Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
2026.08.26
18:27
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
2026.08.26
17:43
ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ, ТЕКЕЛ, ВЕ-ПАРСИН»
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
2026.08.26
15:20
Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
2026.08.26
13:45
За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
2026.08.26
13:06
Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
2026.08.26
10:54
Власноруч — можливо й без подяки —
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
2026.08.26
10:53
І надійшов час Великого Дня, коли Сонце дарує Землі, і зелу квітучому, і людям, і тварям земним світло тривале і темряву коротку. І кинули ми і друзів своїх, і місто побратимів своїх, і селище посестер наших, і будинки з міцними стінами, і колодязі глибок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"АНАСТАСІЯ. Срібний хрест Адмонта" (продовження1)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"АНАСТАСІЯ. Срібний хрест Адмонта" (продовження1)
СПАЛАХ ДРУГИЙ. «СТУПАЙ, СЕСТРО, НА БІЛЕ ПОЛОТНО…»
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінити прохолодну пов’язку на чолі Анастасії. Натомість старий Боян не зводив очей з білих, мармурових рук своєї княжни. Під чорним сукном бенедиктинського габіту її пальці судомно, до білих суставів, стискали єдиний скарб, що лишився від минулого життя – срібний хрест-енколпіон. Потемніле київське срібло, яке колись зняв зі своїх грудей великий Ярослав Мудрий, зараз здавалося випромінювало жар.
– Прохолодне воно було тоді, Настусю, – тихо, ледь чутно заговорив Боян, і його голос став плавним, розспівним, наче потік весняної дніпровської води. – Пам'ятаєш, як земля скресла? Дніпро йшов із таким гуркотом, ніби стіни фортеці рушилися, а повітря на пагорбах раптом запахло першою зеленню, розталим воском і житнім хлібом. Ти тоді ще не була королевою. Ти була нашою середульшою ластівкою...
Перед очима Анастасії, крізь сірий морок альпійського усамітнення, раптом вибухнуло неймовірне весняне світло. Вона знову бачила київські рясно зелені, уквітчані первоцвітами схили, де дівчата та юнки, убрані в святочні льолі, випікали з тіста «жайворонків» із медовими очима, підкидали їх до сонця і закликали весну. Вона згадала, як вони з сестрами плели вінки з першого барвінку, обирали найвродливішу посеред дівочого гурту й водили «Куста». Саме в такому дівочому хороводі, прикрашена зеленими гілками, з палаючими червонішими за калину щоками, вона вперше зустріла його погляд.
Андраш увійшов до княжого двору як вигнанець – у посіченому в битвах плащі, без золота, але з королівською поставою і диким, незламним вогнем в очах. Анастасія тоді стояла за важкою шовковою завісою батьківської палати, затамувавши подих. Чужинець упав на коліна перед Ярославом, просячи притулку, а середульша княжна, яку батько беріг по-особливому чуйно, вже знала – її дівоча воля скінчилася.
– А потім сонце стояло так високо, що золото теремів плавилося, – вів далі Боян, і з його сивої бороди викотилася гаряча сльоза. – Настав твій дівич-вечір, Насте.
– Чуєш, ластівко? – Боян нахилився нижче, і його голос перейшов на тихий спів, нагадуючи мотив весільного голосіння. – «Ой, летить соколенько із чужого краю...» Пам’ятаєш, як дівчата співали, коли Ганнуся розплітала тобі золоту косу, і голоси їхні летіли над Подолом, тужні, як той плач за померлим:
«Ой, визволяй, матінко, та свою дитятку,
Змивай, змивай косоньку зелен-м’яткою...
Ой, летить соколенько із чужого краю –
Не тужіть, подруженьки, що вас покидаю.»
Ти тоді плакала, Насте, боялася чужих угорських степів. Маленька Ганнуся обіймала тебе за плечі, а старша Лисавета нахилилася, обережно одягаючи на твою голову повойник, і прошепотіла прадавню примовку-оберіг:
«Косу розплітаємо – волю дівочу залишаємо.
Два пасма сплітаємо – дві долі докупи в’яжемо.
Ступай, сестро, на біле полотно, під Боже вікно.
Чужа земля медом не годує, та руська кров ніде не пустує.
Будь жінкою вірною, королевою мирною».
Тріск свічки в монастирській келії раптом злився зі звуками весільних гусел. Анастасія знову відчула важкість королівського корзна – плаща, вишитого золотом київських майстринь, у якому вона йшла по шовкових килимах до вівтаря Софії. Собор пахнув ладаном, хор грімко співав «Многая літа», а над ними велично височіла мозаїка Непорушної Стіни.
– Підійшов батько твій Ярослав, важкий його крок був… накульгував, – упівголоса промовляв-розспівував Боян, наче навіював королеві незабутні спогади. – Зняв із шиї срібний хрест, той самий, що зараз у твоїх долонях захований. Прохолодне було срібло, київською землею пахло. Він поклав його тобі на груди й сказав: «Тримай, доню, це твоя фортеця».
Анастасія згадала його важку руку на своєму плечі та слова, що закарбувалися в серці на все життя: «Цей хрест тримав твій дід Володимир, коли хрестив Почаїну. Бери його, Насте. Де б ти не була, тут схована земля твого дому».
– …І ти втримала. І в Мошоні тримала, і на Тисі... Не випускай його й зараз, Настусю. Срібло святе, воно виведе твою душу з цих темних альпійських лісів прямо до Софійських воріт...
***
…Тоді на весільному бенкеті столи вгиналися від страв, гуслярі величали княжу пару, співаючи про «золоті вінці та срібні стільці», а Андраш тримав її руку так міцно, наче вона була його єдиним порятунком і живою іконою.
– Присягався він берегти тебе, ластівко, – тихо просипів Боян, гладячи її захололі пальці. – Хіба ж ми знали тоді, у світлому Києві, що цей самий срібний хрест стане твоєю єдиною зброєю проти бунтів отих язичників, стригоїв та босорок, на чужині? Що ти підніматимеш його над палаючими угорськими степами, закликаючи на поміч віру свого батька, а натомість ця земля залишить тебе згасати в чужих Альпах...
Анастасія хрипко зітхнула. Гаряче золото київського весілля в її розумі почало стрімко тьмяніти, покриваючись попелом. Образ молодого, закоханого Андраша почав кришитися, поступаючись місцем важким хмарам, які насувалися на Угорське королівство.
Далі буде.
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінити прохолодну пов’язку на чолі Анастасії. Натомість старий Боян не зводив очей з білих, мармурових рук своєї княжни. Під чорним сукном бенедиктинського габіту її пальці судомно, до білих суставів, стискали єдиний скарб, що лишився від минулого життя – срібний хрест-енколпіон. Потемніле київське срібло, яке колись зняв зі своїх грудей великий Ярослав Мудрий, зараз здавалося випромінювало жар.
– Прохолодне воно було тоді, Настусю, – тихо, ледь чутно заговорив Боян, і його голос став плавним, розспівним, наче потік весняної дніпровської води. – Пам'ятаєш, як земля скресла? Дніпро йшов із таким гуркотом, ніби стіни фортеці рушилися, а повітря на пагорбах раптом запахло першою зеленню, розталим воском і житнім хлібом. Ти тоді ще не була королевою. Ти була нашою середульшою ластівкою...
Перед очима Анастасії, крізь сірий морок альпійського усамітнення, раптом вибухнуло неймовірне весняне світло. Вона знову бачила київські рясно зелені, уквітчані первоцвітами схили, де дівчата та юнки, убрані в святочні льолі, випікали з тіста «жайворонків» із медовими очима, підкидали їх до сонця і закликали весну. Вона згадала, як вони з сестрами плели вінки з першого барвінку, обирали найвродливішу посеред дівочого гурту й водили «Куста». Саме в такому дівочому хороводі, прикрашена зеленими гілками, з палаючими червонішими за калину щоками, вона вперше зустріла його погляд.
Андраш увійшов до княжого двору як вигнанець – у посіченому в битвах плащі, без золота, але з королівською поставою і диким, незламним вогнем в очах. Анастасія тоді стояла за важкою шовковою завісою батьківської палати, затамувавши подих. Чужинець упав на коліна перед Ярославом, просячи притулку, а середульша княжна, яку батько беріг по-особливому чуйно, вже знала – її дівоча воля скінчилася.
– А потім сонце стояло так високо, що золото теремів плавилося, – вів далі Боян, і з його сивої бороди викотилася гаряча сльоза. – Настав твій дівич-вечір, Насте.
– Чуєш, ластівко? – Боян нахилився нижче, і його голос перейшов на тихий спів, нагадуючи мотив весільного голосіння. – «Ой, летить соколенько із чужого краю...» Пам’ятаєш, як дівчата співали, коли Ганнуся розплітала тобі золоту косу, і голоси їхні летіли над Подолом, тужні, як той плач за померлим:
«Ой, визволяй, матінко, та свою дитятку,
Змивай, змивай косоньку зелен-м’яткою...
Ой, летить соколенько із чужого краю –
Не тужіть, подруженьки, що вас покидаю.»
Ти тоді плакала, Насте, боялася чужих угорських степів. Маленька Ганнуся обіймала тебе за плечі, а старша Лисавета нахилилася, обережно одягаючи на твою голову повойник, і прошепотіла прадавню примовку-оберіг:
«Косу розплітаємо – волю дівочу залишаємо.
Два пасма сплітаємо – дві долі докупи в’яжемо.
Ступай, сестро, на біле полотно, під Боже вікно.
Чужа земля медом не годує, та руська кров ніде не пустує.
Будь жінкою вірною, королевою мирною».
Тріск свічки в монастирській келії раптом злився зі звуками весільних гусел. Анастасія знову відчула важкість королівського корзна – плаща, вишитого золотом київських майстринь, у якому вона йшла по шовкових килимах до вівтаря Софії. Собор пахнув ладаном, хор грімко співав «Многая літа», а над ними велично височіла мозаїка Непорушної Стіни.
– Підійшов батько твій Ярослав, важкий його крок був… накульгував, – упівголоса промовляв-розспівував Боян, наче навіював королеві незабутні спогади. – Зняв із шиї срібний хрест, той самий, що зараз у твоїх долонях захований. Прохолодне було срібло, київською землею пахло. Він поклав його тобі на груди й сказав: «Тримай, доню, це твоя фортеця».
Анастасія згадала його важку руку на своєму плечі та слова, що закарбувалися в серці на все життя: «Цей хрест тримав твій дід Володимир, коли хрестив Почаїну. Бери його, Насте. Де б ти не була, тут схована земля твого дому».
– …І ти втримала. І в Мошоні тримала, і на Тисі... Не випускай його й зараз, Настусю. Срібло святе, воно виведе твою душу з цих темних альпійських лісів прямо до Софійських воріт...
***
…Тоді на весільному бенкеті столи вгиналися від страв, гуслярі величали княжу пару, співаючи про «золоті вінці та срібні стільці», а Андраш тримав її руку так міцно, наче вона була його єдиним порятунком і живою іконою.
– Присягався він берегти тебе, ластівко, – тихо просипів Боян, гладячи її захололі пальці. – Хіба ж ми знали тоді, у світлому Києві, що цей самий срібний хрест стане твоєю єдиною зброєю проти бунтів отих язичників, стригоїв та босорок, на чужині? Що ти підніматимеш його над палаючими угорськими степами, закликаючи на поміч віру свого батька, а натомість ця земля залишить тебе згасати в чужих Альпах...
Анастасія хрипко зітхнула. Гаряче золото київського весілля в її розумі почало стрімко тьмяніти, покриваючись попелом. Образ молодого, закоханого Андраша почав кришитися, поступаючись місцем важким хмарам, які насувалися на Угорське королівство.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта»"
• Перейти на сторінку •
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта»"
Про публікацію
