Розділ VIІ. ТУРНІР ЗА СЕРЦЕ КОРОЛЕВИ

«Коли настане час, і кам’яні замки чужинців почнуть неволити твою чисту душу, не шукай порятунку в молитвах чи книгах. Шукай його там, де дерева розмовляють із вітром. Твій справжній трон буде не з золота, а з обіймів чоловіка, якого обере твоє шалене серце», – так велика княгиня Інгігерда, проводжаючи юну Анну в далеку дорогу, заворожила на рунах її Долю.
Минуло багато років. Дівчинка з київських хоромів перетворилася на величну Королеву Франції. Але пророцтва дитинства нікуди не зникли – вони чекали свого часу в гущавині Санліського лісу.

Вона сиділа біля вузького вікна Санліського замку, але бачила не похмурі ліси Валуа, а золоті бані київського Подолу. Роки у Франції навчили її бути міцною як залізо: носити важку корону цієї суворої землі, ставити впевнений підпис латиною під державними актами та самотужки вести за руку малого сина-королевича Філіпа крізь тенета палацових інтриг. Проте під парчею королівського одягу билося спрагле любляче серце, яке так і не змогли закувати в тенета льоду холодні стіни Парижа.
Її краса в літах зрілості набула особливого, магнетичного відтінку. Золотаве волосся, що колись нагадувало колосся київських степів, тепер було схоже на стримане, благородне золото. Очі, волошкові й глибокі, більше не ховали дівочого смутку – у них світилася гордість жінки, яка пізнала силу своєї влади, але понад усе прагнула простої людської ніжності.
Вона була витонченою, мов лілія з герба Капетингів, але трималася з величчю руської княжни. Для французьких лицарів Анна залишалася недосяжною біло-кам’яною вежею, поки в її житті знову не з'явився він – лицар-вогонь, витязь-мефістофель Рауль де Крепі. Чоловік із пристрасним поглядом і неприборканим жаром у серці, єдиний, хто бачив у ній не символ держави, а жінку.
Ради неї Рауль пішов на безумство: викрав королеву під час полювання, зрікся першої дружини та кинув виклик самій церкві. І Анна, яка все життя підкорялася державному обов'язку, вперше обрала с е б е.
***

…Це сталося ще задовго до смерті короля Генріха, навесні 1054 року на великому лицарському турнірі в Санлісі, куди з'їхалися наймогутніші васали корони. Молода, сповнена красою материнства королева Анна, сиділа на королівській трибуні поруч із чоловіком. Сонце пробилося крізь ранкові хмари, і її волошкові очі світилися з-під золотого вінця.
Раптом на залите сонцем поле виїхав новий вершник. На ньому не було розкішних золочених обладунків, лише важка сіра кольчуга і чорний щит без герба. Його вороний кінь шаленів, б'ючи копитами землю. Це був молодий Рауль де Крепі – бунтівний граф, про чию дику вдачу та непокірність короні вже ходили легенди.
Одним точним і хижим ударом списа Рауль вибив із сідла найкращого королівського лицаря. Натовп вибухнув криком. Молодий граф осадив гарячого коня прямо перед королівською трибуною. Він зняв важкий залізний шолом, і Анна затамувала подих.
Йому було трохи за двадцять. Обличчя – засмагле, з різкими, майже вовчими рисами, а темні, шалені очі дихали такою первісною силою та волею, що Анна миттєво згадала рунічний завіт матері Інгігерди: «Ти зустрінеш свого вовка в дикому лісі».
Рауль не схилив голови перед королем Генріхом. Замість цього його зухвалий, палкий погляд упився прямо в обличчя Анни. Він підняв на вістрі свого списа шовкову стрічку, яку щойно виборов у поєдинку, і протягнув її до трибуни.
– Для Королеви, чиї очі тримають у собі небо далекої Русі! — прогримів його гучний, зухвалий голос на все поле.
Король Генріх незадоволено насупився, відчувши приховану загрозу в цьому жесті непокірного васала. Але Анна повільно підвелася. Її серце, яке досі спало в кам'яних стінах Парижа, раптово забилося так шалено, ніби хотіло подолати корсет сукні. Смарагдове перо, сховане у її таємній кишені, знову стало гарячим, мов розпечене залізо.
Вона зробила крок уперед і прийняла стрічку з його списа. Їхні погляди зустрілися всього на мить, але в цій миті вже була записана вся їхня майбутня доля: і таємний лист, і втеча в ніч, і анафема Папи Римського.
Рауль виклично усміхнувся, одягнув шолом, розвернув коня і зник у хмарі куряви, залишивши Анну наодинці з палаючим вогнем, який уперше в житті спалахнув у її королівських грудях.

Далі буде.