Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.16
00:05
Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
2026.07.15
23:19
Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©
2026.07.15
16:52
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)
Розділ XІV: ПОПІЛ СИРИНА* ТА ВІЧНІСТЬ НА ПЕРГАМЕНТІ
1075 рік. Париж. Палац Сіте. Король Філіп І, уже зрілий і могутній володар, сидів за великим дубовим столом, заваленим хартіями. Поруч із ним стояла Анна. Рауля вже не було на цьому світі – він пішов у свої небесні склепіння, залишивши її одну серед кам'яних стін. Проте на її обличчі не було розпачу – лише величний, застиглий спокій жінки, яка відбулася.
– Мамо, – тихо мовив Філіп. – Твій підпис потрібен на цьому акті. Французькі барони мають знати, що ти знову з короною. Єпископи наполягають, щоб ти підписалася латиною, як зразкова християнка, що покаялася.
Анна ледь помітно посміхнулася. Вона запустила руку в таємну кишеню важкої оксамитової мантії й дістала звідти те саме чарівне смарагдове перо. За тридцять років воно не втратило яскравості своїх особливих барв – його зелені та сині переливи світилися в похмурій залі палацу, мов святий Грааль. Вона не вмочила перо у звичне королівське чорнило, а просто торкнулася пергаменту. І тоді сталося диво – з кінчика пера наче само собою потекло золотаве чорнило із батьківської скрині князя Ярослава. Рука Анни, тверда й незламна, вивела на пергаменті старою кирилицею:
«А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А»…
Щойно остання літера була завершена, смарагдове перо в її пальцях раптово спалахнуло чистим, білим полум'ям і перетворилося на легкий попіл. Цей чародійний попілець із залишками світлої магії підхопив протяг і виніс через вікно палацу в бік далекої Русі. На пергаменті залишився вічний, палаючий золотом автограф.
Філіп І заворожено дивився на цей підпис. Єпископи, що чекали на підпис у кутку зали, заніміли від подиву й страху. Вони зрозуміли, що цю жінку неможливо ані залякати прокляттями, ані підкорити догмами.
Вона виконала завіт обох батьків: принесла світло книг у темні землі Галлії, захистила трон сина у заплутаних лабіринтах дворових інтриг, але при тім зберегла вірність своєму шаленому, вільному серцю.
Анна повернулася і повільно вийшла з зали. Її волошкові очі більше не сумували – вона знала, що її казка завершена, а попереду на неї чекає її мудрий сірий вовк у безмежних, вічнозелених лісах вічності.
19 червня - 29 червня 2026
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)
Розділ XІV: ПОПІЛ СИРИНА* ТА ВІЧНІСТЬ НА ПЕРГАМЕНТІ
1075 рік. Париж. Палац Сіте. Король Філіп І, уже зрілий і могутній володар, сидів за великим дубовим столом, заваленим хартіями. Поруч із ним стояла Анна. Рауля вже не було на цьому світі – він пішов у свої небесні склепіння, залишивши її одну серед кам'яних стін. Проте на її обличчі не було розпачу – лише величний, застиглий спокій жінки, яка відбулася.
– Мамо, – тихо мовив Філіп. – Твій підпис потрібен на цьому акті. Французькі барони мають знати, що ти знову з короною. Єпископи наполягають, щоб ти підписалася латиною, як зразкова християнка, що покаялася.
Анна ледь помітно посміхнулася. Вона запустила руку в таємну кишеню важкої оксамитової мантії й дістала звідти те саме чарівне смарагдове перо. За тридцять років воно не втратило яскравості своїх особливих барв – його зелені та сині переливи світилися в похмурій залі палацу, мов святий Грааль. Вона не вмочила перо у звичне королівське чорнило, а просто торкнулася пергаменту. І тоді сталося диво – з кінчика пера наче само собою потекло золотаве чорнило із батьківської скрині князя Ярослава. Рука Анни, тверда й незламна, вивела на пергаменті старою кирилицею:
«А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А»…
Щойно остання літера була завершена, смарагдове перо в її пальцях раптово спалахнуло чистим, білим полум'ям і перетворилося на легкий попіл. Цей чародійний попілець із залишками світлої магії підхопив протяг і виніс через вікно палацу в бік далекої Русі. На пергаменті залишився вічний, палаючий золотом автограф.
Філіп І заворожено дивився на цей підпис. Єпископи, що чекали на підпис у кутку зали, заніміли від подиву й страху. Вони зрозуміли, що цю жінку неможливо ані залякати прокляттями, ані підкорити догмами.
Вона виконала завіт обох батьків: принесла світло книг у темні землі Галлії, захистила трон сина у заплутаних лабіринтах дворових інтриг, але при тім зберегла вірність своєму шаленому, вільному серцю.
Анна повернулася і повільно вийшла з зали. Її волошкові очі більше не сумували – вона знала, що її казка завершена, а попереду на неї чекає її мудрий сірий вовк у безмежних, вічнозелених лісах вічності.
19 червня - 29 червня 2026
___
* Птах Сирин – це міфічна істота, райський птах-діва із середньовічної книжкової культури та фольклору. Його образ походить від давньогрецьких сирен. Сирин має безпосереднє відношення до давньоруської міфології як запозичення через Візантію. На Русі Сирина «охрестили» та переселили з небезпечних морських скель до християнського Вирію (Раю). Він став вважатися птахом, який співає для утіхи святих.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
" «АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 14) "
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)"
Про публікацію
