Хата

Синьоока старенька хато,
У віночку з вишневих кіс,
Я твій образ ледь-ледь не втратив
Між стрімких хмарочосів міст
Я у снах твої вікна марив,
За порогом стрічав весну,
До далеких зірниць стожарів
Задивлявся не мить одну.
Я тікав, але знов вертався,
Мов лелека той до гнізда
І сьогодні вже вкотре :"Здраствуй!"
Я тобі, мов живій, сказав.
Синьоока старенька хато,
Кущ калини з кущем бузку,
Вздовж стежини чебрець і м'ята,
На божниці - боги в кутку.
Серед тиші твоєї знову
Я стою, як багато літ
І матусине тепле слово,
Топить серця холодний лід.
Кажуть люди, що ти старієш,
Що тебе вже пора звалить,
Може й так,та у мене, віриш,
Щось в душі від тих слів щемить…
Скільки горя ділили разом,
Я і мати, й твоє чоло,
Тільки з морем хіба зрівняти ,
Скільки сліз по тобі спливло.
...Били дзвони залізним криком,
Роздирали на шмаття світ,
Злокривавим вогню язиком
Ти палала, як маків цвіт…
Потім вишні так дружно зквітли,
У сусідських й твоїх садках,
І лиш крокв обгорілі лікті
В небо довго ще цілив дах.
В кожній складці твоєї стелі
Ти життя, - не мене, вини,
Що в палацах руки Растреллі
Досипало щасливі сни.
Синьоока старенька хато,
У лютневу метіль-виття,
Безпогонним німим солдатом
Ти стоїш край доріг життя.
Я приїду, зрубаю клена,
Запалає старенька піч,
Хай тікає туга зелена
За шибки, у чорнильну у ніч.
Будем мріяти вдвох з тобою,
Про життя за твоїм вікном,
Я старенький приймач настрою
На знайомий мотив Адамо.
Потім знову тебе залишу,
Ти без мене в снігах засни
Поки теплі вітри сколишуть
Яблуневу цвітінь весни,
Хай Борей розганяє хмари
І на спраглі шибки твої,
Крізь усі піднебесні шпари
Кине сонце свій теплий сміх
Синьоока старенька хато
Ти мене із доріг стрічай
Ще не раз привітаюсь радо,
Ще не раз прошепчу – "Прощай!"…

Жовтень 1970 р. Ярмолинці