ЕПІЛОГ: СРІБНА ЗОРЯ НАД ГАЛЛІЄЮ

Останні роки Анни були схожі на тихий золотий вечір після буремного дня. Вона більше не втручалася у дрібні придворні інтриги. Її срібна голова була зайнята іншим – вона будувала монастирі, замовляла книги в далеких землях і розмовляла з філософами мовою, якої місцеві лицарі навіть не чули. Для всієї Галлії вона стала не просто Королевою-матір’ю, а сивою Берегинею, живою легендою, яка принесла світло знань із загадкових земель Сходу.
Кажуть, у свій останній земний час, коли тіло її стало легким, мов осінній листок, Анна попросила вивезти її карету з галасливого Парижа на північ –туди, де шумів прадавній ліс Крепі і в самій гущі велетенських пралітніх дерев стояв, збудований нею, монастир святого Вікентія.
Вона сиділа на узліссі, дивлячись, як сонце сідає за верхівки вікових дубів. Вітер, що прилетів із хащ, пахнув диким медом і вологим мохом – тим самим запахом її найбільшого в житті жіночого щастя. Очі старої королеви світилися дивовижним, молодим блиском. Вона дивилася на гігантський дуб, під корінням якого спочивав її дикий граф, і бачила, як над деревом кружляє самотній лісовий яструб.
Коли Філіп знайшов її, Анна вже відійшла у вічність. На її устах застигла легка, щаслива посмішка, а пальці міцно тримали дві речі: старовинне рукописне Євангеліє, яке вона колись привезла з Києва, і просте вовче хутро, що зберігало тепло лісового замку.


***
…Над вежами Парижа западає урочиста вечірня тиша. Королівський замок Сіте стоїть собі так само непорушно над водами Сени. Кам'яні його зали більше не пам'ятають гніву архієпископа Гервасія та суворих сувоїв Папського Риму, заздрості улесливих баронів, чиї іржаві мечі давно поглинула земля.
Минуло багато листопадів, і час, наче невблаганна річка, змив їх усіх у небуття. Але вітер у лісах Крепі й досі шепоче легенди про Анну… що прийшла зі Сходу із книгами в руках, про жінку, яка носила важке золото корони, але понад усе прагнула волі свого закоханого серця.
Король Філіп І правив упевнено й мудро, і кожен француз знав: своєю залізною волею та спокоєм країна завдячує Їй – Тій великій жінці, що навчила юного лева милосердю.
Вона не схилилася перед погрозами Риму, вона навчила сина королівської мудрості, що перейшла до неї від батька – тримати мир там, де інші жадали крові. Королева-мати пішла у сутінки під шум прадавніх дубів, лишивши синові скіпетр, а коханому – свою душу. І в ту останню мить, коли її волошкові земні очі згасали, їй привидівся далекий, залитий сонцем Київ. Вона знову стала маленькою Анною, що біжить білими плитами золотоверхої Софії. Там, де батько Ярослав розгортав сувої мудрості, а мати Інгігерда ткала сріблом її світлу долю. Там пахло ладаном, свіжим хлібом і волею… і усміхнене русявокосе дитинство пахло теплом батьківських долонь. Коло замкнулося, повернувши душу Королеви додому, непокірну «чужинку з берегів Руського моря».
…Крізь віки… крізь привідкриті повіки Часу на старовинних пергаментах Франції проступає її вічний підпис «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А», як доказ того, що володарка світу – КОРОЛЕВА АННА – нарешті пізнала щастя.

Вона зникла, мов дим над вечірнім багаттям,
лишивши по собі лише тихий шелест пергаментів.
Чи померла вона під французьким небом,
чи повернулася вклонитися дніпровим хвилям –
знає лише срібна зірка на небі,
або не знає ніхто.

***
P.S.

«Там, де королі ставили хрестики, вона твердо писала своє ім’я. Та в пам'яті віків вона залишилася не золотом своєї корони, а волошковим смутком очей, які серед тисячі підступних лицарів шукали лише одного – того, хто вбачав у великій Королеві просто Жінку».

Коли остання золота сторінка цієї легенди була прочитана,
історія Анни Ярославни та її лицаря Рауля стала піснею,
яку вітер досі наспівує поміж кронами старовинних дубів Крепі.

Над Сеною вечірній гасне дзвін,
Замкнулось коло, стихли кроки в залі.
Лишився трон… холодний… кам’яний,
І три пелюстки лілій на вуалі.


19 червня – 28 червня 2026 року, Львів