Завтра ітиме сніг.
Спершу повільно, а потім зірветься в біг.
Ти так і не втямив за що боровся,
тому і не переміг.
Бог боронить сильних і молодих,
а в мені, безтілесній, духовний вивих.
І запізно кликати лікарів —
час такий, що й без мене немало хворих.
Самота починається і закінчується в тобі,
саме так зливаються хвилі моря,
починаючи океан.
Кличеш її "коханою" лиш тому,
що так і не поцікавився іменем
досі.
Сніг іде до самої осені.

Останню кулю гострого слівця
в байдужий барабан старого кольта
заряджено. Манірність залицянь
впирається у комір чорним ротом
ствола, приціл — у силует навпроти.
Торкнутися б невинності лиця
торцем. Та пізно, під завалом дота
зрівняються крихкі права й свободи
умілою рукою зброяра.
Не віриться в наближення кінця,
та з чотирьох кутів сповзають тіні
у кáмори холодну серцевину
до тіла кулі. Відлік на хвилини.
Лунає постріл, спицями свинцю
сплітаються мереживні судини
на відсвіті дзеркальної рівнини,
сягнувши відображення стрільця.

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
З повітряних кульок,
з азартом дитячим,
закручує іграшку-пуделя, наче
з останнім вузлом оживе.

Рудому Пальячі радіють усюди —
нарозхрист відкрита душа.
Ні зернятка суму,
ні крапельки бруду.
"На біс!" аплодують розчулені люди
та знов по домівках спішать.

В маленькій гримерці
сповзають білила
з обличчя брудним молоком.
Обмахує протяг
пилючним вітрилом
фіранки. Так душно, що пляшка спітніла.
За звичкою, вип'є ковтком.

Знов потяг додому.
На дріб'язок решти
купує самотній квиток.
Здригаються плечі беззвучно — так легше.
Ніхто ж не помітить,
якщо обережно
звільнитися від думок?

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
Стеблинками джуту,
з азартом дитячим,
Нитками звиває мотузку, неначе
з останнім вузлом все мине.

Тут ритм масний від копоті свічок
пустився в танець розтіччю ударів.
стилети-пальці шкіру барабана
простукують, як паперовий лист,
написаний тобі крапками Брайля.
На недотлілім звитку фотознімка
леститься полум'я до конденсату щік.
Червоне світло прагне зупинити
містичний стук по клавішах енігми,
спростити таїнства первісний шик
до елеганту рівної шифровки.
А тиша п'ється з кислотою брюта.
В горнилі горла комом, чи то корком
прогоркне слово, під вагою музик.
І безнадійний несміливий спротив.
Цілує звук у впадину хребта
із пристрасною міцністю гароти.

Переповнення полум'ям, попелом,
повінню плину. В пекло? В липке павутиння погляду, змазані рухи рук.
Захватом, болем, словом. До найвищої ейфорії,
неминучої пост-агонії.
Кволою тінню хитаюсь на вітрі
Весни... сонна синь виносить на СВІТ-
ЛОви за лапку, не за крило.
Доки тріпоче хистка оболонка
така непотрібна тепер тобі.

Вилитись ніжністю в жорна,
в жорсткість паростків на щоці
надмірно м'якою жінкою.
Якщо й існує істинне щастя,
воно — в мені.
І в парі крапель, пролитих
між строф цієї листівки.

Коли вони підуть,
залишишся сам на сам.
Між полюсами
блукатиме кровоколом
ящірка струму,
шукаючи хід назовні.

Гієни вмирають поруч
одне із одним,
а на вустах
виснуть усмішок
жовті зіпери.
Слина в куточку рота
Злиплася бігунком.
Врешті спиниться
слововиверження
висушеним ковтком.

Зішкрібаю чесне із-під повік,
соляні сталактити з
глибин позаочних гротів.
Кришталики першородної
щирості.

Сиплю нітритну сіль
у підтікаючі рани,
щоб не проростали квітами,
пагонами ліани
з почервонілого ґрунту ший.
Стримати сморід, гній
з мертвих голів
і наскрізь протухлих душ —
важче за неможливе.

Регіт луною котиться,
хто усміхнеться останнім?
Струм витікає з пальців.

У розімкнені кільця
між п'ялець ребер
вливається
чистий
фільтрований
кисень.

У храмі твоєму морок.
Там учитель дає урок,
говорить уривками,
ропче на кислість вин
і наївність тіл,
сплетених попід стелею
в невинній містерії вальсу
судомоподібного.
А судитиме хто?
Ті, що злетілись до вівтаря,
пилом впали додолу,
обпікши пилючні крильця.
Бо те, що яскраво світиться,
не всякого гріє, а тільки тих,
що з миром і помислом
чистим словом,
не з горя, а з радості.
Ділити надвóє ціле —
злочинно і безпорадно.
Вчитель тихо зітхає
у відповідь на людські слабкості,
підливаючи в келих
багряні струмочки милості.

Немовлям покрикував у колисці,
Тільки писни —
збіжаться фарбовані писки,
поцілують в пупок: "спи, пупсику".
Ось пустушка — закрий-но рота і не відчиняй чужим, як постукають в двері, в лоба.

В тісноті хрущовки,
цеглі її утроби,
сховай голос, обличчя
і що тобі до вподоби.
Колискову булькають стічні труби,
а назовні — трупів уже по груди.

Спи, маля, затуляй повіки,
там дорослі грають у вбивчі ігри.
За стіною миші шкребуться (миші ж?)
і щури сховались в панельних нішах.

Ти пішак, маля, знаєш місце своє з колиски,
не біси, помовч і не лізь голіруч на вістря.
Із грудним молоком всотуй
стриманість, як востаннє,
з материнського (чи радянського) виховання.

Без сигналу тривоги навскіс накренився світ.
За хвилину сюжет розітнеться на дві частини.
Потяг повагом лине, минаючи місто вбрід,
у ліхтарному німбі перони стають святими.

Несміливий стібок у щоку намистину вколов —
із вечірньої мли в ніс озоново рине злива.
Дощ, як вправний кравець, прострочує мокрий шов
між тобою і мною, зшиваючи у єдине.

2024

Знов ідеш, похнюпивши ніс.
Ну, чого ти?
Навіть місто навколо тебе
рожевощоке,
на перший погляд.
Ти ж бо — випавший з тасування колоди джокер.
Не потрібний собі, тим паче тому, хто поряд.
Востаннє підводив очі на перехресті, коло церкви,
де старіє вкопаний дороговказ.
Довелось обирати із двох доріг
і ти вибрав найгірше — нас.
По жовтим цеглинам украденої бруківки,
До карткових будинків з однаковим номіналом.
Головне, щоб не було вітру, а так нормально.
Навіть можна жити, та це не точно.
Заблукалий чужинець,
студент-заочник,
скинутий у таблиці на саме дно.
Нíчого з тебе взяти нормальним людям,
хіба що...
Покажеш знову свій фокус?
Перетвориш воду в вино?

Якщо знову зустрінемось,
прошу, пришвидши крок
і без упину рухайся вниз по вулиці.
Спинишся на хвилину
і з вулика бджіл-думок
вирвуться дикі круки.
Кинуться цілувати
розплющені сірі очі.

Якби мали з тобою дочку,
б'юсь об заклад,
у неї були б такі ж.

Відріж, відречись від цього, пали мости,
що довго тримались, не в змозі перенести
тебе крізь роки в минуле життя,
до мене.

У двокімнатний тераріум
двох довгоногих ящірок.
Де завжди було холодно
і надлишково затишно.
Де замикались сенси і полюси
в цілі світи під картатою шерстю ковдри.
Під скрип бабусиної софи,
спадку на добру пам'ять.
Де залишився светр
на згадку про тебе мені.
Якщо до лиця піднести —
здавалося що це ти,
доки запах не став отруйним.

Губи так близько,
що я майже їх цілую.

Ти так схожий на себе,
що майже тебе вбиваю.

Тож просто іди,
вдай, що мене не знаєш.
А я зроблю вигляд, що
врешті-решт,
відпускаю.