старий рипучий стілець
гойдає мене на двох ніжках
поперемінно,виставляючи то першу-другу,
то третю-четверту,танцюючи
свій столярно-меблевий канкан.
Вульгарно, але мені подобається
синхронність рухів і тонкий свист
у висхлих дерев"яних суглобах
(брак вологи в соснових менісках),
і те, як мама колись сварилась,
давні спогади про перші єресі,
"Не гойдайся - зламаєш карк",
і те, що він не соромиться,
не боїться, відкрившись мені, знецінитись
коли, замітаючи діл волоссям,я,
звисаючи вниз головою, зблизька
розглядаю просторе міжніжжя,
дізнаюся персональні-інтимні речі
як от те, що він "стул мєбєльний"
таки "мєбєльной фабрікі "Пролісок"
дерев"яний з ціною "рознічнай
20 руб. 59 коп".

Ранковий іній,мов
ранкові полюції-
на межі непристойності
і природних потреб
схолонути - земля,
укрита солоними кристалами
од одвічного
навколоосевого гарцювання,
як маленький хлопчик,
затиснувши між ніг
коня удаваного/
стебло зрубане соняшника/,
як сізіфовий камінь
надприродно-сферичної
форми (сказати б,геоїд-
ної-всі ми однієї
раси), по похилій
смузі загуслого
молока, досягнувши мети
перестиглого персика,
знову котиться в зиму.

Прозова тиша. Епіка мовчання.
Цукрово в каві тане ніч,
Заплутане між пальцями бажання
торкається сполоханих облич.
Що диво - що не диво: проза шкіри
така ж цупка, немов сирцевий льон,
ковтаючи вогонь пожадливо факіри,
гарячий дим замішуюють в густий прокльон...
Мені твої торкання поза змістом,
Не в такт, не в риму, марне, абияк.
Сердитий шелест зірваного листу-
скрадливим крокам лиховісний знак.
Я озирнусь на рухів прісний епос,
зірву сторінку марних сподівань,
розлючений на себе юний Ерос
розрюмсався на стадії зітхань.

Неприродньо вигнута позиція.
Чомусь завше обирала пасивні ролі
із запропонованого списку.
Три графи, четверта - за вибором-
підтвердження свого волевиявлення
перед самим собою. Вами вам,
Тобі тобою і т.п. Байдуже:
тугі поштовхи зсередини
нададуть очікуваної рівноваги,
а батута (соломи, перини,etc -
залежно од ментальності)
вже не буде.

Мухи на моїй стелі
вишикувались у гебрейську зірку,
я йду за тобою, месіє
трубопроводів й сміттярок.
Віра моя глибша
за тектонічні розломи, осяйніша
над купу жерсті.
Коліна мої порепані від поклонінь
тобі, о владико,
пальці, складені до молитви,
пахнуть цибулею й сиром
а твої - молоком і медом,
що, безсумнівно, приємніше.
І тому я іду на запах
і наосліп.

Ажурність шибениць тілА гойдає відьом
на радість посіпак, на страх і подив дітям.
Вогонь пожадливо ковтає прісний хмиз,
крізь натовп зацікавлених мармиз,
я, інквізитор твій, смиренний твій Вергілій,
під крики жадібні і кпини озвірілі,
тебе, тремтячу, зводитиму вниз,

в дев"яте коло пекла. В тугі рамена смерті
моя рука затерпла, німа слуга паперті,
тебе штовхає в спину крізь смерті дикий страх.
Цупку чернечу одіж з прокляттям на устах
не смій мені роздерти, бо всеодно сутану
я висмикну із рук, як заспіва "Осанну"
непевним баритоном лисіючий монах.

Зашпорталась об камінь, упала в пил коліном,
"Покайся, о мерзенна, щоб тіло твоє тлінне
землі розкрите лоно не бридилось прийняти,
як труп твій перестане ворон лихих гойдати,
як його знімуть руки спрацьованого ката,
аби тут знов висіла єретичка проклята,

не ти уже, а інша. Вставай, дитя гріховне,
Нехай вогонь гієнни страхом тебе наповнить,
святим благоговінням. Настій гіркий кадила
вдихай на повні груди, аж поки стане сили.
Бо більше вже не буде. Цілуй хреста і кайся,
в мовчазнім поклонінні вустами п"ят торкайся
того, кого Пречиста у муках породила".

То все в народ позірно слова кидає пастор,
а їй на вухо шепче: "Що тіло те прекрасне?
Що стан гнучкий і перса, що меду спраглі губи?
Лише вітри байдужі їх цілувати будуть!
Що дихання гаряче, проклята сином божим,-
уже вороння кряче. Лиш черв земляна ложе
ділитиме з тобою, і харч в тобі здобуде!"

Долонею сухою торкнув отець обличчя:
"Одумайся, причинна, хіба життя не кличе
тебе вкусити вповні плодів своїх? Дитино,
могла моя ти бути! Душа твоя та тіло
дістануться натомість на глум і на поталу
тварині стоголовій, що криками "Варавву!"
колись уже розп"яла одного безневинно.

Проте іще не пізно. Скажи одне лиш слово-
і помахом десниці я припиню все. Знову
почнеш життя нове ти, нову табулу расу
готову до писання. У золоті, в прикрасах
ходити будеш. Щойно мені покірну згоду
вуста твої підтвердять, таємно од народу
тебе в сум"ятті страт я виведу одразу.


Скажи мені лиш слово - і лишишся зі мною
радіти вкупі сонцю. А ні - то з Сатаною
у пеклі повінчайся!" В припадку гніву й болю,
крізь зуби процідила: "Як можу я любов"ю
назвати те мерзенне, яке яке я відчуваю
щораз, коли дихання своє з твоїм змішаю?
"IN NOMіNE DOMіNI-хай буде боже воля"-

Сердито пастор крикнув,і люди ошаліло
волали і дивились, як невагоме тіло,
пручаючись в петлі,боролося з тяжінням.
Раптово, стихло. Все. Осіннім шелестінням,
звиваючись змією, весь люд побрів по хатах,
а відьма залишилась в мотузках колихати
птахів та інше чортовиння...

Під нігтями небо - замість бруду.
Під віями сонце - замість сліз.
Хотілось ввести когось в облуду-
життя схопити за сивий хвіст.
Воно ввижалось конем прекрасним:
із грою м'язів, прядінням вух,
коли щасливий з любов'ю власник
годує цукром із теплих рук.
Та сива грива майнула шерстю
в тіні заплутаних гіллям крон,
і вовка спів, наче жаль за смертю,
збудив нахабно старих ворон.
Хотілось ввести когось в облуду,
на віях сонця-не згірклих сліз,
в руках лишився як знак абсурду
старого вовка облізлий хвіст.

Вологі очі
манять блиском
смарагду і розлитої смоли.
Нав"язливе бажання
пальці умочити
у молоко білків,
лизнути і скривитись -
бо солодке,
а в тебе діабет,
а інсулін
в аптеки смт
давно не возять
і, тремтячи од страху
передозу,
завчасно вмерти
й гепнути
на білі кахлі,
залишивши когось
смутним й самотнім,
з неповним поглядом
зачерпнутих білків,
що тануть
на чужих долонях,
немов глазур
верхівки паски-
Христос воскрес,
а ти
всього лише
прозрів.....

Cуцільні навкруг томати,
на віях томатний сік
так вдало навчився згусати,
стікаючи мляво з повік-
Томатом у чашці ранок.
З томатом в тарілці омлет,
Томатний червоний сніданок-
Із кетчупом й хлібом паштет
І...Йой!
Томатом заляпана майка,
Томатний в вазонках цвіт,
В округлостях стиглих томатів
Марудить томатний світ.

Ти виграєш мене
або програєш
дощем гулким
по жерсті сірих ринв,
розчулившись,
собою насотаєш
глибоку вертикаль
без-з-неба-вод-
нених грунтів
і згинеш
білопаро,
доторкнувшись
медів густих
схололих магм,
і знову перетворишся
на щось.
Напевно
в дощ.
напевно,
знову.

І знову йтимеш, розсипаючись на скалки,
Цілуючи півкола голих діафрагм,
Фарбуючи вельветами на доторки фіалки,
не скаржучись на скупість блідих фарб,
Повіривши в земний мультяшний рай,
Б"ючи об денця пластикових цебер...
Я егоїстка,
Хтивий триголовий Цербер,
Та, все ж, схиливши голови, прошу:
"Програй!"

Так, факт,
я не ікона-
мене бабам не цілувати
в восковий лоб,
масною шмінкою
уста в уста,
носовиком
клітчастим
не стирати
наліт слинний
із захисного скла.
Не плакати мені,
бо, факт:я
не ікона,
і не повірить Хтось
й Ніхто
в гемоглобін
чиїхось сліз,
і з покривал
блакитного хітона
архіпелаг
олійний
блиском зліз
та не тому,
що плакала
ікона,
а лиш тому,
що плачу я,
а фарба
й сіль-
то нонсенс,
а я й ікона-
асонанс.

А що тобі в мені?
Я струм, заплутаний в дротах,
заплетений у металевий трос,
Й гойдається у мене на хребтах,
мов жертва інквізиції
поміж стовпами,
Хемінгуея сивий альбатрос,
колиханий солоними вітрами.

А що тобі в мені?
Мої рідкі сріблясті коси
плела у танцях звивистість мурен
збиваючи хвостом застиглий попіл
з очей пульсуючих медуз
як іноді бува
збива
самотній дух забутих циркових арен
із писків лютих дику непокору
ударом влучним батога
й кляне тяжку свою
роботу.
А що тобі в мені?
Ти-бог...
Я поросто жмуток кіс і дроту.

Ну що ж, помовчимо,
п`ючи з ночей застиглу
тишу,з немитих
глиняних ночей,
що кришаться від
тиску вказівного
пальця на
зіржавілий і
слизький курок
зарядженого
сумнівом
сумління?
Помовчимо?
Закривши рота
на нікельовані замки
і вкинувши
ключа
до внутрішнього вуха
на коваделко
під удари
молотка,
що гатячи
по дзвінкості
металу
народить тільки
синтетичну іскру тиші.
Помовчимо?

Лимоновим соком
в потріскані губи
впивається влучний
цілунок,
лишаючи
сонячно-липкі,
цукрово-цедрові
відбитки
на пам`ять,
без здачі,
в дарунок.

На віях святково загусла
рожева липка карамель,
залишена пізнім світанком
в десертному блюдці
зорі.
Задивлена легким серпанком
ранкових нечесаних хмар,
скуйовджені пасма вологи
ковтає
з похмілля
земля.
Прокинувшись, димові смоги
вхопились за перса небес
й пожадливо цідять
в бокали
Аврорине
молоко.

Твоє чорне пальто
розцяцьковане
відбитками
тонких пальців,
що їх колись опускали
в півлітрові дзбанки
прозорого меду
й еротично
по тому
клали до рота,
мізинцем торкаючи
кутні зуби.
Чиєсь біле волосся,
чиясь протеїнова згуба
вчепилась приречено
в комір
твого
унісекс пальто-
банально
промовистий контраст:
"Do you trust me?"-
"I don`t trust..."
Білі ребра
смутних батарей
(з них Ніхто не творив
Єву)
гріють спину,
пожадливо слинячи
іржею,
сублімують сухе
тепло.
А я захлинаюсь
плачем,
стурбована істиною
до глибин зіниць:
я знаю
чому пахне медом
грьобане
твоє пальто.

Кінчики пальців
такі вразливі,
цілуючи
треба злегка
покусувати.
Але боюся
слини,
весною
ферменти-
зованої.
Може, зібрати
в пробірку-
і на аналіз
ДНК:
"То ти?"

Аgain. Знову, як маленька,
боюся пустих просторів
за радянськими шафами.
Там моторошно
й різко
пахне крилами.
Ну навіщо
біла міль
сезонно
скидає крила?
Повірила у те,
що вона - ангел?
Again. Боюся
пробілів і
Caps Lock-ів,
як страшно,
коли хтось тебе
заCaps Locced.
Текст танцює:
знову курсивом.
П"яна.
Again. Боюся....
А навіщо боятися
Розлізлих посмішок,
налитих ботоксом
на обличчях
стомлених
порноакторів.
Страх - не існує,
його намріяла
я сама.

Різко коліном
у асфальт розпечений,
тримаючи пальцями
пульс у скронях,
нанизуючи на вії
червоні кола-
очі,
стомились
сонцем.
Густота стає
небезпечною-
1000 промілле,
абсолютна тиша
вивертає легені,
Тепер,
врешті-решт,
навчусь дихати.
То знову було
дежавю.

У мене є
бірюзові
шкарпетки,
зв'язані
з чиєїсь
бірюзової
шерсті.
Мені шкода
того,
колись
бірюзового,-
тепер він
ходить
безколірний
й голий.
А надворі-
зима,
і холодно,
і хтось,
колись
бірюзовий,
вкривається
сивими пуп'янками,
розквітає
синім
обмороженням.
То виходить,
що лишивши його
ню,оголеним,
я змінила його
само-
забарвленість?

Зелена трава
фарбується кров'ю:
ти гостриш свій меч
об голівки кульбаб,
мовчки дивлячись в вічі,
питаєшся, хто я.
Ким же можу я бути?-
безсловесний твій раб.

Кров ковтає земля,
наче спрагла до болю,
наче пити їй дощ
сотні літ не давав,
гостриш меч об траву,
здатний стати до бою,
а я поруч стою-
безсловесний твій раб.

Вже плюється земля-
досить випила крові,
вже нагострений меч
проти сонця блищить.
Безсловесний твій раб-
меч навис наді мною-
і від смерті мене
відділяє лиш мить.

Картонові стінки коробки з під пива-
Останній твій прихисток, лялько моя,
Може дощ, може зібгана в жмутки води, сіра злива,
Знищить цупкість гофровану дому твого.

Липкий скотч рівно стягне всі шпари,
Мов стерильний бандаж покалічену плоть.
Шовком вій, в консистенціі легкої пари,
Ти до мене у сни із дитинства приходь.

Тихо плачу над латексом тіла.
Ти не плачеш, бо пластик твердий.
Прощавай, моя крихітко мила,
Don't disturb mе no more and forgive.

Ти не справжній, ти - синтезований,
Поліестру дві треті, третина - коттону.
Перецукрено, пастеризовано,
В етикетки барвисті загорнуто.


Хоч з гарантією - та вже використаний:
залаковані стерті кутики.
Тій душі, що колись була розхристаною,
Не забули пришити гудзики.

Усюди, всюди таргани:
принишкли й радіють, що вже жовтень -
скоро опалювальний сезон.
Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини.
Мов аристократи,
натягують на вусики срібні пенсне.
Ковточками злизують вологу з малокаліберних труб,
І гуляють вночі парами по гладеньких поверхнях
кухонних стінок.
Ти спиш? Ти бачиш про них сни?
Ти мрієш бути з ними?
Вимірювати брунатним тільцем радіуси шпарин,
спотикаючись лапками об крихти житнього хліба
й лаятись по тому тихим комашиним арго?
Мрії збуваються:
прокидайся, Франце. Ти вже помер.

Мовчання істерично плаче,
ефектно шморгає у такт.
Ти по-англійськи йдеш.
Це, звісно, значить -
в театрі нашім черговий антракт.

Ну що ж, іди - опуститься завіса,
замовкне врешті стомлений суфлер,
не вийде грати роль розніжена актриса,
не вибухне від оплесків партер.

Авжеж, іди. Зусиллям скину маску,
і міміка, колись закована у гіпс,
розмокне,
   й глиною заплаче,
розчулений до сліз протагоніст.

Фарбуєш грати в світло-синє,
Щоб впершись лобом в пруття грат,
Шматками небо гусло й стигло,
Немов дешевий мармелад.
А я фарбую небо сірим,
Аби з тобою в гурті грат,
мені втекти не захотілось
Жувати польський мармелад.

І знову кава. Знову тиск,
у скронях пульс б’є кофеїном,
столового срібла блиск
розмазує цукор
по фаянсовим стінам.

Стигне втома на денці чашки,
дотик губами вбиває сон,
і ритмічні удари ложки
звучать із серцем в унісон.

Хтось невміло настроює скрипку,
звуки глушать газетний хруст.
Ранок на шиї затягне мотузку,
день майбутній поллється до вуст.

Старенький форд і два холодних тіла,
У м’язи свердлиться свинець.
Сумний акорд.О Бонні мила,
Ти йдеш зі смертю під вінець.

Праворуч тебе тіло Клайда.
Затиснутий в руці холодний кольт.
О Бонні мила, Бонні мила,
Натисни клавішу, дограй сумний акорд.

І музика в повітрі пострілом бриніла,
Коли ти сплутала курок і пружність струн.
Ти клайду, Бонні мила, шепотіла:
"Just wait me, baby. You will meet me soon..."

Твої солоні губи
я п’ю, мов терпкий трунок,
У згинах твого тіла
душа моя рятунок
Знаходить,і пастелі
блідих холодних пальців
Натягнуть тонкі нерви,
Мов полотно на п’яльця,
де гладдю вишиває
твоє тонке запястя,
гаптуючи по
тілу, принишклому від щастя.

Білими стрічками рами
Перехрестя на тілі скла,
Пусткою древнього храму
Дише поверхня вікна.
Дивно,якось підозріло,
Дивиться в очі ліхтар,
Дихати нічим від диму
Туманних серпанкових хмар.
Вечір.Гуртожиток,Холод.
Так хочеться свіжості дня....
Відкрити вікно-і на волю
Крізь твердість бетонову дна?

Кімнати біле підвіконня,
Шовкових простирадл мана,
Холодні стіни колихають
в мені
моє дитяче "Я".
Благають ніжно не пручатись,
І пити морфій із горнят,
І опустити тихо вії,
І погасити іскропад
З очей вологогрізних
і дитячих...
Та "Я" моє не слухається,плаче
І проситься на руки,як дитя,
А я стою,і страх бере на руки взяти,
Бо у очах його
     кипить смола мого життя.

Зима ця сильно розтягнулась,
Хоч непопомітно почалась:
І кава в чашці льодом затягнулась,
І хуга в серці затяглась.
Сніжинок бісить біла філігранність,
Бо симетричних граней гострота
Зболілу шкіру ніжно ранить,
Як ранить тишу глухота
Своїм природженним невмінням
Зловити ту блаженну мить,
Коли душа іще говорить,
А тіло, втомлене, мовчить.

Тонке мереживо світання
вплітає осінь в руді коси,
І як останній біль кохання,
блищать на павутинках роси...сльози...
Яскраво,буйно пахнуть айстри,
Дарують терпкий аромат,
Що його осінь як прикрасу
Вдягає поверх своїх шат.
Її бездонні сині очі
до країв сповнені дощів,
туман ліловим осерпанком
на віях шовкових осів.
Здається,осіні зіниці-
сама безмежна пустота,
а то-манлива глиб криниці
й стрибок у воду із моста...

Краплі дощу в монотонній істериці
Обціловують кригу скляну моїх вікон,
І сповзають додолу,знесилені,
Патьоками сліз розчарованих.

Розчарованих тим,що не вдертися,
Не ввірватися їм у мій прихисток.
В глубину не дано просочитися
Їм душі недосяжної...

Недосяжної,недочитаної,
Таємничої,до кінця не розгаданої.
Так і будуть у шибки стукати
Без надії,що їм відчинять.

Холодну порцеляну нагріє міцна кава-
В прозорий зимний вечір
Душі моїй забава.
Душі,чи, скорше,тілу,
Що так нагрітись хоче
І дмухає на пальці,
Закутавшись у ночі.

Крихка свобода вікон,
Туге сплетіння рами...
І штори,як повіки,
Ледь зрошені сльозами.
Тонка скляна прозорість,
Що ловить неосяжність,
Вночі п'є спрагло зорі,
А вдень, як сонце майже,
Розсіює проміння
В моїй сирій кімнаті,
Ілюзією вабить
Думки сумно-крислаті,
Пускаючи коріння
В мою хвору свідомість...
Хотілось трошки правди -
Лиш фальш одна натомість.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі.
Смичком не смикайте безжалісно струну:
Печальний крик віолончелі
Встеляє атласом
мені труну.
А атлас-він шорсткий й холодний,
І коле шкіру,мов гірський кришталь,
Ви краще застеліть сріблястим шовком,
Сплетіть із павутин
мережану вуаль.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі,
Смичком легенько смикайте струну:
Хай тихий плач віолончелі
Не будить душу одо сну.......