Розділ Х. ЛІСОВИЙ ЗАМОК КРЕПІ:
ПРИХИСТОК ЗАКОХАНИХ ВОВКІВ

Далеко на північ від Парижа, там, де вікові дуби замку Крепі вростали корінням у саму глибину галльської землі, панував зовсім інший світ. Тут не було золоченої розкоші Парижа, але був дух волі, що пахнув диким медом, хвоєю та вологим мохом.
Замок Рауля зводився над лісовим морем, наче гніздо залізного яструба. Вежі його були витесані з грубого сірого каменю, а навколо стін шуміли заповідні хащі, куди не наважувався ступити жоден королівський мисливець.
У високій світлиці, де у величезному каміні палали цілі стовбури дубів, біля вікна стояла Анна. Вечірнє сонце фарбувало її волосся у колір паленого золота. Вона більше не носила важких, сковуючих французьких шат. На ній була проста сукня глибокого синього кольору, що нагадував їй про далеке Руське море, а на плечах лежало хутро, подароване Раулем.
Важкі кроки пролунали за спиною. Рауль де Крепі, високий, із сивиною у бороді та зі шрамами від багатьох битв, підійшов мовчки. Його великі руки, які зазвичай тримали дворучний меч, обережно, наче найбільший скарб у всесвіті, обняли її за плечі.
– Твої розвідники повернулися, Раулю? – тихо запитала вона, не повертаючи голови, але притулившись до його грудей. – Що чути з Парижа? Що мій син?
Рауль глибоко зітхнув, і в його очах спалахнула гордість, змішана з полегшенням.
– Твій син – справжній лев, Анно, – промовив граф, і його голос прогримів тихо, але вагомо. – Архієпископ вимагав моєї голови і твоєї крові. Барони хапалися за зброю, прагнучи розірвати наше королівство. Але Філіп підвівся перед усім двором. Він сказав, що Церква судитиме твій гріх як жінки, але як король він не проллє ні краплі крові французів через приватну пристрасть. Він залишив меч у піхвах і зберіг наш союз.
Анна заплющила очі. Одна єдина сльоза, чиста, мов роса, скотилася її щокою і зникла в хутрі. Це була сльоза не болю, а безмежної материнської гордості. Вона згадала, як колись у Києві її батько Ярослав казав, що найвища мудрість володаря – це вміння тримати мир, а не перемагати у війнах.
– Він зрозумів мене, – прошепотіла Анна, повертаючись до Рауля і дивлячись у його темні, віддані очі. – Він не зненавидів мене за те, що я обрала серце замість золотого ланцюга корони. Він став королем, Раулю. Справжнім королем.
– Він гідний тебе, моя Королево, – Рауль поцілував її чоло. – І нехай Рим шле свої прокляття, нехай Папа відлучає мене від церкви сто разів. Поки цей ліс захищає нас, а твій син тримає мир у Парижі, ми вільні.
За вікном замку Крепі згущалися сутінки, спалахували перші вечірні зорі, і лісова тиша огортала двох закоханих, які змогли кинути виклик усьому світу заради того, щоб бути разом.

Далі буде.