«Корони куються людьми, а долі відміряються небом.
І найважчий той вінець, який мати змушена розділити
зі своїм дитям».

У холодних кам’яних стінах австрійського монастиря Адмонт догорають останні години життя Анастасії Ярославни – середульшої доньки Ярослава Мудрого та колишньої королеви Угорщини. За вікном лютує груднева ніч, ніч під Різдво 1074-го року Божого, а в напівтемній келії поруч з помираючою королевою присутні лише двоє – німа німецька черниця Беата, що доглядає її, та старий вірний слуга Боян, який привіз її в Угорщину ще молодою княжною з далекого Києва. Для всього світу вона – забута вигнанка, невпізнана літописами «сестра Агмунда», але в її гарячковому єстві спалахує ретроспектива цілого життя. Перед очима Анастасії розгортається велич золотого київського дитинства поруч із сестрами Анною та Єлизаветою, пристрасна зустріч із угорським князем-вигнанцем Андрашем, тріумф коронації та важкі роки молитов за первістка. Проте вистраждане щастя обертається найстрашнішою трагедією – зрадою власного сина Шаламона, який підняв руку на матір. Це психологічна драма про жінку, яка тримала в руках долю європейських держав, але в останні хвилини життя шукає лише одного – сили відпустити прокляття, знайти прощення та повернутися додому, де сніг на пагорбах Дніпра пахне Різдвом.

СПАЛАХ ПЕРШИЙ. ПТАШКИ З РУСЬКИХ БЕРЕГІВ

Року Божого 1074.
Різдвяна ніч в бенедиктинському монастирі Адмонт в Штирії на південному сході Австрії, на берегах річки Енс.
За товстими кам’яними монастирськоми стінами вирує суворе молитовне життя. Повітря просякнуте запахом вогкості, свіжого гірського снігу з Альп та специфічним солодкувато-гірким ароматом євхаристійного вина, ладану й бджолиного воску.
Монастир не знає тепла – лише крижані протяги у довгих галереях. Щодня, зранку до пізнього вечора, простір Адмонта наповнений трьома незмінними речами: монотонним, низьким речитативом латинським молитов, розкотистим співом ченців під час вечірньої служби, який відлунює у монастирському дворі і численних келіях, та глухими, важкими ударами залізного дзвона, що відраховує години до повної темряви.

…Нерівна сіра кам'яна кладка в одній із келій покрита легким вологим нальотом. Високо під стелею пробите вузьке вікно-бійниця. Через нього видно лише гострі, сині від вечірнього морозу, вершини австрійських Альп, які здаються Анастасії чужими й байдужими.
Просте аскетичне дерев'яне ліжко з грубим солом'яним матрацом, застелене темним вовняним покривалом бенедиктинців. Одягнена в чорний чернечий габіт, Анастасія, тепер ніким невпізнавана «сестра Агмунда», здається майже невидимою на цьому ложі.
Єдиний дубовий стіл, на якому стоїть глиняна чаша з водою та залізний підсвічник. Тьмяне жовте світло сальної свічки вихоплює з темряви лише шматок стіни.
Напроти ліжка, на рівні очей вмираючої, висить важкий дерев’яний хрест із висіченою фігурою Христа.
***

За вікном-бійницею вирувала груднева альпійська завірюха. Вітер бився об камінь Адмонта, дико вив у ринвах, наче голодний звір, і намагався прорватися всередину. Сніг налипав на вузьке скло, стираючи межу між небом і землею. Всесвіт звузився до розмірів цієї крижаної келії.
У кутку, мов чорна тінь, стояла сестра Беата. Її пальці швидко й беззвучно перебирали розарій. Щоразу, коли помираюча Анастасія здригалася від чергового нападу гарячки, черниця підходила, хрестила її чоло і витирала піт шматком невибіленого полотна. Беата мовчала. Її німота була наче частина цього каміння, цих божих стін, частина статутів святого Бенедикта. Вона не заважала.
А біля ніг ліжка на низькому ослоні сидів Боян. Його дихання здіймалося легкою парою в холодній кімнаті. Він єдиний у цих чужинних Альпах знав, що під грубою монастирською вовною вмирає донька великого Ярослава і королева Угорщини. Боян привіз її з Києва ще юнкою, мрійливою і закоханою. Його колись міцні плечі тепер були згорблені, сива борода доходила до грудей, а очі померкли від сліз. Вірний старий дружинник могутнього князя Русі був одягнений у потерту руську свиту – чугу, яка диковинно виглядала в католицькому монастирі. Його пошерхлі мозолясті руки зігрівали крижані ступні королеви через ковдру, а голос лився протяжно, наспівно, наче над колискою немовляти. Ні, він не молився… Він промовляв до Анастасії давньоруською мовою – мовою її дитинства…
– Тихо, княжно, тихо, ластівко, – шепотів він, і його голос тріщав, як сухі дрова в багатті. – Сніг іде. Такий самий, як тоді, в Києві, коли ми з воріт виїжджали. Пам'ятаєш, як батенько Ярослав тебе обійняв, а сніжинки на його соболиній шапці не танули? Ти ще плакала, за Лисаветину спідницю трималася...
Для сестри Беати це було просто бурмотіння старого дикуна зі Сходу. Вона не розуміла жодного слова. Але для Анастасії цей півшепіт Бояна був дорожчим за всі скарби світу. Кожне його слово запускало в її голові новий спалах світла.
Боян сильніше стиснув її загорнуті у вовну ступні, намагаючись віддати їм рештки власного тепла. – Тільки в Києві він пахнув інакше. Пам'ятаєш? Різдвом пахнув. Медами сиченими, воском свіжим, що черниці у печерах топили, та житнім хлібом.
Сестра Беата підійшла до столу, зняла щипцями нагар із догораючої свічки. Тінь від її руки злетіла по кам’яній стіні, мов крило величезного нічного птаха. Анастасія не здригнулася. Вона вже не бачила тіней. Перед її очима, крізь грудневу завірюху Адмонта, проступав Кожум'яцький поділ і велична гора Ярославового града.
–...Тоді теж була глибока зима, – тихо вів далі старий, дивлячись кудись повз ліжко, в порожнечу. – Князь Ярослав, батенько твій, звелів столи застеляти на весь Київ. Навіть убогим при дворі роздавали калачі та рибу сушену. А в теремі... Боже мій, у теремі світла було більше, ніж на небі!
Анастасія ледь помітно ворухнула губами. Черниця нахилилася, піднесла до її рота ложку з водою, але вмираюча королева не ковтнула. Вона ловила не воду. Вона ловила звуки рідної мови.
– Лисавета твоя, як старша, сиділа тоді біля матусі Інгігерди – поважна, спокійна, як ріка під кригою. Вона вже тоді вишивала золотом сорочку та пояс для свого норвезького лицаря Гаральда, що складав про неї пісні. А маленька Ганнуся... та все бігала навколо лавок, сміялася, смикала тебе за рукав. Очі гострі мала, як у сокола, і все допитувалася у книжників про далекі французькі землі. Вона ж зовсім дитиною була, кучерявою, непосидючою... А ти, Настусю, середульша моя, завжди була між ними мов тихе світло. Ти ховалася за великими дубовими столами від галасу. Боялася скоморохів. Вони в масках ведмежих ходили, у дуди дули, гуслами дзвонили, на жалійках та сопелях грали. Ти притислася до мого коліна, рученятами за кунтуш мій трималася і шепотіла: «Бояне, скажи їм, хай не кричать, бо пташки в саду злякаються».
Старий тихо засміявся, і з його ока викотилася сльоза, загубившись у сивій, мов іній, бороді.
– Пташки... Які пташки в грудні, дитятко? А ти вірила, що вони в княжому саду під снігом сплять і чекають весни. Батько Ярослав тоді підійшов, великий, сильний, накульгуючи на праву ногу. Він за плечі мене взяв, а тебе на руках підняв. Високо-високо, під саму стелю, де слюдяні вікна від морозу розписані були. І каже: «Не бійся, Насте. Моя середня доня має серце глибоке, як Дніпро. Ти будеш королевою, ластівко. Тобі ще народами правити».
Він замовк на мить. У келії стало так тихо, що було чути, як масло шурхотить у лампадці, яку поправила німа Беата.
– Правду сказав батенько. Став пророком, – Боян зітхнув, і його голос знову наповнився гіркотою. – Тільки не знав він, яка важка та корона, що він тобі вимовив. Не знав, що королівський вінець голову до землі пригинає дужче, ніж селянське ярмо.
Анастасія раптом глибоко, із хрипом вдихнула повітря. В її згасаючому мозку цей спогад вибухнув неймовірним золотим теплом. Вона знову відчула силу батькових рук, що тримають її над світом. Ті руки захищали від усього –від скоморохів, від зради, від майбутнього. Там, у золотому зимовому Києві, три сестри – Анна, Єлизавета і вона, Анастасія – ще були разом. Вони ще не були розкидані по різних кінцях холодного християнського світу, мов гральні кості в руках долі. Вони просто сміялися, ловлячи ротом сніжинки на княжому дворі й чекаючи, коли скресне крига і настане їхня перша доросла весна...
Коли Боян згадував київський сніг, Анастасія вже не бачила сірих стін Адмонта. Перед її згасаючим поглядом розгортався білий, безкрайній простір, де крізь зимове марево проступали золоті бані Софії. Вона знову відчувала запах свіжого снігу на київських пагорбах і чула тупіт коней, які несли її назустріч долі. А попереду, десь там, за завірюхою, на неї чекав молодий, красивий Андраш...

***
Боян замовк надовше, з неспокійним серцем вслухаючись у те, як за вузькими вікнами промерзлої келії монастиря Адмонт у сто голосів завиває різдвяна хуртовина. Потім він обережно поправив темне вовняне покривало, огорнув ним королеву-княжну, наче намагався захистити її від усього холоду цього світу.
Після тривалої паузи його голос зазвучав знову – тепер у ньому з’явилися нові, глибші й тривожніші нотки. Час у його розповіді рушив уперед, залишаючи позаду безтурботне дитинство.

Далі буде.