Суничні галявини і черешневий рай

У нашому дитинстві було не так уже й багато екзотики - усіляких
там шоколадів-мармеладів. Про заморські фрукти - лимони,апельсини,
мандарини читали хіба що у казці про Чіпполіно і його друзів, а про
африканські банани особисто я довідався уже пізніше з мультяшної
пісеньки про мавпочку, котра, прокинувшись рано, з'їла на сніданок
три тих самих банани... Зате, у нас було вдосталь своїх природних
смаколиків: яблук, груш, слив і, звичайно ж, обожнюваних дітворою
вишень-черешень. Вони зазвичай з'являлися у наших садках одними з
перших, якщо не братидо уваги лісових суниць, котрі починали радувати
уже наприкінці травня, тому були особливо очікуваними.

Але перш ніж полинути у спогади про свій черешневий рай, я все ж
трохи спинюсь на лісових суницях, котрі були не тільки найпершими,
але й найдоступнішими, бо росли на узліссі одразу ж за колгоспними
фермами і я міг опинятись там навіть не відпрошуючись у матері,котра
брала мене з собою на вечірнє доїння.Досить було лише пролізти крізь
дірку у колгоспному паркані, перебігти нешироке шоссе і я уже у
Чорному лісі, точніше у його околицях,порослих невисокими сосенками
і ялинками, посеред суничних галявин, що лоскотали ніс парфюмним
запахом дитячого мила.

Не знаю чи саме цей запах наштовхнув пізніше Джона Леннона на
створення його легендарної композиції "Суничні поляни назавжди",
але у мене з тих пір дитинство назавжди асоціюється саме з ним.

Перші суниці я завше збирав у невеличкі пучечки-букетики,
перев'язані трав'яним перевеслом, котрі гордовито дарував
мамі, добре знаючи, що їстиму їх все ж я... Висушені на сонці
запашні пучечки холодної зимової пори ще довго нагадували
мені початок літа, а запарені окропом, вони нерідко рятували
від застуди.

"Серйозне" ж збирання суниць розпочиналось тижнів за два
потому і тут уже узбіччя Чорного лісу було замало.Справжні
суничні поляни були на той час у Березині.Нещодавно довідався,
що частина цього, одного з трьох ярмолинецьких лісових масивів,
отримала статус заповідника. Маю надію, що це саме те урочище,
куди я у дитинстві ходив по суниці і по гриби.

До лісу зазвичай збирався звечора,прокладаючи подумки
маршрут, готуючи тару.Виходив вдосвіта, щоб дістатися
суничників раніше інших, аби до полудня назбирати глечик
або слоїк. Якщо щастило одразу натрапити на врожайний
ягідник, "норму" можна було виконати досить швидко і далі
все йшло у жменю і до рота.Повертався з "суничного
полювання" теж давно знайомим маршрутом - повз
лісове джерело. Посидівши з півгодинки біля дзюркотливого
струмка, умившись і досхочу напившись прохолодної
смачної води, можна було з новими силами долати крутого
горба між Березиною і Березівкою...

Влітку все відбувається набагато швидше, ніж навесні, чи восени,
не кажучи вже про довгу і нудну до осточортіння зиму. Не встигала
завершитись сунична пора, як ужеу садах жевріли черешні.Розпочинався
найулюбленіший для нас дітлахів черешнево-вишневий сезон.

У кожного він був свій, неповторний, пов'язаний зі своєю,
сусідською, колгоспною чи навіть лісовою черешнею,
червоними,рожевими,чорними,білими і жовтими ягодами,
соковити чи пружними,що тріскались у роті,за
що ми називали їх хруставками, солодкими,
кислувато-солодкими і гіркими на смак. А ще черешні
різнились за віком і висотою. На стару і крихку
заборонялось вилазвити під страхом смерті, на високі
підіймались лише дорослі, або коли їх поблизу не було.
Один такий випадок трапився зі мною уже в досить "зрілому"
(років з дванадцять) віці. Було це коли мати була
на роботі і я залишався на хазяйстві сам.Скориставшись
обставинами, поліз на високу струнку молоду черешню
з довгими тонкими, вщерть усипаними смачними соковитими
ягодами гілками, що росла над глибоким рівчаком на межі
із сусідським городом.Вилізти то я виліз, а от
зворотний шлях довелось долати уже так би мовити
в режимі вільного польоту, причому - на автопілоті.
На моє щастя, напередодні випав рясний дощ і грунт
у рівчаку під черешнею був м'яким, що зменшило час
мого приходу до тями.

З тих пір, якщо мені натякають, мовляв, - з дуба
впав, я гордовито поправляю, - з черешні!

Втім, мої спогади зовсім не про те курйозне падіння
з конкретно взятої черешні, а про черешневий рай,
у який я поринав посеред кожного червня
впродовж кількох моїх дитячих літ. Той солодкий едем
ріс на північній околиці згадуваного вже Чорного лісу,
трохи вище "собачого пекла", іменованого в народі
"Солотопкою" у вигляді кількох рядів черешневих дерев,
посаджених чиїмись добрими руками вочевидь ще до Другої
світової і, які щасливо пережили бомбардування, що
залишили по собі кілька вирв-озерець, де ми вудили
болотних карасиків і золотавих линків. Але зараз не про
линів, а про черешні. У тому гайку росли черешні на всі
смаки і вподобання, ніби ті, хто їх садив, уже тоді
дбали аби потрафити смакам і уподобанням дітвори.

До свого черешневого саду ми навідувалисЬ ще задовго
до того як ягоди червоніли - під час весняного цвітіння.
І не стільки для прогнозу майбутнього врожаю, як для
милування білопінним вбранням черешень,духм'яним ароматом
та гудінням трудяг бджіл, якими у цю пору наповнювались
околиці.А вже як дозрівали черешні, на зміну бджолам
прилітали оси і нам було не до милування.Бо одна справа,якщо
ці крилаті розбійниці нападали на вас на землі, і
зовсім інша, якщо на дереві - там не сховаєшся під
парасолькою, як мультяшний Вінні Пух.І що головне,
полюбляли оси чомусь ті самі черешні, що і я - чорні,
солодкі і соковиті.Втім, як і гіркі, котрі з деяких
пір став любити більше, ніж солодкі, адже гірчили вони
лише після першої жмені, а компот чи вареники з гірких
черешень смакували не гірше, ніж з солодких.Можливо саме
через це моє дитинство асоціюється більше з гіркими, ніж
з солодкими черешнями...

Свого часу біля приміщення Ярмолинецького лісгоспу з
дерев'яних брусочків була викладена цитата з відомого
вірша Максима Рильського:"Той, хто садить паростки
кленові, Хто діброви молоді ростить, Сам достоїн
людської любові,Бо живе й працює для століть..." Ці
пророчі слова поета я би повністю адресував людям, котрі
садили на околиці Чорного лісу для нас, прийдешніх,
черешневий гай, що назавжди закарбувався у моїй пам'яті...