І. ВЕСНА У ГАРДАРИЦІ

«Я мандрував по всіх усюдах,
Мій корабель літав по хвилях,
Я завоював міста і гори золота…
А проте дівчина з руської країни,
Що в короні сяє, мене не приймає».
Гаральд Сміливий, «Віси радості»
(з віс Гаральда до Еллісів у перекладі Івана Франка)

Коли на подвір’я великого князя вперше ступив цей чужинець, Київ потопав у білому цвіті садів. Юний норвезький принц Гаральд, який щойно втік від смерті та поразки на батьківщині, мав у кишенях лише вітер, а в руках – важкий родинний меч. Але коли він підвів очі на княжі тереми, увесь його світ звузився до одного силуету.
На балконі, у променях лагідного руського сонця, стояла вона – Єлизавета. Одинадцятирічна княжна, тонка, мов молода береза, із косами кольору стиглого жита та очима, у яких відбивалося глибоке сине небо Дніпра. Вона дивилася на світ із тією спокійною, гордою мудрістю, яка дарується лише донькам великих правителів.
Для Гаральда ця з’ява була як удар блискавки серед ясного неба. Серце суворого північного воїна, випещене штормами та битвами, раптом розтануло, наче крига під весняним сонцем. Обличчя його спалахнуло, а зазвичай впевнений голос здригнувся, коли він спробував заговорити. Він, який не боявся ні заліза, ні ворогів, занімів перед цією дівчинкою в шовковій сукні.
У ту саму мить у його душі прокинувся поет. Усе кохання, уся пристрасть дикої Півночі вилилися в перші несміливі рядки його віс. Гаральд дивився на неї і подумки клявся: він пройде крізь вогонь і воду, підкорить південні моря, завоює гори золота і схилить до її ніг цілі королівства. Вона була його недосяжною зіркою, його прекрасною музою з Гардарики. А юна Єлизавета лише злегка посміхнулася кутиками губ, ще не знаючи, що цей палкий погляд норвезького лицаря щойно назавжди змінив хід її долі.

Далі буде.