Моє осеневе багаття
В вечірній імлі догора
Й картоплі печеної свято
Вже нам проводжати пора.

Цей день ми прожили чудово,
Погідний осінній деньок,
І щиру душевну розмову
Відносить духмяний димок.

Моє осеневе багаття
За мить до жарин догорить,
А отже, і нам пора,браття,
Згортати свої прапори...

Вересень 1967 р.

У Світлу Прощену неділю

Я зводжу очі в небеса

Й плекаю у душі надію,

Що прощення відчую й сам

Від трав і квітів в буйнім лузі

Що ненавмисно їх топтав,

Від рідних, подруг й щирих друзів,

Котрих колись не докохав,

За слово, мовлене з відчаю,

Вагу несповнених боргів,

Я не прошу і не прощаю

Лиш ненависних ворогів.

За смерті всі, і всі руїни

Я проклинаю їх усіх,

Аж до десятого коліна

Нехай карає Небо їх!

26.02.2023.

Засиніли сливи у моїм саду,
Настоялись зливи на п'янкім меду,
В зорепадах серпня я гублю літа,
Наче пір"я перше перелітний птах.
Ще дивуюсь ранкам, ще всміхаюсь росам,
По стернях-серпанках ще ганяю босим.
По містках-веселках ще біжу до сонця,
Увібравши в серце радощі-віконця,
Та вже в осінь кличе в журавлиний вирій,
Ясинове клеччя, падолист журливий...

Серпень 2018 р.

Дозріває кизил, наче крові краплини,
Кличе клин журавлів нас в далекі світи,
Я б із ним до весни в теплий вирій полинув,
Та від смутку-журби в чужині не втекти.

Від нічних серенад лиховісних сирен,
Від гучних канонад, що нас будять зі сну,
Від Дніпра і Карпат, від таврійських терен,
Та від згадок сумних про далеку війну...

Серпень 2022 р.

Ти шумиш і нині Січ козацька,
Як колись і хрестишся, і п'єш,
І твоя крива шаблюка хвацька
Не іржею, пилом вкрилась лиш.
День прийде й таврійське Дике поле
Знов розквітне маком корогвів,
Встане люд вкраїнський і на порох
Розітре московських ворогів.

(М.Макіївка,Донецької області, 1966 р.)

Над Борисполем осінь жовту нитку зав'язує,
Пахне яблуком стиглим і парним молоком,
В затуманених росах я спиняюся вражений,
Криком півнів стривожених над досвітнім селом..

(Вересень 1969 р. Бориспіль).

В нашім щасті ні каст, ні кланів,
В мерехтінні реклам і об"яв
Під дверима у світ ресторанів,
Я кепчину уперше м"яв

Покривавлений блиском аргону
Вже ступив на поріг, мов цар,
Це мені пересріблену крону
У поклоні схилив швейцар.

В монотонному вереску джазу
Я розгублений мовчки застиг,
Ось вона розмежованість класу
На мою половину і їх.

В тютюновім ядушнім тумані -
Глум облич й розмальованість брів,
Мов в дешевім чужім балагані,
Хто спросоння раптово збудив.

П'яний лемент чужинської мови,
Безсоромний купований сміх,
Я би їх обірвав напівслові,
Якби знав що поб"ю не своїх,

Якби знав, хто від чесної праці,
Між краваток хапуг і ділків,
Я б свою декларацію націй
До порядку всіх з"їздів включив.

Серпень 1970, Ярмолинці - Київ.

Тихо падають білі сніжинки,
І летять з-за хмаринок навскіс,
На протоптані вранці стежинки,
На поля і сіріючий ліс...
Пригадався той вечір ялинки,
На котрім ти Сніжинка була
І непрохана раптом сльозинка
По щоці із-під вій потекла...

Солобківці, 1963 р.

Догоряє вересень запiзнiлим цвiтом,

Не питай у вересня - де подiлось лiто?

Зашиває озеро перший синiй лiд,

Не питай у озера - де весельця слiд?

Не шукай у юностi берегiв i меж,

Доживеш до зрiлостi - все збагнеш.

В чистім полі стигне жито,жовте жито,
Колоски важкі налито-перелито,
Дощиками жито мито-перемито,
Волошками жито вито-перевито,
Я дивлюсь на жито й хочу жити,
Хочу марити і мріяти літами,
Хочу землю всю засіяти житами,
Хочу ще щоби життєвими стежками
Я стічавсь з щасливими життями,
Щоб над житом суховії не диміли,
Щоб над житом грози-війни не гриміли,
Щоби вирвами від мін і від снарядів
Не ятрили вороги мою безхмарну радість...
В чистім полі стигне жито, жовте жито,
Я дивлюсь на жито й хочу жити...

(Серпень, 1970 р. Вишгород).

Як відлунають постріли останні,

І мертвих віддадуть святій землі,

Хай кожен вийде на свої Майдани,

Великі, менші, і зовсім малі

І руку мовчки покладе на груди,

Хай присягне собі у цю врочисту мить,

Що жити по неправді більш не буде,

Що честь і совість стане боронить.

А як забуде, чи з дороги збочить,

Нехай здригнеться з ляку уві сні,

Згадавши побратимів мертвих очі,

Й Грушевського в руїнах і вогні...

20.02.2014 р. Київ.

***

Герої, кажуть, не вмирають.

Не вмирають в пам"яті, це так,

Їхні душі в вирій відлітають,

Щоб до нас вертатися у снах...

Летіли бузьки в небі гострим клином,
В вечірніх сутінках лунали їх:"Курлі...",
Пішла від нас у засвіти людина,
І стало менше світла на Землі.

А десь в цю мить понад Каньйоном Буським,
У надвечір'ї спалахне зоря,
І по весні вернуться в гнізда бузьки,
Замкнеться круг й почнеться все з нуля.

Отак минає вік наш непомітно,
Стонадцять раз обернеться Земля,
І та мала людська фотина світла,
Чумацьким шляхом сяє нам здаля...

24-30.10.2022.

На Ялту спадає вечiр,

Цiлується море з небом,

Такi ось банальнi речi,

Я ж просто сумую без тебе.

Сумує зi мною море,

Сумує зi мною небо,

Вiд смутку принишкли гори,

Їм сумно також без тебе.

I лине сумна соната

Над горами i над морем,

I сяє вогнями Ялта,

I падають в море зорi...

Липень 1997 р. Крим, Ялта, Лівадія.

Золота Покрова
нам голiв iще снiгом не вкрила,
Ще надiя жива
i у серцi вогонь не погас.
Нашi кращi слова
журавлi ще не взяли на крила,
Нам ще мариться в снах
не станцьований в юностi вальс.

Вiрте друзi мої:
наша крига ще тiльки-но скресла,
Ще дзвiнкi солов'ї
доспiвають нам нiжний романс
I любов, що вплiта
нас в свої золотi перевесла,
Ще поверне сповна
заборгований кожному шанс.

Ми ще з вами пройдем
пiд знаменом святковим проспектом,
На прощання для нас
"Ще не вмерла..." зiграє оркестр.
Хто себе не ганьбив,
той i пiсля Голгофи воскресне,
Тож шануймо завжди
найдорожче, що є у нас -
честь!

За вікном громи і блискавиці,
Дощ липневий теплий і густий
Під такий в дитинстві міцнно спиться
І літати хочеться, й рости
Хоч краєчком ока б зазирнути
В призабуті пам'яттю світи,
Де в лугах казкових трави-рути
Вище мене прагнули рости,
Де в дворах "криваві" грались драми
З "проводжанням козаків на Січ",
І лунав далекий голос мами,
Щоб вже йшов, бо вже ж надворі - ніч.
Де в туманні ранки срібні роси
Обпікали ноги і серця,
Там літа мої минали босі,
Й починалась стежка в майбуття..
26.07.2023 р.

***

А знаєш, я таки тебе люблю,
Попри усi незгоди й перешкоди.
Я погляд твiй холодний спрагло п'ю,
Як п'ють поля веснянi талi води.
Я в голос твiй вслухаюся здаля
Такий близький, такий до болю рiдний,
Так слухає антенами Земля -
Космiчний простiр у iмлi досвiтнiй.
Я подих твiй збентежено ловлю,
Як ловить гай в сосновi вiти вiтер
Тебе так нiжно i безмежно я люблю,
Що вже нiхто не змiг би так любити...

***

Ти мене не просто розлюбила
В мить, коли сягнув я висоти,
Поглядом спалила мої крила,
Вiдштовхнула й мовила: "Лети!".
I як птах, пiдстрелений на злетi,
Нiби камiнь, скинутий iз гiр,
Я летiв, і на усiй планетi
Раптом стих стривожений ефiр.
Все живе замовкло на хвилину,
Навiть вiтер приглушив свiй звук,
Щоби було чути, як в людини
Серце вiдбива прощальний стук...

Сон

Нiч минала,серця хвильний гомiн
Тишу рвав i кидав за порiг.
Мозок тяв про щось забуте спомин,
Слово щире ластилось до нiг.
Собачам зобиженим просилось,
Клекотало леготом дорiг.
Ти пробач, якщо в цю нiч наснилось
Все, що дарувати я не змiг ...

* * *

Я в обличчя скривджене не вдарю,
Бо в самого вдарене болить.
Погляд мiй не скреше iскри жару
В тiй душi, що тлiє й не горить.
Я неправди в душу не посiю,
Бо кривить душею не навчивсь.
Як любити крадькома не вмiю,
Й не люблю, також - не крадучись.

* * *

У дитинства - тисячі облич.
Всi вони зворушливi й правдивi,
Промайне... i клич його - не клич,
Де вона тепер та щемна мить щаслива?
У кохання - тисячі облич.
Кожне з них бентежне i красиве,
А мине... I клич його - не клич,
Лиш на вiях затремтить сльоза зрадлива.

* * *

- Чого ти плачеш, моє серце?
За чим сумуєш, моя доле?
Куди з грудей так прудко рвешся?
Що тебе тяжко так неволить?
- То, лиш здається, моя радiсть.
То, лиш ввижається, кохана.
Ось-ось мине хвилинна слабкiсть
Й перещемить сердечна рана...
- Чом на твоїх зiницях сльози?
Чому тремтять зрадливо руки?
Що за душевнi бурi-грози
Твiй мозок рвуть, як чорнi круки?
- То - сонце заслiпило очi,
Лiта нагадують про себе.
А ще, - безсоннi довгi ночi,
Й думки про мене, i про тебе...

* * *

Ми з тобою десь вже зустрічались,
Тільки де, красуне, підкажи?
Дні ішли,літа за нами мчали,
Як круті авто на віражі.
Й погляд цей я теж уже десь бачив,
Тільки де, красуне, підкажи?
Із яких незвіданих побачень
В наші сни приходять міражі?..
У якому закуточку серця
Ти мені, красуне, підкажи
Образ твій, що в пам'яті не стерся,
З юних літ ятриться і щемить,
Ти мене, здається, й не любила,
Я з тобою зорі не стрічав,
То чому ж скажи, красуне мила,
Я в житті таку як ти шукав?...


* * *
Ніби в юність вернувся на мить,
Стільки спогадів раптом накрило!..
Все, чим серце й досі щемить,
Все, що мріялось, снилось, любилось...
Все,що збутись могло, та не збулось,
Все,що статись могло, та пройшло,
Все на мить, як в кіно, повернулось,
Лиш шкода, що коротке воно...

* * *

Живи, кохана, i щаслива будь
Хай бережуть тебе усi святi i люди.
Живи поки на цьому свiтi я живу,
Живи й тодi, коли мене на нiм не буде...
Живи за двох. Сумуй за двох i смiйся,
Шануй стосункiв наших чистоту,
За двох бiля чужого серця грiйся,
А я... барвiнком синiм проросту.
I у травневi прохолоднi ночi
Я буду в сни приходити твої,
Ледь чутно цiлувати милi очi,
Коли стривожать тишу солов'ї,
А як погасне зiронька остання
I сонце вип'є вранiшню росу,
Я вiй твоїх торкнусь своїм диханням
I випаду в непрошену сльозу...

***
Молоді сестрички й санітарки,
Постарілі тричі за весну,
Не вбивали вас з рашистських танків,
Грім гармат вас не будив від сну,
Вам швидкі карети на світанку,
Із фронтів привозили... війну.
***
За вікном у сквері лікарнянім,
Цілу ніч бушують солов'ї,
А в палаті сняться капітану
Всі його нескінчені бої.
І у тому маренні до зброї
Кличе він "браточків" і "синків" ,
І не віда сам, що з того бою
Лише він залишився живим.
***
Червнева ніч, за вікнами сирени,
В палатах сплять натомлені бійці
І хній сон плекає думку в мене,
Що час біжить, немов вода в ріці,
Що ранок завтра буде буде без тривоги,
І літній день порадує теплом,
Що ми усі діждемось Перемоги,
Й що все для нас зійдеться на добро.

Червень 2022 р.

Сьогодні прокинувся - у вікнах світло,
І так на душі весняно!
Це ж вишня в моєму саду розквітла,
В квітневу неділю рано.

Вчора ніким і нічим непримітна,
Зростала собі під старим парканом,
Сьогодні ж, - немов наречена-квітка,
Стоїть до весілля вбрана.

Буває ось так ми за щастям ходим,
Хоч поруч із ним цілий вік живем,
І тільки коли його не знаходим,
Із сумом та щемом в душі збагнем...

Хата

Синьоока старенька хато,
У віночку з вишневих кіс,
Я твій образ ледь-ледь не втратив
Між стрімких хмарочосів міст
Я у снах твої вікна марив,
За порогом стрічав весну,
У далеких зірниць стожарів
Задивлявся не мить одну.
Я тікав, але знов вертався,
Мов лелека той до гнізда
І сьогодні вже вкотре :"Здраствуй!"
Я тобі, мов живій, сказав.
Синьоока старенька хато,
Кущ калини з кущем бузку,
Вздовж стежини чебрець і м'ята,
На божниці - боги в кутку.
Серед тиші твоєї знову
Я стою, як багато літ
І матусине тепле слово,
Топить серця холодний лід.
Кажуть люди, що ти старієш,
Що тебе вже пора звалить,
Може й так,та у мене, віриш,
Щось в душі від тих слів щемить…
Скільки горя ділили разом,
Я і мати, й твоє чоло,
Тільки з морем хіба зрівняти ,
Скільки сліз по тобі спливло.
...Били дзвони залізним криком,
Роздирали на шмаття світ,
Злокривавим вогню язиком
Ти палала, як маків цвіт…
Потім вишні так дружно зквітли,
У сусідських й твоїх садках,
І лиш крокв обгорілі лікті
В небо довго ще цілив дах.
В кожній складці твоєї стелі
Ти життя, - не мене, вини,
Що в палацах руки Растреллі
Досипало щасливі сни.
Синьоока старенька хато,
У лютневу метіль-виття,
Безпогонним німим солдатом
Ти стоїш край доріг життя.
Я приїду, зрубаю клена,
Запалає старенька піч,
Хай тікає туга зелена
За шибки, у чорнильну у ніч.
Будем мріяти вдвох з тобою,
Про життя за твоїм вікном,
Я старенький приймач настрою
На знайомий мотив Адамо.
Потім знову тебе залишу,
Ти без мене в снігах засни
Поки теплі вітри сколишуть
Яблуневу цвітінь весни,
Хай Борей розганяє хмари
І на спраглі шибки твої,
Крізь усі піднебесні шпари
Кине сонце свій теплий сміх
Синьоока старенька хато
Ти мене із доріг стрічай
Ще не раз привітаюсь радо,
Ще не раз прошепчу – "Прощай!"…

Жовтень 1970 р. Ярмолинці

* * *

Пухнасті котики вербові,

Весни духмяний оберіг,

В вас стільки ніжності й любові,

Що мабуть вистачить на всіх.

* * *

На осоннi - квiтка сону

Пробудилася зi сну.

А у небi - спiву, звону...!

Свiт вертає на весну.

* * *

На лузi мати-й-мачуха цвiте

I серцю з того цвiту веселiше.

Неначе з неба сонце золоте

В траву упало, й тут йому милiше.

* * *

Повертаються з вирiю гуси,

Несучи нам на крилах весну.

Я з надiєю вслiд їм дивлюся,

Прокидаючись з довгого сну.

Я кажу тобi: "Здрастуй, кохана!"

Поцiлую у теплi вуста.

Ця весна має iм'я жаданне -

В нiм загадка й розгадка проста.

* * *

Бiленький пролiсок тендiтний,

Весни бентежний первоцвiт.

У сiрих буднях - промiнь свiтлий,

Як запiзнiлий твiй - "Привiт!.."

* * *

До нас вернулися лелеки

I стали на узвишшi знов,

Неначе спогади далекi,

Минулу стережуть любов...

* * *

Золота кульбабка на городі,

Розпустила квітку золоту,

Й сонечко всміхнулося природі

Крізь оту шпаринку золоту..