Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 6)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 6)
Розділ VIІ. ТУРНІР ЗА СЕРЦЕ КОРОЛЕВИ
«Коли настане час, і кам’яні замки чужинців почнуть неволити твою чисту душу, не шукай порятунку в молитвах чи книгах. Шукай його там, де дерева розмовляють із вітром. Твій справжній трон буде не з золота, а з обіймів чоловіка, якого обере твоє шалене серце», – так велика княгиня Інгігерда, проводжаючи юну Анну в далеку дорогу, заворожила на рунах її Долю.
Минуло багато років. Дівчинка з київських хоромів перетворилася на величну Королеву Франції. Але пророцтва дитинства нікуди не зникли – вони чекали свого часу в гущавині Санліського лісу.
Вона сиділа біля вузького вікна Санліського замку, але бачила не похмурі ліси Валуа, а золоті бані київського Подолу. Роки у Франції навчили її бути міцною як залізо: носити важку корону цієї суворої землі, ставити впевнений підпис латиною під державними актами та самотужки вести за руку малого сина-королевича Філіпа крізь тенета палацових інтриг. Проте під парчею королівського одягу билося спрагле любляче серце, яке так і не змогли закувати в тенета льоду холодні стіни Парижа.
Її краса в літах зрілості набула особливого, магнетичного відтінку. Золотаве волосся, що колись нагадувало колосся київських степів, тепер було схоже на стримане, благородне золото. Очі, волошкові й глибокі, більше не ховали дівочого смутку – у них світилася гордість жінки, яка пізнала силу своєї влади, але понад усе прагнула простої людської ніжності.
Вона була витонченою, мов лілія з герба Капетингів, але трималася з величчю руської княжни. Для французьких лицарів Анна залишалася недосяжною біло-кам’яною вежею, поки в її житті знову не з'явився він – лицар-вогонь, витязь-мефістофель Рауль де Крепі. Чоловік із пристрасним поглядом і неприборканим жаром у серці, єдиний, хто бачив у ній не символ держави, а жінку.
Ради неї Рауль пішов на безумство: викрав королеву під час полювання, зрікся першої дружини та кинув виклик самій церкві. І Анна, яка все життя підкорялася державному обов'язку, вперше обрала с е б е.
***
…Це сталося ще задовго до смерті короля Генріха, навесні 1054 року на великому лицарському турнірі в Санлісі, куди з'їхалися наймогутніші васали корони. Молода, сповнена красою материнства королева Анна, сиділа на королівській трибуні поруч із чоловіком. Сонце пробилося крізь ранкові хмари, і її волошкові очі світилися з-під золотого вінця.
Раптом на залите сонцем поле виїхав новий вершник. На ньому не було розкішних золочених обладунків, лише важка сіра кольчуга і чорний щит без герба. Його вороний кінь шаленів, б'ючи копитами землю. Це був молодий Рауль де Крепі – бунтівний граф, про чию дику вдачу та непокірність короні вже ходили легенди.
Одним точним і хижим ударом списа Рауль вибив із сідла найкращого королівського лицаря. Натовп вибухнув криком. Молодий граф осадив гарячого коня прямо перед королівською трибуною. Він зняв важкий залізний шолом, і Анна затамувала подих.
Йому було трохи за двадцять. Обличчя – засмагле, з різкими, майже вовчими рисами, а темні, шалені очі дихали такою первісною силою та волею, що Анна миттєво згадала рунічний завіт матері Інгігерди: «Ти зустрінеш свого вовка в дикому лісі».
Рауль не схилив голови перед королем Генріхом. Замість цього його зухвалий, палкий погляд упився прямо в обличчя Анни. Він підняв на вістрі свого списа шовкову стрічку, яку щойно виборов у поєдинку, і протягнув її до трибуни.
– Для Королеви, чиї очі тримають у собі небо далекої Русі! — прогримів його гучний, зухвалий голос на все поле.
Король Генріх незадоволено насупився, відчувши приховану загрозу в цьому жесті непокірного васала. Але Анна повільно підвелася. Її серце, яке досі спало в кам'яних стінах Парижа, раптово забилося так шалено, ніби хотіло подолати корсет сукні. Смарагдове перо, сховане у її таємній кишені, знову стало гарячим, мов розпечене залізо.
Вона зробила крок уперед і прийняла стрічку з його списа. Їхні погляди зустрілися всього на мить, але в цій миті вже була записана вся їхня майбутня доля: і таємний лист, і втеча в ніч, і анафема Папи Римського.
Рауль виклично усміхнувся, одягнув шолом, розвернув коня і зник у хмарі куряви, залишивши Анну наодинці з палаючим вогнем, який уперше в житті спалахнув у її королівських грудях.
«Коли настане час, і кам’яні замки чужинців почнуть неволити твою чисту душу, не шукай порятунку в молитвах чи книгах. Шукай його там, де дерева розмовляють із вітром. Твій справжній трон буде не з золота, а з обіймів чоловіка, якого обере твоє шалене серце», – так велика княгиня Інгігерда, проводжаючи юну Анну в далеку дорогу, заворожила на рунах її Долю.
Минуло багато років. Дівчинка з київських хоромів перетворилася на величну Королеву Франції. Але пророцтва дитинства нікуди не зникли – вони чекали свого часу в гущавині Санліського лісу.
Вона сиділа біля вузького вікна Санліського замку, але бачила не похмурі ліси Валуа, а золоті бані київського Подолу. Роки у Франції навчили її бути міцною як залізо: носити важку корону цієї суворої землі, ставити впевнений підпис латиною під державними актами та самотужки вести за руку малого сина-королевича Філіпа крізь тенета палацових інтриг. Проте під парчею королівського одягу билося спрагле любляче серце, яке так і не змогли закувати в тенета льоду холодні стіни Парижа.
Її краса в літах зрілості набула особливого, магнетичного відтінку. Золотаве волосся, що колись нагадувало колосся київських степів, тепер було схоже на стримане, благородне золото. Очі, волошкові й глибокі, більше не ховали дівочого смутку – у них світилася гордість жінки, яка пізнала силу своєї влади, але понад усе прагнула простої людської ніжності.
Вона була витонченою, мов лілія з герба Капетингів, але трималася з величчю руської княжни. Для французьких лицарів Анна залишалася недосяжною біло-кам’яною вежею, поки в її житті знову не з'явився він – лицар-вогонь, витязь-мефістофель Рауль де Крепі. Чоловік із пристрасним поглядом і неприборканим жаром у серці, єдиний, хто бачив у ній не символ держави, а жінку.
Ради неї Рауль пішов на безумство: викрав королеву під час полювання, зрікся першої дружини та кинув виклик самій церкві. І Анна, яка все життя підкорялася державному обов'язку, вперше обрала с е б е.
***
…Це сталося ще задовго до смерті короля Генріха, навесні 1054 року на великому лицарському турнірі в Санлісі, куди з'їхалися наймогутніші васали корони. Молода, сповнена красою материнства королева Анна, сиділа на королівській трибуні поруч із чоловіком. Сонце пробилося крізь ранкові хмари, і її волошкові очі світилися з-під золотого вінця.
Раптом на залите сонцем поле виїхав новий вершник. На ньому не було розкішних золочених обладунків, лише важка сіра кольчуга і чорний щит без герба. Його вороний кінь шаленів, б'ючи копитами землю. Це був молодий Рауль де Крепі – бунтівний граф, про чию дику вдачу та непокірність короні вже ходили легенди.
Одним точним і хижим ударом списа Рауль вибив із сідла найкращого королівського лицаря. Натовп вибухнув криком. Молодий граф осадив гарячого коня прямо перед королівською трибуною. Він зняв важкий залізний шолом, і Анна затамувала подих.
Йому було трохи за двадцять. Обличчя – засмагле, з різкими, майже вовчими рисами, а темні, шалені очі дихали такою первісною силою та волею, що Анна миттєво згадала рунічний завіт матері Інгігерди: «Ти зустрінеш свого вовка в дикому лісі».
Рауль не схилив голови перед королем Генріхом. Замість цього його зухвалий, палкий погляд упився прямо в обличчя Анни. Він підняв на вістрі свого списа шовкову стрічку, яку щойно виборов у поєдинку, і протягнув її до трибуни.
– Для Королеви, чиї очі тримають у собі небо далекої Русі! — прогримів його гучний, зухвалий голос на все поле.
Король Генріх незадоволено насупився, відчувши приховану загрозу в цьому жесті непокірного васала. Але Анна повільно підвелася. Її серце, яке досі спало в кам'яних стінах Парижа, раптово забилося так шалено, ніби хотіло подолати корсет сукні. Смарагдове перо, сховане у її таємній кишені, знову стало гарячим, мов розпечене залізо.
Вона зробила крок уперед і прийняла стрічку з його списа. Їхні погляди зустрілися всього на мить, але в цій миті вже була записана вся їхня майбутня доля: і таємний лист, і втеча в ніч, і анафема Папи Римського.
Рауль виклично усміхнувся, одягнув шолом, розвернув коня і зник у хмарі куряви, залишивши Анну наодинці з палаючим вогнем, який уперше в житті спалахнув у її королівських грудях.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 7)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 5) "
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 5) "
Про публікацію
