Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 14)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 14)
ЕПІЛОГ: СРІБНА ЗОРЯ НАД ГАЛЛІЄЮ
Останні роки Анни були схожі на тихий золотий вечір після буремного дня. Вона більше не втручалася у дрібні придворні інтриги. Її срібна голова була зайнята іншим – вона будувала монастирі, замовляла книги в далеких землях і розмовляла з філософами мовою, якої місцеві лицарі навіть не чули. Для всієї Галлії вона стала не просто Королевою-матір’ю, а сивою Берегинею, живою легендою, яка принесла світло знань із загадкових земель Сходу.
Кажуть, у свій останній земний час, коли тіло її стало легким, мов осінній листок, Анна попросила вивезти її карету з галасливого Парижа на північ –туди, де шумів прадавній ліс Крепі і в самій гущі велетенських пралітніх дерев стояв, збудований нею, монастир святого Вікентія.
Вона сиділа на узліссі, дивлячись, як сонце сідає за верхівки вікових дубів. Вітер, що прилетів із хащ, пахнув диким медом і вологим мохом – тим самим запахом її найбільшого в житті жіночого щастя. Очі старої королеви світилися дивовижним, молодим блиском. Вона дивилася на гігантський дуб, під корінням якого спочивав її дикий граф, і бачила, як над деревом кружляє самотній лісовий яструб.
Коли Філіп знайшов її, Анна вже відійшла у вічність. На її устах застигла легка, щаслива посмішка, а пальці міцно тримали дві речі: старовинне рукописне Євангеліє, яке вона колись привезла з Києва, і просте вовче хутро, що зберігало тепло лісового замку.
***
…Над вежами Парижа западає урочиста вечірня тиша. Королівський замок Сіте стоїть собі так само непорушно над водами Сени. Кам'яні його зали більше не пам'ятають гніву архієпископа Гервасія та суворих сувоїв Папського Риму, заздрості улесливих баронів, чиї іржаві мечі давно поглинула земля.
Минуло багато листопадів, і час, наче невблаганна річка, змив їх усіх у небуття. Але вітер у лісах Крепі й досі шепоче легенди про Анну… що прийшла зі Сходу із книгами в руках, про жінку, яка носила важке золото корони, але понад усе прагнула волі свого закоханого серця.
Король Філіп І правив упевнено й мудро, і кожен француз знав: своєю залізною волею та спокоєм країна завдячує Їй – Тій великій жінці, що навчила юного лева милосердю.
Вона не схилилася перед погрозами Риму, вона навчила сина королівської мудрості, що перейшла до неї від батька – тримати мир там, де інші жадали крові. Королева-мати пішла у сутінки під шум прадавніх дубів, лишивши синові скіпетр, а коханому – свою душу. І в ту останню мить, коли її волошкові земні очі згасали, їй привидівся далекий, залитий сонцем Київ. Вона знову стала маленькою Анною, що біжить білими плитами золотоверхої Софії. Там, де батько Ярослав розгортав сувої мудрості, а мати Інгігерда ткала сріблом її світлу долю. Там пахло ладаном, свіжим хлібом і волею… і усміхнене русявокосе дитинство пахло теплом батьківських долонь. Коло замкнулося, повернувши душу Королеви додому, непокірну «чужинку з берегів Руського моря».
…Крізь віки… крізь привідкриті повіки Часу на старовинних пергаментах Франції проступає її вічний підпис «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А», як доказ того, що володарка світу – КОРОЛЕВА АННА – нарешті пізнала щастя.
Вона зникла, мов дим над вечірнім багаттям,
лишивши по собі лише тихий шелест пергаментів.
Чи померла вона під французьким небом,
чи повернулася вклонитися дніпровим хвилям –
знає лише срібна зірка на небі,
або не знає ніхто.
***
P.S.
«Там, де королі ставили хрестики, вона твердо писала своє ім’я. Та в пам'яті віків вона залишилася не золотом своєї корони, а волошковим смутком очей, які серед тисячі підступних лицарів шукали лише одного – того, хто вбачав у великій Королеві просто Жінку».
Коли остання золота сторінка цієї легенди була прочитана,
історія Анни Ярославни та її лицаря Рауля стала піснею,
яку вітер досі наспівує поміж кронами старовинних дубів Крепі.
Над Сеною вечірній гасне дзвін,
Замкнулось коло, стихли кроки в залі.
Лишився трон… холодний… кам’яний,
І три пелюстки лілій на вуалі.
19 червня – 28 червня 2026 року, Львів
Останні роки Анни були схожі на тихий золотий вечір після буремного дня. Вона більше не втручалася у дрібні придворні інтриги. Її срібна голова була зайнята іншим – вона будувала монастирі, замовляла книги в далеких землях і розмовляла з філософами мовою, якої місцеві лицарі навіть не чули. Для всієї Галлії вона стала не просто Королевою-матір’ю, а сивою Берегинею, живою легендою, яка принесла світло знань із загадкових земель Сходу.
Кажуть, у свій останній земний час, коли тіло її стало легким, мов осінній листок, Анна попросила вивезти її карету з галасливого Парижа на північ –туди, де шумів прадавній ліс Крепі і в самій гущі велетенських пралітніх дерев стояв, збудований нею, монастир святого Вікентія.
Вона сиділа на узліссі, дивлячись, як сонце сідає за верхівки вікових дубів. Вітер, що прилетів із хащ, пахнув диким медом і вологим мохом – тим самим запахом її найбільшого в житті жіночого щастя. Очі старої королеви світилися дивовижним, молодим блиском. Вона дивилася на гігантський дуб, під корінням якого спочивав її дикий граф, і бачила, як над деревом кружляє самотній лісовий яструб.
Коли Філіп знайшов її, Анна вже відійшла у вічність. На її устах застигла легка, щаслива посмішка, а пальці міцно тримали дві речі: старовинне рукописне Євангеліє, яке вона колись привезла з Києва, і просте вовче хутро, що зберігало тепло лісового замку.
***
…Над вежами Парижа западає урочиста вечірня тиша. Королівський замок Сіте стоїть собі так само непорушно над водами Сени. Кам'яні його зали більше не пам'ятають гніву архієпископа Гервасія та суворих сувоїв Папського Риму, заздрості улесливих баронів, чиї іржаві мечі давно поглинула земля.
Минуло багато листопадів, і час, наче невблаганна річка, змив їх усіх у небуття. Але вітер у лісах Крепі й досі шепоче легенди про Анну… що прийшла зі Сходу із книгами в руках, про жінку, яка носила важке золото корони, але понад усе прагнула волі свого закоханого серця.
Король Філіп І правив упевнено й мудро, і кожен француз знав: своєю залізною волею та спокоєм країна завдячує Їй – Тій великій жінці, що навчила юного лева милосердю.
Вона не схилилася перед погрозами Риму, вона навчила сина королівської мудрості, що перейшла до неї від батька – тримати мир там, де інші жадали крові. Королева-мати пішла у сутінки під шум прадавніх дубів, лишивши синові скіпетр, а коханому – свою душу. І в ту останню мить, коли її волошкові земні очі згасали, їй привидівся далекий, залитий сонцем Київ. Вона знову стала маленькою Анною, що біжить білими плитами золотоверхої Софії. Там, де батько Ярослав розгортав сувої мудрості, а мати Інгігерда ткала сріблом її світлу долю. Там пахло ладаном, свіжим хлібом і волею… і усміхнене русявокосе дитинство пахло теплом батьківських долонь. Коло замкнулося, повернувши душу Королеви додому, непокірну «чужинку з берегів Руського моря».
…Крізь віки… крізь привідкриті повіки Часу на старовинних пергаментах Франції проступає її вічний підпис «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А», як доказ того, що володарка світу – КОРОЛЕВА АННА – нарешті пізнала щастя.
Вона зникла, мов дим над вечірнім багаттям,
лишивши по собі лише тихий шелест пергаментів.
Чи померла вона під французьким небом,
чи повернулася вклонитися дніпровим хвилям –
знає лише срібна зірка на небі,
або не знає ніхто.
***
P.S.
«Там, де королі ставили хрестики, вона твердо писала своє ім’я. Та в пам'яті віків вона залишилася не золотом своєї корони, а волошковим смутком очей, які серед тисячі підступних лицарів шукали лише одного – того, хто вбачав у великій Королеві просто Жінку».
Коли остання золота сторінка цієї легенди була прочитана,
історія Анни Ярославни та її лицаря Рауля стала піснею,
яку вітер досі наспівує поміж кронами старовинних дубів Крепі.
Над Сеною вечірній гасне дзвін,
Замкнулось коло, стихли кроки в залі.
Лишився трон… холодний… кам’яний,
І три пелюстки лілій на вуалі.
19 червня – 28 червня 2026 року, Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта»"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)"
Про публікацію
