1.Короп на пальці

Мені мабуть на роду було написано стати рибалкою.
І хоч у моєму містечку - Ярмолинцях, окрім кількох ставків,
ніяких природних водойм не було, скільки себе пам'ятаю,
пам'ятаю себе з вудкою.

Вудки були саморобними і примітивними.
У віддаленому куточку саду ріс кущ ліщини, рівні і пружні
пагони котрої слугували мені за вудлища.У місцевому універмазі
на заощаджені копійки купував готові вудочки, на яких уже були
тоненька жилка з гачком, пластмасовим поплавцем і грузилом у
вигляді олов'яної чи свинцевої горошини. Залишалось тільки
прив'язати таку снасть до горіхового прута і вудка готова.
З часом навчився дещо модернізувати свою рибальську зброю,
замінюючи пластмасового поплавця більш чутливим гусячим пером,
встромленим у корка від вина чи ліків і добираючи відповідного
до майбутнього улову гачка.

З наживкою теж жодних проблем не виникало - наша подільська
земля на черв'яки щедра. Накопав у бляшанку з-під кільки,
притрусив зверху травицею, щоби не повиздихали завчасно, і
гайда доки мама на роботі...

І тут у моїй хлопчачій голові виникала дилема: куди податись?

За відсутності річки чи озера в околицях, піти можна було
або до колгоспного ставка, що був хвилин за п'ятнадцять
швидкої ходи, або до Чорного лісу, де, неподалік від моторошного
для нас, малих, місця, яке в народі іменувалось Солотопкою, було
кілька невеличких водойм,що утворились на місці вирв від авіабомб,
чи то німецьких, чи радянських "дарунків" не такої вже й далекої на
час мого дитинства, війни.

У кожної із згаданих тут рибних адрес були свої переваги і мінуси.
У колгоспному ставку водились карасі і коропи завбільшки з пательню,
а в лісових озерцях дрібненькі болотяні карасики і золотисті линки,
яких на пательню треба було штук з двадцять упіймати. Але колгоспний
став був біля колгоспної контори, а біля ставу - сторож із берданкою,
котра, як лякали, стріляла сіллю. А у лісі хоч ніхто нас берданкою не
лякав, але виття і гавкіт собак, що долинали сюди від згаданої вже
Солотопки, наганяв страх не менший, ніж сіль з берданки. Річ у тім,
що на околиці Чорного лісу розташовувався "напівсекретний" об'єкт,
котрим ярмолинецькі матері і бабусі одвічно лякали своїх неслухняних
чад - живодерня, куди місцеві гицелі звозили бродячих собак з
райцентру і навколишніх сіл. Там, за розповідями однолітків, з ще
живих песиків здирали шкіру, а з самих тварин варили мило.
І хоч не всі вірили у той собачий геноцид, ми все ж більше боялись
наодинці йти з вудками до лісу, ніж до колгоспного ставу.

Втім, з часом ми таки прихитрились рибалити на колгоспному ставку
буквально під самісіньким носом у сторожа. Робили це так: відв'язували
від вудлища жилку, знімали з неї поплавець і прив'язували таку "донку"
до великого пальця правої ноги.Далі сідали на берег, занурюючи ноги у
воду і чекали на очах у всіх поки дурний карась сіпне за пальця.
Якось система дала збій і я ледь не позбувся великого пальця через ...
рибальське щастя. Великому коропу чомусь закортіло вчепитися на мій
гачок якраз у той момент, коли надміру цікавий
рибний патруль спинився у мене за плечима, вичікуючи коли мені
зрештою набридне бовтатись ногами у воді охоронюваного ним об'єкта.
Тим часом, ситуація ставала все більш трагікомічною. Сторож не
збирався міняти диспозицію, а короп - випльовувати мого гачка, все
міцніше стискуючи вузол із жилки на моєму пальці. І я вже було
збирався жертвувати своєю репутацією, ніж великим пальцем правої
ноги, як раптом пильнувальник рибних запасів угледів у іншому кутку
ставу моїх конкурентів з вудками і, втративши будь який інтерес
до мене, поспішив до моїх мимовільних рятівників. Скориставшись
сприятливим моментом, я вхопив обома руками за жилку і не
без зусиль викинув на берег великого коропа.Звільнивши від жилки
пальця, я притис рибину до грудей і, прикриваючи коропа, що
кидав мною, мов іграшкою, сорочкою, щодуху помчав додому повз
вікна колгоспної контори.

Пізніше, пригадуючи той випадок з коропом на пальці, я мимоволі
порівнюю себе з Паніковським із вкраденим ним гусаком із "Золотого
теляти"...

2.Тече річка Ушиця

Про те,що у моєму райцентрі нема жодної природної водойми,
я вже, здається, казав. Але за якихось кілометрів зо два,
неподалік села Сутківці тече невеличка річка з
милозвучною і смачною назвою - Ушиця.А тепер скажіть, яка
рибальська душа не здригнулася б почувши про таку річку?
Моя - не виняток.

Уява малювала тихоплинну річечку з порослими кучерявими вербами і
очеретом берегами.А у тихих заводях під лататтям з білими і жовтими
ліліями - зграї голодних сріблястих карасів, золотавих линків і
райдужних окунців. Ну й звичайно ж, - себе з вудкою і солом'яним
брилем на голові посеред цієї краси. І що головне, - ніякого тобі
колгоспного сторожа з берданкою і Чорного лісу, з його моторошною
собачою Солотопкою... чи не тому всі мої
мрії і погляди з деяких пір були спрямовані у бік сусіднього села.
Про нього я думав, виганяючи на пашу сусідську корову, коли мені
одинадцятий минало.Ним марив, ступаючи босими ногами на найдовшу
ярмолинецьку вулицю, що носила(і мабуть досі носить) недокомунізоване
ім'я Чапаєва.А все тому, що ще задовго до того,як цій вулиці присвоїли
ім'я легендарного комдива, вона називалась просто Сутковецькою дорогою
і закінчувалась саме в околицях цього старовинного села, відомого своєю
середньовічною церквою-фортецею і тим, що тут деякий час гостював сам
великий магістр ордена вільних каменярів і за сумісництвом
неперевершений містик і авантюрист всіх часів і народів Джузеппе
Бальзамо, більше відомий, як граф Каліостро. Але для мене у ті часи
всі ці сутковецькі регалії, до яких я ще повернуся, коли студентом
факультету журналістики Шевчеківського університету, проходитиму свою
першу журналістську практику у місцевій районці "Вперед" звісно ж, не
мали аніяковісінького значення.Головне, що там текла моя дитяча
мрія - річка Ушиця.

Тож якогось недільного літнього ранку, зібравши у полотняну торбину
всі свої нехитрі рибальські причандалля, шмат хліба з салом, кілька
ранніх яблук-спасивок і, намагаючись не привертати увагу сусідів, я
вийшов на широку сутковецьку дорогу і за якихось чверть години вже минав
крайні хати одного з трьох "мікрорайонів" Великих Ярмолинець - села
Березівки, де власне й мешкав. Далі шлях пролягав повз колгоспне
огіркове поле з одгого боку і горохове - з іншого. Трохи поповнивши
свій провіант дарунками полів і, проминувши узлісся Березини, що
підступала до сутковецького шляху зліва і грабову прохолоду
Писарівського лісу праворуч, вийшов на берег Ушиці.

Сказати,що я був вражений від побаченого, все одно,
що нічого не сказати. Те,що, мало б бути річкою, принаймні у тій
подобі, як я собі її уявляв, відкрилось мені кількома неглибокими
струмками, що текли між хаотично розкиданими вапняковими каменюками.
Ні тобі тихих заводей з ліліями, ні порослих верболозом берегів, ні
карасів з окунями... Підозрюю,що подібне розчарування мав малий
Тарас Шевченко, не знайшовши залізних стовпів, котрі мали б підпирати
небосхил на горизонті.

Втім, змальовану у своїй дитячій уяві Ушицю, я все ж знайшов.
Щоправда, не того дня і не в Сутківцях, а в Соколівці, що за п'ять
кілометрів по кам'янецькій трасі. Там річку перекривала гребля зі
справжнім водяним млином. Загата утворювала широке плесо з порослими
старими вербами берегами. Саме у Соколівці я
вперше рибалив на річці.І хоч улов мій був більш ніж скромний: всього
зо два десятки верховідок і пічкурів,котрі ми називали кобликами,
ушиця з них увечері була мені особливо смачною.

Згодом я рибалив на багатьох річках і озерах - Тетереві, Дніпрі,
казахстанському Тогузаку, на Тилігульському лимані під Одесою і на
Азовському морі у Бердянську, але та моя дитяча мандрівка до Ушиці
назавжди закарбувалась у пам'яті, як і той курйозний випадок із
ловлею коропа на великий палець правої ноги у колгоспному ставку
Ярмолинець...

3.Мітка на щоці і... на серці

Мої дитячі рибальські мандрівки по ярмолинецьких ставках,
походи до Сутківців і Соколівки(а були ще й спроби дістатись
витоків річки Ушиці біля села Пільний Олексинець) мали гідне
продовження і в Солобківцях, де я став навчатись з п'ятого класу
у місцевій школі-інтернаті.З тією хіба що різницею, що якщо раніше
свій улов я ділив з мамою, то в інтернаті вся здобич діставалась місцевим
котам по тій причині, що на інтернатівській кухні навряд чи стали
б марудитись з тим дріб'язком, котрий потрапяв мені на гачок.Втім,
моїх хвостатих і вусатих друзів такий розподіл обов'язків, з
огляду на їх задоволене муркотіння, здається цілком влаштовував.

Вже з перших днів перебування у Солобківцях весь свій
вільний час, а такий тут траплявся як правило по неділях,я
присвятив гідрологічній розвідці села. З'ясувалось, що тут,
як і в Ярмолинцях, ні річки, ні озера. Зате аж три варті
моєї уваги ставки. Найбільший - Сталінський розташовувався
в долині малесенької річечки Ушки - правої притоки тієї
самої Ушиці, про яку я вже розповідав, одразу за старим
напівзакинутим садом, що у свою чергу примикав до приміщення
старої школи.

Став по суті й утворений в результаті перегородження Ушки
земляною греблею, по якій ще й проходила дорога до сусіднього
села Глушковець тому мав ще й допоміжну назву - Глушковецький.
А свою основну назву він отримав вочевидь у спадок від
однойменого колгоспу. Дещо менший, але набагато мальовничніший
ставок, який ми поміж собою називали Шевченківським,теж мабуть
похідне від назви колгоспу, котрий існував тут у довоєнні часи,
розташовувався на південь від центру села. Третій, зовсім маленький
ставок - Пригладів - ховався серед плакучих верб у північній
частині Солобковець. Він був найближче до шкільного подвір'я
і я бігав сюди щойно випадала вільна хвилина
з ранньої весни до пізньої осені. Мені особливо подобався
тут невеличкий півострівець, котрий після танення снігів і
рясних дощів на короткий час ставав острівцем. Я любив тут не
тільки посидіти з вудочкою(не пригадую, чи й була там якась риба
взагалі),а й так просто насолоджуватись тишею, запахом води і
верболозу, плюскотінням каченят, котрі смакували ряскою під
наглядом метушливої мами-качки і поважного селезня. Тут можна було,
сховавшись від людського ока, помріяти,почитати щось із
Гріна чи Стівенсона. Тут я пробував писати свої перші
по-дитячому наївні вірші.На цьому ставку взимку
ми проводили свої хокейні баталії із консервною бляшанкою замість шайби.

Неподалік цього ставка мешкала родина Думанських, з Вовкою я
приятелював, а його меншою сестричкою Олею згодом навіть
працював у редакції газети "Київська правда", куди вона,
як і я, прийла по закінченню факультету журналістики КДУ
імені Т.Г. Шевченка. Загалом же внесок села Солобківці в
українську журналістику заслуговує окремої розповідді, адже
журналістами, крім автора цих рядків, були, на жаль уже
покійний автор чудових нарисів у газеті "- Сільські вісті"
та ряді інших видань - Віктор Гонта та діючі нині відомі
спортивні журналісти Ольга Думанська і Юрій Брязгунов.
А може й ще дехто, про кого мені не відомо...

Купатися і засмагати влітку ми йшли зазвичай до
Сталінського ставка. Його похилі береги і порослі споришем
моріжки якнайкраще підходили для відпочинку на воді і
солобківчани приходили сюди у вихідні родинами.Мама моєї
однокласниці, що як і батько, працювали у школі, іноді брали
мене до гурту і я досі з особливою теплотою згадую години такого
"родинного" відпочинку.

Рибалити ж я вибирався до Шевченківського ставка. Там водились
дрібненькі карасики і... дивні, як на той час для мене
створіння, - тритони - водяні ящірки, які гидко було з
гачка знімати через їхній вигляд і писк. Я їх, до речі,одразу
ж кидав назад у воду бо мої Мурчики ними також гидували.

Треба визнати, що велика риба у солобковецьких ставках
на мою вудку майже не потрапляла, за винятком одного-єдиного
випадку,котрий залишив по собі глибокий слід, не тільки у
пам'яті, а й на моєму обличчі. І цією рибальською здобиччю став...я сам.

А було так. Якось, побачивши на полиці місцевого
магазину набір рибальських блешень, я чомусь вирішив,
що уже переріс у собі рибалку-аматора, спроможного на
ловлю дрібних карасиків та гидотних тритонів і вже пора
замахнутись на хижих щук та окунів. Задумано-зроблено.
Придбавши у крамниці блискучу блешню з потрійним гачком,
я відправився на Сталінський ставок, де за моїми розрахунками
мали б водитись і щуки і окуні,аби освоювати свою нову рибальську
зброю. Через відсутність спінінга, прив'язав блешню до звичайної
вудки і став практикуватись у її закиданні. Бувалі рибалки вже мабуть
здогадались про марність моїх спроб щось упіймати на таку снасть,
але мені вдалось. Підчас одного із закидань я не розрахував
своїх сил і блешня бумерангом повернулась до мого обличчя,
вчепившись одразу двома із трьох гачків у правий куточок моєї
нижньої губи.Нестерпний біль скувавмоє тіло і мій мозок.Конвульсивні
спроби самотужки відчепитись від блешні виявились невдалими і гачки лише
глибше упивались в мою щоку. Кров юшила з мене, мов із
недорізаного поросяти. Як на гріх, довкола не було нікого,
хто б міг допомогти мені у моєму лиху, а у мене під
руками не знайшлося навіть ножа, щоб відрізати блешню
від вудки. Довелося так з вудкою у руці і блешнею на
щоці бігти по допомогу. На моє щастя, лікарня була
недалеко і моєї ганьби, крім лікарів, того злощасного
дня ніхто не бачив.Від блешні мене звільнили при
місцевій анестезії досить швидко. Вкололи болісний укол
від правця, заклеїли щоку пластирем і залишили про
всякий випадок(щоби не кортіло продовжувати вправи
з блешнею) на день у лікарні, повідомивши про інцидент у
школу.

Вже й не пригадую, чи проводили зі мною виховну
роботу мої наставники, чи вирішили, що переляку і
анестезії з мене досить, але "погоняло" "дід Щукар"
від однокласників я ще деякий час чув за спиною.

На згадку про ту пригоду мені на все життя лишився
ледь помітний шрам в куточку нижньої губи і
теплі щемні спогади про дитячі та ранні
юнацькі роки, котрі пройшли у Солобковецькій
школі-інтернаті. А ще з тих пір я більше ніколи не
експериментував з блешнею...