Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.16
00:05
Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
2026.07.15
23:19
Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©
2026.07.15
16:52
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 12)
Розділ XІІІ:ОСТАННІЙ АКОРД ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ: ДУША ЯСТРУБА
Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той, хто колись наводив жах на всю Францію. Рауль де Крепі засинав назавжди. Роки вигнань та старі рани зрештою наздогнали залізного графа. Його колись могутні груди здіймалися важко й рідко, а обличчя зблідло, загостривши суворі риси. Бунтівний лицар відходив у вічність не на полі бою, а у своєму лісовому замку в Санлісі, під тихий шум рідних дубів.
Анна сиділа поруч на краю ліжка. Вона тримала його слабку, холодну руку у своїх долонях, безупинно зігріваючи її своїм теплом. Час не пощадив і її – у золотавому волоссі тепер густо виблискувала сивина, а біля волошкових очей залягли глибокі зморшки туги. Але для нього вона залишалася тією самою молодою королевою, яку він викрав із Санліського лісу дванадцять років тому.
У світлиці панувала тривожна тиша, порушувана лише важким надривним диханням старого воїна. Анна не плакала – королеви з Руського моря вміли тримати свій біль за залізними замками душі. Рауль розплющив очі, які вже покривала пелена вічного сну, і його затуманений погляд із зусиллям сфокусувався на її обличчі:
– Анно… моє сонце… – його голос прозвучав слабим тихим шепотом. –Подивися на мене.
– Я тут, Раулю, я з тобою, – вона притислася щокою до його долоні, стримуючи ридання, що підступало до горла.
– Мій останній бій програно. І я не боюся. Я думаю лише про тебе. –Рауль ледь помітно похитав головою. – Церква так і не пробачила нам… Я залишаю тебе одну серед цих хортів. Чи не шкодуєш ти? Про те полювання… про той лист… про все, що ми спалили заради нашого гріха?..
Анна підвела голову. В її очах заіскрився той самий гордий, незламний вогонь, який колись підкорив Париж.
– Якби мені довелося прожити це життя тисячу разів, Раулю, я б тисячу разів прийшла до того дуба в Санліському лісі, – її голос відлунював дивовижною твердістю. – До тебе я була лише тінню, яку називали королевою. Ти дав мені життя. Справжнє, гаряче, сповнене болю і щастя. Наш «гріх» був найчистішим, що є на цій землі, бо він народився з любові.
Рауль глибоко зітхнув, і в його погляді з'явився омріяний спокій.
– Маєш відданого сина, Анно… Філіп тепер сильний король… Він захистить тебе.
– Я допоможу йому змужніти, – тихо відповіла Анна, гладячи його сиві скроні. – Але моє серце залишиться тут, у Крепі. З тобою.
Граф подивився на свою Анну, і в цьому погляді спалахнуло те саме дике, незгасне світло, що й у день їхньої першої зустрічі.
– Я прожив життя проклятим... – прохрипів він, намагаючись усміхнутися. – Але я вмираю найщасливішим із людей, бо моїм раєм на землі була ти. Дякую тобі за королівство… яке ти подарувала мені у своїх обіймах. Ти пахнеш… м’ятою… і Києвом… – прошепотів Рауль, і його очі почали повільно заплющуватися. – Чекай на мене… Анно...
Він зітхнув востаннє. Його рука в її долонях раптово обм'якла й стала зовсім легкою. Анна не закричала. Вона лише повільно нахилилася і поцілувала його схололі губи, залишаючи на них свою останню гарячу сльозу. За вікном у цей момент закричав нічний яструб, ніби підхопив душу свого господаря і злетів із нею над лісовим морем Крепі. Буревісно шумів вітер, зриваючи останнє листя з дерев Санліського лісу, де колись почалася їхня безсмертна історія.
Анна підійшла до вікна, подивилася на зорі й тихо промовила в ніч:
– Лети вільно, мій вовче. Ти подарував мені те, чого не міг дати жоден трон –свободу бути жінкою. Ми скоро зустрінемося там, де немає королів, палат і ненависних проклять.
Вона поховала його під корінням старовинного дуба, без церковних дзвонів, під рев шаленої бурі, який став найкращою поминальною молитвою для дикого графа. Анна Ярославна залишилася сама, але її історія вже була висічена в пам’яті віків як великий міф про жінку, яка змогла переписати долю Франції своїм коханням.
«Він був її фортецею у світі чужинців,
вона – його лагідним київським світлом.
Анафема безсила там, де панує вірність,
і корона Франції здавалася лише іграшкою
поруч із теплом його обіймів».
Осіння ніч 1074 року дихала прохолодою крізь відчинене вікно спальні. Запах сухого листя й перших приморозків проникав у кімнату, де на великому ліжку під хутряними ковдрами лежав той, хто колись наводив жах на всю Францію. Рауль де Крепі засинав назавжди. Роки вигнань та старі рани зрештою наздогнали залізного графа. Його колись могутні груди здіймалися важко й рідко, а обличчя зблідло, загостривши суворі риси. Бунтівний лицар відходив у вічність не на полі бою, а у своєму лісовому замку в Санлісі, під тихий шум рідних дубів.
Анна сиділа поруч на краю ліжка. Вона тримала його слабку, холодну руку у своїх долонях, безупинно зігріваючи її своїм теплом. Час не пощадив і її – у золотавому волоссі тепер густо виблискувала сивина, а біля волошкових очей залягли глибокі зморшки туги. Але для нього вона залишалася тією самою молодою королевою, яку він викрав із Санліського лісу дванадцять років тому.
У світлиці панувала тривожна тиша, порушувана лише важким надривним диханням старого воїна. Анна не плакала – королеви з Руського моря вміли тримати свій біль за залізними замками душі. Рауль розплющив очі, які вже покривала пелена вічного сну, і його затуманений погляд із зусиллям сфокусувався на її обличчі:
– Анно… моє сонце… – його голос прозвучав слабим тихим шепотом. –Подивися на мене.
– Я тут, Раулю, я з тобою, – вона притислася щокою до його долоні, стримуючи ридання, що підступало до горла.
– Мій останній бій програно. І я не боюся. Я думаю лише про тебе. –Рауль ледь помітно похитав головою. – Церква так і не пробачила нам… Я залишаю тебе одну серед цих хортів. Чи не шкодуєш ти? Про те полювання… про той лист… про все, що ми спалили заради нашого гріха?..
Анна підвела голову. В її очах заіскрився той самий гордий, незламний вогонь, який колись підкорив Париж.
– Якби мені довелося прожити це життя тисячу разів, Раулю, я б тисячу разів прийшла до того дуба в Санліському лісі, – її голос відлунював дивовижною твердістю. – До тебе я була лише тінню, яку називали королевою. Ти дав мені життя. Справжнє, гаряче, сповнене болю і щастя. Наш «гріх» був найчистішим, що є на цій землі, бо він народився з любові.
Рауль глибоко зітхнув, і в його погляді з'явився омріяний спокій.
– Маєш відданого сина, Анно… Філіп тепер сильний король… Він захистить тебе.
– Я допоможу йому змужніти, – тихо відповіла Анна, гладячи його сиві скроні. – Але моє серце залишиться тут, у Крепі. З тобою.
Граф подивився на свою Анну, і в цьому погляді спалахнуло те саме дике, незгасне світло, що й у день їхньої першої зустрічі.
– Я прожив життя проклятим... – прохрипів він, намагаючись усміхнутися. – Але я вмираю найщасливішим із людей, бо моїм раєм на землі була ти. Дякую тобі за королівство… яке ти подарувала мені у своїх обіймах. Ти пахнеш… м’ятою… і Києвом… – прошепотів Рауль, і його очі почали повільно заплющуватися. – Чекай на мене… Анно...
Він зітхнув востаннє. Його рука в її долонях раптово обм'якла й стала зовсім легкою. Анна не закричала. Вона лише повільно нахилилася і поцілувала його схололі губи, залишаючи на них свою останню гарячу сльозу. За вікном у цей момент закричав нічний яструб, ніби підхопив душу свого господаря і злетів із нею над лісовим морем Крепі. Буревісно шумів вітер, зриваючи останнє листя з дерев Санліського лісу, де колись почалася їхня безсмертна історія.
Анна підійшла до вікна, подивилася на зорі й тихо промовила в ніч:
– Лети вільно, мій вовче. Ти подарував мені те, чого не міг дати жоден трон –свободу бути жінкою. Ми скоро зустрінемося там, де немає королів, палат і ненависних проклять.
Вона поховала його під корінням старовинного дуба, без церковних дзвонів, під рев шаленої бурі, який став найкращою поминальною молитвою для дикого графа. Анна Ярославна залишилася сама, але її історія вже була висічена в пам’яті віків як великий міф про жінку, яка змогла переписати долю Франції своїм коханням.
«Він був її фортецею у світі чужинців,
вона – його лагідним київським світлом.
Анафема безсила там, де панує вірність,
і корона Франції здавалася лише іграшкою
поруч із теплом його обіймів».
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 13)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 11)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 11)"
Про публікацію
