СПАЛАХ ДРУГИЙ. «СТУПАЙ, СЕСТРО, НА БІЛЕ ПОЛОТНО…»

За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінити прохолодну пов’язку на чолі Анастасії. Натомість старий Боян не зводив очей з білих, мармурових рук своєї княжни. Під чорним сукном бенедиктинського габіту її пальці судомно, до білих суставів, стискали єдиний скарб, що лишився від минулого життя – срібний хрест-енколпіон. Потемніле київське срібло, яке колись зняв зі своїх грудей великий Ярослав Мудрий, зараз здавалося випромінювало жар.
– Прохолодне воно було тоді, Настусю, – тихо, ледь чутно заговорив Боян, і його голос став плавним, розспівним, наче потік весняної дніпровської води. – Пам'ятаєш, як земля скресла? Дніпро йшов із таким гуркотом, ніби стіни фортеці рушилися, а повітря на пагорбах раптом запахло першою зеленню, розталим воском і житнім хлібом. Ти тоді ще не була королевою. Ти була нашою середульшою ластівкою...
Перед очима Анастасії, крізь сірий морок альпійського усамітнення, раптом вибухнуло неймовірне весняне світло. Вона знову бачила київські рясно зелені, уквітчані первоцвітами схили, де дівчата та юнки, убрані в святочні льолі, випікали з тіста «жайворонків» із медовими очима, підкидали їх до сонця і закликали весну. Вона згадала, як вони з сестрами плели вінки з першого барвінку, обирали найвродливішу посеред дівочого гурту й водили «Куста». Саме в такому дівочому хороводі, прикрашена зеленими гілками, з палаючими червонішими за калину щоками, вона вперше зустріла його погляд.
Андраш увійшов до княжого двору як вигнанець – у посіченому в битвах плащі, без золота, але з королівською поставою і диким, незламним вогнем в очах. Анастасія тоді стояла за важкою шовковою завісою батьківської палати, затамувавши подих. Чужинець упав на коліна перед Ярославом, просячи притулку, а середульша княжна, яку батько беріг по-особливому чуйно, вже знала – її дівоча воля скінчилася.
– А потім сонце стояло так високо, що золото теремів плавилося, – вів далі Боян, і з його сивої бороди викотилася гаряча сльоза. – Настав твій дівич-вечір, Насте.
– Чуєш, ластівко? – Боян нахилився нижче, і його голос перейшов на тихий спів, нагадуючи мотив весільного голосіння. – «Ой, летить соколенько із чужого краю...» Пам’ятаєш, як дівчата співали, коли Ганнуся розплітала тобі золоту косу, і голоси їхні летіли над Подолом, тужні, як той плач за померлим:
«Ой, визволяй, матінко, та свою дитятку,
Змивай, змивай косоньку зелен-м’яткою...
Ой, летить соколенько із чужого краю –
Не тужіть, подруженьки, що вас покидаю.»
Ти тоді плакала, Насте, боялася чужих угорських степів. Маленька Ганнуся обіймала тебе за плечі, а старша Лисавета нахилилася, обережно одягаючи на твою голову повойник, і прошепотіла прадавню примовку-оберіг:
«Косу розплітаємо – волю дівочу залишаємо.
Два пасма сплітаємо – дві долі докупи в’яжемо.
Ступай, сестро, на біле полотно, під Боже вікно.
Чужа земля медом не годує, та руська кров ніде не пустує.
Будь жінкою вірною, королевою мирною».
Тріск свічки в монастирській келії раптом злився зі звуками весільних гусел. Анастасія знову відчула важкість королівського корзна – плаща, вишитого золотом київських майстринь, у якому вона йшла по шовкових килимах до вівтаря Софії. Собор пахнув ладаном, хор грімко співав «Многая літа», а над ними велично височіла мозаїка Непорушної Стіни.
– Підійшов батько твій Ярослав, важкий його крок був… накульгував, – упівголоса промовляв-розспівував Боян, наче навіював королеві незабутні спогади. – Зняв із шиї срібний хрест, той самий, що зараз у твоїх долонях захований. Прохолодне було срібло, київською землею пахло. Він поклав його тобі на груди й сказав: «Тримай, доню, це твоя фортеця».
Анастасія згадала його важку руку на своєму плечі та слова, що закарбувалися в серці на все життя: «Цей хрест тримав твій дід Володимир, коли хрестив Почаїну. Бери його, Насте. Де б ти не була, тут схована земля твого дому».
– …І ти втримала. І в Мошоні тримала, і на Тисі... Не випускай його й зараз, Настусю. Срібло святе, воно виведе твою душу з цих темних альпійських лісів прямо до Софійських воріт...


***
…Тоді на весільному бенкеті столи вгиналися від страв, гуслярі величали княжу пару, співаючи про «золоті вінці та срібні стільці», а Андраш тримав її руку так міцно, наче вона була його єдиним порятунком і живою іконою.
– Присягався він берегти тебе, ластівко, – тихо просипів Боян, гладячи її захололі пальці. – Хіба ж ми знали тоді, у світлому Києві, що цей самий срібний хрест стане твоєю єдиною зброєю проти бунтів отих язичників, стригоїв та босорок, на чужині? Що ти підніматимеш його над палаючими угорськими степами, закликаючи на поміч віру свого батька, а натомість ця земля залишить тебе згасати в чужих Альпах...
Анастасія хрипко зітхнула. Гаряче золото київського весілля в її розумі почало стрімко тьмяніти, покриваючись попелом. Образ молодого, закоханого Андраша почав кришитися, поступаючись місцем важким хмарам, які насувалися на Угорське королівство.

Далі буде.