Розділ VIІІ. ЧОРНИЙ ЯР САНЛІСЬКОГО ЛІСУ

«Тому, хто тримає моє серце у своїх долонях.
Раулю, я пишу ці рядки латиною – мовою, якою мої судді виголошуватимуть нам анафему, але пишу їх кров’ю свого серця. Коли ти читатимеш це, я буду серед королівського почету, вбрана в шовк і золото, з обличчям, що застигло в гордій масці правительки. Та знай: усе це – лише примара. Справжня я жива лише тоді, коли твій погляд торкається мого обличчя.
Мій батько, князь Ярослав, вчив мене державної мудрості та покірності долі. Я виконала свій обов’язок. Я дала Франції спадкоємця, я захистила трон для свого сина Філіпа. Але доля не запитала мене, чи хочу я бути спаленою на вівтарі чужої корони. Моя душа замерзала серед цих кам’яних стін, де кожен крок зважують на терезах вигоди.
Ти приніс у моє життя бурю. Ти – єдиний, хто розгледів під королівським порфіром живу жінку, яка прагне любові, а не поклоніння. Мені страшно, Раулю. Страшно перед судом Бога і людей, страшно за сина, страшно втратити твою прихильність. Але сонце моєї молодості вже хилиться до заходу, і я не хочу померти, так і не дізнавшись, що таке щастя.
Наступної ночі, коли роги засурмлять до полювання у Санліському лісі, я відстану від кавалькади біля Чорного яру. Якщо твоє серце таке ж відважне, як і твоє слово – прийди й забери мене. Якщо ж ти злякаєшся прокляття Папи – залиш мене там, і я слухняно повернуся до своєї золотої клітки. Але я вірю тобі більше, ніж усім святим.
Твоя Анна».
(Цей таємний лист був написаний Королевою напередодні полювання, схований у таємному дуплі старого дуба в Санліському лісі через довіреного отрока.)

Сутінки опускалися на Санліський ліс важкою, синьою оксамитовою ковдрою. Анна стояла на галявині, щедро покритій вологим кучерявим мохом, схована тінню столітнього дуба. Королівське полювання давно рушило далі – гавкання хортів і звуки мисливських рогів завмирали десь на правому березі Уази. Вона навмисне відстала. Вперше за дванадцять років у Франції вона залишилася без почету, без єпископів, без пильних очей придворних дам.
Тієї доленосної ночі ліс навколо неї перетворився на живий, міфічний простір. Дерева Валуа більше не здавалися похмурими галлійськими вартовими – вони розступилися, шепочучи старою руською мовою. Дика м’ята під ногами пахла так сильно, ніби вона знову була на Вишгородських пагорбах, а місячне світло пронизувало крони дубів, випрядаючи на землі срібну рунічну дорогу.
Раптом почувся важкий тупіт. Гілки хруснули, і з хащі виринув вороний кінь. Вершник осадив його всього за кілька кроків від неї. Жаданий Рауль де Крепі. Анна не побачила в ньому звичайного графа-бунтівника. Хроніки писали про його підступність, але для неї він був тим самим «вовком», про якого перед від’їздом у світ попереджала її мати. Його очі горіли тим самим первісним, несамовитим вогнем, який вона колись бачила у варязьких дружинників батька Ярослава. Рауль спішився одним спритним рухом вершника, загартованого в походах і битвах за корону, і земля під його чобітьми ніби видала той самий кришталевий звук, що й дзвони Софії в ніч її дитячого вибору. Анна затамувала подих. На ньому не було парадного вбрання – лише шкіряний колет, запилені чоботи та важкий плащ, що пахнув вітром, конем і залізною збруєю. Його обличчя, засмагле, з різкими зморшками біля очей та передчасною сивиною на скронях, дихало тією небезпечною силою стихії, якої так бракувало покійному королю Генріху.
– Ви прийшли, Ваша Величносте, – його голос, лункий, оксамитовий… з ледь помітною хрипотою, змусив ліс затихнути. Він не схилив коліна, як того вимагав етикет. Його погляд – прямий, палкий, майже зухвалий – пропалював її наскрізь.
Анна повільно опустила капюшон плаща, і тьмяне золото її волосся, звільнене від суворих канонів королівської зачіски, розсипалося по плечах і наче спалахнуло під місяцем.
«Ось він, мій вибір, записаний золотим чорнилом, – вибухнула криком у думках Анна. – Церква називає його демоном і руйнівником, а моя кров пізнає його як свого господаря. Моє життя у Франції було лише німим сувоєм, непрочитаним згортком дорогого пергаменту, але цей чоловік – живий вогонь, що спалить мою золоту клітку. Нехай буде гріх. Нехай буде анафема. Але смарагдове перо Долі не помилилося».
Вона зробила крок назустріч, і коли Рауль взяв її праву руку у свої мужні, пошерхлі від зброї долоні, Анна відчула несподіваний гострий біль у вказівному пальці, наче його знову, як тоді… у Києві… у далекому минулому її отроцтва, мати Інгігерда вколола голкою, заворожуючи на любов. Від уявного болю її рука, тонка й біла, помітно затремтіла. Рауль перехопив її рух. Він обережно, майже благоговійно, підніс її руку до своїх уст, а потім – до свого серця, яке стугоніло так шалено, ніби збиралося пробити залізну броню. У цьому жесті було все: і клятва вірності, і готовність спалити весь світ заради неї, і те довгоочікуване тепло, якого її душа шукала з того самого дня, як залишила рідний Київ.
– Не називай мене так, Раулю, – тихо, але впевнено сказала вона, і в її волошкових очах більше не було страху. – Тут немає Величності. Тут є тільки Анна.
Рауль не відпускав її руки. Вітер у верхівках дубів посилювався, приносячи запах грози, що насувалася з півночі. Здалеку знову докотився ледве чутний звук мисливського рога – почет помітив зникнення королеви-матері й починав пошуки.
– У нас обмаль часу, Анно, – Рауль зазирнув їй в очі, і в його погляді не було вагань. – Якщо ми рушимо зараз, до світанку будемо в моєму замку в Крепі. Мої лицарі вірні мені, а стіни фортеці витримають будь-яку облогу. Але ти маєш знати: щойно ти сядеш на мого коня, вороття до колишнього життя не буде. Ти готова зректися спокою?
Анна озирнулася назад, туди, де за лісовою гущавиною лежав Париж –ситий, підступний, сповнений отруйних шепотів і фальшивих посмішок. Вона згадала холодну постіль у королівських покоях і нескінченні дні, затиснуті в лещата етикету.
– Спокій – це повільна смерть, Раулю, – тихо відповіла вона. – Я занадто довго була лише символом на золотих печатках.
Граф усміхнувся наче лицар після виграного поєдинку – виклично, переможно. Він підхопив її на руки і легко посадив поперед себе на високе сідло вороного жеребця. Анна міцно вчепилася в його шкіряний колет, відчуваючи спиною широкі груди витязя та шалений стукіт його серця.
Рауль пришпорив коня. Тварина рвонула з місця, занурюючись у нічну темряву. Дерева миготіли обабіч, мов привиди минулого, а зустрічний вітер зривав із голови Анни залишки королівської вуалі, розвіваючи її золоте волосся. Вона вперше за багато років сміялася – тихо, майже невіруюче, вдихаючи на повні груди повітря свободи та небезпеки.
Вони зникли в темряві, розриваючи туман часу.

«Полювання в густих хащах,
гавкіт хортів і раптовий стукіт копит.
Він викрав її, але вона бігла сама,
скидаючи з плечей важку мантію обов'язку.
Їм кричали вслід прокляття,
Папа Римський погрожував анафемою,
дружина графа благала про помсту,
а вони… просто мовчали в обіймах один одного».

Далі буде.