Розділ ХІІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ПАРИЖА: ТРІУМФ СИВОЇ БЕРЕГИНІ

Час летів, мов стріла. Юний лев Філіп змужнів, його грива стала густішою, а державні турботи – важчими. Франція потребувала не лише сили, а й глибокої, давньої мудрості. І тоді король покликав ту, яка колись дала йому життя і навчила тримати скіпетр.
Це був тріумф. Коли королівська карета в’їхала у браму замку Сіте, придворні вишикувалися вздовж стін. Ті самі улесливо-хижі барони і дами, які роками тому отруйно шепотілися за віялами, тепер схиляли голови. Анна вийшла назустріч синові. Її золото у волоссі вже було припорошене сріблом часу, але постава залишалася такою ж величною, як і в день її першої коронації.
Філіп зійшов із трону, підійшов до матері й прихилив коліно, цілуючи її руку.
– Вітаю вдома, Королево-мати, – тихо, але так, щоб чув увесь зал, промовив він. – Моєму королівству потрібне ваше слово і ваш підпис.
Поруч із нею стояв Рауль – сивий, могутній вовк, чиє ім'я все ще було прокляте Римом, але чия присутність тут, по ліву руку від королеви, доводила: любов таки сильніша за політику. Того ж дня на новому державному акті Франції знову розквітли поруч два підписи: твердий, розмашистий почерк Філіпа І та витончені літери «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А». Вона повернулася як вища радниця, перша дама королівства, ставши живою легендою, що поєднала в собі велич і владу корони та волю люблячого серця.

Далі буде.