркеє,
Пило ртуть,
Гризло граніт і луби,
Он які
Маєш міцнезні зуби!

Душить жаль,
Жабою заздрість душить
До отих,
Що без жалю – у душі.
Не берусь
Їхню мету збагнути.

Боже, як
Добре мені тут бути!

10.2016

І стояла самотня людина на порозі у завтра.
І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
І не знала людина, чого вона в світі варта.
І терзали її протиріччя думок бездумно.

І молилась людина без слів, молилась серцем.
І померти бажало серце або ж – служити.
І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.

04.10.2016

Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь! –
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.

03.10.2016

Поетом бути не хочу!
Впихаю цю думку в риму
В тонах графоманського гриму.
Поетом бути не хочу!

Віршописи скупо-озимі
Жуками підточують мозок.
Осанна великій прозі!
Занадто тісно у римі.

Наука поетики стисла
І пісня моя – жебрачка.
Верлібр – ось солідна подачка
Усім, в кого муза скисла.

Ритмічні продумані строфи,
Вчорашні стандартні стилі
Думкам прогнозують штилі –
Культури страшні катастрофи.

Берись римувати чисто!
Не вмієш? Тоді й не берися!
О люстро натхнення, святися
В космічному світлі врочисто!

Сумнівним словом "верблюди"
Прозріння своє відстрочу.
Зізнаюсь вам чесно, люди,
Поетом – не вмію, а хочу.

30.09.2016

Покинути все й летіти, летіти... Куди?
У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
Приймають укотре суворі ухвали суди.
Боротись несила.

Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
Це слабкість – тікати від прози життя у вірші
Чи думки боріння?

Смішними здаються думок непохитні мости.
Під ними проходять невірства порожні вітрила.
Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
Вона лиш гостила.

Без неї маліють здобуті вершини землі,
А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
Час мрійництво витер.

29.09.2016

Тихим голосом пересторог
Дивна істина просто відкрилась:
Не суди, коли ти – не Бог,
Бо і янгол втрачає крила,

Бо і янгол накликав гнів,
І летів блискавицею з неба.
І поміж вогняних стовпів
В нього в милості є потреба.

Мудрість криється у словах,
Що не топчуть, – підносять душу.
Чом же янгол цей множить крах?
Вісник Бога колотить сушу

У болотах людських знемог?
Чи забув про подібних грішних?
Тихим голосом пересторог
Вічні істини для невтішних.

25.09.2016

Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
Перелітні іздалеку землю свою помічали.

І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.

Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
Перелітних дороги не завжди додому вертають.

Пролітали роки, час бо має довершені крила,
Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.

18.09.2016

Ніхто не хотів вогню.
Палили з усіх сторін
Вогнями прийдешніх змін.
Чи йти на поклін?

Востаннє її малюй –
Повстання свого мету!
Вустами цілуй не ту,
Насправді просту.

(Не) воля твоя лежить
В підніжжі чужих звитяг.
(Не) доля торує шлях,
Не герб і не стяг.

Допоки ти креслив план –
За тебе уже змогли.
Нарешті одне збагни:
За нас полягли!

17.09.2016

Не здолаю більше цього потоку
І поштова скринька моя пуста.
Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
Що несу у торбі? Та це ж мета!
Я її досягла, хоч було нелегко,
Я каміння – в ступу й товкла, товкла!..
Брили страху – в вали й граблями зверху!
Я під сонцем шкіру дотла спекла.
Обпалила душу – на сушку грушу.
Тут привал короткий. Що знову мушу?
П'ю роси три краплі, я далі рушу.
Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.

Долі підлі повороти
Висікали в душах гроти.
Йди, берися до роботи,
Лиш не думай про турботи!

Цить! Мовчи!
Тут є воля вишня.
До мети:
Ти моя
Колишня!

– Я ж твоя...
– Ні!
– Я ж була...
– Пройшло!
– Це ж було...
– Давно.
Лиш чорніють пні.
Площі зрубів "нас",
Площі зрубів "їх"
Щільно вкрили час,
Хрипом бреше сміх.

– Отже, в торбу мене?
Далі – з горба коти?..
Ми ж з тобою на "ти"!
– Це також промине.
Нам окремо рости.
Хибні цілі спалю
І тебе – не мою...
Отже, в торбу. Прости!

А вона мені: поводир!
Я ж її дурну – в монастир.
А вона: усе ж проявлюсь!
Не моя, тому й не боюсь.

Ох, несталі думки мої, несталі!
Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
Ох, неспілі літа мої, неспілі!
Ох, невмілі слова мої, невмілі!

Тільки так: не свою мету
Не цілуй, як грішник святу!
Не виклянчуй в вічності гріш!
Навпіл душу свою не ріж!

08.2016

Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.

Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.

Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.

На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі,
Й святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги*,
А голови•.

Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.

08.2016

*довгожданим гостям
°у відчаї

Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
А коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець –
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.

08.2016

Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамен, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!

24.07.2016

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені – їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Вагомість просіє крізь сито моє ім'я –
У метриці, паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь: мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?

07.2016

Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!

Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!

07.2016

Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хай на слові у вись осмілитись!

Бо вірю в миті та крізь роки я: серця не черстіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!

07.2016

Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,

І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,

Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,

І збагнути комусь несила
Мою правду, й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,

І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою* не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна –
Перед ворогом не схилюсь,

Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!

Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!

Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.

06.2016

* "Була ж це жінка з добрим розумом" I книга Самуїла

Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.

04.2016

Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,

Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,

Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,

Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?

03.2016