Розділ ХІ. ВІНЧАННЯ ПІД ПРОКЛЯТТЯМ РИМУ

Року Божого 1062-го каплиця замку Крепі потопала в напівтемряві. Світло кількох десятків воскових свічок вихоплювало з мокрої кам'яної сутіні лише вівтар та потемніле від часу розп'яття. На вулиці лютувала злива, важкі краплі барабанили по вузьких вікнах-бійницях, ніби весь світ гримав у зачинені двері, вимагаючи зупинити це святотатство. Священник, старий капелан Рауля, чиї руки помітно тремтіли від страху перед гнівом архієпископа, тихо читав латинські молитви. Він знав, що за це вінчання його можуть позбавити сану, але вірність своєму сюзерену була сильнішою за страх перед Римом.
Анна стояла перед вівтарем не в королівському порфірі. На ній була проста, але витончена сукня з білого шовку, привезена колись із Києва, а на голові замість золотої корони – вінок з улюблених білих лілій та барвінку, який нагадував їй про дівочі роки на берегах Дніпра. Поруч із нею Рауль здавався велетнем. Він нарешті зняв важкі лицарські обладунки, залишившись у темно-бордовому оксамитовому каптані. Проте його рука, що стискала долоню Анни, була твердою наче сталь.
– Чи береш ти, Раулю, Анну за свою законну дружину?.. – прошепотів капелан.
– Беру. Перед Богом, людьми і цим мечем, – прогримів голос Рауля, відлунюючи під склепінням каплиці.
Коли черга дійшла до Анни, вона на хвилю заплющила очі. Так, вона знала, що в цю саму мить у Парижі єпископи готують акти про її прокляття. Вона знала, що стає вигнанницею. Але коли вона розплющила очі й зустрілася поглядом із Раулем, усе її життя зупинилося на цьому виборі.
– Беру, – чітко й спокійно відповіла вона французькою, а потім додала рідною мовою: – І в горі, і в радості, доки смерть не розлучить нас.
Рауль одягнув важку золоту обручку на її тонкий палець. Коли їхні губи з'єдналися в поцілунку, Анна відчула на щоці сльозу – сльозу жінки, яка після довгих блукань у холодних і підступних лабіринтах королівського замку нарешті знайшла свій дім.
***

Минуло кілька років, і лісове королівство Анни та Рауля розквітло у мирі і спокої, але старий світ не міг простити їм цього щастя. Одного туманного осіннього ранку, коли дуби скидали своє багряне листя, до брами замку Крепі прискакав папський легат. Його кінь був у милі, а обличчя – сірим, наче попіл. Він не переступив порогу замку, а лише кинув під ноги варті сувій, запечатаний важким чорним воском.
Це було відлучення від Церкви. Папа Римський прокляв Рауля де Крепі.
Коли Рауль розгорнув пергамент у світлиці, слова на ньому здавалися випаленими пекельним вогнем. Офіційне проголошення анафеми означало, що віднині граф Крепі ставав вигнанцем для всього християнського світу. Його васали мали право зрадити його, а будь-який заїжджий лицар міг убити його без суду.
Рауль мовчки кинув сувій у палахкотливий камін. Вогонь жадібно вхопив папську печатку, зафарбувавши полум’я зеленим чадним димом. Граф гірко усміхнувся, хоча в його очах промайнула тінь втоми:
– Ну ось і все, моя Золота Королево. Рим зачинив переді мною браму раю. Тепер я офіційно чудовисько в очах світу.
Анна підійшла до нього повільно, її кроки були королівськими, а погляд – чистим і глибоким, як небо над її рідним Києвом. Вона взяла його великі, посічені шрамами долоні у свої:
– Небо не в паперах Риму, Раулю. Мій батько Ярослав будував храми, але завжди казав, що Бог живе в чистому серці, а не в гніві єпископів. Якщо Церква відвернулася від тебе за те, що ти кохаєш, то я стану твоїм храмом.
Вони лишилися вдвох проти всього світу. Барони, які боялися залізного меча Рауля, так і не наважилися напасти, а юний король Філіп у Парижі просто «не помітив» папського сувою, продовжуючи тримати таємний союз із вітчимом. Прокляття Риму розбилося об стіни лісового замку, наче хвиля об скелю.

Далі буде.