Розділ XІІІ:ОСТАННІЙ АКОРД ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ: ДУША ЯСТРУБА

Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той, хто колись наводив жах на всю Францію. Рауль де Крепі засинав назавжди. Роки вигнань та старі рани зрештою наздогнали залізного графа. Його колись могутні груди здіймалися важко й рідко, а обличчя зблідло, загостривши суворі риси. Бунтівний лицар відходив у вічність не на полі бою, а у своєму лісовому замку в Санлісі, під тихий шум рідних дубів.
Анна сиділа поруч на краю ліжка. Вона тримала його слабку, холодну руку у своїх долонях, безупинно зігріваючи її своїм теплом. Час не пощадив і її – у золотавому волоссі тепер густо виблискувала сивина, а біля волошкових очей залягли глибокі зморшки туги. Але для нього вона залишалася тією самою молодою королевою, яку він викрав із Санліського лісу дванадцять років тому.
У світлиці панувала тривожна тиша, порушувана лише важким надривним диханням старого воїна. Анна не плакала – королеви з Руського моря вміли тримати свій біль за залізними замками душі. Рауль розплющив очі, які вже покривала пелена вічного сну, і його затуманений погляд із зусиллям сфокусувався на її обличчі:
– Анно… моє сонце… – його голос прозвучав слабим тихим шепотом. –Подивися на мене.
– Я тут, Раулю, я з тобою, – вона притислася щокою до його долоні, стримуючи ридання, що підступало до горла.
– Мій останній бій програно. І я не боюся. Я думаю лише про тебе. –Рауль ледь помітно похитав головою. – Церква так і не пробачила нам… Я залишаю тебе одну серед цих хортів. Чи не шкодуєш ти? Про те полювання… про той лист… про все, що ми спалили заради нашого гріха?..
Анна підвела голову. В її очах заіскрився той самий гордий, незламний вогонь, який колись підкорив Париж.
– Якби мені довелося прожити це життя тисячу разів, Раулю, я б тисячу разів прийшла до того дуба в Санліському лісі, – її голос відлунював дивовижною твердістю. – До тебе я була лише тінню, яку називали королевою. Ти дав мені життя. Справжнє, гаряче, сповнене болю і щастя. Наш «гріх» був найчистішим, що є на цій землі, бо він народився з любові.
Рауль глибоко зітхнув, і в його погляді з'явився омріяний спокій.
– Маєш відданого сина, Анно… Філіп тепер сильний король… Він захистить тебе.
– Я допоможу йому змужніти, – тихо відповіла Анна, гладячи його сиві скроні. – Але моє серце залишиться тут, у Крепі. З тобою.
Граф подивився на свою Анну, і в цьому погляді спалахнуло те саме дике, незгасне світло, що й у день їхньої першої зустрічі.
– Я прожив життя проклятим... – прохрипів він, намагаючись усміхнутися. – Але я вмираю найщасливішим із людей, бо моїм раєм на землі була ти. Дякую тобі за королівство… яке ти подарувала мені у своїх обіймах. Ти пахнеш… м’ятою… і Києвом… – прошепотів Рауль, і його очі почали повільно заплющуватися. – Чекай на мене… Анно...
Він зітхнув востаннє. Його рука в її долонях раптово обм'якла й стала зовсім легкою. Анна не закричала. Вона лише повільно нахилилася і поцілувала його схололі губи, залишаючи на них свою останню гарячу сльозу. За вікном у цей момент закричав нічний яструб, ніби підхопив душу свого господаря і злетів із нею над лісовим морем Крепі. Буревісно шумів вітер, зриваючи останнє листя з дерев Санліського лісу, де колись почалася їхня безсмертна історія.
Анна підійшла до вікна, подивилася на зорі й тихо промовила в ніч:
– Лети вільно, мій вовче. Ти подарував мені те, чого не міг дати жоден трон –свободу бути жінкою. Ми скоро зустрінемося там, де немає королів, палат і ненависних проклять.

Вона поховала його під корінням старовинного дуба, без церковних дзвонів, під рев шаленої бурі, який став найкращою поминальною молитвою для дикого графа. Анна Ярославна залишилася сама, але її історія вже була висічена в пам’яті віків як великий міф про жінку, яка змогла переписати долю Франції своїм коханням.

«Він був її фортецею у світі чужинців,
вона – його лагідним київським світлом.
Анафема безсила там, де панує вірність,
і корона Франції здавалася лише іграшкою
поруч із теплом його обіймів».

Далі буде.