«Коли бракує слів, говорить тиша саду…»,
«У тиші шат нічних заговорив мій дух…»,
«У нічному саду навіть тіні шепочуть про любов».

Поетичні метафори давньоскандинавських саг

ІІ. НІЧНИЙ ДІАЛОГ У САДУ

Травнева ніч опустилася на Київ, густа й тепла, напоєна ароматами рясного весняного цвіту. Пахло молодим листом, розімлілою від денного сонця землею та солодким, п’янким бузком. Світло місяця сріблило високі дахи княжого терема, перетворюючи різьблені дерев’яні балкони на крихке мереживо.
Гаральд стояв у тіні старої яблуні княжого саду, закинувши голову догори – туди, де у вікні терема мерехтів вогник. Він тримав у руках рунічну дощечку, на якій щоночі висікав нові вірші, але слова здавалися йому занадто важкими, наче каміння.
Шелест легковійних шат за спиною змусив його здригнутися. Обернувшись, він затамував подих: Єлизавета стояла в променях місячного світла, схожа на чарівну мавку з тутешніх казок. У білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям кольору стиглого жита, що м’яко лягало на плечі, вона здавалася неземною істотою.
– Тобі не спиться, чужинцю? – її голос прозвучав стримано, але в ньому бриніла цікавість. – Мої служниці кажуть, що норвезький принц блукає під моїми вікнами, наче вовк, якого вигнали з лісу.
Гаральд зробив крок уперед, і місячне світло вихопило його обличчя – юне, але вже позначене першими шрамами. Він, принц Норвегії, який не боявся ні штормів Північного моря, ні запеклих ворогів, зараз затамував подих. Його серце калатало так сильно, наче він збирався у свій найперший, найнебез-печніший бій.
– Вовк шукає свою зірку, княжно, – відповів він, тримаючи руку на руків’ї меча, щоб приховати, як вона тремтить. – Моя батьківщина забрала в мене все. Але тут, у твоєму місті, я знайшов те, заради чого варто жити. Я пишу вірші про тебе, Еллісів. Моя мова груба, вона створена для битв, але твоє ім’я звучить у ній, як найсолодша музика.
Його голос, зазвичай гучний, звичний перекрикувати рев хвиль, зараз звучав упокорено тихо. Це були його перші віси про любов, народжені в серці далеко від холодних батьківських скель:

«Слухай мене, Еллісів, королево моїх думок.
Мій дракар знає, як різати сірі шторми,
мої руки знають, як тримати щит під градом стріл.
Але перед твоєю красою моє залізо плавиться, як весняний сніг.
Я прийшов до Гардарики вигнанцем, без землі та золота,
але знайшов тут скарб, дорожчий за всі королівства.
Твої коси – це сонце мого нового дня,
твої очі – спокійне небо, якого я ніколи не знав.
Нехай твій батько віддає твоїх сестер за володарів світу,
але я клянуся кожним подихом:
Я переверну цей світ, я змушу престоли тремтіти,
я залию золотом і славою кожен твій крок.
Тільки дозволь мені бути твоїм лицарем.
Тільки дозволь мені співати про тебе,
поки моє серце б’ється під цим чужим, але таким рідним небом…»

Він замовк, і над садом знову повисла тиша, порушувана лише далеким шумом Дніпра та шелестом трави. Єлизавета слухала, затамувавши подих. Вона ніколи не чула такої мови – дикої, нестримної, але водночас сповненої невимовного, чистого ліризму.
Княжна підійшла ближче. Вона подивилася на його великі, обвітрені руки, які звикли тримати зброю.
– Ти співаєш мені про кохання, Гаральде, – сумно посміхнулася вона, і в її очах відбилися холодні зорі. – Але що ти знаєш про нього? Ти принц без трону. Мій батько – великий князь, він віддає моїх сестер за королів Франції та Угорщини. Моя доля – це велика політика, а не романтичні віси мандрівного скальда. Що ти можеш мені запропонувати, окрім своїх гарних слів та цього меча?
Ці слова поранили його глибше, ніж будь-яке залізо. Гаральд опустився на одне коліно прямо на вологу від роси траву. Він підняв на неї погляд, у якому палала шалена, дика рішучість Півночі.
– Зараз у мене немає нічого, окрім мого імені та моєї вірності, – гаряче прошепотів він, і його голос вібрував від емоцій. – Але пообіцяй мені одну річ, Еллісів. Тільки одну. Пообіцяй, що ти не віддаси своє серце нікому, поки я не повернуся. Я піду на край світу. Я наймуся до імператора Візантії, я залию золотом і славою кожен твій крок. Я завоюю для тебе трон, який буде вищим за всі королівства Європи! Тільки чекай на мене.
Єлизавета дивилася на цього палкого юнака, і її серце, яке досі було спокійним і безпристрасним, раптом забилося швидше. Вона відчула дику, первісну силу його віри. Дівчина повільно простягнула руку і торкнулася його золотавого волосся.
– Залізо твого меча дуже гаряче, Гаральде, – прихильно мовила вона, і в її голосі вперше з'явилися нотки ніжності. – Добре. Я буду чекати. Але пам'ятай: мій батько не чекатиме вічно. Повернися королем, або не повертайся зовсім.
Юна княжна повільно зняла з плеча тонку шовкову хустку, що була оповита пряними пахощами трав із київських лук, і випустила її з рук. Хустка, мов птаха із білими крильми, упала прямо до ніг Гаральда.
Ярославна розвернулася і зникла в темряві терема, залишивши його наодинці з нічним вітром. Гаральд підвівся з колін, заховавши розпашіле від хвилювання обличчя у ніжні обійми дарованого шовку. У цей момент у тіні київських яблунь народився великий відважний воїн-берсерк, і водночас – останній великий король, готовий спалити земну кулю заради однієї посмішки.
Він більше не був вигнанцем. У нього з'явилася мета, заради якої він був готовий завоювати весь світ.

«Травневий Київ пахне білим цвітом,
а твої очі синіють наче небо над Дніпром.
У моїх руках лише вітер і важкий батьківський меч,
але серце раптом стало крихким, мов перша крига.
Я викую тобі трон із сонця, дівчино з руської країни,
якщо ти дозволиш мені просто дивитися на твій слід у траваx».

Далі буде.