СПАЛАХ ТРЕТІЙ. СВІТЛО І ТІНІ СЕКЕШФЕГЕРВАРА
Розспівний шепіт Бояна завис у густому від видінь минулого повітрі на півслові… Його долоні, що гріли ступні Анастасії, злегка здригнулися. Він підвів голову, подивився на вузьке вікно-бійницю вгорі тьмяної келії, за яким далі вирувала з неприборканою силою стихії груднева альпійська ніч, і знову заговорив – тепер його голос звучав речитативом, важко й урочисто, наче літописний дзвін.
– ...Але перш ніж прийшла темрява, було золото, Настусю. Багато золота, – старий примружив очі, ніби від раптового спалаху світла. – Пам'ятаєш Секешфегервар? Той день, коли твій Андраш повернув собі прадавній трон, придушивши бунт тих безвірних злиднів, язичників? Ти стояла поруч із ним у соборі. На тобі був важкий оксамит, вишитий київськими майстринями, а на голові – корона угорських королів. Вона була такою холодною й чужою, але ти не схилила голови. Ти принесла в цю землю хрест і закон свого батька Ярослава. Ти стала їхньою королевою, ластівко.
***
Сестра Беата в кутку келії тихо кашлянула. Вона підкинула в комин останнє поліно. Тріск сухого дерева в тиші прозвучав як залп зброї. Вмираюча Анастасія відчула, як гарячка знову підступає до горла, але перед очима стояв інший спогад – довгі, болісні роки очікування.
– Тільки щастя не буває повним без дитини, – тихо повів далі Боян. – Роки йшли, а лоно твоє залишалося пусто-порожнім. Вельможі вже шепотілися за твоєю спиною, а брат Андраша – Бела – гострив мечі, чекаючи, що трон дістанеться йому. А ти... ти не здавалася.
Пам'ятаєш, як ми їхали через закарпатські ліси? На Чернечій горі, біля Мукачева, ти повеліла сплести перші вінці і поставити з дубового деревиння хрест для православного монастиря. Ти молилася там ночами, на колінах, до кривавих нігтів, благаючи Бога про спадкоємця. І небо почуло Руську княжну.
Старий усміхнувся крізь сльози, згадуючи той день.
– Народився Шаламон. Твоє диво. Твоє вимолене хлоп’ятко. Коли ти вперше притисла його до грудей, Андраш плакав як дитина. Він скликав усіх баронів, і коли Шаламону виповнилося лише чотири роки, батько поклав на його крихітну голівку корону. Андраш хотів захистити твого сина. Він змусив свого брата Белу цілувати хрест і присягати хлопчикові на вірність. О, якби ж він тільки знав… якби ми всі знали, що та передчасна корона стане для нього прокляттям…
***
Голос Бояна раптом переламався, став тихим і сиплим. За вікном Адмонта дико завив вітер, і єдина свічка на столі майже згасла від протягу, залишивши келію у напівтемряві.
– Клятви на хресті швидко забуваються, коли пахне владою, – Боян опустив голову на ковдру Анастасії. – Бела зрадив. Він зібрав військо, покликав на допомогу чужинців-поляків і пішов війною на свого брата. А твій Андраш... Боже мій, твій сильний, мужній Андраш саме тоді зліг. Нещадний параліч розбив його тіло після падіння з коня. Він не міг тримати меч, ледь говорив... Ти залишилася одна з малим сином проти цілої армії.
Анастасія вмилася холодним потом. Її дихання стало переривчастим. Вона знову відчула той тваринний, льодовий жах, який вистудив її серце багато років тому.
– Битва біля Тиси... – прошепотів Боян, і його старі руки міцно стисли її мармурові пальці. – Нас розбили. Вірні люди везли паралізованого короля вглиб країни, але коні спотикалися, віз перекинувся... Андраш помер у полоні, Насте. Твій чоловік помер на самоті, без твого поцілунку. А ми з тобою... пам'ятаєш ту грудневу ніч? Таку саму, як сьогодні. Ми тікали лісами до німецького кордону. Ти притискала до себе маленького Шаламона, закривала його своїм плащем від крижаного вітру. На твоїх королівських ногах були порвані чоботи, кров проступала крізь сукню, але ти бігла. Ти бігла, щоб урятувати майбутнього короля Угорщини. Ти віддала все – батьківщину, чоловіка, спокій – заради цього хлопчика.

…Боян замовк, не в силах продовжувати. Наступний спогад був занадто страшним навіть для нього – спогад про те, як цей врятований хлопчик виріс, одягнув корону і підняв руку на власну матір.

Далі буде.