Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.12
07:20
Поки сонця-світу -
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
2026.07.12
06:37
СПАЛАХ ДРУГИЙ. «СТУПАЙ, СЕСТРО, НА БІЛЕ ПОЛОТНО…»
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінит
2026.07.11
21:12
Це, донечко моя, випробування.
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки
на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки
на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
2026.07.11
20:27
Де ви нащадки богів?-
Є ще між вами сміливці
В темряві давніх світів
Там, де блукає Тіфон?
Знати про тще наперед,
Чи пронестися таємно,
Кучері долі змастив,
Є ще між вами сміливці
В темряві давніх світів
Там, де блукає Тіфон?
Знати про тще наперед,
Чи пронестися таємно,
Кучері долі змастив,
2026.07.11
19:32
Мокре зникає шосе
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
2026.07.11
18:21
Гуляє тиша опівнічним містом,
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
2026.07.11
13:27
Я не марную час у муках,
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
2026.07.11
13:19
пригадував як падав дощ
в містечку де потворні лиця
чи невиразні все одно
нема на кого подивиться
книгарень там чи кінозалів
так само не знайти хоча
кіоск був при автовокзалі
із назвою союзпечать
в містечку де потворні лиця
чи невиразні все одно
нема на кого подивиться
книгарень там чи кінозалів
так само не знайти хоча
кіоск був при автовокзалі
із назвою союзпечать
2026.07.11
09:22
У холодних кам’яних стінах австрійського монастиря Адмонта догорають останні години життя Анастасії Ярославни – середульшої доньки Ярослава Мудрого та колишньої королеви Угорщини. За вікном лютує груднева ніч, ніч під Різдво 1074-го року Божого, а в напів
2026.07.10
21:34
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
2026.07.10
19:57
Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
2026.07.10
15:48
Розкололося літо на дві половини,
Поміж ними застигла непрохана мряка.
Ігноруємо часто приховані знаки
І у затишок свій гучно кличемо зміни.
Перша - ніжно-зелена, яскрава, невинна,
Друга - тьмяно-зневірена, кольору хакі.
Розкололося літо на дві по
Поміж ними застигла непрохана мряка.
Ігноруємо часто приховані знаки
І у затишок свій гучно кличемо зміни.
Перша - ніжно-зелена, яскрава, невинна,
Друга - тьмяно-зневірена, кольору хакі.
Розкололося літо на дві по
2026.07.10
13:21
У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.
У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.
У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
2026.07.10
12:37
незнамо де на шальках
і серце і душа
немає ані шпарки
у проливних дощах
а в медіаетері
гармидер і сумбур
чи віддчиняти двері
чи вірити в судьбу
і серце і душа
немає ані шпарки
у проливних дощах
а в медіаетері
гармидер і сумбур
чи віддчиняти двері
чи вірити в судьбу
2026.07.10
07:03
На відміну від борщу,
В щах лиш губи полощу,
Бо лякаюсь кислу страву
В шлунок ложкою відправить.
Ця кислюща рідина
Впасти змушує слона
І помалу, щохвилини
Робить злішою людину...
В щах лиш губи полощу,
Бо лякаюсь кислу страву
В шлунок ложкою відправить.
Ця кислюща рідина
Впасти змушує слона
І помалу, щохвилини
Робить злішою людину...
2026.07.09
22:48
Во ім’я Вищого Життя, слава горньому Світлу!
Я – пастир, що любить свою отару. Пасу я овець і ягнят, на своїх плечах ношу їх. Огороджені володіння мої, і вівці не відходять від посовища за огорожею. Не веду їх до берега моря, щоби вони не побачили виру
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"АНАСТАСІЯ. Срібний хрест Адмонта" (продовження1)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"АНАСТАСІЯ. Срібний хрест Адмонта" (продовження1)
СПАЛАХ ДРУГИЙ. «СТУПАЙ, СЕСТРО, НА БІЛЕ ПОЛОТНО…»
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінити прохолодну пов’язку на чолі Анастасії. Натомість старий Боян не зводив очей з білих, мармурових рук своєї княжні. Під чорним сукном бенедиктинського габіту її пальці судомно, до білих суставів, стискали єдиний скарб, що лишився від минулого життя – срібний хрест-енколпіон. Потемніле київське срібло, яке колись зняв зі своїх грудей великий Ярослав Мудрий, зараз здавалося випромінювало жар.
– Прохолодне воно було тоді, Настусю, – тихо, ледь чутно заговорив Боян, і його голос став плавним, розспівним, наче потік весняної дніпровської води. – Пам'ятаєш, як земля скресла? Дніпро йшов із таким гуркотом, ніби стіни фортеці рушилися, а повітря на пагорбах раптом запахло першою зеленню, розталим воском і житнім хлібом. Ти тоді ще не була королевою. Ти була нашою середульшою ластівкою...
Перед очима Анастасії, крізь сірий морок альпійського усамітнення, раптом вибухнуло неймовірне весняне світло. Вона знову бачила київські рясно зелені, уквітчані первоцвітами схили, де дівчата та юнки, убрані в святочні льолі, випікали з тіста «жайворонків» із медовими очима, підкидали їх до сонця і закликали весну. Вона згадала, як вони з сестрами плели вінки з першого барвінку, обирали найвродливішу посеред дівочого гурту й водили «Куста». Саме в такому дівочому хороводі, прикрашена зеленими гілками, з палаючими червонішими за калину щоками, вона вперше зустріла його погляд.
Андраш увійшов до княжого двору як вигнанець – у посіченому в битвах плащі, без золота, але з королівською поставою і диким, незламним вогнем в очах. Анастасія тоді стояла за важкою шовковою завісою батьківської палати, затамувавши подих. Чужинець упав на коліна перед Ярославом, просячи притулку, а середульша княжна, яку батько беріг по-особливому чуйно, вже знала – її дівоча воля скінчилася.
– А потім сонце стояло так високо, що золото теремів плавилося, – вів далі Боян, і з його сивої бороди викотилася гаряча сльоза. – Настав твій дівич-вечір, Насте.
– Чуєш, ластівко? – Боян нахилився нижче, і його голос перейшов на тихий спів, нагадуючи мотив весільного голосіння. – «Ой, летить соколенько із чужого краю...» Пам’ятаєш, як дівчата співали, коли Ганнуся розплітала тобі золоту косу, і голоси їхні летіли над Подолом, тужні, як той плач за померлим:
«Ой, визволяй, матінко, та свою дитятку,
Змивай, змивай косоньку зелен-м’яткою...
Ой, летить соколенько із чужого краю –
Не тужіть, подруженьки, що вас покидаю.»
Ти тоді плакала, Насте, боялася чужих угорських степів. Маленька Ганнуся обіймала тебе за плечі, а старша Лисавета нахилилася, обережно одягаючи на твою голову повойник, і прошепотіла прадавню примовку-оберіг:
«Косу розплітаємо – волю дівочу залишаємо.
Два пасма сплітаємо – дві долі докупи в’яжемо.
Ступай, сестро, на біле полотно, під Боже вікно.
Чужа земля медом не годує, та руська кров ніде не пустує.
Будь жінкою вірною, королевою мирною».
Тріск свічки в монастирській келії раптом злився зі звуками весільних гусел. Анастасія знову відчула важкість королівського корзна – плаща, вишитого золотом київських майстринь, у якому вона йшла по шовкових килимах до вівтаря Софії. Собор пахнув ладаном, хор грімко співав «Многая літа», а над ними велично височіла мозаїка Непорушної Стіни.
– Підійшов батько твій Ярослав, важкий його крок був… накульгував, – упівголоса промовляв-розспівував Боян, наче навіював королеві незабутні спогади. – Зняв із шиї срібний хрест, той самий, що зараз у твоїх долонях захований. Прохолодне було срібло, київською землею пахло. Він поклав його тобі на груди й сказав: «Тримай, доню, це твоя фортеця».
Анастасія згадала його важку руку на своєму плечі та слова, що закарбувалися в серці на все життя: «Цей хрест тримав твій дід Володимир, коли хрестив Почаїну. Бери його, Насте. Де б ти не була, тут схована земля твого дому».
– …І ти втримала. І в Мошоні тримала, і на Тисі... Не випускай його й зараз, Настусю. Срібло святе, воно виведе твою душу з цих темних альпійських лісів прямо до Софійських воріт...
***
…Тоді на весільному бенкеті столи вгиналися від страв, гуслярі величали княжу пару, співаючи про «золоті вінці та срібні стільці», а Андраш тримав її руку так міцно, наче вона була його єдиним порятунком і живою іконою.
– Присягався він берегти тебе, ластівко, – тихо просипів Боян, гладячи її захололі пальці. – Хіба ж ми знали тоді, у світлому Києві, що цей самий срібний хрест стане твоєю єдиною зброєю проти бунтів отих язичників, стригоїв та босорок, на чужині? Що ти підніматимеш його над палаючими угорськими степами, закликаючи на поміч віру свого батька, а натомість ця земля залишить тебе згасати в чужих Альпах...
Анастасія хрипко зітхнула. Гаряче золото київського весілля в її розумі почало стрімко тьмяніти, покриваючись попелом. Образ молодого, закоханого Андраша почав кришитися, поступаючись місцем важким хмарам, які насувалися на Угорське королівство.
Далі буде.
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінити прохолодну пов’язку на чолі Анастасії. Натомість старий Боян не зводив очей з білих, мармурових рук своєї княжні. Під чорним сукном бенедиктинського габіту її пальці судомно, до білих суставів, стискали єдиний скарб, що лишився від минулого життя – срібний хрест-енколпіон. Потемніле київське срібло, яке колись зняв зі своїх грудей великий Ярослав Мудрий, зараз здавалося випромінювало жар.
– Прохолодне воно було тоді, Настусю, – тихо, ледь чутно заговорив Боян, і його голос став плавним, розспівним, наче потік весняної дніпровської води. – Пам'ятаєш, як земля скресла? Дніпро йшов із таким гуркотом, ніби стіни фортеці рушилися, а повітря на пагорбах раптом запахло першою зеленню, розталим воском і житнім хлібом. Ти тоді ще не була королевою. Ти була нашою середульшою ластівкою...
Перед очима Анастасії, крізь сірий морок альпійського усамітнення, раптом вибухнуло неймовірне весняне світло. Вона знову бачила київські рясно зелені, уквітчані первоцвітами схили, де дівчата та юнки, убрані в святочні льолі, випікали з тіста «жайворонків» із медовими очима, підкидали їх до сонця і закликали весну. Вона згадала, як вони з сестрами плели вінки з першого барвінку, обирали найвродливішу посеред дівочого гурту й водили «Куста». Саме в такому дівочому хороводі, прикрашена зеленими гілками, з палаючими червонішими за калину щоками, вона вперше зустріла його погляд.
Андраш увійшов до княжого двору як вигнанець – у посіченому в битвах плащі, без золота, але з королівською поставою і диким, незламним вогнем в очах. Анастасія тоді стояла за важкою шовковою завісою батьківської палати, затамувавши подих. Чужинець упав на коліна перед Ярославом, просячи притулку, а середульша княжна, яку батько беріг по-особливому чуйно, вже знала – її дівоча воля скінчилася.
– А потім сонце стояло так високо, що золото теремів плавилося, – вів далі Боян, і з його сивої бороди викотилася гаряча сльоза. – Настав твій дівич-вечір, Насте.
– Чуєш, ластівко? – Боян нахилився нижче, і його голос перейшов на тихий спів, нагадуючи мотив весільного голосіння. – «Ой, летить соколенько із чужого краю...» Пам’ятаєш, як дівчата співали, коли Ганнуся розплітала тобі золоту косу, і голоси їхні летіли над Подолом, тужні, як той плач за померлим:
«Ой, визволяй, матінко, та свою дитятку,
Змивай, змивай косоньку зелен-м’яткою...
Ой, летить соколенько із чужого краю –
Не тужіть, подруженьки, що вас покидаю.»
Ти тоді плакала, Насте, боялася чужих угорських степів. Маленька Ганнуся обіймала тебе за плечі, а старша Лисавета нахилилася, обережно одягаючи на твою голову повойник, і прошепотіла прадавню примовку-оберіг:
«Косу розплітаємо – волю дівочу залишаємо.
Два пасма сплітаємо – дві долі докупи в’яжемо.
Ступай, сестро, на біле полотно, під Боже вікно.
Чужа земля медом не годує, та руська кров ніде не пустує.
Будь жінкою вірною, королевою мирною».
Тріск свічки в монастирській келії раптом злився зі звуками весільних гусел. Анастасія знову відчула важкість королівського корзна – плаща, вишитого золотом київських майстринь, у якому вона йшла по шовкових килимах до вівтаря Софії. Собор пахнув ладаном, хор грімко співав «Многая літа», а над ними велично височіла мозаїка Непорушної Стіни.
– Підійшов батько твій Ярослав, важкий його крок був… накульгував, – упівголоса промовляв-розспівував Боян, наче навіював королеві незабутні спогади. – Зняв із шиї срібний хрест, той самий, що зараз у твоїх долонях захований. Прохолодне було срібло, київською землею пахло. Він поклав його тобі на груди й сказав: «Тримай, доню, це твоя фортеця».
Анастасія згадала його важку руку на своєму плечі та слова, що закарбувалися в серці на все життя: «Цей хрест тримав твій дід Володимир, коли хрестив Почаїну. Бери його, Насте. Де б ти не була, тут схована земля твого дому».
– …І ти втримала. І в Мошоні тримала, і на Тисі... Не випускай його й зараз, Настусю. Срібло святе, воно виведе твою душу з цих темних альпійських лісів прямо до Софійських воріт...
***
…Тоді на весільному бенкеті столи вгиналися від страв, гуслярі величали княжу пару, співаючи про «золоті вінці та срібні стільці», а Андраш тримав її руку так міцно, наче вона була його єдиним порятунком і живою іконою.
– Присягався він берегти тебе, ластівко, – тихо просипів Боян, гладячи її захололі пальці. – Хіба ж ми знали тоді, у світлому Києві, що цей самий срібний хрест стане твоєю єдиною зброєю проти бунтів отих язичників, стригоїв та босорок, на чужині? Що ти підніматимеш його над палаючими угорськими степами, закликаючи на поміч віру свого батька, а натомість ця земля залишить тебе згасати в чужих Альпах...
Анастасія хрипко зітхнула. Гаряче золото київського весілля в її розумі почало стрімко тьмяніти, покриваючись попелом. Образ молодого, закоханого Андраша почав кришитися, поступаючись місцем важким хмарам, які насувалися на Угорське королівство.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
