Мені подобаються дієслова у стягненій формі. І в цьому, як на мене, немає нічого дивного.
Ми давно й цілком природно користуємося прикметниками подібної форми: не «красивая», а «красива», не «вільная», а «вільна». І ніхто від цього не потерпа, і мені навіть приємно бачить, коли подібна мовна звичка поширюється й на дієслова. Півень співа, музика гра, слухач зачаровано слуха, сонце сходе, вітер дмуха, час мина, молодість проходе, птаха літа, собака гавка, кіт мурка...
Можн й далі: дитина засина, мати колиха і так далі... Мова тут виявляється значно різноманітнішою, ніж нам інколи здається.

Сонце сходе над селом,
Мурчик ходе за вікном,
річка тихо воду носе,
а душа кохання просе.

Тут сходе, ходе, носе, просе утворюють один ряд. Читач не спотикається об форму, бо вона стала правилом цього чотиривірша.

Ваше жабенятко, до слова, має повне право кумкать тією мовою, якою воно звикло.
Воно ж не на іспиті з академічної граматики сидить, а полює на комах.
Мені ця мовна особливість у Вашому вірші не заважа. Навпаки, вона додає йому певного місцевого звучання.

Проте якщо автор в одному і тому ж тексті пише, скажімо, «співає», а через кілька слів «літа», то читач мимоволі натрапля не на діалектну чи індивідуальну норму, а на коливання між двома мовними моделями. У художньому, особливо у римованому тексті це може бути навмисним прийомом, але без художньої мотивації справді виникає відчуття мовної непослідовності.
Ваш маленький віршик саме тому й хороший, і його мовна палітра сприймається і як особливість мовлення, і як авторська або територіальна барва.

Не хотів багато друкувать, а так вийшло.
Семен.

Вийшло, пане Семене, змістовно й цікаво.