Розділ ІХ: ГРОЗОВІ ХМАРИ НАД ПАЛАЦОМ СІТЕ

Новина про зникнення Королеви-матері вибухнула в Парижі, мов удар грому серед ясного неба. Коли мисливці повернулися без Анни, а вартові Рауля де Крепі відкрито оголосили, що Королева-вдова перебуває під захистом їхнього господаря, палац Сіте – цей застиглий кам'яний вулик, здригнувся від хаосу, і тіні минулого заповзли в його найтемніші закутки.
У королівських залах запанувало обурення, змішане з прихованим зловтішанням. Французькі барони, які роками ховали жовч проти «чужинки з Руського моря» за її надмірну освіченість та гордість, тепер отримали привід для помсти.
Архієпископ Реймський Гервасій втрачав терпіння, вибухав гнівом і скликав собор: «Це наруга над пам'яттю покійного короля Генріха! Блуд і святотатство! Вона пішла за чоловіком, чий рід уже проклятий за непослух Церкві!»
Придворні дами шепотілися за шовковими віялами, наче гадюки в заростях: «Вона вдавала з себе святу, читала книги та грецькі манускрипти, а виявилася звичайною блудницею, яку спокусив перший-ліпший дикий граф!»
Графи та барони виривали мечі з піхов, вбачаючи в цьому політичну змову. Рауль де Крепі й без того був занадто могутнім васалом, а союз із королевою-вдовою робив його неподільним володарем половини Галлійської землі. Двір вимагав крові та негайного покарання зухвальця.
Найважча хмара закрила сонце над чотирнадцятирічним королевичем Філіпом. Його мати була для нього залізним щитом і вечірньою зорею серед придворного мороку. Хлопчик зачинився у покоях, де панувала глуха ніч. Перед його очима палали золоті літери на пергаментах: «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А». Його дитячий розум не міг збагнути, чому володарка світу обрала не зверхність трону, а земне кохання.

***
Важкі дубові двері королівської зали розчинилися з гуркотом. Архієпископ Гервасій не йшов – він ступав, наче сама грозова хмара, а його чорна сутана шелестіла, як сухе листя на цвинтарі. Юний Філіп сидів на завеликому для нього троні батька, маленький і блідий, але нерухомий, мов витесаний з каменю.
– Ваша Величносте! – голос архієпископа прогримів під високими склепіннями, змусивши затремтіти полум’я свічок. – Ви марнуєте час у мовчанні, поки гріх випалює землю Франції! Ваша мати осквернила ложе покійного короля Генріха. Вона втекла з вовком Раулем до його диких лісів! Ви мусите підняти хоругви і оголосити священну війну зрадникам!
Філіп не поворухнувся. Лише міцніше стиснув пальцями холодні підлокітники трону.
– Війну, отче? – тихо запитав хлопчик. Його голос ще не набув чоловічої сили, але в ньому вже відчувався холод криці. – Проти кого? Проти жінки, яка дала мені життя і захищала цю корону, поки ви плели інтриги за її спиною?
Гервасій зробив крок уперед, його очі спалахнули під густими сивими бровами. Він підняв важкий золотий хрест, наче зброю.
– Вона більше не королева! Вона грішниця, яку спокусив диявол! Рауль де Крепі – проклятий бунтівник, чий рід давно відлучений від милості Божої. Якщо ви не підете на нього війною, Церква вважатиме, що ви покриваєте блуд. Ви втратите підтримку Риму, Філіпе! Ви хочете, щоб ваш трон перетворився на попіл?
Придворні, що стояли вздовж стін, затамували подих. Здавалося, повітря стало густим, як смола. Всі чекали, що чотирнадцятирічний хлопчик розплачеться або піддасться гніву.
Але Філіп повільно підвівся з трону. В цей момент у його поставі прокинувся дух його діда – Ярослава, який тримав у покорі далеку та могутню Русь. Хлопчик подивився прямо в розлючене обличчя первосвященника.
– Почуйте мене, архієпископе, – промовив юний король, і слова його падали, наче важкі золоті монети. – Як син, я оплакую вибір моєї матері-Королеви, і небо судитиме її гріх. Але як король Франції, я дивлюся на мапу, а не на вівтар. Рауль де Крепі тримає половину моїх земель. Якщо я підніму на нього меч, французи вбиватимуть французів. Кров залиє наші ниви, а сусіди-хижаки розірвуть королівство на шматки.
Гервасій задихнувся від обурення, його обличчя покрилося багрянцем:
– Ви обираєте мир із гріхом замість святої помсти за честь батька?!
– Я обираю життя мого народу, – відрізав Філіп, і в його очах спалахнуло королівське сонце. – Ображений дух мого покійного батька не вартий жодної краплі крові селянина чи лицаря. Франція прагне миру, щоб зміцніти. Церква може молитися за спасіння душі моєї матері. А я буду правити країною. Меч залишиться в піхвах. Це моє перше і останнє слово.
Архієпископ застиг, важко дихаючи. Він зрозумів, що перед ним стоїть уже не дитина, якою можна керувати, а новий, залізний володар. Гнівно розвернувшись, священик змахнув сутаною і швидко вийшов із зали, лишивши за собою лише запах ладану та німе заціпеніння придворних.
Юний лев виграв свою першу битву – без жодного пострілу та без жодної жертви.
***
Коли слова юного короля Філіпа відлунали під кам’яними склепіннями, у залі Сіте на мить запала така тиша, що було чути, як тріщить віск у канделябрах. Але вже за мить ця тиша вибухнула зміїним сичанням дам і глухим наріканням баронів.
– Погляньте на це теля! – процідив крізь зуби старий граф де Вермандуа, демонстративно поклавши важку долоню на руків'я меча. – Він боїться пролити кров! Кров «чужинки» та «дикого вовка»!.. Якби його батько, король Генріх, устав із могили, він би власноруч вирвав у цього хлопчиська скіпетр! Рауль де Крепі забере наші землі, а ми будемо дивитися на це, склавши руки?
– Тихо, Вермандуа, не гарячкуй, – обірвав його потайний барон де Монфо́р, чиї очі хижо блищали в напівтемряві. На його губах блукала тонка, отруйна посмішка. – Хлопчик не боягуз, він хитрий. Навіщо нам ламати списи об залізні щити Крепі, якщо Церква все зробить за нас? Нехай Рим прокляне Рауля, нехай барони відвернуться від нього. Ми зачекаємо, поки цей вовк ослабне, і тоді заберемо його володіння без жодного пострілу. Король дав нам час, і цей час коштує золота.
Придворні дами, сховавши обличчя за віялами наче за ширмою, перезиралися з викликом і острахом.
– Ви бачили його очі? – прошепотіла молода графиня де Блуа своїй сусідці. – У ньому заговорила кров київських князів. Це той самий погляд, яким Королева Анна дивилася на нас, коли ми не могли прочитати жодного рядка в її книгах. Він не підкорився архієпископу. О, цей хлопчик ще змусить Францію тремтіти...
Гервасій Реймський вийшов, грюкнувши дверима, а за ним, наче чорний шлейф, потягнулася частина його свити. Але Філіп продовжував стояти на недосяжній вершині трону. Його погляд, холодний і непохитний, повільно оглядав залу, змушуючи найзавзятіших бунтівників один за одним опускати очі й ховати мечі назад у піхви.

Далі буде.