І
У несвіт лиховійних нісенітниць
Бобровий струмінь тне Бобровий місяць.

ІІ
Мала Бобрівка приспала блони,
Сріберстим сяйвом гасають дрони...

III
Чом не розлого, чом не класично?
Знов гарма-дарма. Невічне.

Недільна днина, дичина прозора,
Відлуння від було та загуло.
Сніги ідуть у сни короткозорі
І листопад лягає на крило.

А Тетерів сканує небо синє
Весні на дзестрю. У різбляну скриню.

реберця крон
цілушка скелі
первак ріки

морозок скронь
туману вельон
дресва років

ante bellum

Він дратiвливо чвиркав сiрники,
Жбурляв на чорний оксамитний ґанок,
А люлька не розпалювалась, нiц.
Ми у травi лежали горiлиць.
Краплинами медвяних забаганок
Зтікали стиглі персики-зiрки...

...Він дратівливо чвиркав сірники.


Ante bellum

Втікачка від провин,
ловчиня за новим,
холодна до прикрас,
у лісовім окрасі,
ще не гладка як линь,
на вересневу лінь
нестямно ласа.
Та лінь витка-вʼюнка...
Опівднішня ріка
рожевозолота
лита і все на часі,
і поступає влучному веслу
кленовий сум.

Вермелєва ріка...
В ній мавка хихітка.

2024

День, де бабак вештається з Уліссом,
врешті сягає ночі. Точить
каміння Чорна Тиса
назустріч Білій. Гуркоче -
хоч вий, хоч віруй,
зрівняні Вій і Вирій.

2024

День, де бабак вештається з Уліссом,
врешті сягає ночі. Точить
каміння Чорна Тиса
назустріч Білій. Гуркоче -
хоч вий, хоч віруй,
зрівняні Вій і Вирій.

2024

Торка лоскотун під серце,
Злітаю за дальні зорі.
Хіть Шляхом Чумацьким в’ється,
Рогатий місяць говорить
Щось схвальне, та не для друку.
Чуттєвості чорні діри.
Крізь нескінченність розлуки
Орфей йме думкою Ліру.
Жагучий льодяник ночі.
Для пристрасті Світ - дрібниця.
Знехоче розплющу очі –

Не ти.
Втім...
Чи є різниця?



ante bellum

Смутку сплески. Образ стерня.
Серце страчене. Сни дівочі.
Серпануло південність дня
По під саму північність ночі.

ante bellum

Очікують у затінку під тином,
Качаються, розпушують хвости
Коти та коди - бранці Мнемосіни,
Коти та коди - діти самоти.

До них якихось тридевʼять життів...

Малевом по хакі
півники та маки,
двакотисобака,
днина бита вщент,
жаб'ячий концерт...

І незграбні танці
збоченок-надій
у протуберанцях
на деркій воді.

2024

Олійка ши.
Парфуми Givenchy.
У тілі та душі
Весни здригання.

Неси ж мерщій
В омріяні вірші,
Як в райськії кущі,
І... май. До рання.

ante bellum

I
Час товчеться у ступі, сплива водою.
Луда, наче з тілалиця водинепити.
Що, крім розтрощення люстерець зробити,
Аби залишатися гарноюмолодою?
Як не кортіти пристрастно, не кортіти
Укоротити віку, укоротити...

II
... якби не тривога, тут же без тебе діти,
... якби не цікавість, що стереже за рогом,
... якби не цяцянка після зими літа,
... якби не хіть макоцвітної перемоги.

III
Отак, лишивши по собі дві дати
й смішнючі крила,
за всім лише споглядати.
Душею, полегшеною на тіло.

IV
Хвилиночку... А хто тоді буде створюватидолати труднощі,
після басейнуроботифітнесуйогиборщувишиваннялюбощів
відкорковувати брют,
відважуватися на бікіні із стрінгами,
розважатися. Розважатися нюд
лінгвами та білінгвами...


аnte bellum

Облуду другорядного облишу,
Крізь зуби цикну - киш, причепо, брись!
Коли ще світанковий ліс мене вколише,
Мов немовля, на килимку із листя
В серпанку ледь осіннього обистя...
Люляє ліс - колись, колись, колись.
Боянів най, закоханий у тишу,
Вмовля не дивуватися дивам
Невипадковим.
Видзьобуються боязко слова.
З грибниці мови.

ante bellum

Мовить мачухина дочка -
Замість перлів жаби з вуст.
Насміх рибам.

Заспівала ... У садочку
Соловейко з гілки – лусь.
Не відклигав.

Вишиванку як змережить,
Візерунків хробаки
З руків-дрюків.

Лежніх лежнів перележить.
Заковтне всі пиріжки.
Та й ще злюка.

Заходилась танцювати.
З ляку парубків юрба
Та за гору.

Що ж Сірка тут лупцювати.
Чесно бреше він: хіба
Не потвора?

... коротке. Ще й хвороби, i війна,
і полювання темряви на свiтло.
...та дрiботить підборами весна
в обiйми обнадiйливого лiта!


ante bellum

Шарлахав персик, гальмував горіх.
У Муз і комарих свербіли крила.
Вершились долі. Гиряво. Вгорі.
На долі витребеньково віршило...

ante bellum

Швидкорозчинна нiрвана iз вiтаміном "C"
У тюбiку, для космонавтiв, - окраєЦь житнiй, сальЦе,
перЦевої чарка, Цибулина ялтинська синя.
Мерехтiння далеких думок i близьких зірок мерехтіння.
Добре пірнати через (не плутати iз пащею ютубу!) щiлину світів
У Позачасся (не плутати iз Передчассям снiв!).

ante bellum

Грає стигла відьомська врода,
Розкошує в любощах тіло.
Дивно… Щойно себе жаліла -
Ач, тебе, бідолаху, шкода.

Мав мене за шкідливу звичку.
Несвідомо (невже ж?) кривдив.
Не дери із нутра шпичку,
З нею разом життя вийде.

Змружу очі кольору м’яти -
У пройдешньому ти. Далеко...
І тобі мене не здогнати,
Бо мітличчина вдача легка.

Понад міру кохала. Смішно...
Понад миром - м’ятнеє сяйво.
Обтрушу, мов пісок, колишнє.
Обережно здмухну зайве.

Здмухну…
Зайве…


ante bellum

Сніг тричі пурхав, тричі танув.
Зима заводила в оману.
Себе згадати – сил ніяких…
День, не розквітнувши, зів’янув
Під тужне позіхання мряки.

ante bellum

Вздовж берегів струмки розмили кригу.
Підтанули козулині стежини.
Ліс розімлів під ковдрою відлиги.
Відлоги білі скинули ялини.

Над праними обрусами городів
Шуліка хижим вихрестом ширяє.
Попискують полівки: годі, злодій!
Скубе калину омелюхів зграя.

І знов мороз... Хутчіш, наворожімо!
Вуглини розворушимо у грудях...
Які ж вони? Які вони, ті зими,
Де нас ... не буде.

Рік ante bellum

Беруться на мед падолисту,
скрипалять на серці мрії.
Гарбузик у грубі мліє...
Вперта Квітруля*
тулить
сенс до нетямства хисту.


*Квітруля - то квіткокрила повітруля. Не виключено, одне з утілень міфічної істоти Музі Пегасько. Усміхнені квіти пурхають з крил і укорінюються навіть у засніженій землі.


Рік ante bellum

Зіркована ковдра ночі.
Пір'їнки цілунків...Ну-бо!
Мов кіт на вершки муркочеш -
У тебе солодкі губи.

У мене солодкі губи,
У мене гіркі парфуми,
У мене долоні грубі,
У мене недобрий гумор.

У мене крешанні крила,
В очах самота сповита.
У мене дівоче тіло,
А серце – з палеоліту.

Розчулена? Ні, мій любий.
Даруй, за складне минуле.
Про згубні солодкі губи
Нелічено-сумно чула...


Рік ante bellum

Від Яровита сніг бузковий, тіні сині.
Тамує свист на віражах заграва кайту.
І погляд лине в небочинь, від долу лине.
Радій, Стрибоже, багатій на «лайк»и!

Лід тенькає жалі, як струни лютні,
та натяка на весновійний лютий,
на нові війни
/жалі подвійні/.

А нам, паливодам дивакуватим,
мов літечком тепло, бо штані ватні,
в снігах бузкових,
в снігах любові.

Рік ante bellum

Валентина Саніна-Шлеє (1894?-1989), Нью-Йорк, -
Олександру Вертинському (1889-1957), Москва,
травень 1949

(imagine...)


Хоч би в горлі поросло тобі пір’я!
Я зів’яла!!!??? Теж, пошарпаний мачо!
Тягне соки слов’янське коріння
Із Нью-Йорка. Квітне сяюча вдача.

Від Полісся... Крізь Європу транзитом...
Вбрана чаплею, стрімка, пурхокрила
По новОсвітних евінью-стрітах
Вільно втілюю поезію стилю.

Уяви, таку ж струнку маю талію,
Як в кав’ярні на Сумській, до Совєтов.
А ти, darling, у багні на проталінках
Розмірковуєш про долю поета.

Та листами удавилися б миші!
Й не палають. Незабутня. Довіку.
Порожнеча за лаштунками. Тиша.
І вокзальний мій уклін. Замість ... крику.

Рік ante bellum
_____________________________________
(really...)

Александр Вертинский, Москва –
[Валентине Саниной-Шлее, Нью-Йорк]
апрель 1949


Мыши съели Ваши письма и записки.
Как забвенны "незабвенные" слова!
Как Вы были мне когда-то близки!
Как от Вас кружилась голова!

Я Вас помню юною актрисой.
Внешность... Ноздри, полные огня...
То Вы были Норой, то Ларисой,
То печальною сестрою Беатрисой...
Но играли, в общем, для меня.

А со мной Вы гневно объяснялись,
Голос Ваш мог "потрясать миры"!
И для сцены Вы "практиковались",
Я ж был только "жертвою игры".

Всё тогда, что требовали музы,
Я тащил покорно на алтарь.
Видел в Вас Элеонору Дузе
И не замечал, что Вы - бездарь!

Где теперь Вы вянете, старея?
Годы ловят женщин в сеть морщин.
Так в стакане вянет орхидея,
Если в воду ей не бросить аспирин.

Хорошо, что Вы не здесь, в Союзе.
Что б Вы делали у нас теперь, когда
Наши женщины не вампы, не медузы,
А разумно кончившие вузы
Воины науки и труда!

И живём мы так, чтоб не краснея
Наши дети вспоминали нас.
Впрочем, Вы бездетны. И грустнее
Что же может быть для женщины сейчас?

Скоро полночь. Звуки в доме тише,
Но знакомый шорох узнаю.
Это где-то доедают мыши
Ваши письма - молодость мою.


Александр Вертинский - Валентине Саниной
Харьков
декабрь 1918

Вы стояли в театре, в углу, за кулисами,
А за Вами, словами звеня,
Парикмахер, суфлёр и актёры с актрисами
Потихоньку ругали меня.

Кто-то злобно шипел: «Молодой, да удаленький.
Вот кто за нос умеет водить».
И тогда Вы сказали: «Послушайте, маленький,
Можно мне Вас тихонько любить?»

Вот окончен концерт... Помню степь белоснежную..
На вокзале Ваш мягкий поклон.
В этот вечер Вы были особенно нежною,
Как лампадка у старых икон...

А потом — города, степь, дороги, проталинки...
Я забыл то, чего не хотел бы забыть.
И осталась лишь фраза: «Послушайте, маленький,
Можно мне Вас тихонько любить?

Най-найніжніше
Лице твоє,
Най-найбіліша
Твоя рука,
Від світу всього
Ти за світи.
Усе твоє -
Від неуникного.
Від неуникного твоя туска,
І пальці рук,
Літеплих завше,
Негомінка
Розмова благовісна,
І далечинь очей.

****
Нежнее нежного
О. Мандельштам

Нежнее нежного
Лицо твое,
Белее белого
Твоя рука,
От мира целого
Ты далека,
И все твое -
от неизбежного.
От неизбежного твоя печаль,
И пальцы рук
Неостывающих,
И тихий звук
Неунывающих речей,
И даль твоих очей.

У сутінках запліднюються згадки.
Світанками народжуються мрії.
Розхристані поетові нотатки
Крізь решетавий дах мені зоріють.
Витинанкові промені та тіні
Пульсують в скронях, шарудять у скринi.
І плине мить. Спливає строк провини...
Не роздивлюсь - iз вирію? у вирій?

Рік ante bellum

У сутінках запліднюються згадки.
Світанками народжуються мрії.
Розхристані поетові нотатки
Крізь решетавий дах мені зоріють.
Витинанкові промені та тіні
Пульсують в скронях, шарудять у скринi.
І плине мить. Спливає строк провини...
Не роздивлюсь - iз вирію? у вирій?

Рік ante bellum

Все буде тиха ніч?
Все буде... Тиха ніч,
До неї пліч-о-пліч
Стає найтихший ранок.
І чутно, ясна річ, -
Всміхається румянок,
Капусту гусінь їсть
Та пнеться козолист.

2023

/Спогад про майбутнє/

Пам‘ятаєш, ряднину берега, шовк води,
Квіти летючі, сонця танок не по колу,
А слід за нами... Стверджувальне «не йди»,
Доторки крил, штурханину слова
Під простоземним серцем,
Зоряних рун ланцюг,
З нотками рути та чебрецю
Кохання скерцо...

Рік довоєнний

І
Сукня з леліток жовтня леліє тіло,
Лютий дев‘ятий місяць струмить по венах.
Муляють меч та ятра між ніг атіллі,
Світло й світи спливають… Шкода, не війни.

ІІ
Ніде діти біль і ніде дітись -
В матриці війни немає броду.
Милосердна осінь пестить йодом
Знівечене, зламане, розбите.

ІІІ
Повторюю мантру
невпинно, невтомно:
Все буде добре. Буде завтра
без суму і сурм тривоги,
на диво скінчаться мандри,
мандри Армагеддоном.

ІV
А на коня,
в якості епілогу, -
спершу, на те війна,
гинуть …боги.


2022

I
На мальовничій чужині
нема війни.
Там небо тихе,
соннi стріхи.

II
Не ті лани,
не ті лелеки
і там від себе вкрай далеко,
на чужині.

2023

З маківки літа спада петропавлівський дзвін.
З маківки літа вглядаюсь у себе та зими.
В зиму минулу, щедротну на любощі й рими,
В зиму незнану, намолену пеклом волінь.
В себе минулу...
Катма.
В себе незнану...
Зима?

Рік довоєнний

Здригаються місяць і хата...
Тримається житка строката
На нитці лляненькій,
На нотці біленькій
В дорійському серці токкати.

І
Різдво пливе Телесиком
У місячнім човні.
З весельця радість плескає
У кольорові сни.

Приспів:

Мукає телятко
Чарівну колядку,
Чарівну колядку -
Оберіг від бід.

А коло телятка
В яслах спить малятко,
Міцно спить малятко,
Що здивує світ.

ІІ
Втішає Зірка ласкою,
Надію посіва,
Серця голубить казкою.
Веселого Різдва!

2021

Вальнув у Квазізим’ї сніг лапатий,
Лілейно розквітаючи лататтям.
Та клята злива ллє на диво й ллє.
Різдво ж собі Телесиком пливе...

У захлин п’є калиновий настій
Сповитий сніговією неспокій.
Куті сум‘ятно в поставці, допоки
Зійде взірцева зірка самоти.

Слизнула в сад повз тернії шипшини,
Злизнула сік з амберної донешти.
До (й після) тебе душі - по коліно.
Твоя ж сягнула серця. І, нарешті...

Моє намисто з карколомних зорей
Ряхтіло крізь рясний серпанок зваби.
В свідомості незаймано прозорій,
Що оболок тобі, мені – кульбаба.

Смішній шкуринці, нареченій тілом,
По собі залишав амур-р-р-ну втому.
Приємні дрібки не ліпились в ціле,
А крапка відкусила хвіст у коми.

Аж-аж хотів, щоб я ... тебе ... про любість...
Якби не ... так, повір, було б ще гірше.
Відбиток спогадів, мов кістка для Гекуби.
До речі, в тебе хрумкотливі ... вірші.

І
Знов рахують хребці
Гострі кутики зірки Зима.
Обтріпа горобці
Білий біль із вороних гармат.
Не дарма.

          ІІ
Оманами Лорелей
наковзана апарель
з Кудикіної гори
до Снаркової нори.

        III
Скільких богів не клич,
Зла без облич без лічб.

         IV
Літери голосні
Падають шорстко в сніг.

Тіснішає щомиті у землі...
Виборюється правда. На нулі.
Фарбоване різдво, лукавий лис,
Зухвало лізе в очі поміж сліз.

Відлиги палітра -
півлітри
                в брунатному склі,
зашарпаний піксель,
                янгельськії шмарклі рясні,
набряклі шипшинові кліпси,
                сталева ріка.
Відлигова вдача чіпка.
Відлига тривала, як острів і постіль Каліпсо.