Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула.
Тільки, здалось, склепив очі, як щось розбудило.
А що саме – то спросоння і не зрозуміло.
Прислухався. Коли, справді, хтось у вікно стука.
«І кого там чорти носять!» - промайнула думка.
Встав, щоб жінку не збудити, до вікна й питає:
- Хто такий, що серед ночі від сну відриваєш?
- Та це я – твій брат Данило, - голос добре знаний, -
Пусти мене, бо стояти заважає рана.
- Ой, Данилко! Зачекай-но. Уже відчиняю!
Враз метнувся, зняв защіпку, що двері тримає.
У дверях стоїть Данило – брат його молодший.
На палицю обіперся. На штанях холоша
Чимось білим пов‘язана. То, мабуть, там рана?
- Заходь, брате! – відступився, із жалем поглянув,
Як той важко здолав поріг. Взявся обіймати.
Він вже кілька літ не бачив молодшого брата.
Бо той взявсь козакувати, дому не тримався.
Невідомо з ким по світу білому шалався.
Але ж брат. Всадив на лавку. Каганець заблимав.
Тут і жінка прокинулась, розбуджена ними.
- А що там у нас, Миколо? – сонно протягнула.
- Брат Данило повернувся! – та тільки почула,
Із постелі підхопилась: - Я зараз вдягнуся
І гостеві накривати вечерю візьмуся.
Вже до ранку і не спали. Бо ж води нагріли.
Від нелегкої дороги Данила відмили.
Рану йому помазали та перев‘язали.
Одяг, хай і малуватий, але чистий дали.
Доки відмивався Данило, вже й стола накрили.
Та з дороги добру чарку горілки налили.
Як уже наївсь Данило, тоді й розпитали,
Де він був і де ворожа шабелька дістала.
Той розморений та радий, що сидить у хаті,
Про свої оті пригоди став розповідати.
- Як то я козакувати із дому пустився,
До небавом до загону Бугая прибився.
Був козак він авантюрний та лихий рубака.
Совість його не діймала у житті ніяка.
Ліз у бійку, коли здобич намічалась гарна,
А без того умовляти його битись марно.
І було йому все рівно, із ким воювати.
Він міг запросто на ляхів, татар нападати.
Москалів міг зачепити. А своїх – тим паче,
Міг напасти, коли здобич чималеньку бачив.
З ним на місці не сиділи, постійно при ділі.
Мали вдосталь, хоча, звісно, в златі не ходили.
Коли ото Дорошенко з Брюховецьким звівся
І звільняти Україну із ним заходився
Від москалів, що у неї пазурі упхали
Ще в часи Богдана й більше вже не відпускали.
Тож зібрався Дорошенко з полками своїми,
Перейшов на лівий берег чимскоріше з ними,
Щоб москалів виганяти, що в містах стояли.
Ще у поміч орду також велику позвали.
Аліша-мурза з ордою із Криму прибули.
Вмить примчали, ледь про здобич можливу почули.
А нам, звісно, не хотілось таке пропускати,
Бо ж добрячий зиск з походу того можна мати.
Москалі награбувати встигли вже чимало,
Тож і здобич чималенька нас тепер чекала.
Брюховецький із собою привів значні сили.
Щось вони із Брюховецьким там не поділили.
То і вбили. Нам до того і діла немає.
Нехай тепер Дорошенко булаву тримає,
Аби взявся воювати, москалів громити.
Ми би могли в тім поході чимало нажити.
Москалі, хоч опирались, але биті були.
Від Котельви на Охтирку військо повернуло.
Через Гадяч та Лохвицю до Ромен пристало.
Але далі чомусь військо іти вже не стало.
А татарам того мало. Дорошенко з ханом
Домовлялись, що місцевих грабувать не стануть.
Тільки москалів. А що з тих москалів узяти,
Як ординці їхнє військо не можуть догнати?!
Тож у Ромнах Дорошенко з військом зупинився.
Аліша-мурза до нього зразу ж нагодився.
Став казати, що потрібно рухатися далі,
Бо ще здобичі ординці достатньо не взяли.
На що сказав Дорошенко, що він не тримає.
Якщо хоче, хай з ордою вперед виступає.
Он під Глуховим ще військо москальське стояло.
То і місто би звільнили, і здобичі мали.
А він, навіть всіх охочих з ордою направить.
Отак з Аліша-мурзою він вирішив справу.
Той у петлю свою шию не збиравсь вставляти,
Бо, хто зна, що попереду їх може чекати.
Але ж здобич так манила!.. Щоб не прогадати,
Рішив з Муратша-мурзою він орду послати.
Якщо той щось там здобуде, то й він буде мати.
А, як ні – то не прийдеться голову складати.
Тож лишив лише п‘ять тисяч нукерів з собою,
Ну, а десять в похід вислав з Муратша-мурзою.
Десять тисяч кінних воїв – то велика сила.
Полковники всіх охочих у полках спросили.
Та козаки не схотіли війська відриватись.
А нам, звісно і не треба у когось питатись.
Бугай тут же зголосився з ордою рушати.
Мав півтисячі в загоні рішучих, завзятих,
Що готові, як їх предки, до Москви дістати
Та добрячий куш в поході з москалів узяти.
Всі при конях, щоб в поході орди не відстали.
Орда брати кіш з собою у похід не стала,
Щоби рухатися швидше. А нам що із того?
Ми і так обоз не брали з собою в дорогу.
Скоро Глухова дістались. Дарма поспішали.
Долгорукова із військом тут вже не застали.
Тільки москалі почули, що орда в дорозі.
Тут же підняли обложне військо по тривозі
Та й в Московію рвонули, що нам не догнати.
Тож нам Глухів не прийшлося з облоги звільняти.
Знайшов мурза між місцевих козаків охочих,
Хто дорогу добре знає й заробити хоче.
Не схотів ризикувати, по дорозі пхати.
Мало що на тій дорозі може їх чекати?!
Подалися лісовими ми на Сєвськ шляхами,
Щоби вийти непомітно аж до міста прямо.
Вийшли в Сєвську ми округу, по селах пройшлися.
Трохи здобичі набрали та і подалися
На Сєвськ, поки іще вістка про нас не дісталась.
Москалі ж якимось робом та про те дізнались.
Ледь ми вигулькнули з лісу, розгортатись стали,
Як на нас дворянські сотні й рейтари помчали.
Почалась кривава рубка, москалі кружляли,
Відбивалися, до Сєвська пройти не давали.
Крики, тупіт, стріл дзижчання, постріли з пищалів.
На траву під ноги коням перші вбиті впали.
Всі змішались, у пилюці вже й не розібрати,
Де свої, а де ворожі москальські солдати.
Ще натиснули ми трохи, москалі й подались,
Одні кинулись втікати, другі нам дістались.
Їх татари пов’язали, узяли полоном.
А тоді уже до міста розпочали гони.
Але, поки ми з кінними москалями стялись,
Москалі уже до бою добре зготувались
Своє військо розгорнули перед новим валом.
Попереду полки піші готові стояли.
Між двома річками поле перегородили
Так, щоб обійти те військо орда не зуміла.
А позаду полки кінні за ними ховались,
І на флангах у піхоти вони влаштувались.
Перед військом ще гармати готові стояли
І рогатки, щоб атаку орди зупиняли.
Ми в гарячці ще уваги на те не звернули.
Для атаки свої сили в полі розгорнули.
Понеслась орда на вражі позиції сміло.
Та на лівий фланг найбільше виділили сили,
Щоб прорвати полки вражі, обійти і з тилу,
Ударити московітів з усієї сили.
Ми вже і обличчя вражі стали розрізняти,
Коли раптом нам назустріч вдарили гармати.
Долучилися мушкети й ворожі пищалі.
Перших мов коса скосила, під ноги упали.
А вогонь не замовкає: одні відстріляли,
А другі на їхнє місце тої ж миті стали.
Але ми не зупинились. Ще трохи додати
І ми зможемо ворожу ту силу зім‘яти.
Уже ось ряди ворожі щеряться списами.
Та тут виросли рогатки прямо перед нами.
Перші миттю напоролись, коні мертві впали,
Не було як розвернутись, задні напирали.
А мушкети не змовкали, пищалі палили…
Тож ми, хоч і не хотіли, але відступили.
Поранених своїх, вбитих мусили лишити,
Бо москалі й усе військо могли положити.
Заховалися у лісі та рядити стали,
Що би далі із тим Сєвськом ми робити мали.
Здобичі по бідних селах було не багато.
Було б добре, якби місто змогли ми дістати.
Відпочили за ніч добре, зібрали всі сили
І тоді на Сєвськ той клятий знову полетіли.
Але москалі, напевно, цілу ніч не спали,
Поле перегородили та так і стояли.
Орда в лаву розгорнулась, щоб атакувати,
Але швидкість серед поля почала втрачати,
Далі різко повернула, бою не прийняла,
Враже військо і Сєвськ справа обходити стала.
Мурза рішив: в Московії міст іще багато,
Чого отут під цим Сєвськом нам трупом лягати.
Нехай москалі сидять тут, місто сторожують.
А орда із ними часу дарма не змарнує.
Не скрізь стоять такі сили, що їх не здолати,
Тож попереду багато чого грабувати.
Обійшовши Сєвськ, Свинячим подалися шляхом,
Гнані жадібністю більше сильною, ніж страхом.
Шістдесят верстов, напевно за день відмахали
І над річкою Нерусса спочивати стали.
Мурза рішив, що москалі не підуть за нами,
Будуть Сєвськ той захищати своїми задами.
Тож спокійно почувався. Розпустив чамбули,
Щоби вони , врешті здобич по селах здобули.
Бо ж ясиру не вдалося багато набрати,
Хіба в бою кількаде́сят кінних пов‘язати.
Бугай також не збирався на місці сидіти,
Вирішив свої загони по селах пустити.
Тож наш загін із півсотні на чолі з Якимом
Вирушив, щоби пройтися теж селами тими,
Що татарам не дістались. Теж здобич набрати
Та на другий день у табір із тим повертати,
Щоби і друга півсотня також погуляла,
Поки орда понад річку отут спочивала.
Поки ми в лісах, болотах села відшукали,
Поки по хатах пройшлися, здобичі набрали,
Вже і нічка наступила. Не стали вертати.
Бо у тих краях незнаних легко й заблукати.
Та на другий день вертали. Сонце вже схилялось.
Ледве-ледве на москальський загін не нарвались.
Мабуть, сотня пронеслася перед нами шляхом.
Всього сотня. Та від того повіяло страхом.
Яким не став поспішати у табір вертати,
Бо схотів про обстановку відомості мати.
Ми у лісі зупинились, роз‘їзди послали.
Одні в лісі побитого москаля впіймали.
Притягли до нас у табір та питати стали.
А воно дивилось згорда та усе мовчало.
Коли ж стали йому п‘яти вогнем припікати,
То воно взялось нахабно у очі кричати:
- Вот ви толька пападьотесь, подлиє черкаси,
Раскальоннимі щипцамі рвать с вас буду м'ясо!
Довго іще матюкався та сильно грозився.
Врешті, здався й перед нами у всім повинився.
Виявилось, що Куракін, що їх військом правив,
Вслід орді усю кінноту чимскоріш відправив.
Вона слідом потяглася, що ми і не знали.
А сьогодні по обіді з трьох сторін напали.
Хтось за зброю ухопився, щоб опір вчиняти,
А хто просто підхопився й кинувся втікати.
Поки одні помирали, напад відбивали,
Другі уже чимскоріше річку подолали.
Думали, що за рікою зможуть відірватись.
Але там річки, яруги – нелегко прорватись.
А москалі їх ловили та в полон в‘язали.
Навіть, кілька мурз ногайських у полон попали.
Невеликі купки лише по лісах сховались.
Крізь оті ліси й болота пройти намагались.
А москалі їх ловили. Іще гірше взнали,
Що Бугая москалі теж у полон узяли.
Стали і ми пробиратись тоді чагарями,
Боялися на дорогу виходити прямо.
Бо москалі скрізь роз’їзди, сторожу пустили,
Усі шляхи, всі дороги назад перекрили.
Але, як ми не таїлись, все одно нарвались.
Дійшли річки, через неї вже переправлялись,
Коли раптом з того боку вдарили пищалі.
Видно, москалі про шлях наш вже зарані знали.
Кинулись назад, а звідти москальські рейтари.
Яким зібрав нас докупи та й на них ударив.
Не багатьом удалося крізь рейтар пробитись.
Мені з одним москаликом довелось схопитись.
Я з сідла вражину вибив, дорога відкрита,
Він шаблюкою устиг ще мене прихопити.
Я спочатку й не помітив, погнав коня далі.
Зупинився, як повірив, що услід не гнали.
Крові набрав повен чобіт. Ледь стягти вдалося.
Вже без чобота надалі їхать довелося.
Сяк-так рану пов‘язав я, щоб кров зупинити
Та й подався потихеньку бездоріжжям звідти.
Днів багато проминуло, як сюди дістався.
Недалеко по дорозі без коня зостався.
Якісь таті наскочили. Мене не чіпали.
А коня і усю зброю та здобич забрали.
Та й на тому красна дяка, що, хоча б не вбили.
До села мені дістатись вартувало сили.
Та Господь вберіг і, врешті, як у вашій хаті.
Та, мабуть, сьогодні досить. Страшно хочу спати.