Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)
Розділ XІІІ:ОСТАННІЙ АКОРД ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ: ДУША ЯСТРУБА
Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той, хто колись наводив жах на всю Францію. Рауль де Крепі засинав назавжди. Роки вигнань та старі рани зрештою наздогнали залізного графа. Його колись могутні груди здіймалися важко й рідко, а обличчя зблідло, загостривши суворі риси. Бунтівний лицар відходив у вічність не на полі бою, а у своєму лісовому замку в Санлісі, під тихий шум рідних дубів.
Анна сиділа поруч на краю ліжка. Вона тримала його слабку, холодну руку у своїх долонях, безупинно зігріваючи її своїм теплом. Час не пощадив і її – у золотавому волоссі тепер густо виблискувала сивина, а біля волошкових очей залягли глибокі зморшки туги. Але для нього вона залишалася тією самою молодою королевою, яку він викрав із Санліського лісу дванадцять років тому.
У світлиці панувала тривожна тиша, порушувана лише важким надривним диханням старого воїна. Анна не плакала – королеви з Руського моря вміли тримати свій біль за залізними замками душі. Рауль розплющив очі, які вже покривала пелена вічного сну, і його затуманений погляд із зусиллям сфокусувався на її обличчі:
– Анно… моє сонце… – його голос прозвучав слабим тихим шепотом. –Подивися на мене.
– Я тут, Раулю, я з тобою, – вона притислася щокою до його долоні, стримуючи ридання, що підступало до горла.
– Мій останній бій програно. І я не боюся. Я думаю лише про тебе. –Рауль ледь помітно похитав головою. – Церква так і не пробачила нам… Я залишаю тебе одну серед цих хортів. Чи не шкодуєш ти? Про те полювання… про той лист… про все, що ми спалили заради нашого гріха?..
Анна підвела голову. В її очах заіскрився той самий гордий, незламний вогонь, який колись підкорив Париж.
– Якби мені довелося прожити це життя тисячу разів, Раулю, я б тисячу разів прийшла до того дуба в Санліському лісі, – її голос відлунював дивовижною твердістю. – До тебе я була лише тінню, яку називали королевою. Ти дав мені життя. Справжнє, гаряче, сповнене болю і щастя. Наш «гріх» був найчистішим, що є на цій землі, бо він народився з любові.
Рауль глибоко зітхнув, і в його погляді з'явився омріяний спокій.
– Маєш відданого сина, Анно… Філіп тепер сильний король… Він захистить тебе.
– Я допоможу йому змужніти, – тихо відповіла Анна, гладячи його сиві скроні. – Але моє серце залишиться тут, у Крепі. З тобою.
Граф подивився на свою Анну, і в цьому погляді спалахнуло те саме дике, незгасне світло, що й у день їхньої першої зустрічі.
– Я прожив життя проклятим... – прохрипів він, намагаючись усміхнутися. – Але я вмираю найщасливішим із людей, бо моїм раєм на землі була ти. Дякую тобі за королівство… яке ти подарувала мені у своїх обіймах. Ти пахнеш… м’ятою… і Києвом… – прошепотів Рауль, і його очі почали повільно заплющуватися. – Чекай на мене… Анно...
Він зітхнув востаннє. Його рука в її долонях раптово обм'якла й стала зовсім легкою. Анна не закричала. Вона лише повільно нахилилася і поцілувала його схололі губи, залишаючи на них свою останню гарячу сльозу. За вікном у цей момент закричав нічний яструб, ніби підхопив душу свого господаря і злетів із нею над лісовим морем Крепі. Буревісно шумів вітер, зриваючи останнє листя з дерев Санліського лісу, де колись почалася їхня безсмертна історія.
Анна підійшла до вікна, подивилася на зорі й тихо промовила в ніч:
– Лети вільно, мій вовче. Ти подарував мені те, чого не міг дати жоден трон –свободу бути жінкою. Ми скоро зустрінемося там, де немає королів, палат і ненависних проклять.
Вона поховала його під корінням старовинного дуба, без церковних дзвонів, під рев шаленої бурі, який став найкращою поминальною молитвою для дикого графа. Анна Ярославна залишилася сама, але її історія вже була висічена в пам’яті віків як великий міф про жінку, яка змогла переписати долю Франції своїм коханням.
«Він був її фортецею у світі чужинців,
вона – його лагідним київським світлом.
Анафема безсила там, де панує вірність,
і корона Франції здавалася лише іграшкою
поруч із теплом його обіймів».
Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той, хто колись наводив жах на всю Францію. Рауль де Крепі засинав назавжди. Роки вигнань та старі рани зрештою наздогнали залізного графа. Його колись могутні груди здіймалися важко й рідко, а обличчя зблідло, загостривши суворі риси. Бунтівний лицар відходив у вічність не на полі бою, а у своєму лісовому замку в Санлісі, під тихий шум рідних дубів.
Анна сиділа поруч на краю ліжка. Вона тримала його слабку, холодну руку у своїх долонях, безупинно зігріваючи її своїм теплом. Час не пощадив і її – у золотавому волоссі тепер густо виблискувала сивина, а біля волошкових очей залягли глибокі зморшки туги. Але для нього вона залишалася тією самою молодою королевою, яку він викрав із Санліського лісу дванадцять років тому.
У світлиці панувала тривожна тиша, порушувана лише важким надривним диханням старого воїна. Анна не плакала – королеви з Руського моря вміли тримати свій біль за залізними замками душі. Рауль розплющив очі, які вже покривала пелена вічного сну, і його затуманений погляд із зусиллям сфокусувався на її обличчі:
– Анно… моє сонце… – його голос прозвучав слабим тихим шепотом. –Подивися на мене.
– Я тут, Раулю, я з тобою, – вона притислася щокою до його долоні, стримуючи ридання, що підступало до горла.
– Мій останній бій програно. І я не боюся. Я думаю лише про тебе. –Рауль ледь помітно похитав головою. – Церква так і не пробачила нам… Я залишаю тебе одну серед цих хортів. Чи не шкодуєш ти? Про те полювання… про той лист… про все, що ми спалили заради нашого гріха?..
Анна підвела голову. В її очах заіскрився той самий гордий, незламний вогонь, який колись підкорив Париж.
– Якби мені довелося прожити це життя тисячу разів, Раулю, я б тисячу разів прийшла до того дуба в Санліському лісі, – її голос відлунював дивовижною твердістю. – До тебе я була лише тінню, яку називали королевою. Ти дав мені життя. Справжнє, гаряче, сповнене болю і щастя. Наш «гріх» був найчистішим, що є на цій землі, бо він народився з любові.
Рауль глибоко зітхнув, і в його погляді з'явився омріяний спокій.
– Маєш відданого сина, Анно… Філіп тепер сильний король… Він захистить тебе.
– Я допоможу йому змужніти, – тихо відповіла Анна, гладячи його сиві скроні. – Але моє серце залишиться тут, у Крепі. З тобою.
Граф подивився на свою Анну, і в цьому погляді спалахнуло те саме дике, незгасне світло, що й у день їхньої першої зустрічі.
– Я прожив життя проклятим... – прохрипів він, намагаючись усміхнутися. – Але я вмираю найщасливішим із людей, бо моїм раєм на землі була ти. Дякую тобі за королівство… яке ти подарувала мені у своїх обіймах. Ти пахнеш… м’ятою… і Києвом… – прошепотів Рауль, і його очі почали повільно заплющуватися. – Чекай на мене… Анно...
Він зітхнув востаннє. Його рука в її долонях раптово обм'якла й стала зовсім легкою. Анна не закричала. Вона лише повільно нахилилася і поцілувала його схололі губи, залишаючи на них свою останню гарячу сльозу. За вікном у цей момент закричав нічний яструб, ніби підхопив душу свого господаря і злетів із нею над лісовим морем Крепі. Буревісно шумів вітер, зриваючи останнє листя з дерев Санліського лісу, де колись почалася їхня безсмертна історія.
Анна підійшла до вікна, подивилася на зорі й тихо промовила в ніч:
– Лети вільно, мій вовче. Ти подарував мені те, чого не міг дати жоден трон –свободу бути жінкою. Ми скоро зустрінемося там, де немає королів, палат і ненависних проклять.
Вона поховала його під корінням старовинного дуба, без церковних дзвонів, під рев шаленої бурі, який став найкращою поминальною молитвою для дикого графа. Анна Ярославна залишилася сама, але її історія вже була висічена в пам’яті віків як великий міф про жінку, яка змогла переписати долю Франції своїм коханням.
«Він був її фортецею у світі чужинців,
вона – його лагідним київським світлом.
Анафема безсила там, де панує вірність,
і корона Франції здавалася лише іграшкою
поруч із теплом його обіймів».
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 11)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 11)"
Про публікацію
